Не все на виборах вийшло "заєдісь"...
04/03/2002 | Спостерігач
Не все на виборах вийшло "заєдісь"...
Підсумки виборчої кампанії-2002: кому пам'ять, кому слава, кому темная вода
Добігає кінця виборча вакханалія, яка втягнула Україну з головою у
свою божевільну круговерть: усі, від влади й політичних діячів до бабусь на
селі, так чи інакше зазнали її руйнівного впливу. Саме руйнівного, адже кожен
так чи інакше постраждав: у когось вибори відібрали останню надію на втілення
тих чи інших мрій, у когось - гроші, ще в одних - віру в те, що Україна вже
прийшла до істинної демократії, а в інших - нерви і здоров'я. Чи навіть
життя. Загалом вважається, що на виборах працювало понад мільйон осіб.
Звичайним громадянам, які політикою не цікавляться принципово, про
шалену гонитву за депутатськими мандатами тепер нагадують хіба самотні
кандидатські oбрази, які довго ще дивитимуться на нас зі стовпів, стін
будинків та підземних переходів, насміхаючись над марними спробами двірників
віддерти цю агітаційну продукцію. Всім же іншим, хто усвідомлює, що, живучи в
суспільстві, бути далеким від політики неможливо, адже вона безпосередньо
впливає навіть на тих, хто її не помічає, про місяці виборчої кампанії забути
не вдасться ще довго - аж до наступних виборів. Ми ще певний час
дораховуватимемо, досуджуватимемося, - розклад політичних сил у новій
Верховній Раді, від якого залежатиме наше життя протягом наступних чотирьох
років, ще не визначений остаточно... Та все ж спробуймо підбити попередні
підсумки великих перегонів-2002, на фініші яких багато хто з учасників забігу
не виправдав покладених на них сподівань.
Закон є закон
Ще коли кампанія стартувала, стало зрозумілим, що від попередньої
вона відрізнятиметься суттєво. Перш за все, після довгих і нудних дебатів
законодавці нарешті спромоглися прийняти новий закон, що регламентує вибори
народних депутатів України. Хоча порівняно зі своїм попередником він виглядає
значно досконалішим, все ж, як виявилося, недоліків у ньому залишилося
чимало. Однією з головних переваг нового закону депутати вважали процес
формування дільничних та окружних виборчих комісій, які тепер складаються з
представників партій-учасниць виборчої кампанії та партій, що в попередньому
скликанні парламенту мали свої фракції. Раніше виборчкоми створювали
держадміністрації, і це давало безмежний простір для підтасовок та
фальсифікацій при підрахунку голосів. Проте, як виявилося, із уведенням нової
норми проблем не поменшало. Адже якимось чином абсолютна більшість голів
комісій виявилися членами провладних партій, що входять до блоку "За єдину
Україну!", до того ж багато хто з осіб, рекомендованих партіями до складу
виборчкомів, не був готовим до такої роботи.
Чимало дискусій під час обговорення виборчого закону в парламенті
точилося навколо заміни збору підписів на грошову заставу. Врешті-решт,
норма, яку найбільше блокували комуністи, таки пройшла, і замість того, щоб
ганяти по всіх усюдах з підписними листами, партійним активістам та
кандидатам-"самостійникам" досить було лише розкошелитися на певну суму (для
мажоритарників - трохи більше ніж 1 тис. гривень, для партій і блоків - 250
тисяч). Яку, щоправда, учасникам виборів повертають тільки за умови
проходження до ВР, а в протилежному випадку партійні грошики йдуть у
державний бюджет. Це дозволяє державі хоч трохи покрити витрати на виборчу
кампанію, а для претендентів на місця в парламенті, по ідеї, мало б стати
підставою тверезо оцінити свої шанси, щоб не викидати такі кошти "в трубу".
Проте досвід показав, що останній аргумент чомусь не спрацював. Із 33 партій
та блоків, які увійшли до виборчого бюлетеню, шанси на проходження до
Верховної Ради мали максимум з десяток. Деякі з решти були створені зумисне
для того, щоб відтягнути голоси від потенційних переможців, і внесок за них
платили ті, хто ці політичні "одноденки" створював. Але було серед учасників
виборчої кампанії чимало таких сил, які на політичному небосхилі України
існують вже давно, свої можливості та шанси добре усвідомлюють та особливих
ілюзій щодо них не мають. Що спонукало їх добровільно віддати чималеньку суму
з партійної каси задля сумнівного задоволення зайняти свій рядок у бюлетені?
Можливо, коли-небудь вони нам цю таємницю розкриють.
