02/15/2002 | Максим’як

Ющенко взяв участь у розмові про проблеми та перспективи агропромислового комплексу на УР-1 13.02.2002 // 15:49 Джерело: прес-служба "Нашої України"

Вчора, 12 лютого, ввечорі та сьогодні вранці, 13 лютого, на Українському радіо-1 у програмі "Відверті діалоги" у розмові про проблеми та перспективи агропромислового комплексу взяв участь лідер виборчого блоку "Наша Україна" Віктор Ющенко. Наступного вівторка ввечорі, 19 лютого, відбудеться наступна передача з циклу, в якому братиме участь лідер "Нашої України" Віктор Ющенко.

Пропонуємо скорочений виклад програми від 12 та 13 лютого 2002р.

У 1999 році, коли в Україні було зібрано найнижчий за період з 46 року урожай зернових, ситуація в державі була близька до паніки. З’явилися побоювання, чи зможемо ми себе прогодувати. Україна навіть звернулася офіційно до США з проханням надати продовольчу допомогу.
Саме в цей час Уряд, який тоді очолював Віктор Ющенко, приймає Державну програму "Зерно-2001", яка передбачає підвищення урожаю зернових у 2001 році до 35 мільйонів тон. Цифра, здавалося б фантастична, однак уже на початку вересня 2001 року цієї мети було досягнено.
Це лише один штрих до ілюстрації реальних можливостей українського села і оцінки тих перешкод, які не дають фермерам в Україні посісти гідне їх місце. Саме про це йшла мова в студії "Відверті діалоги" з лідером блоку "Наша Україна" Віктором Ющенком та головою Асоціації фермерів та приватних землевласників Іваном Томичем.

Усі проблеми – у суті економічних відносин, що були нав’язані селу

Вікторе Андрійовичу, до Вас надходить багато листів, де селяни скаржаться на свої проблеми, чекають допомоги, висловлюють надію на продовження реформ. Село сьогодні справді переживає не найкращі часи.
А як би Ви охарактеризували сільськогосподарські проблеми в комплексі?

В.Ю. Я відношуся до тих людей, які переконані, що українське село, його потенціал – це суть майбутнього України. Якщо владі українській вдасться знайти відповідь на запитання, як підняти економічно українське село, дати йому економіку росту – у того будуть ключі від розвитку України.
Десь років 5 тому мені попала до рук одна дуже цікава аналітична записка. Вона починалася з того, що, якби на зерновий клин, який сьогодні засіюється в Україні, покласти найнижчий урожай у Європі – щорічно Україна б мала 50 мільйонів тон зерна. Іншими словами: ми 25 мільйонів тон щорічно не добирали. Якщо це помножити на 100-110 доларів – середня ціна на світовому ринку за пшеницю третього класу – то ми швидко виходимо на те, що Україна щорічно тільки по позиціях зернових не добирала приблизно 2,5 мільярди доларів. А якщо це помножити на курс української гривні – ми будемо мати цифру в районі 12-14 мільярдів гривень. І це тільки по зерну. А така ж ситуація існує іі по соняшнику, по картоплі, і по продуктивності тварин. І виникає закономірне запитання – чому?
На моє глибоке переконання, корінь усіх проблем - у суті економічних відносин, які були нав’язані селу. Я пам’ятаю ситуацію, коли в 95 році значна частина депутатського корпусу на чолі із спікером парламенту говорила про потребу формування державного резерву зерна – 14-15 мільйонів тон, не маючи жодної реальної копійки, щоб у селі купити цю продукцію. І ні в кого не виникло жодних сумнівів у доцільності такого кроку. Взагалі, до 95 року держава регулярно обдурювала селянина: не маючи в бюджеті ні копійки, приймала рішення на рівні президента чи на рівні парламенту про емісію – випуск грошових папірців. В парламенті приймався закон про емісію – і таким чином закуповували це зерно. А на другий тиждень виникала гіперінфляція, обвалювалася ціна на зерно, росли ціни на пальне, електроенергію. І під кінець осені селянину вже не було за що вивозити буряк з поля.
Тому іще в 95 році, коли я очолював центробанк, ми вирішили почати з головного – визначити більш-менш реальну ціну на зерно. Зробити це можна було тільки ринковими методами. І в 95 році в операційному відділі Національного банку ми організували перші в історії української аграрної економіки аграрні торги. Наступного дня виходить газета "Голос України" з такою карикатурою: операційний зал Національного банку, кругом написано: каса-каса-каса, а в центрі залу їде великий комбайн. Вони хотіли сказати, що Національний банк не тією справою займається. Але пройшло півтора року – за цей час відбулося 43 торги – і з 33 доларів за тону зерна ми підняли ціну до 70 доларів.

