ХОЛОДНИЙ ДУШ КОПЕНГАГЕНА
07/08/2002 | Shooter
ХОЛОДНИЙ ДУШ КОПЕНГАГЕНА
Iван САГАЙДАЧНИЙ
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/400/35347/
Європа не вірить євроінтеграційній риториці українських політиків, а Київ втрачає терпіння й надію, чекаючи, коли його нарешті визнають потенційним кандидатом на вступ у ЄС, а Україну оголосять державою з ринковою економікою. Ось, мабуть, головні результати міні-саміту Україна—ЄС, що відбувся в Копенгагені. Хоча його вже оголосили «віхою» в історії. Втім, Україні все-таки дозволили публічно заявити, що Угода про партнерство і співробітництво, на основі якої будуються її відносини з ЄС, застаріла, а співробітництво вийшло далеко за її рамки. Президент Леонід Кучма сказав про своє прагнення будувати відносини з ЄС на якісно вищому рівні. Але європейці непохитні в тому, що ставлять на чільне місце виконання домовленостей з Україною від 1994-го року і лише потім обіцяють подумати, чи розцінювати свого сусіда на сході як потенційного кандидата у ЄС.
Такі наслідки зустрічі в Копенгагені були цілком передбачуваними. Сповнену євроінтеграційних переживань Україну західні політики почали поливати холодним душем уже за кілька днів до початку зустрічі. Представник Євросоюзу Рейо Кемппінен заявив російським інформ-агентствам, що ЄС вважає передчасним визнання України країною з ринковою економікою. Приблизно те саме, але більш дипломатично говорив у Києві українським політикам і грецький прем’єр Константінас Сімітіс. (А його країна головуватиме в ЄС із 1 січня 2003 року і саме на неї ляжуть певні зобов’язання щодо виконання рішень саміту в Копенгагені.) За словами пана Сімітіса, у Європі точиться дискусія про те, наскільки Україна відповідає визначенню «країна з ринковою економікою». Але відпрацювання стратегії ЄС щодо країн, які ще не стали кандидатами на вступ у Союз, — процес тривалий і навряд чи завершиться навіть протягом наступних шести місяців головування Данії, яка, до речі, визначила розширення Євросоюзу своїм пріоритетом.
Проте в Копенгагені знайшлися політики, котрі ще менше, ніж грецький прем’єр, обізнані з ситуацією в Україні. Датський міністр у європейських справах Беттель Гаардер заявив кореспонденту Бі-Бі-Сі, що взагалі не чув про прагнення України стати в майбутньому членом ЄС. Нічого певного він не міг сказати і про те, наскільки Україна відповідає вимогам країни з ринковою економікою. Поінформованішим виявився чиновник датського МЗС Томас Вінклер, який сказав буквально так: «Наш спільний підхід до України — йдеться не тільки про підхід керівництва Данії, а про спільний підхід Євросоюзу — полягає в тому, що ми наголошуємо на виконанні вже підписаних обома сторонами угод про партнерство та співробітництво. Це і є фундаментом для подальшого розвитку відносин між Україною та Євросоюзом».
Таким чином, Україні ще раз вказали на те, що для стратегічного партнерства з нею на цьому етапі існують усі необхідні умови, треба тільки зміцнювати «судову систему, свободу преси, права людини та громадянське суспільство». ЄС обіцяє свою допомогу та співробітництво у цих сферах. Представники Євросоюзу пообіцяли обговорити можливі проблеми, пов’язані з майбутнім розширенням ЄС, аби зробити максимально «простою та ефективною» систему віз для українських громадян. Європа знову пообіцяла гроші на будівництво реакторів на українських атомних станціях і заявила про свою зацікавленість у проектах газового транзиту через Україну. Стосовно ринкового статусу, то ніяких обіцянок ніхто не давав. Європейці вирішили повернуться до цього питання, коли Україна наблизиться до завершення переговорів про вступ у СОТ, а поки що вони готові разом із Києвом попрацювати над якнайшвидшим укладанням тарифної угоди, і тут карти в руках українців.
Леонід Кучма пообіцяв, що Україна прагнутиме виконати «всі критерії, досягти стандартів, яких вимагають від кандидатів на прийом у ЄС», проте відразу зазначив, що ми не встановлюватимемо якихось конкретних термінів.
