ДТ: Доля "Підкови"
09/08/2001 | Спостережливий Shooter
http://www.zn.kiev.ua/statya.php?id=32181
Віктор Ющенко ніколи не вирізнявся особливою пунктуальністю. Чи це вроджена риса, чи частина іміджу, чи продумана тактика політичної поведінки, але змушувати чекати він уміє. І, схоже, робить це із садистським задоволенням. Чекають і відвідувачі у приймальні, і партнери по переговорах, і потенційні конкуренти, і майбутні виборці. Навіть вороги визнають, що велика частина наділеного правом голосу населення України вже давно знемагає від бажання дізнатися, за які ж партії у складі блоку Ющенка їй доведеться проголосувати трохи більше ніж через півроку. Інтрига затягується, глядачі хвилюються, опоненти нервують, ще дужче підігріваючи інтерес до подій. Хоча слід визнати, що блок Ющенка не «віртуальніший», ніж той-таки блок ТУ-НДП-РУ (АПУ «за дужками», або в цьому разі — в дужках), який, через відсутність навіть офіційної назви, самі творці проміж себе іменують не інакше, як «ТУНДРА» (погана звичка, яка може мати тяжкі клінічні наслідки). Об’єктивних причин поспішати з «оголошенням списку Ющенка», крім нетерплячки спостерігачів, поки що немає, тож пауза затягується. Встановлений «хрещеним батьком» блоку «Наша Україна» термін оповіщення вже минув, а про конфігурацію його виборчої конструкції ходять лише чутки, міфи й легенди народів світу.
Головна інтрига полягає в тому, чи залишаться у складі «Нашої України» націонал-демократи, себто Рухи. Об’єктивних передумов сумніватися в цьому поки що немає, але інформаційні підстави для того, щоб поговорити про можливе «розлучення», виникають на диво регулярно. «Ньюзмейкером» традиційно виступає Народний рух України «За єдність» Богдана Бойка, який цілеспрямовано оповіщає широку громадськість про будь-які свої «компрометуючі» зв’язки з НРУ Геннадія Удовенка. Навіть такому досвідченому дипломату, як Геннадій Йосипович, дуже важко відкрутитися, коли на конфіденційні переговори Богдан Федорович приводить із собою ватагу журналістів — факт близького контакту НРУ з НРУ(є) очевидний! Доводиться відбуватися загальними фразами про прагнення до об’єднання всіх Рухів і відсутність між ними ідеологічних суперечностей, згадуючи про головну ідею Віктора Ющенка— консолідувати перед виборами всі патріотично налаштовані демократичні сили.
Лідеру «основного» Руху важко. Можна лише здогадуватися, яку внутрішню боротьбу він переживає, намагаючись поєднати інтереси Банкової, вимоги партійної верхівки, настрої низових організацій, принципи політичної доцільності й вимоги власної совісті в загальну партійну стратегію. І можна тільки гадати, у чому витоки його ділових відносин із «відкинутими» з НРУ(є). Фундатору «квазіРуху» ще важче. Його обтяжує образ «провокатора», прямо підконтрольного чи то адміністрації Президента, чи то СДПУ(о). Він не має змоги ні провести свою партію в парламент самостійно, ні приєднатися до якогось «пристойного» блоку, і навіть його шанси самому пробитися в мажоритарному окрузі невеликі. Заяву співголів НРУ(є) Богдана Бойка та Георгія Філіпчука про готовність увійти до блоку «Наша Україна» цілком можна вважати щирою, попри те, що місяць тому вони взагалі виключали таку можливість. За великим рахунком, для них це єдиний шанс знову стати депутатами. В ідеалі, звісно, Рух мав би піти на вибори самостійно, що забезпечило б усім заслуженим рухівцям гідні місця у виборчому списку, і їм зокрема. Бойко заявляє про готовність розпустити свою організацію та влитися в лави НРУ, якщо за його прикладом вчинить УНР Юрія Костенка. Але й пробитися в «основний склад» «Нашої України» — справа цілком перспективна.