Проте найбільше списів було поламано під час дебатів щодо тривалості
виборчої кампанії та системи, за якою обиратимуть депутатів: переважна
більшість законодавців наполягала на повністю пропорційній (лише за
списками), тоді як затяті мажоритарники і Президент - на випробуваній під час
минулих виборів схемі 50х50 (половину парламентаріїв обирають за партійними
списками, іншу половину - по одномандатних округах). Перемогла, звичайно,
позиція Президента, який просто наклав кілька вето на прийнятий Верховною
Радою варіант закону, де було передбачене тільки пропорційне представництво,
і народні обранці були змушені підкоритися. А якби була запроваджена
проголосована напочатку парламентом норма про стовідсотково партійне
представництво у новій Раді - за того підсумку виборів, що маємо зараз,
ющенківці, морозівці й тимошенківці фактично могли б формувати свою
більшість...
Аналогічно - тобто по-Президентовому - склалося й з тривалістю
передвиборчої кампанії, яку довелося на догоду главі держави та його
партійним васалам скоротити до 90 днів.
Не все те золото, що рекламують
Почалися перегони, насправді, задовго до офіційного старту. У
передчутті передбаченого законом місяця "вимушеної мовчанки", протягом якого
нібито було накладено табу на будь-яку політичну агітацію, грошовиті
претенденти на місце під парламентським склепінням почали масований наступ на
потенційного виборця з різних засобів масової інформації, пишучи з
телеекранів новорічні привітання для електорату, співаючи з радіоприймача
пісні про жінок та їхнє майбутнє, заполонивши яблуками й ананасами весь
мас-медійний простір тощо. Із соціологічних опитувань випливало, що така
тактика мала сенс: буквально за місяць рейтинг партії "Яблуко" зріс на
помітний відсоток, уся країна дізналася про "Жінок за майбутнє" та
обговорювала таємничих адресатів, до яких звертався у своїх листах лідер
об'єднаних соціал-демократів. Перші - "яблучники" - надалі чесно намагалися
дотримуватися законодавства і з початком офіційної заборони на агітацію
політичною рекламою відкрито не займалися, на відміну від других, третіх та
багатьох інших, які під виглядом "соціальної реклами" (це коли на певному
каналі оголошують "рік соціал-демократії" або настирливо повідомляють про
подвиги "замайбутніх" жінок у чоловічому світі та добрі вчинки "заєдиних"
можновладних чоловіків) нахабно намагалися перетягти виборця на бік своєї
політичної сили.
Та після 31 березня виявилося, що дехто таки марно вгатив у ЗМІ
силу-силенну грошей. "Яблучникам" не допомогли ні милі мультикові
відеоролики, ні численні піар-акції з піснями про відміну ПДВ та переходами в
опозицію (про що свідчить, без перебільшення, провальний результат партії
Бродського - ледь більше 1,5 відсотка). Пролетіли й провладні "Жінки", та ще
й як пролетіли! Попри всі прогнози, які відводили їм до 5 відсотків,
"Жінзаму" не вдалося взяти й трьох. Не допомогли їм ні явна симпатія перших
осіб держави, ні масштабний концертний тур Україною. Вибори-2002 показали, що
абсурдне за визначенням поняття "жіночої ідеології" (як і "християнської", до
речі) у нас не прижилося. Наші "Жінки" повторили долю сусідніх "Женщин
России", яким свого часу теж не вдалося пройти до російського парламенту,
незважаючи на застосування всіх можливих рекламних технологій, включно із
транслюванням по десять разів на день власного гімну у виконанні популярного
співака (аналогія очевидна).
І, нарешті, СДПУ(о). Ця партія, за підрахунками коаліції громадських
організацій "Свобода вибору", на політичну агітацію у ЗМІ витратила суму, що
в чотири рази перевищує офіційний виборчий фонд (9 900 253 грн., тоді як
дозволений обсяг - 2 550 000 грн.). Про переваги соціал-демократії завдяки
телерекламі довідалися всі, зображення партійного лідера в різних іпостасях -
від Діда Мороза до кухаря з перцями і трояндами - не зникало з телевізійних
екранів, стилізована червона троянда (есдеківська емблема) з'являлася в
найнесподіваніших місцях. Але чи виправдали себе фантастичні витрати
"об'єднаних"? Сумнівно, адже, судячи з останніх підрахунків ЦВК, за
результатами їх перегнали навіть соціалісти Олександра Мороза, яких на
телебаченні та радіо не рекламували взагалі або обливали найчорнішим піаром.
Звісно, порівняно з виборами 1998 року СДПУ(о) прогресує, бо набрала на 2
відсотки більше, ніж тоді, але якщо врахувати, що цій партій підконтрольні
принаймні два з центральних телеканалів та значна кількість інших електронних
та друкованих ЗМІ, ті 6 відсотків, що дісталися "медведчукістам", можна
вважати своєрідною поразкою.
З усього цього, з урахуванням ще й всеохопної пропаганди "Заєди" та
її фактичного результату, напрошується висновок: теза про надмірну довіру
наших виборців до телебачення й газет підтверджується далеко не завжди або
навіть зовсім не підтверджується. Рекламний ролик виборець подивиться,
газетний панегірик почитає, але висновки зробить свої. І часом протилежні
тим, яких від нього сподівалися політтехнологи, що цю рекламу розробляли.
Зелена озимина. Чи озима зелень?