Селяни якось відчули на собі ці зміни?

В.Ю. Дуже мало, лише ті, хто потрапив на аукціон, обминувши державні фільтри. Але 98% селян працювали у загальновідомому тоді режимі. Але це був перший крок до впровадження ринкових механізмів на селі.

І.Т. Я хочу додати, що головна проблема сьогодні на селі – це повернення селянам філософії господаря, землевласника. У 90-х роках, будучи фахівцем аграрного сектору, мені довелося вивчати досвід Західної Європи, зокрема Німеччини, Нідерландів. І, порівнюючи їхню практику і ту, що існувала тоді в Україні, у нас я бачив одне: безвласність. Система працювала сама на себе, а не заради добробуту тих людей, які живуть на цій землі.
До 1999 року українське фермерство на українській землі значною мірою було чужим. За цей час було втрачено до 10 тисяч фермерських господарств. Причин для цього було достатньо: це 21 вид податків, це процедури, які потребували піврічного оббивання порогів для отримання землі, на якій людина хотіла і мала право працювати, це відсутність нормального ринку і багато чого іншого. Асоціація фермерів та приватних землевласників тоді проголосила гасло "Без селянина нема держави, без фермера – майбутнього". Ми тоді пішли і до Адміністрації Президента, і до Кабінету Міністрів, і до Верховної Ради, заручилися підтримкою багатьох громадських організацій.
Але реальні зміни почалися з 1999 року. Замість 21 виду податків став єдиний фіксований податок, з приходом уряду Ющенка почала покращуватися підтримка в плані бюджетної політики, налагодилися тісні зв’язки між урядом і селом. І ми справді відчули реальні перспективи.

Якщо банкір не йде до селянина, то проблема – не в банкірові.

Вікторе Андрійовичу, тоді, у 99 році, які питання Ви для себе визначили першочерговими?

В.Ю.Мій прихід в уряд майже співпав із виходом відомого Указу Президента від 3 грудня, який стосувався паювання та приватизації землі. Я вважав і досі вважаю. Що це один з найбільш унікальних за останній час указів, що стосуються сільського господарства. І головна його вага – це те, що з’явилася можливість повернути землі власника, відродити цю психологію, на якій в усі часи трималася Україна. І до 1 квітня ми видали 20% державних актів на право власності. Безумовно, певний скептицизм був, але процес пішов. І ми переконані були, що це один із важливих постулатів нової аграрної політики.
Усе це відбувалося на фоні підготовки до весняно-польових робіт. Стан підготовки був жахливий. І однією з головних була проблема пального. У 2000 році ми вперше бюджетну позицію не те, як завезти пальне, хоча це повинна бути робота не уряду, а бізнесу. А з уряд 91 по 99 рік бартером завозив пальне і на 13 мільярдів гривень ми набралися тільки боргів. Це були по-суті формалізовані крадіжки. І ми ж відмовилися від державного бартеру і спробували зацікавити інвесторів.

Але село сьогодні не надто привабливе для інвесторів. У чому причина?

