Марш до Кремля!
11/26/2001 | Спостерігач
Марш до Кремля!
Ірина Погорєлова
На наступних пленарних тижнях Верховна Рада планує провести ратифікацію угоди про військове співробітництво з Російською Федерацією. Хоч як ми останнім часом не дружимо з Москвою, і хоч який проросійськи налаштований в нас новий міністр оборони, але ніхто не пригадає, щоб оце недавно він чи хтось інший підписував з Росією подібний договір. Про газ — було, про паралельну електросистему — було, але ж про військове (навіть не військово-технічне, а саме військове) співробітництво — точно ні.
А все просто: угода датована ще 1995 роком. Здається, тоді прем’єром ще був Є.Марчук, і в Сочі саме підписував багато різноманітних угод, в тому числі й про ЧФ, ну, вочевидь, і про загальне військове співробітництво. Тоді, здавалось, підписувалось це задля тонкої дипломатичної гри, аби повирішувати хоч трохи на користь Україні інші питання. А далі настала тиша. Здавалося б, все. Ось уже й ювілей незалежності Україна відсвяткувала, і будь-які спроби поставити її під прямий протекторат Росії здаються химерними, хоч би що там не було в економіці, бо економіка — річ скороплинна та мінлива...
І пролежав цей договір без малого сім років, щоб раптом стати актуальним для ратифікації. Комітет з оборони та держбезпеки погодив його буквально днями, але саме під час роботи депутатів в округах, тож не виключено, згодом виявиться, що на засіданні комітету в цей час були відсутні представники правих партій, а справу нашвидкоруч зробили комуністи з пропрезидентськими силами. До речі, “надія нації” В.Ющенко, який ніби все ще плекає наміри колись створити в Україні український уряд, в цей час разом з Ю.Костенком відвідував Німеччину і мав там бесіди з канцлером Шрьодером, і все про чисті вибори... І ані з його боку, ані з боку його колишнього міністра іноземних справ, а тепер одного з найповажніших міжнародних радників Б.Тарасюка досі не чутно, як розглядає себе блок “Наша Україна” в державі, що ось-ось вступить до військового союзу з Росією. Чи, може, вони про наміри парламентського комітету та Верховної Ради навіть нічого не знають? То тоді — чи політикою вони взагалі займаються і якщо так, то якою саме?
Взагалі-то все добре зрозуміло. Терористи примусили Росію “дружити” з Америкою (чи навпаки?), і з цього моменту чутки про те, що нарешті США, та й НАТО, віддали Москві під її протекторат всі пострадянські держави — почали хутко поширюватись там, де звикли чекати на “переможця”, щоб швидше податись до нього “в полон”, аби лиш годував. В цих умовах чому б Україні і не вступити у військовий союз з Росією, якщо сама Росія нібито от-от опиниться в НАТО та ухвалюватиме там рішення, а Києву до Москви просто ...ну, наприклад, ближче? Все одно, мовляв, всі там, себто в єдиній “євразійській архітектурі безпеки”, будемо.
От тільки невеличкі дрібниці. З одного боку, не так вже Москва з Вашінгтоном, а тим більше Брюселем хутко задружилася, зокрема, міністр оборони РФ С.Іванов, “поганий слідчий” з пари “доброго слідчого” Путіна, щойно в Москві заявив, що Росія взагалі припинить колишні форми співробітництва з НАТО, допоки їй не нададуть право голосу в блоці (щось подібне пропонував Т.Блер, але навряд з розрахунку, що спровокує ультиматуми). З іншого боку, в США на ранчо президенти Путін та Буш нічого суттєвого не досягли, а в Москві НАТОвцю Робертсону сказано, що Росія самодостатня і в чергу до НАТО не стане. Так хто ж сумнівався? Тож ще слід подивитися, чи маємо початок тотальної дружби Росії та Заходу, особливо у віськовій сфері, чи, навпаки, знаходимось на межі чергового похолодання.
З другого боку, не так давно сам Є.Марчук, один з підписантів угоди, про яку тут йдеться, натякав українцям, що час вже припинити свою позаблоковість, не ті часи. Ну, дурні могли подумати, що Марчук закликає до вступу до НАТО, до штаб-квартири якого сам він частенько навідується, за посадою, мабуть. Аж ні, виходить, то Марчук нас до військового союзу з Росією закликав! І не просто закликав, а й угоду, заготовлену ще сім років тому, підсунув.