Колесо історії зробило ще один оберт. Ситуація до болю нагадує кінець 1999 року, коли перед самітом Євросоюзу в Гельсінкі Київ робив титанічні зусилля, щоб одержати від Європейського Союзу статус асоційованого члена і стати визнаним «потенційним» кандидатом на вступ у ЄС. Результатом усіх цих зусиль була Єдина стратегія Євросоюзу щодо України, у якій відносини з Києвом тлумачаться як «стратегічне партнерство», але не більше. Нагадаємо: саме тоді Леонід Кучма визнав, що Україна не готова ввійти до Європи, хоча в певному сенсі і самі європейці були не готові побачити в Україні невід’ємну частину Європи, яку, за словами американського президента Джоржда Буша, вона (Європа тобто) повинна обов’язково включати в себе у майбутньому. Після цього на кілька місяців — до наступного саміту Україна—ЄС у Парижі 2000 року — Київ заморозив усі розмови про свій європейський вибір. Потім на півтора року країну, наче бик вівцю, покрив «касетний скандал», який не дає спокою політикам досі. І вони знову вибили з українського Президентаа обіцянку завершити розслідування справи про загибель Георгія Гонгадзе.
За рік, що минув після останнього саміту Україна—ЄС у Ялті, у ставленні європейців до Україні, здається, нічого не змінилося.
У Києві кажуть, що євроінтеграційному курсу альтернативи немає. У щорічному посланні Президента до Верховної Ради шлях у Європу оголосили однозначним пріоритетом, і навіть зближення з Росією в Києві тепер розглядають у контексті європейської інтеграції двох країн. Українці схвалили Стратегію приєднання до ЄС. У ній, до речі, 2011 рік значиться якщо не датою вступу в європейське співтовариство, то принаймні терміном, до якого Київ волів би зблизитися з цим співтовариством максимально.
На Європу ці потуги враження не справили. Істотним — концептуальним — «зрушенням» можна назвати лише заклик британського міністра закордонних справ Джека Стро до своїх європейських колег оперувати терміном «Велика Європа», а також ініціативу Лондона вважати країни, що межуватимуть із Євросоюзом після його розширення 2004 року, «сусідами ЄС». Це, звісно, не горезвісний «асоційований статус», але теж щось: ще не життя в столиці, але вже в її області. Правда, поки що ні в Брюсселі, ні в Копенгагені не знають, як будувати відносини з «сусідами». Данія протягом найближчих шести місяців обіцяє «поглибити й розширити» цю ініціативу — власне, вкласти в неї визначений зміст. Як заявив під час саміту Україна—ЄС у Копенгагені міністр закордонних справ Данії П’єр Стіг Мьоллер, Європейський Союз інтенсифікує відносини з Україною після свого майбутнього розширення 2004 року і тільки потім, уже в оновленому складі, визначиться з пріоритетами у відносинах із новими сусідами. Певне, саме це мав на увазі далекоглядний грецький прем’єр Сімітіс, сказавши в Києві, що у практичному плані питання будівництва нових відносин ЄС «із сусідами» — справа неблизького майбутнього.
Хоч би там що, дуже симптоматичною можна назвати заяву українського Президента Леоніда Кучми, зроблену ним під час останнього саміту лідерів Центральної Європи у Словенії на початку червня. Він сказав, що занепокоєний небезпечними тенденціями в Європі, які загрожують темпам євроінтеграції східноєвропейських країн, а також заявив, що в Західній Європі європейська ідея переживає своєрідну «кризу ідентичності, й політичні євроінтеграційні проекти не знаходять відчутного ентузіазму серед широких верств населення». Так, це, звісно, не повтор заяви про «неготовність» України прийняти Європу і навпаки, але певною мірою поле для маневру, виправдання для нової зміни курсу в тому разі, якщо ЄС не запропонує Києву нічого нового.