З іншого боку, недооцінювати роль агітаційної продукції все ж не
слід. За відсутності харизматичних лідерів або чітко визначеної ідеології
саме реклама може стати рушієм прогресу, себто успіху політичної сили на
виборах. Яскравий приклад тому - Партія зелених, яка чотири роки тому легко
перескочила 4-відсотковий бар'єр, не маючи у своєму списку жодної відомої
особи і, зрештою, не надто той свій список рекламуючи. В обличчя зелених
ніхто не знав, але активна рекламна кампанія зробила своє, й екологічно
свідомі виборці віддали голоси за зелену ідею, довірившись заявам про
боротьбу за чисте повітря і пісням раптово "позеленілого" гурту "Скрябін".
Помилкою зелених стало те, що цього разу вони вирішили агітацією надто не
перейматися, понадіявшись на добру пам'ять виборців. І навіть не спромоглися
найняти професійних політтехнологів для проведення своєї виборчої кампанії,
звернувшись до звичайної рекламної агенції. Результат - у межах 2 відсотків.
Повне фіаско, хоча кошти витрачено чималі. Між іншим, коментуючи такий
провал, один із лідерів ПЗУ Ігор Гаврилов пояснив його тим, що зелені вже
зробили для покращення екологічної ситуації в Україні стільки, що далі вже
покращувати нікуди. От і не потребує більше народ їхніх послуг. Залишимо цей
аргумент без коментарів.
Окремо слід згадати про спробу "розкрутити" з нуля новий політичний
проект - так звану "Команду озимого покоління". Це штучне, ба, навіть
віртуальне утворення із загадковою назвою виникло на політичній карті України
настільки несподівано, що й досі мало хто сприймає "озимих" усерйоз. Якщо
вони й справді розраховували пройти в парламент (принаймні самі учасники
"Команди" твердять, що так воно і є), то це спонукає замислитися над тим, які
у них були підстави для такої впевненості. Адже проект для пересічного
українця від початку виглядав чужорідним і неприродним. Відомі російські
політтехнологи, які свого часу провели до парламенту Росії "Союз правих сил",
а тепер займалися політичним іміджем українського "КОПу", чогось таки не
врахували. "Озимим" Валерія Хорошковського не допомогли ні безпрецедентні в
історії українських виборів конкурси на місце у першій п'ятірці блоку, ні
пишні партійні тусовки з музикою й феєрверками, ні нескінченні виступи на
всіх телеканалах "КОПівських" лідерів. Їхня риторика справляла враження хіба
що на екзальтовану молодь, яка здебільшого або не ходить голосувати, або ще
елементарно не має права голосу.
Проте, на думку деяких політичних аналітиків, головним завданням
"Команди озимого покоління" було аж ніяк не проходження до парламенту (що б
там не думали деякі з її учасників), а випробовування нових для українських
теренів технологій. І передусім - перевірити, чи можна за місяць створити з
нічого популярну політичну силу. Перевірити, щоб потім використати цей досвід
на інших виборах, результат яких насправді цікавить багатьох учасників
нинішніх перегонів значно більше, аніж політичні розклади в новообраному
парламенті. Йдеться, звісно, про вибори наступного глави держави.
Це гірке відчуття перемоги...
Тепер трохи про переможців. Вибори-2002 увійдуть в історію передусім
як перші вибори в Україні часів незалежності (та що там - із 1917 року), на
яких найбільше голосів набрали не комуністи. Блоку Віктора Ющенка
прогнозували перемогу ще тоді, коли ні самого блоку, ні тим паче конкретної
його назви не було й близько, а переговори щодо його створення тільки
починалися. Прогнози справдилися, але чи можна вважати справді тріумфальною й
вартою фанфар таку перемогу - близько 23,5 відсотка? Згадаймо надвисокий
рейтинг Ющенка за часів його прем'єрства, популярність лідера "Нашої України"
в народі, зрештою, приплюсуємо до цього вагу тих партій, які до блоку
увійшли... І прийдемо до не зовсім втішного висновку: якщо це перемога, то
схожа на піррову. Звісно, цьому дуже посприяла й рука влади, яка спершу
закривала перед ющенківцями всі двері під час виборчої кампанії, а потім явно
відхопила чималий шмат відданих за "Нашу Україну" голосів під час підрахунку
заповнених бюлетенів, і цілеспрямована кампанія з дискредитації блоку та його
лідера, що поєднала різних політичних суперників заради досягнення однієї
мети - зменшити популярність Віктора Ющенка. Але не варто забувати й про
помилки самого лідера "наших", якому знадобилось надто вже багато часу для
того, щоб усвідомити: в політичній боротьбі моральними категоріями
користуються одиниці, і представників нинішньої владної верхівки серед них
точно немає. Тож якщо битися - то битися, "добро буває з кулаками".