Інше питання, що всього впливу Геннадія Удовенка навряд чи вистачить, аби переконати однопартійців і союзників помістити прізвища «зрадників» в один із ними виборчий список. Занадто вже на руку противникам Ющенка будь-який варіант співпраці НРУ(є) з тими силами, які зараз становлять політичну опору екс-прем’єра. Самостійний електоральний виступ гіпотетичного об’єднаного Руху загрожує розвалити коаліцію націонал-демократичних сил. Участь НРУ(є) у блоці «Наша Україна» — це потенційна загроза блоку зійти з передвиборної дистанції у разі чергового демаршу «приєднантів». І навіть повернення Бойка в НРУ рядовим партійцем інші розглядають як відновлення потенційного центру дестабілізуючих дій чи навіть прямого контролю з боку адміністрації. Залишається сумна перспектива «відпрацювати» вибори в ролі «магніту» для відтягування на себе хоч якоїсь частини національно свідомого, але заплутаного у внутрішньорухівських розбірках електорату. Аж до політичного кінця.
Безперечно, дуже багатьом рухівським активістам жаль розчиняти в досить аморфному блоці «Наша Україна» розкручену марку Руху, а разом із нею і свої надії опинитися в прохідній частині списку. І як бальзам на душу — принципова позиція керівника апарату НРУ Сергія Конєва, впевненого, що Рух може бути спокійним за свою політичну долю тільки у тому разі, якщо піде на вибори під власною назвою поза всякими блоками. А щоб низовим лідерам було геть усе зрозуміло, згадує далекий 1999 рік і ще тоді змодельований В’ячеславом Чорноволом виборчий список, де керівники як мінімум половини крайових організацій Руху становили «прохідну» частину списку. Приваблива пропозиція, від якої багатьом буде дуже важко відмовитися. Звісно, такий сценарій можна було б вважати власними фантазіями Конєва, але Геннадій Удовенко не поспішає щораз спростовувати заяви свого впливового однопартійця. Дедалі більше це роблять союзники по поки що не оголошеному блоку — лідери ПРП й УНР. І поки Сергій Конєв має можливість говорити від імені партії, становище НРУ і націонал-демократів загалом у блоці «Наша Україна» залишатиметься нестабільним, принаймні зовні.
Реально ж розвиток подій не дуже різниться від розписаного найбільш просунутими «прагматиками» з ПРП. Найближчим часом поняття «Рух» може зникнути з парламентської карти України. Замість НРУ, УНР і фракції «Реформи-Конгрес» має з’явитися нове депутатське об’єднання «Наша Україна». Ще не ясно, буде це лише формальне міжфракційне об’єднання чи повноцінна фракція. Принаймні останній варіант значно складніше виконати: відразу виникають питання політичної самоідентифікації, лідерства тощо. У будь-якому випадку такий крок вибиває черговий козир із рук прибічників ідеї «самодостатності» Руху, які одним із перших пунктів своєї програми називали саме створення спільної рухівської фракції. Фракція створюється, але в трохи розширеному складі, і, очевидно, без Бойка, підтверджуючи в такий спосіб раніше оголошений «основний склад» блоку «Наша Україна».
Поступово вимальовуються і партії «другого ешелону», покликані створювати блоку Ющенка загальнонаціональний масштаб. Практично вирішено питання про приєднання до «Нашої України» партії «Солідарність» із виділенням у прохідній частині виборчого списку принаймні одного місця особисто для Петра Порошенка. Ще кілька «солідаристів» можуть розміститися десь ближче до середини списку. Відтоді як інтерес адміністрації Президента до Порошенка дуже ослаб, партія змушена вести самостійну гру. Зокрема, відмовившись, усупереч позиції інших пропрезидентських фракцій, проголосувати за відставку Віктора Ющенка з поста прем’єра, «Солідарність» відкрила собі шлях до зближення з проющенківськими силами. У «друзі Ющенка» також записалися ХДС Володимира Стретовича і РХП Миколи Поровського — не бозна-яке придбання, але роль масовки разом з іще кількома мікропартіями ліберально-центристського спрямування виконати цілком здатні.