Зважаючи на все, Данія витратить свій термін на вихід із цієї «кризи ідентичності». Адже якщо до 1 січня 2003 року всі країни Євросоюзу не ратифікують договір у Ніцці, навіть про розширення Євросоюзу за рахунок країн першої хвилі можна буде тільки мріяти. Дамокловим мечем висить над ідеєю розширення черговий референдум в Ірландії, громадяни якої під час кожного соцопитування вперто висловлюються проти положень цього документа. З другого боку, і для найбільш «просунутих» кандидатів, таких, приміром, як Польща, досі зберігається загроза не встигнути зайняти місце в поїзді, що прямує в Європу. Варшава та Брюссель усе ще сперечаються, як їм розв’язати проблему субсидій для фермерів. На думку багатьох експертів, у Європі, що схиляється праворуч, наростають тенденції, при яких можуть відмовити в праві на вступ у ЄС навіть куди більш підготовленим кандидатам, ніж Україна. Нашій країні закидають незахищеність кордонів на сході. В ЄС надміру пильно стежать за тим, як Україна, а також Польща бореться з нелегальною міграцією. Чи можна розраховувати, що при цьому зроблять якісь послаблення для українських громадян у питанні віз?
Останній штрих — саме Данія з 1 липня 2002 року ввела в дію нову редакцію закону про нелегалів. Депутати Європарламенту від Іспанії і Бельгії виступили з критикою цього законопроекту, а речник у Європарламенті Партії зелених Швеції П’єр Гартон заявив, що Копенгаген, певне, прагне перетворити Євросоюз на «фортецю під назвою Європа».
Правда, цей міні-скандал, дещо змазавши початок головування Данії в ЄС, усе-таки не позначився на настрої датських політиків, котрі дістали можливість ще раз від імені Європейського Союзу запевнити українського гостя в Копенгагені, що з Києвом у ЄС завжди будуть пріоритетні відносини.
Iван САГАЙДАЧНИЙ
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/400/35347/
Європа не вірить євроінтеграційній риториці українських політиків, а Київ втрачає терпіння й надію, чекаючи, коли його нарешті визнають потенційним кандидатом на вступ у ЄС, а Україну оголосять державою з ринковою економікою. Ось, мабуть, головні результати міні-саміту Україна—ЄС, що відбувся в Копенгагені. Хоча його вже оголосили «віхою» в історії. Втім, Україні все-таки дозволили публічно заявити, що Угода про партнерство і співробітництво, на основі якої будуються її відносини з ЄС, застаріла, а співробітництво вийшло далеко за її рамки. Президент Леонід Кучма сказав про своє прагнення будувати відносини з ЄС на якісно вищому рівні. Але європейці непохитні в тому, що ставлять на чільне місце виконання домовленостей з Україною від 1994-го року і лише потім обіцяють подумати, чи розцінювати свого сусіда на сході як потенційного кандидата у ЄС.
Такі наслідки зустрічі в Копенгагені були цілком передбачуваними. Сповнену євроінтеграційних переживань Україну західні політики почали поливати холодним душем уже за кілька днів до початку зустрічі. Представник Євросоюзу Рейо Кемппінен заявив російським інформ-агентствам, що ЄС вважає передчасним визнання України країною з ринковою економікою. Приблизно те саме, але більш дипломатично говорив у Києві українським політикам і грецький прем’єр Константінас Сімітіс. (А його країна головуватиме в ЄС із 1 січня 2003 року і саме на неї ляжуть певні зобов’язання щодо виконання рішень саміту в Копенгагені.) За словами пана Сімітіса, у Європі точиться дискусія про те, наскільки Україна відповідає визначенню «країна з ринковою економікою». Але відпрацювання стратегії ЄС щодо країн, які ще не стали кандидатами на вступ у Союз, — процес тривалий і навряд чи завершиться навіть протягом наступних шести місяців головування Данії, яка, до речі, визначила розширення Євросоюзу своїм пріоритетом.
Проте в Копенгагені знайшлися політики, котрі ще менше, ніж грецький прем’єр, обізнані з ситуацією в Україні. Датський міністр у європейських справах Беттель Гаардер заявив кореспонденту Бі-Бі-Сі, що взагалі не чув про прагнення України стати в майбутньому членом ЄС. Нічого певного він не міг сказати і про те, наскільки Україна відповідає вимогам країни з ринковою економікою. Поінформованішим виявився чиновник датського МЗС Томас Вінклер, який сказав буквально так: «Наш спільний підхід до України — йдеться не тільки про підхід керівництва Данії, а про спільний підхід Євросоюзу — полягає в тому, що ми наголошуємо на виконанні вже підписаних обома сторонами угод про партнерство та співробітництво. Це і є фундаментом для подальшого розвитку відносин між Україною та Євросоюзом».