Звісно, краще пізно, ніж ніколи, але надмірна повага до старших за
посадою зіграла з Віктором Андрійовичем недобрий жарт. Проте до наступного
парламенту, окрім "НУ", пройшли не тільки комуністи й "За ЄдУ!", а й
опозиційні соціалісти і Блок Тимошенко, співпраця з якими може додати "Нашій
Україні" тієї твердості, котрої багатьом у "НУ" ще дещо не вистачає. До того
ж, навіть якщо із фракції Ющенка відійдуть деякі чужі для ідеології "наших"
особи, з таким же успіхом до неї можуть увійти деякі з депутатів, обраних у
мажоритарних округах. І не тільки висунутих "Нашою Україною" (вони за
визначенням приєднаються до "нашої" фракції), а й самовисуванців. Яких, до
речі, серед одномандатників-переможців найбільше. І, можливо, зарано "Єда"
анонсує, що її фракція у ВР-2002 буде найбільшою. Принаймні гучні анонси її
лідерів щодо відсотку голосів блоку "За єдину Україну!" на виборах (як
мінімум 25-30) виявилися мильними бульками.
Майбутнє Ющенка в парламенті залежить від того, з ким він піде на
співпрацю. Оскільки з комуністами й соціал-демократами (об'єднаними) "Нашій
Україні" точно не по дорозі, доведеться обирати між БЮТі з соціалістами та
"За Єду!". Кому буде надано перевагу - побачимо незабаром. Але, здається,
перебіг виборчої кампанії з тими зусиллями проти Ющенка, що їх доклали
"заєдисти", мав дати дострокову відповідь на питання про майбутніх союзників.
Поки що можна констатувати, що "Наша Україна" пройшла до ВР також не
лише "за допомогою" (ідеології та іміджу лідера), а й "всупереч" (протидії
влади). І Віктора Ющенка можна похвалити також і за те, що лінія поділу
країни на його симпатиків та супротивників не пролягла по кордону Захід-Схід,
як це було свого часу з Леонідом Кучмою. На цих виборах не лише вперше
перемогли некомуністи - цього разу вперше здобув перемогу той блок, який
підтримала насамперед Галичина. Водночас перші місця "наші" посіли і на
Чернігівщині, і на Черкащині, і в багатьох районах Сумщини, на Полтавщині
трохи випередили "НУ" тільки комуністи. Словом, таки не все так погано у
"нашому" домі.
Українці таки розумнішають?
Загалом, підсумовуючи перебіг цієї виборчої кампанії, можна зробити
висновок, що для багатьох результати виявилися досить несподіваними. Справжня
опозиція засвідчила свою затребуваність і подолала всі можливі перепони на
шляху до ВР. Натомість не виправдала сподівань невідомих авторів найголовніша
"знахідка" перших тижнів виборчої лихоманки - активне "клонування" кандидатів
та партій. Численні двійники потенційних фаворитів ніяк не вплинули на
кількість відданих на їхню користь голосів: попри наявність у бюлетені двох
однофамільців, львівський "нашоукраїнець" Олександр Гудима впевнено виграв
вибори в своєму окрузі, те саме можна сказати й про його колегу Тараса
Стецьківа, і про колишнього губернатора Закарпаття Віктора Балогу, і про
багатьох інших. Створені "під вибори" партії-двійники взагалі зазнали
нищівної поразки: блок "Народний рух України" з Богданом Бойком та Андрієм
Чорноволом, незважаючи на активну "засвітку" своїх лідерів у телеефірі,
набрав жалюгідних 0,15 відсотка; численні клони Компартії досягли приблизно
такого ж результату; утворення з гучною назвою "За Ющенка!" взагалі зняли з
реєстрації.
На зміну "клонуванню" прийшло застосування найчорнішого піару проти
конкурентів (читай - "Нашої України"), але й піар бажаних для його замовників
результатів також не приніс. Не спрацювала потужна рекламна кампанія у ЗМІ -
до ВР потрапили здебільшого ті, кого народ майже не бачив, і не пройшли ті,
кого всі бачили й чули від світання до смеркання.
Хоча погодитися з твердженням, що пропагандистська владна машина виявилася
нездалою, все ж важко. Адже пропаганда таки змусила частину українських
виборців віддавати свої голоси за "Єду", хоча пропаганда ця часто була
специфічною: на місцях (зокрема дуже активно - на півночі Сумщини) електорат
переконали в тому, що тільки при умові отримання "Єдою" енного відсотку
голосів людям виплачуватимуть зарплати, ремонтуватимуть дороги, проводитимуть
газ, тощо. І вони повірили. Завдяки цій довірливості провладний блок
набрав-таки досить солідний відсоток, не враховуючи тих голосів, які
"заєдинцям" додалися у процесі підрахунку та фальсифікацій під час
голосування.
Однак досвід нинішніх виборчих перегонів таки дає підстави
сподіватися, що на наступних виборах за українців не вирішуватиме вже ніхто.
А самим їм вистачить розуму й терпіння відділити зерно від полови та обрати
справді достойних. Між іншим, наступними виборами будуть президентські. І
почалися вони... Хіба не наступного після 31 березня дня?
