Полохало: Вибори-2002: “політична рента” від президента України
11/12/2001 | Спостерігач
Вибори-2002: “політична рента” від президента України
Володимир Полохало,
Шеф-редактор журналу “Політична думка”
Роль державних технологій в українському виборчому процесі має виразну тенденцію до посилення. Це пов’язано насамперед як з далекоглядними планами Президента щодо свого політичного і особистого майбутнього, так і з слабкістю політичних партій та блоків, що претендують на успіх. Відповідно, знижується роль технологій власне політичних. Тобто тих, які можливі лише за умов реальної виборчої конкуренції та політичної самодостатності її учасників.
Сьогодні, за 50 днів до офіційного старту виборчих перегонів, вже не є секретом факт домінування державних, а саме президентських інституцій в архітектурі та дизайні виборів-2002. Йдеться про існування і реалізацію певного президентського плану з відповідними “секретними протоколами”, який має гарантувати обов’язкову присутність адміністрації президента та її вирішальний вплив на перебіг і результати виборів.
В інституціональному сенсі в цьому зв’язку передбачається подальше посилення ролі інституту президентства — загалом і Леоніда Кучми — зокрема в розвитку політичної системи України за рахунок послаблення її демократичних засад, які сьогодні відстоюють по суті лише дві політичні сили: СПУ на чолі з Олександром Морозом та виборчий блок Юлії Тимошенко. Останнім, звісно, немає місця в планах головного режисера виборів. Їм апріорі визначено статус “чужих” чи політичних ізгоїв, про що публічно сигналізує “нашим” і суспільству особисто Леонід Кучма.
В політичному сенсі відбуватиметься продовження дискредитації інституту парламентаризму, політичних партій, народних депутатів, що означатиме девальвацію значення самих виборів як засадничої умови демократії.
В прагматично-цинічному сенсі, з точки зору норм демократії, йдеться про формування якщо не цілковито, то в усякому разі достатньо керованого і підпорядкованого адміністрації президента депутатського корпусу з президентською конституційною більшістю, тобто “наших, єдиних і своїх”.
Загальна мета цього плану зрозуміла: президентська влада за будь-яку ціну і в будь-який спосіб намагається позбавитися навіть залишків формально-демократичного контролю і противаг з боку влади представницької.
Це, так би мовити — стратегія.
Тепер про тактику, за реалізацію якої відповідає безпосередньо глава адміністрації президента. У цій сфері, яка наразі утаємничена навіть для багатьох “своїх”, є як запозичені, традиційні для авторитарних політичних режимів прийоми, так і — чимало справжніх ноу-хау.
Всі виборчі державні технології, що візуються на Банковій — від формування санкціонованих виборчих блоків і списків до розподілу “політичної ренти” (пільги при доступі до державних адміністративних ресурсів і гарантована підтримка регіональної бюрократії) — спрямовуються на основне: недопущення сильних виборчих блоків. Надто це стосується тих, хто має значну стартову електоральну підтримку. Наприклад, “Наша Україна”, якій заборонили блокуватися з Форумом національного порятунку, і з якої виводять частину всіляких Рухів.
Непередбачувана поява на виборчій сцені таких акторів як Володимир Горбулін, Олександр Омельченко, дозрівання до виходу на цю сцену з-за президентських лаштунків Юрія Єханурова — теж є цільовою функцією такої тактики. Невирішеною для президента є поки що “проблема Анатолія Кінаха”, якому ще відшукується місце в майбутній партії влади. Глава держави демонструє явну фобію до збільшення політичної ваги нинішнього прем’єра, який є помітно амбітнішим від свого попередника, а отже — і більш небезпечним для планів президента.
Допоміжним прийомом в “роботі” з фрагментації, розпорошенні політичних сил з тим, аби до майбутнього парламенту не пройшов жодний блок, жодна партія, які б володіли блокуючим пакетом голосів в сесійній залі, є свідоме ініціювання конфліктів та атмосфери недовіри, підозрілості всередині блоків та партій, а також приборкування амбіцій та руйнування рейтингів їхніх лідерів.
Найпоказовішим зразком цього є гострі, хоч і приховані від громадськості, конфлікти в блоці “За єдину Україну”, постійні суперечки за місця в списку в тій самій “Нашій Україні” тощо.
Безперечно, якщо конфлікти й суперечності всередині блоків та партій триватимуть, то внаслідок деморалізації чи дезорганізації до початку виборчої кампанії вони підійдуть з таким рейтингом, який буде прийнятний насамперед для президента.
Та найбільш табуйованою частиною “президентських виборчих планів” є максимальне використання “переваг” пропорційно-мажоритарної системи. Саме вони дозволяють адміністрації президента зберегти контроль за так званими пропрезидентськими партіями через узгодження кандидатів у мажоритарних округах і таким чином отримати відповідну політичну ренту на виборах.
Це змушує претендентів у кандидати на мажоритарні округи, які реально оцінюють вагу державних технологій, в той чи інший спосіб шукати підтримку і домовлятися з уповноваженими державними функціонерами.
Усвідомлення не тільки опозицією, а й активною частиною суспільства всіх вищеназваних небезпек та загроз, що криються в політичних проектах та планах Банкової стосовно парламентських виборів, та внаслідок цього наступного перерозподілу влади в Україні на користь державної та фінансової олігархії є єдиним шансом для демократичної альтернативи.