Таким чином, Україні ще раз вказали на те, що для стратегічного партнерства з нею на цьому етапі існують усі необхідні умови, треба тільки зміцнювати «судову систему, свободу преси, права людини та громадянське суспільство». ЄС обіцяє свою допомогу та співробітництво у цих сферах. Представники Євросоюзу пообіцяли обговорити можливі проблеми, пов’язані з майбутнім розширенням ЄС, аби зробити максимально «простою та ефективною» систему віз для українських громадян. Європа знову пообіцяла гроші на будівництво реакторів на українських атомних станціях і заявила про свою зацікавленість у проектах газового транзиту через Україну. Стосовно ринкового статусу, то ніяких обіцянок ніхто не давав. Європейці вирішили повернуться до цього питання, коли Україна наблизиться до завершення переговорів про вступ у СОТ, а поки що вони готові разом із Києвом попрацювати над якнайшвидшим укладанням тарифної угоди, і тут карти в руках українців.
Леонід Кучма пообіцяв, що Україна прагнутиме виконати «всі критерії, досягти стандартів, яких вимагають від кандидатів на прийом у ЄС», проте відразу зазначив, що ми не встановлюватимемо якихось конкретних термінів.
Колесо історії зробило ще один оберт. Ситуація до болю нагадує кінець 1999 року, коли перед самітом Євросоюзу в Гельсінкі Київ робив титанічні зусилля, щоб одержати від Європейського Союзу статус асоційованого члена і стати визнаним «потенційним» кандидатом на вступ у ЄС. Результатом усіх цих зусиль була Єдина стратегія Євросоюзу щодо України, у якій відносини з Києвом тлумачаться як «стратегічне партнерство», але не більше. Нагадаємо: саме тоді Леонід Кучма визнав, що Україна не готова ввійти до Європи, хоча в певному сенсі і самі європейці були не готові побачити в Україні невід’ємну частину Європи, яку, за словами американського президента Джоржда Буша, вона (Європа тобто) повинна обов’язково включати в себе у майбутньому. Після цього на кілька місяців — до наступного саміту Україна—ЄС у Парижі 2000 року — Київ заморозив усі розмови про свій європейський вибір. Потім на півтора року країну, наче бик вівцю, покрив «касетний скандал», який не дає спокою політикам досі. І вони знову вибили з українського Президентаа обіцянку завершити розслідування справи про загибель Георгія Гонгадзе.
За рік, що минув після останнього саміту Україна—ЄС у Ялті, у ставленні європейців до Україні, здається, нічого не змінилося.
У Києві кажуть, що євроінтеграційному курсу альтернативи немає. У щорічному посланні Президента до Верховної Ради шлях у Європу оголосили однозначним пріоритетом, і навіть зближення з Росією в Києві тепер розглядають у контексті європейської інтеграції двох країн. Українці схвалили Стратегію приєднання до ЄС. У ній, до речі, 2011 рік значиться якщо не датою вступу в європейське співтовариство, то принаймні терміном, до якого Київ волів би зблизитися з цим співтовариством максимально.
На Європу ці потуги враження не справили. Істотним — концептуальним — «зрушенням» можна назвати лише заклик британського міністра закордонних справ Джека Стро до своїх європейських колег оперувати терміном «Велика Європа», а також ініціативу Лондона вважати країни, що межуватимуть із Євросоюзом після його розширення 2004 року, «сусідами ЄС». Це, звісно, не горезвісний «асоційований статус», але теж щось: ще не життя в столиці, але вже в її області. Правда, поки що ні в Брюсселі, ні в Копенгагені не знають, як будувати відносини з «сусідами». Данія протягом найближчих шести місяців обіцяє «поглибити й розширити» цю ініціативу — власне, вкласти в неї визначений зміст. Як заявив під час саміту Україна—ЄС у Копенгагені міністр закордонних справ Данії П’єр Стіг Мьоллер, Європейський Союз інтенсифікує відносини з Україною після свого майбутнього розширення 2004 року і тільки потім, уже в оновленому складі, визначиться з пріоритетами у відносинах із новими сусідами. Певне, саме це мав на увазі далекоглядний грецький прем’єр Сімітіс, сказавши в Києві, що у практичному плані питання будівництва нових відносин ЄС «із сусідами» — справа неблизького майбутнього.
