Як перемогти. (Стаття до свята 16 вересня).
09/15/2002 | Василь Руссер
Як перемогти.
(З бібліотеки наукової реалістики),
або майже критика О.Доній “Як перемогти політичній опозиції”. (З бібліотеки ненаукової фантастики).
Передмова.
Наближається свято чергової перемоги режиму Кучми над націонал-демократичною опозицією. Саме свято відбудеться десь починаючи із завтрашнього дня, з 16 вересня, але оскільки всі події які будуть відбуватися не важко спрогнозувати, то до святкування можна приступити з деяким випередженням. Ну, а на свято, як годиться, треба запросити закадичного друга (як мінімум одного) і поговорити про щось обопільно цікаве. От і вирішив я заочно запросити кумира молоді початку 90-х (до якої і себе відношу) п. О.Донія. Все що він мені міг сказати я вже чув, тепер от вирішив поділитися з ним своїми думками, тож до справи…..
Перемога.
Іноді задля того, щоб навчитися перемагати, зовсім не обов’язково пізнавати гіркоту поразки. Щоправда, кажуть, що за одного битого двох небитих дають, тому ця стаття також і для тих, хто отримавши найближчим часом чергового прочухана, ладен буде готуватися до чергового реваншу.
Номенклатурна влада після 16 вересня відсвяткує чергову перемогу. Мітинговий шквал, поволі вщухне, обивателі наситяться черговими порціями компромату та демагогії націонал-демократів та “мудрими” застереження діючого режиму. Взагалі суспільство вже втратило віру у здатність нацдемів реально боротися за владу в країні. Нічого крім мітингових шоу вони організувати не здатні. Номенклатура вже не раз демонструвала більшу проворність у володінні демократичними процедурами (зокрема парламентськими) аніж самі демократи, які стали нагадувати інспектора ДАІ який всім розказує як треба їздити, але сам за кермо не сідає бо не вміє керувати. Президент — той знову буде карати і милувати, говорити і недоговорювати (бо досить часто не здатний просто продовжити свою думку), вирішувати і планувати. Батько нації!
І все-ж таки в країні, де переважна більшість населення перебуває у стані вимирання, вже існує достатній масив агресивно настроєних сил, що можуть дати бій діючій системі. Об’єднання цих сил і повалення існуючого режиму є водночас задачею як надзвичайної складності, так і надзвичайної важливості.
Тріада.
Чим знамениті олігархи? Найбільш яскраво їх характеризують три визначальні фактори: мораль, етнічне походження, класовоє чутьё.
Не будемо довго зупинятися на читанні нотацій на теми моралі і розказувати “как низко мы пали”, класики економічної теорії капіталізму достатньо конкретно висловилися стосовно того на що здатна людина заради надприбутків – заради цього, як виявляється, вона із задоволенням готова відмовитися від всього що становить зміст самого поняття “Людина”. Особливо така готовність до дегуманізації спостерігається в період первинного накопичення капіталу, коли власне і вирішується питання хто буде паном, а хто його холопом. Тому відсутності у політичної еліти будь-яких залишків моралі дивуватися не слід – все теоретично правильно і, як це не сумно, все дуже природно.
Проте, фактор безпрєдєльної гризні за гроші і владу не є єдиним поясненням ситуації. Необхідно також звернути увагу на етнічне походження та етнічну самоідентифікацію української еліти. Ні для кого не є секретом що переважна частина політичного бомонду не має нічого спільного з українським народом (не плутати з таким поняттям як “народ України”!). І тут не варто кивати тільки на стрункі шеренги Хазаровів, Медведкерів чи Суркісянів – новоявлений Мойсей-Вітя також чомусь обрав собі за дружину не громадянку України (ну невже в нас жінок не було?). Самоідентифікація політбомонду визначає її мораль (яка суттєво відрізняється від християнської), і це є ще одним поясненням аморальності поведінки еліти з точки зору народу – її мораль не є навіть приблизнохристиянською, тому для народу, як для носія приблизнохристиянської моралі, поведінка еліти завжди буде аморальною. Таким чином, між елітою і народом існують не тільки майнові і владні відмінності, але і відмінності релігійно-етнічні. Грубо кажучи: еліта країни відрізняється від народу культурно-біологічно.