Більш ласим куснем для «Нашої України» (і не лише для неї) є Аграрна партія Михайла Гладія і Катерини Ващук. Попередні вибори засвідчили певну затребуваність ідеології ринкових реформ на селі навіть у «постколгоспному» середовищі (партія не потрапила до парламенту виключно з тієї причини, що довелося в адміністративному порядку «поділитися» голосами з партіями, яким це було «потрібно більше»). До того ж, губернатор Львівщини й формальний лідер АПУ Михайло Гладій тримає в руках потужний адміністративний ресурс у стратегічно важливому для націонал-демократів західному регіоні. Певні, тертя можуть виникнути з другим центром впливу в партії — Катериною Ващук, яка зберегла робочі контакти з адміністрацією Президента й Іваном Плющем. Однак той факт, що з «Регіонами України» Миколи Азарова аграріям зовсім не по дорозі, уже практично не викликає сумнівів. Якщо вони зуміють домовитися з Ющенком, гідне місце в його списку їм забезпечене.
Це навряд чи можна сказати про Олександра Волкова, який раптом опинився в повному політичному вакуумі. Людина він, безумовно, солідна, партію свою має, знову ж таки — Фонд «Соціальний захист»... Та відтоді, як разом із «генеральною лінією» від нього почали дистанціюватися «есдеки», Олександр Михайлович як досвідчений електоральний технолог перебуває в легкій прострації, цілком зненацька для себе опинившись «за бортом» глобальних виборчих процесів. Безумовно, ющенківцям приємна увага колишнього головного парламентського «авторитета». Та навіть попри старі «зав’язки», малоймовірно, що вони погодяться відкрито поєднувати себе з такою одіозною постаттю, хоча прихованого партнерства також виключати не можна. Певне, волковцям доведеться знову штурмувати мажоритарні округи, поділивши сфери інтересів із «Нашою Україною» і, мабуть, із СДПУ(о). Самостійна участь у гонці його «Демсоюзу» можлива, але лише виключно задля спортивного інтересу.
Відкритим залишається питання про непартійних лідерів загальнонаціонального масштабу, чиїми гучними іменами збираються заповнити першу п’ятірку «Нашої України». Номер два у списку давно зарезервований за київським мером Олександром Омельченком. Складність його становища полягає в конфлікті інтересів між прагненням зберегти свою нинішню посаду й бажанням забезпечити собі надійні «парламентські тили». Якщо Олександр Олександрович вирішить виставитися по мажоритарці, це буде великою втратою для ющенківців і сильним ударом по їхній передвиборній стратегії. З другого боку, «торгувати своїм ім’ям» лідерові такого масштабу, як київський міський голова, якось не з руки. Логічно, якщо свій політичний вплив і намір зайняти одну з ключових позицій у блоці «Наша Україна» він вирішить підкріпити створенням власного, хай і не надто формального політичного об’єднання, на кшталт лужковського, із представниками якого також доведеться поділитися місцями в списку. Ну, і на ще трьох місцях у першій п’ятірці, цілком можливо, можна буде побачити якихось громадських авторитетів, приміром, славетного ученого, діячів культури та мистецтва, хоча ринок «незабруднених» імен із попередніх виборів значно звузився.
Загалом, у «Нашої України», на перший погляд, усе складається добре. Навіть занадто. Як відомо, якщо все йде добре, то хтось чогось не помічає. І чим краще йтимуть справи в блоці, тим більше це дратуватиме конкурентів. Уже простіше зображати внутрішні проблеми, ніж потрапити під масований вогонь ззовні. Краще давати привід для підозр у таємній лояльності до влади і розраховувати на окраєць адмінресурсу, ніж відкрито декларувати наміри створити в майбутньому парламенті разом з опозиційними блоками демократичну антипрезидентську більшість. Так спокійніше й безпечніше. І чекати вже недовго.