Леся ШОВКУН.
"Україна молода" 2002.04.03
Підсумки виборчої кампанії-2002: кому пам'ять, кому слава, кому темная вода
Добігає кінця виборча вакханалія, яка втягнула Україну з головою у
свою божевільну круговерть: усі, від влади й політичних діячів до бабусь на
селі, так чи інакше зазнали її руйнівного впливу. Саме руйнівного, адже кожен
так чи інакше постраждав: у когось вибори відібрали останню надію на втілення
тих чи інших мрій, у когось - гроші, ще в одних - віру в те, що Україна вже
прийшла до істинної демократії, а в інших - нерви і здоров'я. Чи навіть
життя. Загалом вважається, що на виборах працювало понад мільйон осіб.
Звичайним громадянам, які політикою не цікавляться принципово, про
шалену гонитву за депутатськими мандатами тепер нагадують хіба самотні
кандидатські oбрази, які довго ще дивитимуться на нас зі стовпів, стін
будинків та підземних переходів, насміхаючись над марними спробами двірників
віддерти цю агітаційну продукцію. Всім же іншим, хто усвідомлює, що, живучи в
суспільстві, бути далеким від політики неможливо, адже вона безпосередньо
впливає навіть на тих, хто її не помічає, про місяці виборчої кампанії забути
не вдасться ще довго - аж до наступних виборів. Ми ще певний час
дораховуватимемо, досуджуватимемося, - розклад політичних сил у новій
Верховній Раді, від якого залежатиме наше життя протягом наступних чотирьох
років, ще не визначений остаточно... Та все ж спробуймо підбити попередні
підсумки великих перегонів-2002, на фініші яких багато хто з учасників забігу
не виправдав покладених на них сподівань.
Закон є закон
Ще коли кампанія стартувала, стало зрозумілим, що від попередньої
вона відрізнятиметься суттєво. Перш за все, після довгих і нудних дебатів
законодавці нарешті спромоглися прийняти новий закон, що регламентує вибори
народних депутатів України. Хоча порівняно зі своїм попередником він виглядає
значно досконалішим, все ж, як виявилося, недоліків у ньому залишилося
чимало. Однією з головних переваг нового закону депутати вважали процес
формування дільничних та окружних виборчих комісій, які тепер складаються з
представників партій-учасниць виборчої кампанії та партій, що в попередньому
скликанні парламенту мали свої фракції. Раніше виборчкоми створювали
держадміністрації, і це давало безмежний простір для підтасовок та
фальсифікацій при підрахунку голосів. Проте, як виявилося, із уведенням нової
норми проблем не поменшало. Адже якимось чином абсолютна більшість голів
комісій виявилися членами провладних партій, що входять до блоку "За єдину
Україну!", до того ж багато хто з осіб, рекомендованих партіями до складу
виборчкомів, не був готовим до такої роботи.
Чимало дискусій під час обговорення виборчого закону в парламенті
точилося навколо заміни збору підписів на грошову заставу. Врешті-решт,
норма, яку найбільше блокували комуністи, таки пройшла, і замість того, щоб
ганяти по всіх усюдах з підписними листами, партійним активістам та
кандидатам-"самостійникам" досить було лише розкошелитися на певну суму (для
мажоритарників - трохи більше ніж 1 тис. гривень, для партій і блоків - 250
тисяч). Яку, щоправда, учасникам виборів повертають тільки за умови
проходження до ВР, а в протилежному випадку партійні грошики йдуть у
державний бюджет. Це дозволяє державі хоч трохи покрити витрати на виборчу
кампанію, а для претендентів на місця в парламенті, по ідеї, мало б стати
підставою тверезо оцінити свої шанси, щоб не викидати такі кошти "в трубу".
Проте досвід показав, що останній аргумент чомусь не спрацював. Із 33 партій
та блоків, які увійшли до виборчого бюлетеню, шанси на проходження до
Верховної Ради мали максимум з десяток. Деякі з решти були створені зумисне
для того, щоб відтягнути голоси від потенційних переможців, і внесок за них
платили ті, хто ці політичні "одноденки" створював. Але було серед учасників
виборчої кампанії чимало таких сил, які на політичному небосхилі України
існують вже давно, свої можливості та шанси добре усвідомлюють та особливих
ілюзій щодо них не мають. Що спонукало їх добровільно віддати чималеньку суму
з партійної каси задля сумнівного задоволення зайняти свій рядок у бюлетені?
Можливо, коли-небудь вони нам цю таємницю розкриють.
Проте найбільше списів було поламано під час дебатів щодо тривалості
виборчої кампанії та системи, за якою обиратимуть депутатів: переважна
більшість законодавців наполягала на повністю пропорційній (лише за
списками), тоді як затяті мажоритарники і Президент - на випробуваній під час
минулих виборів схемі 50х50 (половину парламентаріїв обирають за партійними
списками, іншу половину - по одномандатних округах). Перемогла, звичайно,
позиція Президента, який просто наклав кілька вето на прийнятий Верховною
Радою варіант закону, де було передбачене тільки пропорційне представництво,
і народні обранці були змушені підкоритися. А якби була запроваджена
проголосована напочатку парламентом норма про стовідсотково партійне
представництво у новій Раді - за того підсумку виборів, що маємо зараз,
ющенківці, морозівці й тимошенківці фактично могли б формувати свою
більшість...
