09/01/2002 | Майдан-Інформ

Україні потрібна народна революційна опозиція

Нинішній склад Верховної Ради сконцентрував у собі весь спектр суперечностей, породивших найбільше протиріч за всю історію українського парламентаризму як кількісно, так і якісно. Всі вони є результатом збоченого розвитку модерного українського парламентаризму.

Чітко структурована Верховна Рада України першого скликання (кравчуківська "група 239" та національно-демократична опозиція "Народна Рада") відображала реальну політичну ситуацію в Україні: колоніально залежна російська провінція без національної еліти, без усвідомлення власних інтересів та без лідерів, готових консолідувати націю на утвердження та захист цих інтересів, економічно та політично опанована реґіональним відгалуженням окупаційного апарату Москви - КПУ-КДБ. Новонароджені патріотичні сили замість того, щоб апелювати до волі власного народу, чітко сформульованої в результатах референдуму 1 грудня 1991 року, намагалися знайти порозуміння, "домовитися" з ворогами державності та незалежності України. Заколисуючи народ отим підлим "лишь бы не было войны", багато хто з українських активістів 1980-90-х задовольнився подачками з рук зайд, а народ отримав повзучу війну, що забрала майже 4 мільйони українців за 11 років незалежності, деградацію, голод та зубожіння.

Л.Кучма зразка 1994: російські гроші, шантаж, російські спецслужби

Перші "незалежні" вибори 1994 року, що пройшли під диригуванням російських ЗМІ, спецслужб та політтехнологів, законсервували неоколоніальний статус України у світі, але водночас відобразили реальну готовність значної частини населення, патерналістські настрої якої переважали будь-яку іншу соціальну мотивацію, не знайшовши національних взірців та лідерів, залежати від продиктованого Москвою способу життя, інформації та визначеного Кремлем політичного курсу. Саме такий стан суспільної свідомості, цинічно використаний різноманітними київськими та московськими табачниками і волковими, породив Кучму, перші "вибори" якого були, по суті, призначенням - згадаймо місце російських грошей та телебачення, роль економічного шантажу та технологічного втручання російських спецслужб на тих так званих "виборах".

Кучма добре засвоїв урок своїх московських хазяїв, вирішивши стати "папою" для тієї частини населення, що чулася осиротілою, позбавившись "старшого брата", будь-що намагалася залишатися хоч чиїмось пасинком, або й просто прагнула батога (згадаймо колаж "Кучма-пастир", де "гарант" і "арбітр" заганяє батогом на бійню народ-отару, виготовлений і розтиражований не недругами, а найближчим оточенням диктатора). А згодом "папа" Кучма вирішив призначити зручний для себе парламент, що йому, по суті, вдалося 1998 року. Незважаючи на всю ницість такого перебігу нашої національної історії, годі заперечити, що значна частина населення все-таки погодилася (добровільно чи ні - можна дискутувати) на сценарій Кучми щодо найближчих своїх перспектив. За цим сценарієм наперед визначені більшість та опозиція, результати так званого всенародного волевиявлення, суперник у другому турі на третіх президентських виборах тощо. За цим сценарієм розбещувалося суспільство, винищувався народ.

2000 рік поклав край "новому порядку для України", виплеканому Кремлем та його виродком в Україні Кучмою. Все йшло за наміченим планом, якби не народження нової народної опозиції, яку очолили ті з небагатьох лідерів національно-визвольного руху останніх десятиліть ХХ століття, хто не продав свої чисті мрії про велику, квітучу, самостійну, соборну Українську державу. А влиття до лав опозиції молодих енергійних політиків з досвідом державної та підприємницької діяльності, готових офірувати на національне благо все, що ними було створено всупереч, а іноді й завдяки режиму, породило ефект вакцинації - не достатньо бути сильним та здоровим організмом, іноді для того, щоб вижити, особливо в часи епідемії, необхідно увібрати в себе певну дозу антитіл, вироблених під впливом загрозливої інфекції.
"Україна без Кучми", Форум національного порятунку, "За правду", Блок Юлії Тимошенко - лишень очевидні прояви тих незворотних тенденцій, що вже докорінно змінили настрої та устремління суспільства.
Розгортання антирежимного руху, що не тільки є боротьбою за свободу проти диктатури, але по суті та за цілями є продовженням національно-визвольного руху 1980-х років, вже стало фатальним для режиму - парламент 2002 року не тільки не вдалося призначити так, як того хотілося б Кучмі, самі вибори навіть більшою мірою, аніж результати, стали загрозою для узурпатора. Нова Верховна Рада не є повноцінним представником народу, але ще меншою мірою її можна використати, як опору режиму.

Теперішній склад парламенту, порівняно з попередніми, в найменшій мірі відображає політичну позицію суспільства чи його реальний політичний вибір. Водночас він найяскравіше розвінчує брехню режиму, фактично ставить Кучму і його оточення поза законом. І справа не тільки в очевидній відтепер навіть для школяра нелегітимності Кучми і тих сил, що його підтримують, навіть не в тому, що узурпація влади є юридичним фактом, головний результат виборів і водночас найбільша перемога опозиції в тому, що жодне втілення волі Кучми більш не може бути освячене іменем народу. І призначення керівництва парламенту, вчинене всупереч волі виборців, і формування пропрезидентської парламентської більшості, і всі прийняті цією більшістю рішення суперечать волі суспільства та вибору народу. І саме в цьому полягає найбільша загроза пануванню Кучми.