Віктор Ющенко ніколи не вирізнявся особливою пунктуальністю. Чи це вроджена риса, чи частина іміджу, чи продумана тактика політичної поведінки, але змушувати чекати він уміє. І, схоже, робить це із садистським задоволенням. Чекають і відвідувачі у приймальні, і партнери по переговорах, і потенційні конкуренти, і майбутні виборці. Навіть вороги визнають, що велика частина наділеного правом голосу населення України вже давно знемагає від бажання дізнатися, за які ж партії у складі блоку Ющенка їй доведеться проголосувати трохи більше ніж через півроку. Інтрига затягується, глядачі хвилюються, опоненти нервують, ще дужче підігріваючи інтерес до подій. Хоча слід визнати, що блок Ющенка не «віртуальніший», ніж той-таки блок ТУ-НДП-РУ (АПУ «за дужками», або в цьому разі — в дужках), який, через відсутність навіть офіційної назви, самі творці проміж себе іменують не інакше, як «ТУНДРА» (погана звичка, яка може мати тяжкі клінічні наслідки). Об’єктивних причин поспішати з «оголошенням списку Ющенка», крім нетерплячки спостерігачів, поки що немає, тож пауза затягується. Встановлений «хрещеним батьком» блоку «Наша Україна» термін оповіщення вже минув, а про конфігурацію його виборчої конструкції ходять лише чутки, міфи й легенди народів світу.
Головна інтрига полягає в тому, чи залишаться у складі «Нашої України» націонал-демократи, себто Рухи. Об’єктивних передумов сумніватися в цьому поки що немає, але інформаційні підстави для того, щоб поговорити про можливе «розлучення», виникають на диво регулярно. «Ньюзмейкером» традиційно виступає Народний рух України «За єдність» Богдана Бойка, який цілеспрямовано оповіщає широку громадськість про будь-які свої «компрометуючі» зв’язки з НРУ Геннадія Удовенка. Навіть такому досвідченому дипломату, як Геннадій Йосипович, дуже важко відкрутитися, коли на конфіденційні переговори Богдан Федорович приводить із собою ватагу журналістів — факт близького контакту НРУ з НРУ(є) очевидний! Доводиться відбуватися загальними фразами про прагнення до об’єднання всіх Рухів і відсутність між ними ідеологічних суперечностей, згадуючи про головну ідею Віктора Ющенка— консолідувати перед виборами всі патріотично налаштовані демократичні сили.
Лідеру «основного» Руху важко. Можна лише здогадуватися, яку внутрішню боротьбу він переживає, намагаючись поєднати інтереси Банкової, вимоги партійної верхівки, настрої низових організацій, принципи політичної доцільності й вимоги власної совісті в загальну партійну стратегію. І можна тільки гадати, у чому витоки його ділових відносин із «відкинутими» з НРУ(є). Фундатору «квазіРуху» ще важче. Його обтяжує образ «провокатора», прямо підконтрольного чи то адміністрації Президента, чи то СДПУ(о). Він не має змоги ні провести свою партію в парламент самостійно, ні приєднатися до якогось «пристойного» блоку, і навіть його шанси самому пробитися в мажоритарному окрузі невеликі. Заяву співголів НРУ(є) Богдана Бойка та Георгія Філіпчука про готовність увійти до блоку «Наша Україна» цілком можна вважати щирою, попри те, що місяць тому вони взагалі виключали таку можливість. За великим рахунком, для них це єдиний шанс знову стати депутатами. В ідеалі, звісно, Рух мав би піти на вибори самостійно, що забезпечило б усім заслуженим рухівцям гідні місця у виборчому списку, і їм зокрема. Бойко заявляє про готовність розпустити свою організацію та влитися в лави НРУ, якщо за його прикладом вчинить УНР Юрія Костенка. Але й пробитися в «основний склад» «Нашої України» — справа цілком перспективна.
