Вересень в ДТ
08/30/2002 | Shooter
Якщо коротенько, минулої суботи Президент різко, і для багатьох несподівано, перейшов в опозицію, я навіть сказав би — в антипрезидентську опозицію, і став поруч із Тимошенко, Морозом, ющенківцями та комуністами. І навіть здалося, що він раптом створив і очолив фронт або, в найгіршому випадку, форум національного порятунку. Позаяк Україні необхідні рішучі зміни політичної системи. Я навіть почув, як у кабінетах на Печерських пагорбах попадали люди, стільці й шафи. І відкрилося мені, що це й був той землетрус, про який весь серпень говорили сейсмологи. Хто ці чорні сили, які створили в Україні президентсько-парламентську республіку? І хто ці вродливі, але скромні чоловіки, котрі через відсутність демократії та слабкість партій змусили Президента брати на себе відповідальність? Але тепер, коли вже стало ясно, що матч програно, тобто демократії немає й не буде і пігмейсько-карликові партії ось-ось повиздихають, на сцену вийшов Президент і публічно відмовився від влади, закликавши передати її парламентові й відродити таким чином демократію. Тут і піді мною захиталося й мало не впало, але Бог милував. Оскільки було пояснено на прикладах із минулого, тобто за юридичним принципом прецедентності, як це може бути зроблено.
Береться парламент, тобто, безперечно, найкраща і найбільша його частина, й енергійно переміщується з пункту А в пункт Б. І в цьому пункті Б він швидко приймає потрібні, не менш історичні рішення. Тобто штани перетворюються, перетворюються штани, штани перетв... Не перетворилися, оскільки далі мова пішла про способи побудови парламентсько-президентської республіки. Але картина увиразнилася, коли стало відомо, що таку республіку придумав український народ, тобто сам придумав, потім сам організував референдум, а потім сам же проголосував за те, що придумав 2000 року, тобто за парламентсько-президентську республіку. Та Рада підвела і, як завжди, не імплементувала. Загалом, «покидьки вищої проби».
Береться парламент, тобто, безперечно, найкраща і найбільша його частина, й енергійно переміщується з пункту А в пункт Б. І в цьому пункті Б він швидко приймає потрібні, не менш історичні рішення. Тобто штани перетворюються, перетворюються штани, штани перетв... Не перетворилися, оскільки далі мова пішла про способи побудови парламентсько-президентської республіки. Але картина увиразнилася, коли стало відомо, що таку республіку придумав український народ, тобто сам придумав, потім сам організував референдум, а потім сам же проголосував за те, що придумав 2000 року, тобто за парламентсько-президентську республіку. Та Рада підвела і, як завжди, не імплементувала. Загалом, «покидьки вищої проби».
Відповіді
2002.08.30 | Shooter
І продовження
24 серпня влада визнала, і сталося це, певне, через обставини останніх двох років, що повністю збанкрутувала. У країні стався дефолт влади, яка нічого не може придумати сама, і ця влада терміново вдалася до позики. Або, краще сказати, забрала ідеї в опозиції. Тут, може й недоречно, я хотів би пояснити плагіаторство в назві цієї статті. Вперше така назва з’явилася в журналі «Новый мир» рівно 15 років тому. Слухаючи Президента минулої суботи, його рішучі, енергійні заклики до необхідності змін, я згадав, що це вже було. Я також спробував із претензією на історичність зрозуміти, коли політики й філософи починають говорити так, як говорив Президент України. Я гадав: таке відбувається, коли очевидні економічні провали чи соціальні конфлікти або є реальна загроза збройних сутичок. Але ні. Це відбувається виключно на метафізичному грунті, тобто коли влада незбагненно не подобається, коли вона набридла навіть сама собі, коли люди на запитання: «Чи подобається тобі влада?» — відповідають: «Не подобається». А на запитання: «Чому?» — відповідають: «Не знаю». Коли владу підозрюють у всьому і демонізують. І коли деморалізоване й апатичне суспільство вже сформоване й починає виснажливо поїдати всіх і кожного зсередини відчуттям невдоволеності — саме тоді можна очікувати таких виступів.Ось що писав професор Микола Шмельов в оригінальній статті «Аванси та борги» рівно 15 років тому (стилістику збережено): «Масовими стали апатія, байдужість, розкрадання й неповага до чесної праці. І, нарешті, невір’я в проголошені цілі та наміри. У те, що розумніша організація економічного та соціального життя можлива», — сказано було в прогресивному «Новом мире». Та ось що можна було прочитати в журналі «Коммунист»: «Часті зіткнення з різноманітними формами соціальної несправедливості, марність спроб індивідуальної боротьби з її проявами стали однією з головних причин відчуженості частини трудящих від суспільних цілей і цінностей». Усе це писалося 1987-го. Відносно благополучного року, тобто не 1991-го, коли вже все валилося, або, принаймні, хиталося.
Я подумав: може, такі зауваги свідків часу завжди або часто є предтечею жорстоких соціально-політичних катаклізмів. Тобто, може, завжди, перш ніж щось має трапитися, у країні з’являються наростаюча апатія та недовіра до влади? Може, це містика, і я вже, напевно, втомив тебе цитатами, читачу. Та ось що я виявив у стенограмах Четвертої Державної думи Росії від 1915 року. Вже нікому нічого не говорять прізвища парламентаріїв, але ось їхні слова: «Ніколи в країні престиж влади не падав так низько, ніколи не були можливими такі принизливі характеристики, таке зневажливе ставлення до носіїв влади; ніколи, нарешті, стосовно влади не спостерігалося такої недовіри і не висловлювалися такі жахливі підозри, які тепер народний поголос передає з вуст в уста». Може, добре освічений або з хорошою пам’яттю читач нагадає собі, що саме і як сталося через два роки після 1915-го або через три-чотири роки після 1987-го.
....
Позаду море боргів, але вчора. Попереду ріки авансів, але завтра. А сьогодні — океан невір’я й апатії. Оскільки аванси в нові борги переводити легко. Питання в тому й полягає, яким чином зробити так, аби ці аванси вкотре не стали черговими боргами. Та й потім — хто платитиме?