Враження з установчих зборів Комітету "За Правду"
03/11/2001 | Михайло Винницький
Мої враження з установчого з’їзду Громадського Комітету “За Правду”
Спочатку хочу запевнити, що повністю поділяю дух спротиву антинародному режиму Кучми, який був виявлений в п’ятницю 9-го березеня у Будинку Вчителя. Тому, дуже прошу читача сприйняти ці слова критики недавно минулих подій в Києві, як конструктивні зауваження, а не як осудження дій будь кого із присутніх учасників чи організаторів Комітету “За Правду”.
Вразило мене те, що під час установчих зборів, виступаючі, майже без вийнятку підкреслювали тяглість персонального складу теперішнього керівництва Комітету із організаторами студентських голодувань 90-го. Можливо персональний склад той самий, але ж наскільки змінився дух! У своєму виступі, Тарас Стецьків заявив, що тоді студенти Оксамитової Революції були романтиками – “а тепер ми на десять років старші”. Але ж вже ніяк не романтики! Сьогодні, Олесь Доній вже не вважає за не відповідним, відповідати на запит щодо причин рішення не обирати єдиного керівника Комітету, аргументуючи тим, що “кожен із членів Президії міг би себе бачити Президентом”. Олесь! Хіба Тобі такі думки входили в голову десять років тому?! Хіба це продовження духу того самого студентського руху 90-их? Не думаєш Ти, що такі слова могли б дескредитувати всю акцію – ніби “О, хочуть прийти до влади, а там робитимуть теж саме, що Кучма”…
Виступи, які виголошувалися в п’ятницю мали на меті підбадьорити народ (в основному студентів), який зібрався після тривалого, і вельми заповненого подіями, дня. Це можливо єдиний фактор, який може пояснити те, що виступи були в основному пропагадистські, скоріше ніж наповнені конкретними планами чи закликами до конкретних дій. Через брак конретизації, мені особисто, склалось враження - ніби, приїхали, виступили, пошуміли, поїхали. Якби влада не зробила такої грубої помилки на вокзалі, і тим самим не гальванізувала молодих приїжджих учасників студентів, в майбутню (реально) “армію” спротиву, то можливою була б втрата організаційної інерції (духу) яка створилася впродовж дня. По великому рахунку, влада на київському вокзалі нашій справі зробила велику прислугу, бо наступного разу, кожний із тих хто сидів по ізоляторах, привезе з собою до Києва ще трьох, і кричатиме ще голосніше ніж в п’ятницю – йому вже тепер боятись нема чого. За це ми можемо тільки подякувати короткозорій владі.
Але з точки зору організації конкретних дій Комітету “За Правду”, момент був все таки втраченим. Чому ж не виголосити всім і кожному, що конкретно планується, до яких акцій приєднуватися, з ким говорити тим, хто хоче і може допомогти? Все покладалось ніби на керівників регіональних організацій. Але ж для чого тоді проводити масові збори?
Я розумію те, що існує потреба секретності організаційних планів, щоб зменшити можливість протидій зі сторони влади. З другої точки зору, дій теперішнього руху спротиву (як і кожної подібної революційної акції) мають на меті вивести народ на вулиці. Як це зробити, якщо все засекречено? Очевидно неможливо. Мимоволі інформація поширюється, і в будь якому випадку у влади завжди є можливість оперативно відреагувати. Наш рух спротиву не є елітарним, а масовим, так що перестаньмо його непотрібно засекречувати!
Дуже не бажано в майбутньому, публично виголошувати такі фрази, як “обіцяю, що після закінчення революції буде інакше” (О. Доній). Революційні дії завжди в історії визначали те, яким ставало суспільство в пост-революційний період. Якщо ми прагнемо створити в Україні справжне громадянське суспільство, державу в якій має місце Правда, а не брехня, крадіжка, та насильство, то мусимо цю державу творити зараз. Наші революційні плани мусять бути відкритими і доступними абсолютно всім, не зважаючи на незвичність такого підходу (аджеж закритість і недовіра виховувались в українському суспільстві 70 років). Не сміє у нашому русі навіть пахнути елітарністю – аджеж з цього й виріс сьогоднішній менталітет покірності олігархам. Якщо наш рух спротиву має справді дійти до своєї мети, ми маємо конкретно сказати людям чого хочемо, і якими методами це осягнемо.
Тільки тоді спротив має шанс перетворитися в революцію – коли до наших відкритих дій прилучаться не тільки маси студентів, а й шахтарів, вчителів, вахтерів, фермерів, таксістів, і всіх інших (включно із державними службовцями). Правда за нами – говорім її відкрито!