Аналогічно - тобто по-Президентовому - склалося й з тривалістю
передвиборчої кампанії, яку довелося на догоду главі держави та його
партійним васалам скоротити до 90 днів.
Не все те золото, що рекламують
Почалися перегони, насправді, задовго до офіційного старту. У
передчутті передбаченого законом місяця "вимушеної мовчанки", протягом якого
нібито було накладено табу на будь-яку політичну агітацію, грошовиті
претенденти на місце під парламентським склепінням почали масований наступ на
потенційного виборця з різних засобів масової інформації, пишучи з
телеекранів новорічні привітання для електорату, співаючи з радіоприймача
пісні про жінок та їхнє майбутнє, заполонивши яблуками й ананасами весь
мас-медійний простір тощо. Із соціологічних опитувань випливало, що така
тактика мала сенс: буквально за місяць рейтинг партії "Яблуко" зріс на
помітний відсоток, уся країна дізналася про "Жінок за майбутнє" та
обговорювала таємничих адресатів, до яких звертався у своїх листах лідер
об'єднаних соціал-демократів. Перші - "яблучники" - надалі чесно намагалися
дотримуватися законодавства і з початком офіційної заборони на агітацію
політичною рекламою відкрито не займалися, на відміну від других, третіх та
багатьох інших, які під виглядом "соціальної реклами" (це коли на певному
каналі оголошують "рік соціал-демократії" або настирливо повідомляють про
подвиги "замайбутніх" жінок у чоловічому світі та добрі вчинки "заєдиних"
можновладних чоловіків) нахабно намагалися перетягти виборця на бік своєї
політичної сили.
Та після 31 березня виявилося, що дехто таки марно вгатив у ЗМІ
силу-силенну грошей. "Яблучникам" не допомогли ні милі мультикові
відеоролики, ні численні піар-акції з піснями про відміну ПДВ та переходами в
опозицію (про що свідчить, без перебільшення, провальний результат партії
Бродського - ледь більше 1,5 відсотка). Пролетіли й провладні "Жінки", та ще
й як пролетіли! Попри всі прогнози, які відводили їм до 5 відсотків,
"Жінзаму" не вдалося взяти й трьох. Не допомогли їм ні явна симпатія перших
осіб держави, ні масштабний концертний тур Україною. Вибори-2002 показали, що
абсурдне за визначенням поняття "жіночої ідеології" (як і "християнської", до
речі) у нас не прижилося. Наші "Жінки" повторили долю сусідніх "Женщин
России", яким свого часу теж не вдалося пройти до російського парламенту,
незважаючи на застосування всіх можливих рекламних технологій, включно із
транслюванням по десять разів на день власного гімну у виконанні популярного
співака (аналогія очевидна).
І, нарешті, СДПУ(о). Ця партія, за підрахунками коаліції громадських
організацій "Свобода вибору", на політичну агітацію у ЗМІ витратила суму, що
в чотири рази перевищує офіційний виборчий фонд (9 900 253 грн., тоді як
дозволений обсяг - 2 550 000 грн.). Про переваги соціал-демократії завдяки
телерекламі довідалися всі, зображення партійного лідера в різних іпостасях -
від Діда Мороза до кухаря з перцями і трояндами - не зникало з телевізійних
екранів, стилізована червона троянда (есдеківська емблема) з'являлася в
найнесподіваніших місцях. Але чи виправдали себе фантастичні витрати
"об'єднаних"? Сумнівно, адже, судячи з останніх підрахунків ЦВК, за
результатами їх перегнали навіть соціалісти Олександра Мороза, яких на
телебаченні та радіо не рекламували взагалі або обливали найчорнішим піаром.
Звісно, порівняно з виборами 1998 року СДПУ(о) прогресує, бо набрала на 2
відсотки більше, ніж тоді, але якщо врахувати, що цій партій підконтрольні
принаймні два з центральних телеканалів та значна кількість інших електронних
та друкованих ЗМІ, ті 6 відсотків, що дісталися "медведчукістам", можна
вважати своєрідною поразкою.
З усього цього, з урахуванням ще й всеохопної пропаганди "Заєди" та
її фактичного результату, напрошується висновок: теза про надмірну довіру
наших виборців до телебачення й газет підтверджується далеко не завжди або
навіть зовсім не підтверджується. Рекламний ролик виборець подивиться,
газетний панегірик почитає, але висновки зробить свої. І часом протилежні
тим, яких від нього сподівалися політтехнологи, що цю рекламу розробляли.
Зелена озимина. Чи озима зелень?
