Україна-Росія: нова "доба Хмельницького"?
12/11/2001 | Спостерігач
Україна-Росія: нова "доба Хмельницького"?
Максим Стріха, для УП, 11.12.2001, 12:58
Минулого вікенду в Москві відбулося дійство, яке стало гідним початком проголошеного президентом Путіним "українського року". Тут на урочистий конгрес зібралися "вихідці з України". Підкреслю - не "українці Росії"; - їхнє зібрання кілька років тому російський "політичний бомонд" (за винятком Г.Явлінського) просто зігнорував. Це й зрозуміло: тоді збиралися романтики, які в сьогоднішніх російських умовах прагнули зберегти свою українську тотожність, мову, культуру. Тому й не було жодної потреби звертати серйозну увагу на посланців нечисленних (будьмо відверті!) організованих українських громад Мурманська, Сургута чи Якутська.
Цього разу зібралися "прагматики". І хоча скраю у президії й сидів лідер Об’єднання українців Росії письменник О.Руденко-Десняк, - але в цьому "зоряному" залі він виглядав відверто "білою вороною". Натомість "вихідців з України" представляли маршал Сєргєєв, гуморист Жванецький, політтехнолог Павловський та інші помітні особи не нижчого рівня. Привітання від президента Путіна виголосив особисто глава кремлівської адміністрації Волошин. Міністр культури Росії Швидкой, виступаючи, буквально випромінював щастя: адже тепер ми не повинні критися зі своїм українським корінням!
Зробімо невеличкий принагідний відступ. Один з провідних сьогоднішніх російських істориків О.Міллер переконаний: у 60-х рр. ХІХ століття перед українством постала дилема, - сформуватися в модерну європейську націю, або ж залишитися своєрідним регіональним компонентом 7 "загальноруського племені". Що ця друга альтернатива була цілком реальною, підтверджує досвід кубанських козаків: вони зберегли українські пісні й звичаї, старші люди ще навіть говорять там по селах українською мовою, - але ж за самоусвідомленням ці нащадки "чорноморців" сьогодні здебільшого затяті російські патріоти й чесно віддають своїх голоси за КПРФ (саме як за націоналістичну російську "лівицю").
Слід віддати належне новому енергійному кремлівському керівництву. Воно чудово усвідомило: незалежна Україна є реальністю, яку годі заперечити. Але воно, це керівництво, успішно грає на тому, що і в самій Україні вибір між політичним "українством" і "малоросійством" до кінця не зроблено. Чого варті бодай хитання Л.Кучми: то патріотичні ескапади, то заява про необхідність надання російській мові "офіційного статусу", то термінове дезавуювання цієї заяви й самого інтерв’ю, де її було зроблено (хоч начебто хтось може повірити, що поважна російська газета "Труд" здатна від початку й до кінця вигадати розмову з лідером сусідньої держави та його дружиною!)
Отже - Кремлеві вигідно робити сьогодні ставку на політичне малоросійство, чергуючи заяви про повагу до України з діями, що мають наблизити статус і світобачення наддніпрянських українців до статусу й світобачення їхніх братів над Кубанню. Благо, в сьогоднішньому українському керівництві є чимало людей, готових "підіграти" Кремлеві в цьому його прагненні. Чого варта бодай заява офіційного представника Києва на московському дійстві, "гуманітарного" віце-прем’єра В.Семиноженка: доба Мазепи закінчилася, починається доба Хмельницького!
Боюся, що, говорячи це, наш академік-художник-співак мав на увазі не "Великого Гетьмана" (в трактуванні В.Липинського), а саме хрестоматійний образ "збирача Росії" з дореволюційних ще офіціозних підручників та з відомих ювілейних "Тез ЦК КРПС" від 1954 року, того самого Хмельницького, який вигукнув "волимо під царя східного, православного"...
А поки що підведемо невтішні підсумки.
Висновок перший. Через недолугість офіційного Києва українська діаспора в Росії виступає сьогодні в ролі, абсолютно досі невідомій в історії. Вона так і не стала засобом любіювання стратегічних інтересів України в сусідній державі (а саме так використовують власні діаспори всі - і Вірменія, і Ізраїль, і зрештою, сама Росія). Натомість українська діаспора (до якої з волі Кремля терміново записано осіб, які досі ніякого інтересу до місця свого народження не виявляли) робиться потужним важелем впливу... Росії на Україну. Бо ж як не соромно буде українцям не виправдати сподівань таких приязних до них Михайла Жванецького чи Гліба Павловського!
І висновок другий. Російське питання буде поважним чинником українських виборів 2002 року. Не випадково провісник нової "доби Хмельницького" В.Семиноженко представляє Партію Регіонів, яка входить до "непорушного пропрезидентського блоку" "За ЄдУ". Схоже, в московських політтехнологів передбачено для "свідомих українців" класичну схему "злого слідчого" (номенклатурно-олігархічні проекти, які відверто обстоюють "російсько-українську інтеграцію" і сьогодні ставлять питання про перегляд статусу мов) та "доброго слідчого" (лояльний і "конструктивний" "панукраїнець" В.Ющенко з усіма "рухами", "ріпами" та лібералами В.Щербаня-М.Жулинського).
Будь-який результат вибору між двома названими силами є, очевидно, прийнятним для інженерів нової "євразійської інтеграції", бо забезпечує найголовніше - беззастережне домінування російського капіталу на українських теренах. А синьо-жовтий (чи, скажімо, малиновий, як у проросійського "козацького війська Запорозького") прапор, ширші чи вужчі межі резервації, до якої загнано українську мову, - це для прагматиків річ, загалом, другорядна.