Хоч би там що, дуже симптоматичною можна назвати заяву українського Президента Леоніда Кучми, зроблену ним під час останнього саміту лідерів Центральної Європи у Словенії на початку червня. Він сказав, що занепокоєний небезпечними тенденціями в Європі, які загрожують темпам євроінтеграції східноєвропейських країн, а також заявив, що в Західній Європі європейська ідея переживає своєрідну «кризу ідентичності, й політичні євроінтеграційні проекти не знаходять відчутного ентузіазму серед широких верств населення». Так, це, звісно, не повтор заяви про «неготовність» України прийняти Європу і навпаки, але певною мірою поле для маневру, виправдання для нової зміни курсу в тому разі, якщо ЄС не запропонує Києву нічого нового.
Зважаючи на все, Данія витратить свій термін на вихід із цієї «кризи ідентичності». Адже якщо до 1 січня 2003 року всі країни Євросоюзу не ратифікують договір у Ніцці, навіть про розширення Євросоюзу за рахунок країн першої хвилі можна буде тільки мріяти. Дамокловим мечем висить над ідеєю розширення черговий референдум в Ірландії, громадяни якої під час кожного соцопитування вперто висловлюються проти положень цього документа. З другого боку, і для найбільш «просунутих» кандидатів, таких, приміром, як Польща, досі зберігається загроза не встигнути зайняти місце в поїзді, що прямує в Європу. Варшава та Брюссель усе ще сперечаються, як їм розв’язати проблему субсидій для фермерів. На думку багатьох експертів, у Європі, що схиляється праворуч, наростають тенденції, при яких можуть відмовити в праві на вступ у ЄС навіть куди більш підготовленим кандидатам, ніж Україна. Нашій країні закидають незахищеність кордонів на сході. В ЄС надміру пильно стежать за тим, як Україна, а також Польща бореться з нелегальною міграцією. Чи можна розраховувати, що при цьому зроблять якісь послаблення для українських громадян у питанні віз?
Останній штрих — саме Данія з 1 липня 2002 року ввела в дію нову редакцію закону про нелегалів. Депутати Європарламенту від Іспанії і Бельгії виступили з критикою цього законопроекту, а речник у Європарламенті Партії зелених Швеції П’єр Гартон заявив, що Копенгаген, певне, прагне перетворити Євросоюз на «фортецю під назвою Європа».
Правда, цей міні-скандал, дещо змазавши початок головування Данії в ЄС, усе-таки не позначився на настрої датських політиків, котрі дістали можливість ще раз від імені Європейського Союзу запевнити українського гостя в Копенгагені, що з Києвом у ЄС завжди будуть пріоритетні відносини.
Відповіді
2002.07.08 | Breathe
Приємно, що ви відкрили для себе чудову газету "Люстерко Тижня"
Там ще є стаття де описано як захід нам розяснює що НАТО нам теж не світить:))
2002.07.08 | Shooter
:)
Vse prikalujetes'a?Vse nam svityt'. Des' tak v 2010 - za druhoho prezydenstva Jushchenka
2002.07.08 | Breathe
Apocalypsis 2010
В сучасному контексті це звучить як - "за другого пришестя"тобто довгенько чекати....
Shooter писав(ла):
> Vse prikalujetes'a?
>
> Vse nam svityt'. Des' tak v 2010 - za druhoho prezydenstva Jushchenka
2002.07.08 | Shooter
Re: Apocalypsis 2010
Breathe писав(ла):> В сучасному контексті це звучить як - "за другого пришестя"
>
> тобто довгенько чекати....
A chy je tomu rozumna al'ternatyva? (c)
Shcho 10 rokiv xerylos' - dav by Boh za 5 rokiv xoch napravyty (na nul' vyjty...)
> Shooter писав(ла):
> > Vse prikalujetes'a?
> >
> > Vse nam svityt'. Des' tak v 2010 - za druhoho prezydenstva Jushchenka
2002.07.08 | Breathe
Re: Apocalypsis 2010
Shooter писав(ла):> Breathe писав(ла):
> > В сучасному контексті це звучить як - "за другого пришестя"
> >
> > тобто довгенько чекати....