В.Ю. Я думаю, що чесно було б говорити про те, що проблема якраз не в фінансах і не в кредитах Я вам скажу таке: банкіри – це такі люди, які вкладатимуть гроші у будь-що, якщо є гарантія і якщо є ефект. І якщо вони не хочуть вкладати гроші – це вже сигнал, що вони не бачать гарантії повернення коштів. Тому не плакатися треба, що селу потрібні фінанси, а бізнес їх не дає, а лікувати причину.
Будемо відвертими: як можуть іти фінанси в село, коли ціна на продукцію сільського виробництва до 2000 року ніколи не була ринковою, завжди була заниженою. Я вам хочу пригадати 99 рік – ціна пшениці 3-го класу складала 250 грн. У 2000 році в цей же самий час – липень-серпень - ціна піднялася до 850- 900 грн. Уряд свідомо пішов на ріст цін на зерно у 3 рази, щоб селянин не через подачки бюджету отримав компліменти від держави, а через реальну ціну, щоб покупець йому заплатив те, що коштує його праця. Це було глобальне рішення, і воно мало свої наслідки.
У нас була суперечка з комуністами та іншими силами, які пророкували підвищення ціни на хліб. А ми їм казали: якщо ми зробимо ефективну соціальну політику в 2000 році і людям дамо пенсії, зарплату підвищимо, розрахуємося з боргами – все буде нормально. І ми дійсно 50% заклали в бюджет соціальні програми – а ціни на хліб піднялися на 35%.
Але за один 2000 рік ми на 50 відсотків збільшили кількість прибуткових господарств, вперше за 11 років отримали приріст валового продукту на селі на 9,6%. І вперше за 10 років рентабельність сільського господарства склала 4%.
І банкіри у 2000 році виділили 1,9 мільярда гривень кредитів українському селу. Я вам хрест кладу, що я жодного банка не просив, не примушував. Я їм просто говорив: ви ще побачите, який економічний ефект буде. У 1999 році українські банки видали українському селу 50 мільйонів гривень. І найголовніше: по 2000 році 96% виданих кредитів повернулося. А інші були виплачені за перший квартал 2001 року.
У 2000 році ми ж підписали програму довгострокового кредитування села. І тоді ж ми ризикнули зробити компенсацію процентних ставок. Спочатку - виробникам, потім – переробникам. Почали з 50% - виділили з бюджетів спочатку десь 70 чи 80 млн, а через рік, звертаються до нас фермери з ініціативою: чи можна переглянути і підвищити компенсацію. Ми зробили розрахунки і підняли рівень компенсації процентних ставок до 75%. В результаті ми прекрасно 2000 рік розрахувалися і з селянами, і з кредиторами, і отримали фінансовий ресурс. Для мене це був приклад фінансово-кредитного проекту, як селянин і банкір можуть працювати разом, так само, як і бюджет з урядом.
Взагалі, більшістю механізмів на селі повинна керувати не держава, а ринок. Єдине, що ми тоді погодилися підтримувати з бюджету - це фінансування селекції рослинництва, і селекцію тваринництва. Вчені нас переконали і ми їм повірили. І виділили декілька сот мільйонів гривень на цю програму.
Ще одним радикальним кроком уряду стало введення цінової мотивації по вагових категоріях тварин. Ми сказали селянам відкрито: "Не робіть забій телят, коли їм по 100 чи по 150 чи по 180 кг,. Дотримаєте до 300 – отримаєте 35% доплати. Якщо буде до 400 – ви отримаєте ще 50%". Тоді для уряду було головне: вивести торгівлю м’ясом із тіні і стимулювати людей звертатися до переробних заводів, які у свою чергу працювали на бюджет. Механізм доволі простий і він мав наслідки. У 2000 році село вперше заплатило 4 млрд. грн.. податків, тоді як до цього ця сума складала десь 2,8 млрд. грн...

Економіка – дуже передбачувана наука.

Тобто, при бажанні, можна від села отримати відповідний ефект?