Інше питання, що всього впливу Геннадія Удовенка навряд чи вистачить, аби переконати однопартійців і союзників помістити прізвища «зрадників» в один із ними виборчий список. Занадто вже на руку противникам Ющенка будь-який варіант співпраці НРУ(є) з тими силами, які зараз становлять політичну опору екс-прем’єра. Самостійний електоральний виступ гіпотетичного об’єднаного Руху загрожує розвалити коаліцію націонал-демократичних сил. Участь НРУ(є) у блоці «Наша Україна» — це потенційна загроза блоку зійти з передвиборної дистанції у разі чергового демаршу «приєднантів». І навіть повернення Бойка в НРУ рядовим партійцем інші розглядають як відновлення потенційного центру дестабілізуючих дій чи навіть прямого контролю з боку адміністрації. Залишається сумна перспектива «відпрацювати» вибори в ролі «магніту» для відтягування на себе хоч якоїсь частини національно свідомого, але заплутаного у внутрішньорухівських розбірках електорату. Аж до політичного кінця.
Безперечно, дуже багатьом рухівським активістам жаль розчиняти в досить аморфному блоці «Наша Україна» розкручену марку Руху, а разом із нею і свої надії опинитися в прохідній частині списку. І як бальзам на душу — принципова позиція керівника апарату НРУ Сергія Конєва, впевненого, що Рух може бути спокійним за свою політичну долю тільки у тому разі, якщо піде на вибори під власною назвою поза всякими блоками. А щоб низовим лідерам було геть усе зрозуміло, згадує далекий 1999 рік і ще тоді змодельований В’ячеславом Чорноволом виборчий список, де керівники як мінімум половини крайових організацій Руху становили «прохідну» частину списку. Приваблива пропозиція, від якої багатьом буде дуже важко відмовитися. Звісно, такий сценарій можна було б вважати власними фантазіями Конєва, але Геннадій Удовенко не поспішає щораз спростовувати заяви свого впливового однопартійця. Дедалі більше це роблять союзники по поки що не оголошеному блоку — лідери ПРП й УНР. І поки Сергій Конєв має можливість говорити від імені партії, становище НРУ і націонал-демократів загалом у блоці «Наша Україна» залишатиметься нестабільним, принаймні зовні.
Реально ж розвиток подій не дуже різниться від розписаного найбільш просунутими «прагматиками» з ПРП. Найближчим часом поняття «Рух» може зникнути з парламентської карти України. Замість НРУ, УНР і фракції «Реформи-Конгрес» має з’явитися нове депутатське об’єднання «Наша Україна». Ще не ясно, буде це лише формальне міжфракційне об’єднання чи повноцінна фракція. Принаймні останній варіант значно складніше виконати: відразу виникають питання політичної самоідентифікації, лідерства тощо. У будь-якому випадку такий крок вибиває черговий козир із рук прибічників ідеї «самодостатності» Руху, які одним із перших пунктів своєї програми називали саме створення спільної рухівської фракції. Фракція створюється, але в трохи розширеному складі, і, очевидно, без Бойка, підтверджуючи в такий спосіб раніше оголошений «основний склад» блоку «Наша Україна».
Поступово вимальовуються і партії «другого ешелону», покликані створювати блоку Ющенка загальнонаціональний масштаб. Практично вирішено питання про приєднання до «Нашої України» партії «Солідарність» із виділенням у прохідній частині виборчого списку принаймні одного місця особисто для Петра Порошенка. Ще кілька «солідаристів» можуть розміститися десь ближче до середини списку. Відтоді як інтерес адміністрації Президента до Порошенка дуже ослаб, партія змушена вести самостійну гру. Зокрема, відмовившись, усупереч позиції інших пропрезидентських фракцій, проголосувати за відставку Віктора Ющенка з поста прем’єра, «Солідарність» відкрила собі шлях до зближення з проющенківськими силами. У «друзі Ющенка» також записалися ХДС Володимира Стретовича і РХП Миколи Поровського — не бозна-яке придбання, але роль масовки разом з іще кількома мікропартіями ліберально-центристського спрямування виконати цілком здатні.