>
> A chy je tomu rozumna al'ternatyva? (c)
якщо ви уважно читали про феномен датського кацапізму то памятаєте що альтернатива дійсно є. :))
> Shcho 10 rokiv xerylos' - dav by Boh za 5 rokiv xoch napravyty (na nul' vyjty...)
на нуль ми точно вийдемо. причому на повний нуль. %))))
>
> > Shooter писав(ла):
> > > Vse prikalujetes'a?
> > >
> > > Vse nam svityt'. Des' tak v 2010 - za druhoho prezydenstva Jushchenka
2002.07.08 | Shooter
Re: Apocalypsis 2010
Breathe писав(ла):> Shooter писав(ла):
> > Breathe писав(ла):
> > > В сучасному контексті це звучить як - "за другого пришестя"
> > >
> > > тобто довгенько чекати....
> >
> > A chy je tomu rozumna al'ternatyva? (c)
>
> якщо ви уважно читали про феномен датського кацапізму то памятаєте що альтернатива дійсно є. :))
Davno ja to vzhe chytav...shche v rochku edak 1992 (?)
> > Shcho 10 rokiv xerylos' - dav by Boh za 5 rokiv xoch napravyty (na nul' vyjty...)
>
> на нуль ми точно вийдемо. причому на повний нуль. %))))
Kazhete, Vy "dobre informovanyj optymist"?
2002.07.08 | Shooter
ПРАГНУТИ БУТИ НАЙКРАЩИМИ
ПРАГНУТИ БУТИ НАЙКРАЩИМИhttp://www.zn.kiev.ua/ie/show/400/35343/
Валерія БОНДАРЕНКО
(Київ—Любляна)
На запитання соціологів «Які найбільш значущі особистості в історії Словенії?» словенці відповіли так: перше місце посів протестантський священик Прімозе Трубар, друге — поет-романтик Франс Презерн, автор державного гімну Словенії, третє — президент Словенії Мілан Кучан. Опитування громадської думки 2001 року проводив Інститут дослідження громадської думки в Словенії. Така популярність президента — як на наш час, найбільш «довгограюча». Пан Кучан примудряється утримувати її протягом останніх двох десятиліть.
Ще в середині вісімдесятих Мілан Кучан став популярним завдяки реформаторським поглядам і тому, що, набувши достатнього досвіду роботи в урядових структурах федерації, він спрямував його на досягнення максимального суверенітету Словенії та розвиток демократичних змін.
Іноземні репортери називали Словенію островом політичних свобод у Східній Європі.
«Так, я був комуністом, — каже Мілан Кучан, — але я був комуністом словенським. А це абсолютно різні речі».
Саме Ліга комуністів, яку він очолював, керувала боротьбою за незалежність країни ще за часів СФРЮ і протистояла офіційній позиції Спілки комуністів Югославії не лише з національних і загальнодержавних питань, а й з проблем економічного розвитку та господарської реформи.
Вже тоді в Словенії досить терпимо ставилися до політичного плюралізму, а 1989 року проголосили курс на зближення з Європою.
На відміну від решти республік СФРЮ, Словенія здобула незалежність із найменшими втратами, а Ліга комуністів швидко перетворилася на партію соціал-демократичного штибу.
1990 року, ще до офіційного проголошення незалежності, Мілана Кучана було обрано президентом Словенії.
Двічі він перемагав на виборах у першому турі, набираючи понад п’ятдесят відсотків голосів і випереджаючи щоразу по сім конкурентів. Другий п’ятирічний термін президента Республіки Словенія Мілана Кучана закінчується 23 грудня 2002 року. Про свої подальші, постпрезидентські наміри він особливо не розповідає, але, за даними опитування, проведеного в грудні 2001 р., якщо М.Кучан створить або очолить політичну партію, то вона отримає від 40 до 54% голосів виборців на парламентських виборах.
Чому так — зрозуміти неважко. Результати його праці свідчать самі за себе.
Під керівництвом свого лідера країна провела вражаючі реформи. На сьогодні Словенія — кандидат номер один на вступ у Євросоюз. Ця маленька країна за рівнем економічного розвитку та соціальних перетворень перегнала всі країни колишнього соцтабору.
Ця держава з населенням два мільйони має на сьогодні зовнішньоторговельний оборот понад 20 мільярдів доларів. А з Росією, яка, до речі, не є найбільшим партнером, — понад 600 мільйонів і планує до 2004 року довести його до мільярда.