Третьою рисою що характеризує олігархічну еліту є її класове “чутьё” – дуже важлива риса яка забезпечує збереження олігархії. Зміст явища полягає в тому щоб обмежувати розпорошення власності (і відповідно, влади) серед членів суспільства, адже в результаті такого розпорошення може виникнути середній клас і зникнути двошаровість суспільства, яка спостерігається зараз і збереження якої є запорукою існування олігархії. Реалізується це завдання тим шляхом, що практично все що є в країні повинно належати обмеженій купці олігархів (яскравим прикладом може бути телебачення України), а це в свою чергу забезпечується тим, що жоден бізнес не може існувати якщо він не “освячений” владою. Таким чином, у кожного олігарха підсвідомо розвинуте відчуття “свого” -члена клану олігархів, який допущений до розподілу матеріальних багатств і влади країни. Таке чутьё забезпечує майже біологічну єдність олігархів, яка є характерною для тварин що утворюють зграї.
Чим знаменита українська політична опозиція? Майже тим самим: мораллю, етнічним походженням, “безкласовістю”.
Коли О. Доній пише про ненаціленість політопозиції на остаточну перемогу і заміну влади, при цьому пропонуючи тріумвірати, розподіл ролей і т.ін., він не звертає уваги на те, що основу політопозиції становлять люди християнської моралі, яка ніколи не націлювала своїх прихильників на “остаточну перемогу”, вчила, що влада то завжди від Бога, що якщо тебе вдарили по правій щоці то треба підставити ще і ліву і т.ін. Поведінка політопозиції є цілком християнською, і результати її політичної боротьби – також цілком християнські: крім розп’ятих пророків та побитих щік (як лівих, так і правих) більше нічим похвалитися.
Першопричина християнськості політичної моралі опозиції криється у її етнічному походженні – основу її становлять етнічні українці та росіяни, які сповідують (чи їх батьки сповідували) православне християнство.
Важливим фактором який послаблює силу опозиції є її “безкласовість”, а якщо точніше – відсутність своєї, оригінальної суспільної ідеї. Олігархам в цьому плані набагато простіше: “Нас мало, нам треба триматися разом бо інакше у нас все заберуть і не буде ні зручних крісел, ні рахунків в іноземних банках”. Опозиція натомість робить спробу представити інтереси, виразити настрої всіх соціальних груп суспільства (інтереси досить часто протилежні) і тому програє через відсутність єдиної і чіткої класової ідеї. З цієї точки зору об’єднання “НУ” і БЮТ з КПУ і СПУ – цілковита нісенітниця! Не зможуть вони разом нічого добитися через принципову різницю в інтересах і поглядах тих соціальних груп які вони представляють. Хто б там що не казав про “нових” комуністів і соціалістів, вони є носіями ідей, що прямо суперечать основним цінностям соціальної групи яка симпатизує БЮТ чи “НУ”. Обєднання БЮТ і “НУ” чи КПУ і СПУ – нормальне явище, але поєднання всіх цих складових заради повалення олігархічного режиму це чиста конюнктурщина, яка доречна торгам на базарі, але не політичній боротьбі. Спроба вторгувати владу, а не вибороти її ніколи не буде мати успіху хоча б тому, що основні фінансові ресурси знаходяться в руках тих, хто зараз вже є при владі.
Методологія успішної політичної боротьби в Україні.