Більш ласим куснем для «Нашої України» (і не лише для неї) є Аграрна партія Михайла Гладія і Катерини Ващук. Попередні вибори засвідчили певну затребуваність ідеології ринкових реформ на селі навіть у «постколгоспному» середовищі (партія не потрапила до парламенту виключно з тієї причини, що довелося в адміністративному порядку «поділитися» голосами з партіями, яким це було «потрібно більше»). До того ж, губернатор Львівщини й формальний лідер АПУ Михайло Гладій тримає в руках потужний адміністративний ресурс у стратегічно важливому для націонал-демократів західному регіоні. Певні, тертя можуть виникнути з другим центром впливу в партії — Катериною Ващук, яка зберегла робочі контакти з адміністрацією Президента й Іваном Плющем. Однак той факт, що з «Регіонами України» Миколи Азарова аграріям зовсім не по дорозі, уже практично не викликає сумнівів. Якщо вони зуміють домовитися з Ющенком, гідне місце в його списку їм забезпечене.
Це навряд чи можна сказати про Олександра Волкова, який раптом опинився в повному політичному вакуумі. Людина він, безумовно, солідна, партію свою має, знову ж таки — Фонд «Соціальний захист»... Та відтоді, як разом із «генеральною лінією» від нього почали дистанціюватися «есдеки», Олександр Михайлович як досвідчений електоральний технолог перебуває в легкій прострації, цілком зненацька для себе опинившись «за бортом» глобальних виборчих процесів. Безумовно, ющенківцям приємна увага колишнього головного парламентського «авторитета». Та навіть попри старі «зав’язки», малоймовірно, що вони погодяться відкрито поєднувати себе з такою одіозною постаттю, хоча прихованого партнерства також виключати не можна. Певне, волковцям доведеться знову штурмувати мажоритарні округи, поділивши сфери інтересів із «Нашою Україною» і, мабуть, із СДПУ(о). Самостійна участь у гонці його «Демсоюзу» можлива, але лише виключно задля спортивного інтересу.
Відкритим залишається питання про непартійних лідерів загальнонаціонального масштабу, чиїми гучними іменами збираються заповнити першу п’ятірку «Нашої України». Номер два у списку давно зарезервований за київським мером Олександром Омельченком. Складність його становища полягає в конфлікті інтересів між прагненням зберегти свою нинішню посаду й бажанням забезпечити собі надійні «парламентські тили». Якщо Олександр Олександрович вирішить виставитися по мажоритарці, це буде великою втратою для ющенківців і сильним ударом по їхній передвиборній стратегії. З другого боку, «торгувати своїм ім’ям» лідерові такого масштабу, як київський міський голова, якось не з руки. Логічно, якщо свій політичний вплив і намір зайняти одну з ключових позицій у блоці «Наша Україна» він вирішить підкріпити створенням власного, хай і не надто формального політичного об’єднання, на кшталт лужковського, із представниками якого також доведеться поділитися місцями в списку. Ну, і на ще трьох місцях у першій п’ятірці, цілком можливо, можна буде побачити якихось громадських авторитетів, приміром, славетного ученого, діячів культури та мистецтва, хоча ринок «незабруднених» імен із попередніх виборів значно звузився.
Загалом, у «Нашої України», на перший погляд, усе складається добре. Навіть занадто. Як відомо, якщо все йде добре, то хтось чогось не помічає. І чим краще йтимуть справи в блоці, тим більше це дратуватиме конкурентів. Уже простіше зображати внутрішні проблеми, ніж потрапити під масований вогонь ззовні. Краще давати привід для підозр у таємній лояльності до влади і розраховувати на окраєць адмінресурсу, ніж відкрито декларувати наміри створити в майбутньому парламенті разом з опозиційними блоками демократичну антипрезидентську більшість. Так спокійніше й безпечніше. І чекати вже недовго.