Володимир Полохало,
Шеф-редактор журналу “Політична думка”
Роль державних технологій в українському виборчому процесі має виразну тенденцію до посилення. Це пов’язано насамперед як з далекоглядними планами Президента щодо свого політичного і особистого майбутнього, так і з слабкістю політичних партій та блоків, що претендують на успіх. Відповідно, знижується роль технологій власне політичних. Тобто тих, які можливі лише за умов реальної виборчої конкуренції та політичної самодостатності її учасників.
Сьогодні, за 50 днів до офіційного старту виборчих перегонів, вже не є секретом факт домінування державних, а саме президентських інституцій в архітектурі та дизайні виборів-2002. Йдеться про існування і реалізацію певного президентського плану з відповідними “секретними протоколами”, який має гарантувати обов’язкову присутність адміністрації президента та її вирішальний вплив на перебіг і результати виборів.
В інституціональному сенсі в цьому зв’язку передбачається подальше посилення ролі інституту президентства — загалом і Леоніда Кучми — зокрема в розвитку політичної системи України за рахунок послаблення її демократичних засад, які сьогодні відстоюють по суті лише дві політичні сили: СПУ на чолі з Олександром Морозом та виборчий блок Юлії Тимошенко. Останнім, звісно, немає місця в планах головного режисера виборів. Їм апріорі визначено статус “чужих” чи політичних ізгоїв, про що публічно сигналізує “нашим” і суспільству особисто Леонід Кучма.
В політичному сенсі відбуватиметься продовження дискредитації інституту парламентаризму, політичних партій, народних депутатів, що означатиме девальвацію значення самих виборів як засадничої умови демократії.
В прагматично-цинічному сенсі, з точки зору норм демократії, йдеться про формування якщо не цілковито, то в усякому разі достатньо керованого і підпорядкованого адміністрації президента депутатського корпусу з президентською конституційною більшістю, тобто “наших, єдиних і своїх”.
Загальна мета цього плану зрозуміла: президентська влада за будь-яку ціну і в будь-який спосіб намагається позбавитися навіть залишків формально-демократичного контролю і противаг з боку влади представницької.
Це, так би мовити — стратегія.
Тепер про тактику, за реалізацію якої відповідає безпосередньо глава адміністрації президента. У цій сфері, яка наразі утаємничена навіть для багатьох “своїх”, є як запозичені, традиційні для авторитарних політичних режимів прийоми, так і — чимало справжніх ноу-хау.
Всі виборчі державні технології, що візуються на Банковій — від формування санкціонованих виборчих блоків і списків до розподілу “політичної ренти” (пільги при доступі до державних адміністративних ресурсів і гарантована підтримка регіональної бюрократії) — спрямовуються на основне: недопущення сильних виборчих блоків. Надто це стосується тих, хто має значну стартову електоральну підтримку. Наприклад, “Наша Україна”, якій заборонили блокуватися з Форумом національного порятунку, і з якої виводять частину всіляких Рухів.
Непередбачувана поява на виборчій сцені таких акторів як Володимир Горбулін, Олександр Омельченко, дозрівання до виходу на цю сцену з-за президентських лаштунків Юрія Єханурова — теж є цільовою функцією такої тактики. Невирішеною для президента є поки що “проблема Анатолія Кінаха”, якому ще відшукується місце в майбутній партії влади. Глава держави демонструє явну фобію до збільшення політичної ваги нинішнього прем’єра, який є помітно амбітнішим від свого попередника, а отже — і більш небезпечним для планів президента.
Допоміжним прийомом в “роботі” з фрагментації, розпорошенні політичних сил з тим, аби до майбутнього парламенту не пройшов жодний блок, жодна партія, які б володіли блокуючим пакетом голосів в сесійній залі, є свідоме ініціювання конфліктів та атмосфери недовіри, підозрілості всередині блоків та партій, а також приборкування амбіцій та руйнування рейтингів їхніх лідерів.
Найпоказовішим зразком цього є гострі, хоч і приховані від громадськості, конфлікти в блоці “За єдину Україну”, постійні суперечки за місця в списку в тій самій “Нашій Україні” тощо.
Безперечно, якщо конфлікти й суперечності всередині блоків та партій триватимуть, то внаслідок деморалізації чи дезорганізації до початку виборчої кампанії вони підійдуть з таким рейтингом, який буде прийнятний насамперед для президента.
Та найбільш табуйованою частиною “президентських виборчих планів” є максимальне використання “переваг” пропорційно-мажоритарної системи. Саме вони дозволяють адміністрації президента зберегти контроль за так званими пропрезидентськими партіями через узгодження кандидатів у мажоритарних округах і таким чином отримати відповідну політичну ренту на виборах.
Це змушує претендентів у кандидати на мажоритарні округи, які реально оцінюють вагу державних технологій, в той чи інший спосіб шукати підтримку і домовлятися з уповноваженими державними функціонерами.
Усвідомлення не тільки опозицією, а й активною частиною суспільства всіх вищеназваних небезпек та загроз, що криються в політичних проектах та планах Банкової стосовно парламентських виборів, та внаслідок цього наступного перерозподілу влади в Україні на користь державної та фінансової олігархії є єдиним шансом для демократичної альтернативи.