Ще про радянську адвокатуру
02/28/2002 | Andriyko
Сьогодні адвокатська професія стала "престижною", перш за все завдяки існуючим у громадській свідомості стереотипам про величезні доходи більшості адвокатів. Слід відзначити, що у порівнянні з радянськими часами адвокатура лишилася практично такою самою безправною. Справедливості задля, можна констатувати, що наш улюблений герой пан Медведчук доклав значних зусиль для підвищення статусу адвокатури та надання більших гарантій для здійснення адвокатами своєї діяльності.
Якщо ми кажемо, що і в радянські і теперішні часи адвокатура була безправною, то "за Совєтів" заняття адвокатською діяльністю було ще й абсолютно непрестижним серед інших юридичних професій. І це зрозуміло: радянська ідеологія визначала безспірний пріоритет державного перед суспільним, а суспільного, у свою чергу, перед особистим. Тому більшість випускників юридичних ВУЗів воліли б бачити свою майбутню кар'єру пов'язаною з державними органами. Найцікавішими пропозиціями вважалися посади в органах прокуратури та МВС, особливо посади слідчих. Розподіл на ці місця одержували найкращі студенти, перевірені у тому числі щодо відданості радянським ідеалам, а також на відповідність морального образу, а також ті, за кого діяли могутні покровителі. Мали шанси й ті, хто співпрацював з відповіднии органами. Непоганою, але набагато гіршою вважалася служба в судах. Це теж абсолютно зрозуміло: прокуратура, МВС та КДБ були "каральною десницею радянського правосуддя", в той час як суд у багатьох випадках - лише оформлювачем покарання.
Нарешті, до адвокатури, інституції суспільної, що мала до того ж досить низький авторитет серед громадян через своє часте безсилля, а також через те, що "вони за гроші захищають злочинців", потрапляли три категорії випускників юридичних факультетів:
1) ентузіасти, які вирішили присвятити життя адвокатській діяльності - по суті, цвіт адвокатури;
2) ті, хто сподівався там щось заробити;
3) ті, кого вже не брали ні в органи, ні до суду.
На останніх і зупинимося. Для того, щоб "вилетіти в адвокатуру" необхідно було чи то мати досить посередні успіхи у навчанні, чи то не відповідати поняттям про моральні устої радянського громадянина, чи то категорично відмовитися від настійливо пропонованої співпраці з органами, чи то, за відсутності вищевказаних підстав, значно проштрафитись іншим чином. Наприклад, вчинити правопорушення, яке одержить огласку. Такі люди, хоча й підходили за іншими критеріями, безпосередньо в органах були непотрібні, щоб не порочити "чесне ім'я" останніх. Їм доводилося йти до адвокатури. Проте таке собі вигнання, за умови попередньої співпраці з органами, аж ніяк не означало, що співпраця припинялася - вона просто набирала нової якості. І поняття "міліцейський адвокат" є чим завгодно, але не порожнім звуком.
Ось такий коротенький екскурс в історію.
Якщо ми кажемо, що і в радянські і теперішні часи адвокатура була безправною, то "за Совєтів" заняття адвокатською діяльністю було ще й абсолютно непрестижним серед інших юридичних професій. І це зрозуміло: радянська ідеологія визначала безспірний пріоритет державного перед суспільним, а суспільного, у свою чергу, перед особистим. Тому більшість випускників юридичних ВУЗів воліли б бачити свою майбутню кар'єру пов'язаною з державними органами. Найцікавішими пропозиціями вважалися посади в органах прокуратури та МВС, особливо посади слідчих. Розподіл на ці місця одержували найкращі студенти, перевірені у тому числі щодо відданості радянським ідеалам, а також на відповідність морального образу, а також ті, за кого діяли могутні покровителі. Мали шанси й ті, хто співпрацював з відповіднии органами. Непоганою, але набагато гіршою вважалася служба в судах. Це теж абсолютно зрозуміло: прокуратура, МВС та КДБ були "каральною десницею радянського правосуддя", в той час як суд у багатьох випадках - лише оформлювачем покарання.
Нарешті, до адвокатури, інституції суспільної, що мала до того ж досить низький авторитет серед громадян через своє часте безсилля, а також через те, що "вони за гроші захищають злочинців", потрапляли три категорії випускників юридичних факультетів:
1) ентузіасти, які вирішили присвятити життя адвокатській діяльності - по суті, цвіт адвокатури;
2) ті, хто сподівався там щось заробити;
3) ті, кого вже не брали ні в органи, ні до суду.
На останніх і зупинимося. Для того, щоб "вилетіти в адвокатуру" необхідно було чи то мати досить посередні успіхи у навчанні, чи то не відповідати поняттям про моральні устої радянського громадянина, чи то категорично відмовитися від настійливо пропонованої співпраці з органами, чи то, за відсутності вищевказаних підстав, значно проштрафитись іншим чином. Наприклад, вчинити правопорушення, яке одержить огласку. Такі люди, хоча й підходили за іншими критеріями, безпосередньо в органах були непотрібні, щоб не порочити "чесне ім'я" останніх. Їм доводилося йти до адвокатури. Проте таке собі вигнання, за умови попередньої співпраці з органами, аж ніяк не означало, що співпраця припинялася - вона просто набирала нової якості. І поняття "міліцейський адвокат" є чим завгодно, але не порожнім звуком.
Ось такий коротенький екскурс в історію.