Ви знаєте – економіка, в тому числі і сільського господарства – дуже передбачувана наука, і вона може дати реальний результат. І вирішення усіх тих проблем, про які ми з вами говоримо, лежить не в економічній, а, швидше, в політичній площині.
Візьмемо той же Указ Президента про приватизацію. До сьогодні 80% державних актів на право власності селяни так і не отримали. А це ще говорить про те, що ми до сьогодні навіть після таких шикарних декларацій, які були зроблені на рівні Указу президента не довели справу не тільки до кінця – ми її не довели навіть до середини. Так, видача лише сертифікатів коштує приблизно 90 млн. дол., але це необхідно зробити - кожному із 6,4 мільйона власників видати державний акт. Щоб він відчув, що в нього під подушкою лежить цей державний акт, головний гарант його недоторканого права власності. А коли людина не уявляє, де її земля, які дерева там чи яка межа там на тій землі – повірте, нам дуже важко буде говорити про фермерство і про те, щоб суспільство і влада почала ставитися до них із відповідною повагою.
Ми говоримо про подальші кроки, і тут хочу наголосити: якщо не буде введена в актив фінансова сила землі, та іпотеки, діалог між селянином і інвестором буде перерваний. Що можна сьогодні говорити про організації орендного ринку при відсутності у 80% людей державного акта на землю? Як почати розбудовувати ці стосунки? Це питання закону про іпотеку. Це питання закону про іпотечні відповідні інститути, де замість того, щоб ми хоронили кредитні установи, потрібно терміново відтворювати інститути нового ринку.
Ще одне питання – страхова проблема. Надзвичайно серйозна, надзвичайно складна. Це частина діалогу між фермером і кредитором. У світі жоден кредитор з фермером не починає розмови, доки не побачить страхового полісу. І пора нам уже навчитися захищатися від негоди і фінансовими інструментами, коли не страждає ні виробник, ні кредитор, а обидва знаходять компроміс: і той, хто виробляє, і той, хто фінансує. Тому що, страхова політика направлена і на фермера, і на кредитора.
Це тема у нас поки що абсолютно не розроблена, розірвані попередні традиції. Я не скажу, що вони були ідеальні, але вони були. Ви знаєте, якщо комуністи вважали, що страхування – це підпора стабільності селу, то чому демократи протягом 10 років не можуть впровадити жодної страхової програми. Безумовно, це великі професійні прорахунки. І без цього не вистоїть і фермер, і будь-який с/г виробник.
Я говорю про ті речі, в яких я переконаний, що їхнє впровадження – це професійний обов’язок. Я думаю, що нам треба серйозно передивитися питання про інститут, який би забезпечив стабілізацію цін в сільському господарстві. Минулого року ми отримали рекордний урожай зернових, а село цього не відчуло, бо ціни впали майже удвічі. Ціна на пшеницю третього класу знизилася з майже 900 грн за тону – нижче 500 грн. за тону. Фуражну пшеницю чи ячмінь пропонують навіть нижче 400 грн. за тону. Загалом виручка у 2001 році багатьох с/г підприємств може бути нижче від рівня 2000 року". Чому так сталося? Чому не повернуті кредити, втрачена виручка? І що треба зробити?
І ніхто не б’є на сполох.. Пригадайте, депресія, яка була на західному ринку в 20-30 роках, вона для сільського господарства стала катастрофою, бо на 30% упали ціни на сільськогосподарську продукцію. А у нас же немає великої депресії? Тому безумовно потрібен інститут управління цінами – інститут цінової політики. Це – не складний механізм.

Як забезпечити стабільний рівень цін?