Втім, здавалося б, угода й угода. Одна з багатьох. Сам новий міністр оборони пан Шкідченко днями про неї тепло відізвався: мовляв, там про полігони — аби ракети наші тренувати подалі від людських душ, ну, й трохи про ППО, так ми й так в багатьох схожих договорах знаходимося. Взагалі, подібних угод аж з близько 40 державами підписано, хіба що ратифіковано лише з чотирма, ну, то буде з п’ятьма.
Нормально, чому ні? Залишилось дізнатися, що, окрім переліченого для преси, є в документі, а головне — чому така чудова угода сім років не була потрібна державі, Кучмі зокрема, а тут раптом знадобилася, коли навіть внутрішня концепція нацбезпеки та військова доктрина, схвалені приблизно в той час або й пізніше, вважаються застарілими. Чи угода з Росією питань нацбезпеки та військової доктрини не чіпає, себто від них не залежить? А від чого тоді залежить? Від “козацького генерала” Чорномирдіна, який не приховує, що без України Росії важко піднімати економіку, а відтак, “козакам” час марширувати до Кремля?
В звичайних умовах слід було б просто почекати обговорення цього питання в парламенті, та послухати аргументи прихильників угоди. Але от нещастя — тут саме виборча кампанія, а під час неї є два варіанти: або депутатів в залі катма, і голосування відбувається по документах, які ніхто в очі не бачив, або закони, як і угоди подібного масштабу, ставляться на великі торги. І коли на інших в цьому питанні можна поставити хрест, то правим, принаймні, було б варто хоч спробувати постояти за державу. Власне, від їхньої позиції буде залежати, їхній Ющенко планує поцарювати ще в своїй державі, чи вже згоден побути губернатором в одній з російських провінцій, де виявиться після виборів, що “все вкрадено до нас”? Чи вже й не губернатором навіть, бо на цю роль в такому випадку інші знайдуться, а просто “месією”, аби все було точно схоже?
Ірина Погорєлова
На наступних пленарних тижнях Верховна Рада планує провести ратифікацію угоди про військове співробітництво з Російською Федерацією. Хоч як ми останнім часом не дружимо з Москвою, і хоч який проросійськи налаштований в нас новий міністр оборони, але ніхто не пригадає, щоб оце недавно він чи хтось інший підписував з Росією подібний договір. Про газ — було, про паралельну електросистему — було, але ж про військове (навіть не військово-технічне, а саме військове) співробітництво — точно ні.
А все просто: угода датована ще 1995 роком. Здається, тоді прем’єром ще був Є.Марчук, і в Сочі саме підписував багато різноманітних угод, в тому числі й про ЧФ, ну, вочевидь, і про загальне військове співробітництво. Тоді, здавалось, підписувалось це задля тонкої дипломатичної гри, аби повирішувати хоч трохи на користь Україні інші питання. А далі настала тиша. Здавалося б, все. Ось уже й ювілей незалежності Україна відсвяткувала, і будь-які спроби поставити її під прямий протекторат Росії здаються химерними, хоч би що там не було в економіці, бо економіка — річ скороплинна та мінлива...
І пролежав цей договір без малого сім років, щоб раптом стати актуальним для ратифікації. Комітет з оборони та держбезпеки погодив його буквально днями, але саме під час роботи депутатів в округах, тож не виключено, згодом виявиться, що на засіданні комітету в цей час були відсутні представники правих партій, а справу нашвидкоруч зробили комуністи з пропрезидентськими силами. До речі, “надія нації” В.Ющенко, який ніби все ще плекає наміри колись створити в Україні український уряд, в цей час разом з Ю.Костенком відвідував Німеччину і мав там бесіди з канцлером Шрьодером, і все про чисті вибори... І ані з його боку, ані з боку його колишнього міністра іноземних справ, а тепер одного з найповажніших міжнародних радників Б.Тарасюка досі не чутно, як розглядає себе блок “Наша Україна” в державі, що ось-ось вступить до військового союзу з Росією. Чи, може, вони про наміри парламентського комітету та Верховної Ради навіть нічого не знають? То тоді — чи політикою вони взагалі займаються і якщо так, то якою саме?