Товарообіг між Словенією й Україною трохи більше 60 мільйонів, але ця цифра щороку на 10 мільйонів збільшується.
Наші відносини хай не стрімко, але стабільно поліпшуються.
Словенські компанії досить успішно освоюють український ринок. А словенський капітал, передусім освоївши ринок Югославії, Боснії та Герцеговини, розглядає Україну як країну, досить привабливу в інвестиційному плані.
Сьогодні, на думку президента, назріли всі умови для зустрічі представників України та Словенії на вищому рівні.
Мілан Кучан — політик, який у своїх державних рішеннях завжди керується економічною доцільністю. Тому везе із собою до Києва близько двох десятків найбільших словенських бізнесменів. 12 липня відбудеться українсько-словенський відкритий бізнес-форум. У ньому можуть брати участь різні бізнес-структури: і ті, хто вже працює на словенському ринку, і ті, хто просто ним цікавиться. Президент часто практикує саме таку форму своїх візитів. На його думку, таке суміщення особливо ефективне, оскільки дозволяє вирішувати питання прямо, без зайвої бюрократичної тяганини.
— Пане президенте, побутує думка, що Словенія — єдина країна, де слов’яни живуть добре. Поділіться секретом, як вам це вдається?
— Наше життя відповідає тому, до чого ми прагнули. 1990 року ухвалили рішення будувати власну державу. Постаралися докладно прорахувати ситуацію — за рахунок чого будуватимемо, яким чином і скільки нам це будівництво коштуватиме. Прораховували ми це не раз і не двічі. Бож відомо: «Як постелиш, так і спатимеш».
— А коли взялися за ці розрахунки?
— Ще років за десять до розпаду Югославії, коли Словенія почала в економічному плані відставати від західних країн. Словенці часто бували в сусідніх капіталістичних країнах і бачили, як живуть там. Природно, виникало бажання жити зі своїми сусідами у спільній системі цінностей. Тому готуватися до змін почали заздалегідь. Давали можливість розвиватися приватній ініціативі, заохочували навчання наших спеціалістів за кордоном, створювали умови для зміцнення політичних свобод і по крупинках відвойовували в центру самостійність. Тому, коли ситуація розпаду СФРЮ назріла, ми виявилися до цього готовими і економічно і, тим більше, морально. Але головне — усі словенці у своєму прагненні до незалежності були єдині.
— Чого прорахувати не вдалося?
— Емоцій, які інколи можуть вийти з-під контролю нормальної людської логіки. Саме вони й призвели до війни з Югославією. І хоч вона тривала десять днів — загинули люди, а це трагедія. Та, на відміну від інших республік, нам пощастило здобути незалежність ціною малої крові.
— Як проходили переговори з Мілошевичем?
— Дуже напружено і, так би мовити, без купюр. Адже з Мілошевичем ми знайомі не одне десятиліття. Я знав його, коли він був ще зовсім невідомим політиком. Був свідком його громадського і політичного зростання. Безумовно, Слободан — дуже розумна людина. Проблеми в політиці, з якими він наприкінці вісімдесятих зіштовхнувся, були й раніше, просто в більш завуальованій формі. А його помилка в тому, що коли проблеми ці загострилися особливо, він не відчув дійсної тенденції і прийняв рішення, які не відповідали реаліям сьогодення. Питання незалежності Словенії ми обговорювали з ним тисячі разів... Я не втомлювався його переконувати, він — наполягав на своєму.
— Що стало кульмінацією цього діалогу?
— День, коли югославська армія, що була начебто своєю, перейшла в наступ, і необхідно було приймати рішення, як на цю агресію відповідати.
Для мене це було тяжким визнанням того, що коли з тобою спілкуються з позиції грубої сили і вона придушує всі аргументи, то треба відповідати також силою. В історії Словенії після Другої світової війни це був перший і, я глибоко переконаний, останній раз.
— Ще 1989 року ви проголосили гасло «У Європу — сьогодні». І зараз Словенія — без п’яти хвилин член Європейського співтовариства.