В.Ю. А як здійснюється управління ціною на зерно на будь-якому ринку? Безумовно – ринковими методами. Те приблизно, що відбувається на валютному ринку – те ж саме відбувається і на зерновому. Валютний і зерновий ринок дуже подібні і знаходяться у своєрідному тандемі. Публічна влада ніколи не буде зацікавлена, щоб ціни на зерно дійшли до безмежжя, бо в неї виникає конфлікт із споживачем. Але влада ніколи не може бути зацікавленою, щоб ціна падала нижче певного рівня, бо в неї починається конфлікт з фермерами. Це – площина абсолютно регульованих цін. На жаль, українська влада цього не розуміє.
Що потрібно? Існують різні механізми підтримки ціни. Ключовий механізм підтримки ціни – це організація попиту – внутрішнього або зовнішнього. І перше запитання: чому у 2001 році, коли ми отримали такий унікальний урожай, на експорті це не позначилося? Які перепони стояли для того, щоб український виробник не вийшов на європейський ринок? Практично в кожній країні валове виробництво зернових у 2001 році було нижче від середньостатистичних у Європі. Ринок хотів хліба. І до сьогоднішнього дня хоче.
Проблема експорту починається від монополії транспорту, від монополії портів, і закінчується проблемою ПДВ. Якщо ви на ці три запитання не знайдете відповіді, вам не вигідно з України вивезти жодну тону зерна. Бо економіка експорту може виникнути тільки тоді, коли вам компенсують ПДВ.
Перше питання: чому портові, чому транспортні у нас в 3-4 рази вищі, ніж у Голландії? Це – тема державних монополій. А це накладається на ціну. І якщо сільгоспвиробник не вирішить цю проблему, про експорт він не думатиме..
Наступне питання - ПДВ. В існуючих портових і транспортних цінах закладені такі затрати, що по суті тільки компенсація ПДВ дає економіку операцій. Якщо ви ці 20% отримаєте лише через півроку, не варто займатися експортом української пшениці. І так трапилося. У цьому році Україна не проявила жодного інтересу до експорту
Інший механізм - інтеграційний чи корпоративний фонд, який існує практично в кожній країні і займається стабілізацією попиту і пропозиції на внутрішньому ринку. Коли виникають рясні роки на урожай, він скуповує пшеницю, щоб ціна на неї не падала. Коли виникають дефіцитні роки, він навпаки – продає, щоб ціна не дуже піднімалася. Це і є державна корпоративна релятивна політика.
Я повторюю, такий фонд є практично в кожній країні світу, яка займається політикою зерна. У нас він відсутній. Це на жаль, не було своєчасно передано держрезерву, чи матеріальному резерву. Хоча, звичайно, варто було робити його на корпоративній основі. Щоб там залучений був бізнес, щоб не бюджетні гроші пенсіонера чи бідної людини тратилися на цей фонд. Бізнес сформував цю технологію, і повинен керувати нею. Але питання не в формі, а в суті – державі терміново потрібен будь-який інститут такого типу, І це тема законодавчого рішення, бо в уряді є мало інструментів створити в оперативному шляху такий державний інститут, підкріпити його відповідними фінансами.

Головний закон кожен повинен прийняти сам для себе.

Які іще механізми повинна закласти Верховна Рада, щоб стимулювати розвиток села?

В.Ю. Мій уряд 2 роки назад подав земельний кодекс. Його, здається, двічі переписували, і зрештою минулого року цей документ таки прийняли. Сьогодні можна говорити про різні політичні шантажі, які виникали навколо обговорення чи прийняття цього закону, порушення процедури чи речі в самому Кодексі, які виходять на юридичні дурниці. Але я б не хотів би, щоб цей кодекс став тим дитям, яке ми вихлюпнули б разом із водою. Безумовно, його треба серйозно допрацьовувати, щоб дати простір для формування земельних відносин і ринку.
В першу чергу потрібно зосередити увагу на господарю. Земельний кодекс відкриває тільки двері для реального укріплення і формування устрою в аграрному секторі. І необхідно прийняти 32 закони, які сформують цю архітектуру, якою вона буде. Найтерміновіші – це десяток.
Я сьогодні хочу наголосити на безпрецедентності цього періоду, на якому знаходиться Україна. Сьогодні ми повинні вибирати напрямки стратегії формування сільського господаря. І те, який він буде – це буде залежати від тих законів, які будуть прийняті в цей період. Чи будемо ми на українській землі рабами, чи ми будемо реальними господарями, які будуть приносити добро своїм сім’ям і усьому суспільству. Це буде вирішувати та більшість, яка буде сформована, за яку люди прийдуть і проголосують 31 березня. Це буде точка відліку до формування того господаря, якого ви хочете бачити.

А який закон треба прийняти, щоб змінити психологію?

В.Ю. Мова йде про той закон, який кожен повинен прийняти для себе. Знаєте, кожен з нас повинен зробити один крок – і ми будемо свідками змін. Але кожен повинен вирішити принципово: або ми будемо співавторами нового життя, щоб я хотів дійсно бачити, або будемо пасивними фігурами, які будуть нарікати на те, що у нас є складні обставини і великі можливості, які роками не використовуються. Я пропоную, щоб ми були партнерами. Я переконаний, що аграрна тема – це унікальна тема майбутньої України. І ми будемо разом з перемогою.