Політична арифметика сьогодні докорінно різниться від бухгалтерії волкових-бакаїв-пінчуків-тигіпків. З кого формується "бригада" президента в парламенті? Вочевидь, її основу складають ті, хто пройшов за списком "Єди". Ні в Україні, ні у світі ні для кого не секрет, що цей блок потрапив до парламенту внаслідок фальсифікацій, адмінресурсу, неконтрольованих фінансів, зеків та душевно хворих. До них долучилися так звані незалежні "мажоритарники" - чи не найзухваліший злочин режиму проти волі народу. Всі 225 "мажоритарників" як у сумі, так і в середньому набрали не більш як 20 відсотків голосів виборців. Тобто проти половини парламенту поіменно проголосували понад 80 відсотків громадян, тоді як за списки опозиційних партій - понад 50 відсотків виборців. Проте пропрезидентська кліка в парламенті не стала б більшістю, якби не "перевертні" з опозиційних блоків, які, скориставшись підтримкою виборців опозиційних сил, пройшли до парламенту, брутально заперечуючи право народу на політичне визначення. Про яку легітимність пропрезидентської більшості та прийнятих нею законів може йти мова?

Парламентські вибори 2002: руйнація парламентаризму

Своїми діями у Верховній Раді кучмаки фактично зруйнували український парламентаризм, адже не може існувати парламенту, що бодай формально не відображає волю більшості суспільства. "На малоросійський манер перелицьований" Кучмою Український парламент не тільки не відображає волю українського суспільства, але й демонстративно їй суперечить. А це вже небезпечно передусім для режиму, а також для тих парламентських маріонеток Кучми, які погодилися стати знаряддям нівелювання волі народу. Вони не святкують перемогу, почуваються вкрай непевно, як дрібні злодюжки, яких ось-ось впіймають на гарячому. Перша сесія новообраного парламенту тому свідчення, особливо після початку роботи новопризначеного Банковою директорату Верховної Ради.

Не хочеться зосереджуватися на особистісних рисах Литвина-спікера, не в тім проблема, що він не почувається впевнено, справа в іншому - що б він не робив, він добре усвідомлює, що краде. Краде у народу його право на визначення політики власної держави. І на попередній посаді Литвин займався тим самим, проте красти на очах усього світу не так комфортно, як у сутінках кабінету на Банковій, це вже грабунок, а за нього покарання, як відомо, ще суворіше.

Це добре усвідомлює юрист Медведчук і як політик він розуміє, що кожен з тих, хто зараз засвітиться, як активіст прокучмівської більшості, найближчим часом стане політичним смертником. І це головна та єдина відповідь на питання, яке придворна преса намагається подати, як інтригуюче: чому Медведчук роль публічного політика проміняв на посаду у Кучми?

Схоже, роблять хорошу міну при поганій грі і "молоді олігархи", як вони люблять себе називати, тому й демонстративно роздуває щоки на тему власної "політичної незалежності" група Тигіпка. А донецький клан перманентно таку незалежність демонструє, зокрема, у питанні про відставку членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Знайшовши порозуміння з Ющенком та комуністами, "донецькі" болісно наступили на інтереси не тільки Медведчука, а й на сімейний бізнес "самого", адже ні для кого не секрет, що цивільний зять Кучми Пінчук контролює не лише один з найбільших медіа-холдингів, а й "відставлену" Нацраду.

Взагалі, поведінка донеччан та інших реґіональних угруповань є серйозним застереженням Кучмі - за першої-ліпшої нагоди його "пацани" не тільки розбіжаться у різні боки, але й не без азарту встромлять фінку в хирляву спину свого "папи-пахана" і знайдуть собі нового, надійнішого, який відповідатиме поточному історичному моменту, а головне - реально зможе захистити у разі намагання народу притягти своїх кривдників до відповідальності.

Заява Ющенка, що пролунала під кінець першої сесії, про готовність сформувати і очолити більшість у новому парламенті не така вже й нереалістична. Питання тільки в тому, на яких засадах і з яких політичних сил таку більшість буде сформовано, до того ж ніхто не стверджував, що ця більшість відмовиться бути пропрезидентською. Цілком очевидно, що в разі реалізації прем'єрських амбіцій Ющенка більшість об'єднає чи не всіх тих, хто вчора голосував за Литвина. Але Кучма як старий радянський номенклатурник особливим чуттям відчуває загрозу, тож така бажана для Ющенка перспектива порозуміння з Кучмою (а інакше як бути призначеним на посаду прем'єра?) навряд чи реально можлива.