PS Запрошую всіх глянути в рубрику "Україна Після Кучми" - "Знімем Кучму - а Що Дальше?" - відгуки запрошую
Спочатку хочу запевнити, що повністю поділяю дух спротиву антинародному режиму Кучми, який був виявлений в п’ятницю 9-го березеня у Будинку Вчителя. Тому, дуже прошу читача сприйняти ці слова критики недавно минулих подій в Києві, як конструктивні зауваження, а не як осудження дій будь кого із присутніх учасників чи організаторів Комітету “За Правду”.
Вразило мене те, що під час установчих зборів, виступаючі, майже без вийнятку підкреслювали тяглість персонального складу теперішнього керівництва Комітету із організаторами студентських голодувань 90-го. Можливо персональний склад той самий, але ж наскільки змінився дух! У своєму виступі, Тарас Стецьків заявив, що тоді студенти Оксамитової Революції були романтиками – “а тепер ми на десять років старші”. Але ж вже ніяк не романтики! Сьогодні, Олесь Доній вже не вважає за не відповідним, відповідати на запит щодо причин рішення не обирати єдиного керівника Комітету, аргументуючи тим, що “кожен із членів Президії міг би себе бачити Президентом”. Олесь! Хіба Тобі такі думки входили в голову десять років тому?! Хіба це продовження духу того самого студентського руху 90-их? Не думаєш Ти, що такі слова могли б дескредитувати всю акцію – ніби “О, хочуть прийти до влади, а там робитимуть теж саме, що Кучма”…
Виступи, які виголошувалися в п’ятницю мали на меті підбадьорити народ (в основному студентів), який зібрався після тривалого, і вельми заповненого подіями, дня. Це можливо єдиний фактор, який може пояснити те, що виступи були в основному пропагадистські, скоріше ніж наповнені конкретними планами чи закликами до конкретних дій. Через брак конретизації, мені особисто, склалось враження - ніби, приїхали, виступили, пошуміли, поїхали. Якби влада не зробила такої грубої помилки на вокзалі, і тим самим не гальванізувала молодих приїжджих учасників студентів, в майбутню (реально) “армію” спротиву, то можливою була б втрата організаційної інерції (духу) яка створилася впродовж дня. По великому рахунку, влада на київському вокзалі нашій справі зробила велику прислугу, бо наступного разу, кожний із тих хто сидів по ізоляторах, привезе з собою до Києва ще трьох, і кричатиме ще голосніше ніж в п’ятницю – йому вже тепер боятись нема чого. За це ми можемо тільки подякувати короткозорій владі.
Але з точки зору організації конкретних дій Комітету “За Правду”, момент був все таки втраченим. Чому ж не виголосити всім і кожному, що конкретно планується, до яких акцій приєднуватися, з ким говорити тим, хто хоче і може допомогти? Все покладалось ніби на керівників регіональних організацій. Але ж для чого тоді проводити масові збори?
Я розумію те, що існує потреба секретності організаційних планів, щоб зменшити можливість протидій зі сторони влади. З другої точки зору, дій теперішнього руху спротиву (як і кожної подібної революційної акції) мають на меті вивести народ на вулиці. Як це зробити, якщо все засекречено? Очевидно неможливо. Мимоволі інформація поширюється, і в будь якому випадку у влади завжди є можливість оперативно відреагувати. Наш рух спротиву не є елітарним, а масовим, так що перестаньмо його непотрібно засекречувати!
Дуже не бажано в майбутньому, публично виголошувати такі фрази, як “обіцяю, що після закінчення революції буде інакше” (О. Доній). Революційні дії завжди в історії визначали те, яким ставало суспільство в пост-революційний період. Якщо ми прагнемо створити в Україні справжне громадянське суспільство, державу в якій має місце Правда, а не брехня, крадіжка, та насильство, то мусимо цю державу творити зараз. Наші революційні плани мусять бути відкритими і доступними абсолютно всім, не зважаючи на незвичність такого підходу (аджеж закритість і недовіра виховувались в українському суспільстві 70 років). Не сміє у нашому русі навіть пахнути елітарністю – аджеж з цього й виріс сьогоднішній менталітет покірності олігархам. Якщо наш рух спротиву має справді дійти до своєї мети, ми маємо конкретно сказати людям чого хочемо, і якими методами це осягнемо.
Тільки тоді спротив має шанс перетворитися в революцію – коли до наших відкритих дій прилучаться не тільки маси студентів, а й шахтарів, вчителів, вахтерів, фермерів, таксістів, і всіх інших (включно із державними службовцями). Правда за нами – говорім її відкрито!
PS Запрошую всіх глянути в рубрику "Україна Після Кучми" - "Знімем Кучму - а Що Дальше?" - відгуки запрошую