З іншого боку, недооцінювати роль агітаційної продукції все ж не
слід. За відсутності харизматичних лідерів або чітко визначеної ідеології
саме реклама може стати рушієм прогресу, себто успіху політичної сили на
виборах. Яскравий приклад тому - Партія зелених, яка чотири роки тому легко
перескочила 4-відсотковий бар'єр, не маючи у своєму списку жодної відомої
особи і, зрештою, не надто той свій список рекламуючи. В обличчя зелених
ніхто не знав, але активна рекламна кампанія зробила своє, й екологічно
свідомі виборці віддали голоси за зелену ідею, довірившись заявам про
боротьбу за чисте повітря і пісням раптово "позеленілого" гурту "Скрябін".
Помилкою зелених стало те, що цього разу вони вирішили агітацією надто не
перейматися, понадіявшись на добру пам'ять виборців. І навіть не спромоглися
найняти професійних політтехнологів для проведення своєї виборчої кампанії,
звернувшись до звичайної рекламної агенції. Результат - у межах 2 відсотків.
Повне фіаско, хоча кошти витрачено чималі. Між іншим, коментуючи такий
провал, один із лідерів ПЗУ Ігор Гаврилов пояснив його тим, що зелені вже
зробили для покращення екологічної ситуації в Україні стільки, що далі вже
покращувати нікуди. От і не потребує більше народ їхніх послуг. Залишимо цей
аргумент без коментарів.
Окремо слід згадати про спробу "розкрутити" з нуля новий політичний
проект - так звану "Команду озимого покоління". Це штучне, ба, навіть
віртуальне утворення із загадковою назвою виникло на політичній карті України
настільки несподівано, що й досі мало хто сприймає "озимих" усерйоз. Якщо
вони й справді розраховували пройти в парламент (принаймні самі учасники
"Команди" твердять, що так воно і є), то це спонукає замислитися над тим, які
у них були підстави для такої впевненості. Адже проект для пересічного
українця від початку виглядав чужорідним і неприродним. Відомі російські
політтехнологи, які свого часу провели до парламенту Росії "Союз правих сил",
а тепер займалися політичним іміджем українського "КОПу", чогось таки не
врахували. "Озимим" Валерія Хорошковського не допомогли ні безпрецедентні в
історії українських виборів конкурси на місце у першій п'ятірці блоку, ні
пишні партійні тусовки з музикою й феєрверками, ні нескінченні виступи на
всіх телеканалах "КОПівських" лідерів. Їхня риторика справляла враження хіба
що на екзальтовану молодь, яка здебільшого або не ходить голосувати, або ще
елементарно не має права голосу.
Проте, на думку деяких політичних аналітиків, головним завданням
"Команди озимого покоління" було аж ніяк не проходження до парламенту (що б
там не думали деякі з її учасників), а випробовування нових для українських
теренів технологій. І передусім - перевірити, чи можна за місяць створити з
нічого популярну політичну силу. Перевірити, щоб потім використати цей досвід
на інших виборах, результат яких насправді цікавить багатьох учасників
нинішніх перегонів значно більше, аніж політичні розклади в новообраному
парламенті. Йдеться, звісно, про вибори наступного глави держави.
Це гірке відчуття перемоги...
Тепер трохи про переможців. Вибори-2002 увійдуть в історію передусім
як перші вибори в Україні часів незалежності (та що там - із 1917 року), на
яких найбільше голосів набрали не комуністи. Блоку Віктора Ющенка
прогнозували перемогу ще тоді, коли ні самого блоку, ні тим паче конкретної
його назви не було й близько, а переговори щодо його створення тільки
починалися. Прогнози справдилися, але чи можна вважати справді тріумфальною й
вартою фанфар таку перемогу - близько 23,5 відсотка? Згадаймо надвисокий
рейтинг Ющенка за часів його прем'єрства, популярність лідера "Нашої України"
в народі, зрештою, приплюсуємо до цього вагу тих партій, які до блоку
увійшли... І прийдемо до не зовсім втішного висновку: якщо це перемога, то
схожа на піррову. Звісно, цьому дуже посприяла й рука влади, яка спершу
закривала перед ющенківцями всі двері під час виборчої кампанії, а потім явно
відхопила чималий шмат відданих за "Нашу Україну" голосів під час підрахунку
заповнених бюлетенів, і цілеспрямована кампанія з дискредитації блоку та його
лідера, що поєднала різних політичних суперників заради досягнення однієї
мети - зменшити популярність Віктора Ющенка. Але не варто забувати й про
помилки самого лідера "наших", якому знадобилось надто вже багато часу для
того, щоб усвідомити: в політичній боротьбі моральними категоріями
користуються одиниці, і представників нинішньої владної верхівки серед них
точно немає. Тож якщо битися - то битися, "добро буває з кулаками".