Автор: Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, керівник наукових програм Інституту відкритої політики
Максим Стріха, для УП, 11.12.2001, 12:58
Минулого вікенду в Москві відбулося дійство, яке стало гідним початком проголошеного президентом Путіним "українського року". Тут на урочистий конгрес зібралися "вихідці з України". Підкреслю - не "українці Росії"; - їхнє зібрання кілька років тому російський "політичний бомонд" (за винятком Г.Явлінського) просто зігнорував. Це й зрозуміло: тоді збиралися романтики, які в сьогоднішніх російських умовах прагнули зберегти свою українську тотожність, мову, культуру. Тому й не було жодної потреби звертати серйозну увагу на посланців нечисленних (будьмо відверті!) організованих українських громад Мурманська, Сургута чи Якутська.
Цього разу зібралися "прагматики". І хоча скраю у президії й сидів лідер Об’єднання українців Росії письменник О.Руденко-Десняк, - але в цьому "зоряному" залі він виглядав відверто "білою вороною". Натомість "вихідців з України" представляли маршал Сєргєєв, гуморист Жванецький, політтехнолог Павловський та інші помітні особи не нижчого рівня. Привітання від президента Путіна виголосив особисто глава кремлівської адміністрації Волошин. Міністр культури Росії Швидкой, виступаючи, буквально випромінював щастя: адже тепер ми не повинні критися зі своїм українським корінням!
Зробімо невеличкий принагідний відступ. Один з провідних сьогоднішніх російських істориків О.Міллер переконаний: у 60-х рр. ХІХ століття перед українством постала дилема, - сформуватися в модерну європейську націю, або ж залишитися своєрідним регіональним компонентом 7 "загальноруського племені". Що ця друга альтернатива була цілком реальною, підтверджує досвід кубанських козаків: вони зберегли українські пісні й звичаї, старші люди ще навіть говорять там по селах українською мовою, - але ж за самоусвідомленням ці нащадки "чорноморців" сьогодні здебільшого затяті російські патріоти й чесно віддають своїх голоси за КПРФ (саме як за націоналістичну російську "лівицю").
Слід віддати належне новому енергійному кремлівському керівництву. Воно чудово усвідомило: незалежна Україна є реальністю, яку годі заперечити. Але воно, це керівництво, успішно грає на тому, що і в самій Україні вибір між політичним "українством" і "малоросійством" до кінця не зроблено. Чого варті бодай хитання Л.Кучми: то патріотичні ескапади, то заява про необхідність надання російській мові "офіційного статусу", то термінове дезавуювання цієї заяви й самого інтерв’ю, де її було зроблено (хоч начебто хтось може повірити, що поважна російська газета "Труд" здатна від початку й до кінця вигадати розмову з лідером сусідньої держави та його дружиною!)
Отже - Кремлеві вигідно робити сьогодні ставку на політичне малоросійство, чергуючи заяви про повагу до України з діями, що мають наблизити статус і світобачення наддніпрянських українців до статусу й світобачення їхніх братів над Кубанню. Благо, в сьогоднішньому українському керівництві є чимало людей, готових "підіграти" Кремлеві в цьому його прагненні. Чого варта бодай заява офіційного представника Києва на московському дійстві, "гуманітарного" віце-прем’єра В.Семиноженка: доба Мазепи закінчилася, починається доба Хмельницького!
Боюся, що, говорячи це, наш академік-художник-співак мав на увазі не "Великого Гетьмана" (в трактуванні В.Липинського), а саме хрестоматійний образ "збирача Росії" з дореволюційних ще офіціозних підручників та з відомих ювілейних "Тез ЦК КРПС" від 1954 року, того самого Хмельницького, який вигукнув "волимо під царя східного, православного"...
А поки що підведемо невтішні підсумки.
Висновок перший. Через недолугість офіційного Києва українська діаспора в Росії виступає сьогодні в ролі, абсолютно досі невідомій в історії. Вона так і не стала засобом любіювання стратегічних інтересів України в сусідній державі (а саме так використовують власні діаспори всі - і Вірменія, і Ізраїль, і зрештою, сама Росія). Натомість українська діаспора (до якої з волі Кремля терміново записано осіб, які досі ніякого інтересу до місця свого народження не виявляли) робиться потужним важелем впливу... Росії на Україну. Бо ж як не соромно буде українцям не виправдати сподівань таких приязних до них Михайла Жванецького чи Гліба Павловського!
І висновок другий. Російське питання буде поважним чинником українських виборів 2002 року. Не випадково провісник нової "доби Хмельницького" В.Семиноженко представляє Партію Регіонів, яка входить до "непорушного пропрезидентського блоку" "За ЄдУ". Схоже, в московських політтехнологів передбачено для "свідомих українців" класичну схему "злого слідчого" (номенклатурно-олігархічні проекти, які відверто обстоюють "російсько-українську інтеграцію" і сьогодні ставлять питання про перегляд статусу мов) та "доброго слідчого" (лояльний і "конструктивний" "панукраїнець" В.Ющенко з усіма "рухами", "ріпами" та лібералами В.Щербаня-М.Жулинського).
Будь-який результат вибору між двома названими силами є, очевидно, прийнятним для інженерів нової "євразійської інтеграції", бо забезпечує найголовніше - беззастережне домінування російського капіталу на українських теренах. А синьо-жовтий (чи, скажімо, малиновий, як у проросійського "козацького війська Запорозького") прапор, ширші чи вужчі межі резервації, до якої загнано українську мову, - це для прагматиків річ, загалом, другорядна.
Автор: Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, керівник наукових програм Інституту відкритої політики