— Мій погляд на Європу як таку полягає ось у чому. Ми, європейці, мусимо усвідомлювати свою взаємозалежність. Щоб співробітничати максимально ефективно, ми повинні усвідомлювати європейські цінності, на яких і базується стабільність. І не держави мають прийти в Європу, а Європа має відродитися там, де вона, по суті, і була завжди: просто в певний історичний проміжок часу її загнали ідеологією на задвірки. І зараз завдяки саме такому співробітництву й тчеться між країнами барвиста мозаїка об’єднаної Європи, частиною якої, безумовно, є Україна.
— Отож, стосовно України у цьому випадку Словенія постає як помічник, що сприяє надійному вплітанню й остаточному закріпленню України в цій мозаїці?
— Безумовно. З Україною в нас поступово зав’язуються багатообіцяючі контакти. Зв’язки рік у рік міцнішають. Словенія завжди підтримує Україну на міжнародній арені і робить усе можливе, щоб допомогти вивести вашу країну із «сірого списку» проблемних країн.
І сьогодні, на мій погляд, вона має всі передумови для того, аби з нього вийти.
— Однак при цьому зберігається візовий режим для України, і навіть досі не вирішено питання з відкриттям посольства?
— На жаль. Це — вимога ЄС, і ми просто зобов’язані її виконувати. Тому скасувати на сьогодні візовий режим ми просто не можемо.
Інша річ, я впевнений у тому, що ми цілком зможемо домовитися про якийсь прийнятний для обох сторін спрощений варіант.
— Які ще питання, на ваш погляд, потребують негайного розв’язання?
— Вироблення спільної взаємовигідної стратегії в наш перехідний період як на міжнародному, так і на міждержавному рівні. Актуальні й питання економічного співробітництва. Насамперед розширення товарообігу. Поки що він концентрується в районі п’яти-шести товарних груп.
Словенські ділові кола зацікавлені в інвестуванні української економіки, зокрема використанні її транспортних коридорів для просування словенських товарів на Схід. Упевнений, що поштовх до вирішення багатьох таких проблем і дасть майбутній бізнес-форум.
Для співробітництва ми відкриті. Тим більше що в нас, як у слов’янських народів, багато спільного: схожа мова, традиції, ментальність, навіть те, що називають у світі «феноменом загадкової слов’янської душі».
— Що ще ріднить Словенію з Україною?
— Спільні проблеми перехідного періоду, багато з яких нам вдалося подолати раніше за вас. І ми готові поділитися своїм досвідом.
Наприклад, наш досвід трансформування державних структур адміністративного управління, досвід проведення приватизації. Підтримки малого та середнього бізнесу.
А ще — природна краса наших країн. В Україні я бував двічі: 1998 року на саміті у Львові, а в Києві близько двадцяти років тому, проїздом із Москви, де перебував у службовому відрядженні. Тоді здавалося, що весь Київ — це парки й церкви.
Україна гарна і, за нашими мірками, просто величезна країна. Особливо коли уявиш, що в самому лише Києві більше народу, ніж у всій Словенії.
Мою ж країну недарма називають «оазисом чистої природи» у центрі Європи, з найвищим рівнем туристичного сервісу, де ціна реально відповідає якості. Щороку Словенію відвідують мільйони туристів. Останнім часом відкрили її для себе росіяни й українці, яких у нас стає дедалі більше. Тому розвиток туристичних контактів та усунення на цьому шляху всіляких перешкод також стане важливою темою візиту.
— Пане президенте, кажуть, якщо політик так довго популярний у народі, то його особисте кредо співзвучне з кредо його країни.
— Моє кредо сформувалося ще в дитинстві. Я тоді прочитав книгу російського письменника Каверіна, яка дуже на мене вплинула. Називалася вона «Два капітани». У ній були такі слова: «Якщо існуєш — то будь найкращим». Звісно, в абсолюті це — недосяжна мета. Але прагнення до неї дуже допомагає і, більше того, формує характер. Напевно, це звучить амбітно. Але я завжди прагнув бути одним із тих, хто найкращий. У політиці, в науці, у спорті.
І, може, спробував перенести прагнення «бути найкращим» на позицію всієї моєї маленької країни у великий Європі.
2002.07.08 | Горицвіт
Як можна дивуватися,
...що "за рік ставлення до України з боку ЄС не змінилося".А чого воно мало змінитися? Від риторичних кучминих заяв?
Адже всередині України нічого не змінилося, - нічого такого, що було б видно: "суди, преса...", ні навіть економічний розвиток, ні навіть прізвище президента (що реалізувати простіше всього).