Проте є й інша перспектива. Ющенко пообіцяв, що більшість під його керівництвом буде сформовано у вересні, отож можливо, цього разу він знає, як дотримати своєї обіцянки. До речі, "Наша Україна" під час передвиборчих перегонів обіцяла у разі перемоги одразу відправити у відставку уряд Кінаха, але коли у парламенті розглядали звіт уряду ні ющенківці, ні комуністи не побажали розпрощатися з Кінахом. Знову відбулися натяками на якісь тактичні міркування, як і під час ігор в обрання спікера.

Власне, не можна не визнати, що Ющенко - єдина фігура з навколо опозиційних груп (насамперед, з позицій морально-етичних), яка могла б очолити уряд за нинішнього президента. Без сумніву, такий прем'єр-міністр для України був би за теперішньої ситуації найменшим злом. Але з моменту, коли Ющенко залишив посаду голови Національного банку, ще жодного разу вповні не сталося так, як гадалося. Ми щиро бажаємо "нашому" теляті вовка з'їсти, однак, послуговуючись народною мудрістю, курчат рахуватимемо восени, вже зовсім скоро.

Опозиція: потрібна не численність, а єдність

Проте, відкинувши всі безнадійні сподівання, маємо визнати, що перша сесія нової Верховної Ради вказує на єдино правильний шлях розвитку подій: формування жорсткої безкомпромісної монолітної парламентської опозиції на базі пріоритету святості прав та свобод людини, незалежності та добробуту Батьківщини і моральності в політиці. Така опозиція має стати форпостом народної опозиції, повноважним представництвом Українського народу в парламенті, а в перспективі - підвалинами нового революційного парламенту.

Навряд чи важливою є чисельність такої парламентської опозиції. Більше того, намагання будь-якою ціною кількісно збільшити лави та рамки антирежимної коаліції може спричинити вкрай негативний розвиток подій, аж до згортання демократичної боротьби народу.

На перший погляд, логічною видається ідея формування парламентської опозиції на базі "четвірки": СПУ, БЮТ, "Наша Україна", КПУ. З другого боку, практика першої сесії ставить під велике питання можливість такого стабільного об'єднання. Особливо небезпечна відсутність чіткої і єдиної позиції щодо форм та глибини опозиційності у фракціях КПУ та "Наша Україна". Перехід цих фракцій до безкомпромісної опозиційності режиму та беззастережне об'єднання в єдину опозиційну силу може загрожувати цілісності названих фракцій. Чи не призведе щира опозиційність до їх розпаду? Схоже, навіть їхні лідери не мають однозначної відповіді на це запитання.

І ще один аргумент. Вперше історія відбувається як трагедія, а вдруге, як правило, - як фарс. Архітектори парламентської "четвірки" не повинні забувати про досвід "четвірки" іншої - "канівської", склад якої дає підстави для сумних аналогій. Там теж був Мороз, представник радикальної народної опозиції Олійник, був комуніст Ткаченко і "найкращий в історії України прем'єр-міністр" Марчук, гаряче підтримуваний Українською правицею та частиною виборців у Західній Україні. Було багато опозиційної риторики, але зрештою цей фарс перетворився на трагедію. Для України крах "канівської четвірки" закінчився не лишень повним провалом опозиції на виборах, але й відчутним посиленням тоталітаризму - вбивства журналістів, так званий "всеукраїнський референдум", провокація влади 9 березня з міліцейськими погромами і облавами, замовні кримінальні справи щодо опозиції.

Отже, мова повинна йти не про розширення лав опозиції будь-якою ціною, а про монолітність принаймні в цілях та завданнях. Головне, опозиція має усвідомити себе як представника широких народних мас, що виконує свій обов'язок перед Вітчизною, але ніяк не як "поводиря", "месію", "нового господаря", що має свої ідеологічні установки, економічні інтереси тощо і готова їх реалізовувати, незважаючи на народ. Україні потрібна народна революційна опозиція, до лав якої народ рекрутує частину членів парламенту, свідомих свого обов'язку перед історією своєї нації.

Власне, навіть якщо жодна з парламентських груп не підтримає прагнення українців до радикальних системних змін, це не зупинить народну волю, а відтак і незворотність повалення тоталітаризму в Україні, а ось визнання суспільством провідництва в цих зрушеннях сил, готових до компромісу з режимом, в котре в нашій історії нейтралізує народну ініціативу і зміцнить диктатуру, навіть якщо вдасться замінити диктатора.

Отож єдино правильним рішенням для українських патріотів в парламенті є створення монолітної ідейно визначеної сили, альтернативної не тільки режиму, але й усім тим, хто шукає з узурпаторами порозуміння задля вирішення своїх матеріальних чи амбітних, особистих чи корпоративних питань за рахунок загальнонаціональних інтересів. І друга складова успіху - беззастережне підкорення такої сили народним інтересам. Саме з такої опозиції започаткується історія справді українського парламентаризму, яка, на жаль, так і не почалася з проголошенням Незалежності України. І головне, як вчить світовий досвід, з основ парламентаризму, опертого на волю всього народу, неминуче починається історія демократії та поступу суспільства до Свободи, Добробуту і Щастя.

Народний депутат України,
голова Спілки офіцерів України,
полковник Григорій Омельченко