Взагалі-то все добре зрозуміло. Терористи примусили Росію “дружити” з Америкою (чи навпаки?), і з цього моменту чутки про те, що нарешті США, та й НАТО, віддали Москві під її протекторат всі пострадянські держави — почали хутко поширюватись там, де звикли чекати на “переможця”, щоб швидше податись до нього “в полон”, аби лиш годував. В цих умовах чому б Україні і не вступити у військовий союз з Росією, якщо сама Росія нібито от-от опиниться в НАТО та ухвалюватиме там рішення, а Києву до Москви просто ...ну, наприклад, ближче? Все одно, мовляв, всі там, себто в єдиній “євразійській архітектурі безпеки”, будемо.
От тільки невеличкі дрібниці. З одного боку, не так вже Москва з Вашінгтоном, а тим більше Брюселем хутко задружилася, зокрема, міністр оборони РФ С.Іванов, “поганий слідчий” з пари “доброго слідчого” Путіна, щойно в Москві заявив, що Росія взагалі припинить колишні форми співробітництва з НАТО, допоки їй не нададуть право голосу в блоці (щось подібне пропонував Т.Блер, але навряд з розрахунку, що спровокує ультиматуми). З іншого боку, в США на ранчо президенти Путін та Буш нічого суттєвого не досягли, а в Москві НАТОвцю Робертсону сказано, що Росія самодостатня і в чергу до НАТО не стане. Так хто ж сумнівався? Тож ще слід подивитися, чи маємо початок тотальної дружби Росії та Заходу, особливо у віськовій сфері, чи, навпаки, знаходимось на межі чергового похолодання.
З другого боку, не так давно сам Є.Марчук, один з підписантів угоди, про яку тут йдеться, натякав українцям, що час вже припинити свою позаблоковість, не ті часи. Ну, дурні могли подумати, що Марчук закликає до вступу до НАТО, до штаб-квартири якого сам він частенько навідується, за посадою, мабуть. Аж ні, виходить, то Марчук нас до військового союзу з Росією закликав! І не просто закликав, а й угоду, заготовлену ще сім років тому, підсунув.
Втім, здавалося б, угода й угода. Одна з багатьох. Сам новий міністр оборони пан Шкідченко днями про неї тепло відізвався: мовляв, там про полігони — аби ракети наші тренувати подалі від людських душ, ну, й трохи про ППО, так ми й так в багатьох схожих договорах знаходимося. Взагалі, подібних угод аж з близько 40 державами підписано, хіба що ратифіковано лише з чотирма, ну, то буде з п’ятьма.
Нормально, чому ні? Залишилось дізнатися, що, окрім переліченого для преси, є в документі, а головне — чому така чудова угода сім років не була потрібна державі, Кучмі зокрема, а тут раптом знадобилася, коли навіть внутрішня концепція нацбезпеки та військова доктрина, схвалені приблизно в той час або й пізніше, вважаються застарілими. Чи угода з Росією питань нацбезпеки та військової доктрини не чіпає, себто від них не залежить? А від чого тоді залежить? Від “козацького генерала” Чорномирдіна, який не приховує, що без України Росії важко піднімати економіку, а відтак, “козакам” час марширувати до Кремля?
В звичайних умовах слід було б просто почекати обговорення цього питання в парламенті, та послухати аргументи прихильників угоди. Але от нещастя — тут саме виборча кампанія, а під час неї є два варіанти: або депутатів в залі катма, і голосування відбувається по документах, які ніхто в очі не бачив, або закони, як і угоди подібного масштабу, ставляться на великі торги. І коли на інших в цьому питанні можна поставити хрест, то правим, принаймні, було б варто хоч спробувати постояти за державу. Власне, від їхньої позиції буде залежати, їхній Ющенко планує поцарювати ще в своїй державі, чи вже згоден побути губернатором в одній з російських провінцій, де виявиться після виборів, що “все вкрадено до нас”? Чи вже й не губернатором навіть, бо на цю роль в такому випадку інші знайдуться, а просто “месією”, аби все було точно схоже?