Звісно, краще пізно, ніж ніколи, але надмірна повага до старших за
посадою зіграла з Віктором Андрійовичем недобрий жарт. Проте до наступного
парламенту, окрім "НУ", пройшли не тільки комуністи й "За ЄдУ!", а й
опозиційні соціалісти і Блок Тимошенко, співпраця з якими може додати "Нашій
Україні" тієї твердості, котрої багатьом у "НУ" ще дещо не вистачає. До того
ж, навіть якщо із фракції Ющенка відійдуть деякі чужі для ідеології "наших"
особи, з таким же успіхом до неї можуть увійти деякі з депутатів, обраних у
мажоритарних округах. І не тільки висунутих "Нашою Україною" (вони за
визначенням приєднаються до "нашої" фракції), а й самовисуванців. Яких, до
речі, серед одномандатників-переможців найбільше. І, можливо, зарано "Єда"
анонсує, що її фракція у ВР-2002 буде найбільшою. Принаймні гучні анонси її
лідерів щодо відсотку голосів блоку "За єдину Україну!" на виборах (як
мінімум 25-30) виявилися мильними бульками.
Майбутнє Ющенка в парламенті залежить від того, з ким він піде на
співпрацю. Оскільки з комуністами й соціал-демократами (об'єднаними) "Нашій
Україні" точно не по дорозі, доведеться обирати між БЮТі з соціалістами та
"За Єду!". Кому буде надано перевагу - побачимо незабаром. Але, здається,
перебіг виборчої кампанії з тими зусиллями проти Ющенка, що їх доклали
"заєдисти", мав дати дострокову відповідь на питання про майбутніх союзників.
Поки що можна констатувати, що "Наша Україна" пройшла до ВР також не
лише "за допомогою" (ідеології та іміджу лідера), а й "всупереч" (протидії
влади). І Віктора Ющенка можна похвалити також і за те, що лінія поділу
країни на його симпатиків та супротивників не пролягла по кордону Захід-Схід,
як це було свого часу з Леонідом Кучмою. На цих виборах не лише вперше
перемогли некомуністи - цього разу вперше здобув перемогу той блок, який
підтримала насамперед Галичина. Водночас перші місця "наші" посіли і на
Чернігівщині, і на Черкащині, і в багатьох районах Сумщини, на Полтавщині
трохи випередили "НУ" тільки комуністи. Словом, таки не все так погано у
"нашому" домі.
Українці таки розумнішають?
Загалом, підсумовуючи перебіг цієї виборчої кампанії, можна зробити
висновок, що для багатьох результати виявилися досить несподіваними. Справжня
опозиція засвідчила свою затребуваність і подолала всі можливі перепони на
шляху до ВР. Натомість не виправдала сподівань невідомих авторів найголовніша
"знахідка" перших тижнів виборчої лихоманки - активне "клонування" кандидатів
та партій. Численні двійники потенційних фаворитів ніяк не вплинули на
кількість відданих на їхню користь голосів: попри наявність у бюлетені двох
однофамільців, львівський "нашоукраїнець" Олександр Гудима впевнено виграв
вибори в своєму окрузі, те саме можна сказати й про його колегу Тараса
Стецьківа, і про колишнього губернатора Закарпаття Віктора Балогу, і про
багатьох інших. Створені "під вибори" партії-двійники взагалі зазнали
нищівної поразки: блок "Народний рух України" з Богданом Бойком та Андрієм
Чорноволом, незважаючи на активну "засвітку" своїх лідерів у телеефірі,
набрав жалюгідних 0,15 відсотка; численні клони Компартії досягли приблизно
такого ж результату; утворення з гучною назвою "За Ющенка!" взагалі зняли з
реєстрації.
На зміну "клонуванню" прийшло застосування найчорнішого піару проти
конкурентів (читай - "Нашої України"), але й піар бажаних для його замовників
результатів також не приніс. Не спрацювала потужна рекламна кампанія у ЗМІ -
до ВР потрапили здебільшого ті, кого народ майже не бачив, і не пройшли ті,
кого всі бачили й чули від світання до смеркання.
Хоча погодитися з твердженням, що пропагандистська владна машина виявилася
нездалою, все ж важко. Адже пропаганда таки змусила частину українських
виборців віддавати свої голоси за "Єду", хоча пропаганда ця часто була
специфічною: на місцях (зокрема дуже активно - на півночі Сумщини) електорат
переконали в тому, що тільки при умові отримання "Єдою" енного відсотку
голосів людям виплачуватимуть зарплати, ремонтуватимуть дороги, проводитимуть
газ, тощо. І вони повірили. Завдяки цій довірливості провладний блок
набрав-таки досить солідний відсоток, не враховуючи тих голосів, які
"заєдинцям" додалися у процесі підрахунку та фальсифікацій під час
голосування.
Однак досвід нинішніх виборчих перегонів таки дає підстави
сподіватися, що на наступних виборах за українців не вирішуватиме вже ніхто.
А самим їм вистачить розуму й терпіння відділити зерно від полови та обрати
справді достойних. Між іншим, наступними виборами будуть президентські. І
почалися вони... Хіба не наступного після 31 березня дня?
Леся ШОВКУН.
"Україна молода" 2002.04.03