Коли заходить мова про методи досягнення успіху в політичній боротьбі в Україні, і очікувані 16 вересня народні виступи, акти непокори , і т. ін., одним словом, всенародне “ФУ” діючому режимові, мені пригадуються слова Б. Бєрєзовского коли він говорив що: “Это не правда, что умные учатся на чужих ошибках, а дураки на своих. Все учатся на своих ошибках, только умные учатся, а дураки – нет, они необучаемы”. Якось неприємно дивитися в цьому контексті на нашу опозицію: все ж уже було! Були ж березневі сутички, результат: побита “права щока”. Тепер опозиція вирішила очевидно підставити ліву. Побиття “лівої щоки” можливо було б корисним з точки зору переділу електорального поля між лівими і правими, але для повалення режиму цього явно не достатньо – скільки б опозиція не повторювала подвиг Олександра Матросова, олігархічний дзот їй таким чином не погасити. В тому що виступи 16-го вересня закінчаться без особливих втрат для діючого режиму сумніватися не доводиться. Тих методів політичної боротьби якими володіє політопозиція явно не достатньо для заволодіння владою. На перший погляд ситуація здається безвихідною. Проте, це звичайно не так. Повернімося до тріади.
Не хотілось би претендувати на роль релігійного реформатора, але перше що необхідно усвідомити українцям які збираються йти до влади в Україні так це те, що християнство це не єдина у світі релігія, і не рідна наша релігія (як часто вважають). Час і методи занесення цієї релігії до нас достатньо добре відомі, і чимось нагадують передвиборну компанію діючого президента (напевно широким використанням адміністративного ресурсу в процесі хрещення). Християнська мораль на жаль не придатна в якості керівництва до дії коли йдеться про необхідність захоплення політичної влади в Україні. Звідси висновок: перше що потрібне опозиції це зміна моральних основ її команди. В практичному плані, щоб не було духовного вакууму, можна порадити звернутися до дохристиянських вірувань Русі.
Другою складовою успіху політичної боротьби повинна бути етнічна однорідність. В Україні ніколи не переможе той хто сформує команду з “дєтєй разних народов”. Приклад: “Наша Україна” – “наша” це чия?. Не важко зауважити, що впродовж історії України кучкування і доступ до благ визначалися етнічною приналежністю – про це завжди треба пам’ятати! Теорія цього питання достатньо добре розроблена починаючи з Тори і закінчуючи “Майн кампфом”, тому довго зупинятися на ньому немає змісту.
Ну, і нарешті, про третій елемент тріади – ідеологію. Слід пам’ятати, що єдиного руху мерседесів і запорожців не вийде – швидкість дуже різна. Людям, що ставлять собі за мету захоплення влади в країні потрібно, як мінімум, не допускати грубих теоретичних помилок: Опозиція зібрана з банкірів і симоненківських дідусів і бабусь єдиною силою ніколи не стане. Опозиціонерам від Ющенка і Тимошенко потрібно усвідомити свою класову відмінність і оформити її теоретично. Покищо, теоретична база націонал-демократів є найслабшою серед усіх політичних сил суспільства. Немає чітко вираженої і оригінальної об’єднуючої ідеї. А немає її, перш за все тому, що ніхто над цим серйозно не працював: вирішили обмежитися європейським вибором (цікаво, що говорили б якби Європи не було і “станция Шепетовка была последней станцией о которую разбивались волны Атлантического океана”, як казав відомий прихильник ринкових цінностей).
Оптимістичний прогноз.
Виходячи з вищесказаного, можна зробити простий висновок: в країні нічого не станеться тому, що опозиція не готова. Перспективним завданням для неї є ідеологічне і релігійно-психологічне переродження без якого вона ніколи не буде готова до “остаточної перемоги”. Пропозиція п.Донія “відкривати забрало і йти “на ВИ” наразі не може бути реалізована оскільки за забралом нема виразного політичного обличчя, тому це забрало особливо і не поспішають відкривати.
Ну, а що стосується безпосередньо процесу захоплення влади, то перероджена, нова еліта, сподіваюся усвідомить просте правило:
Рівень жорсткості політичної боротьби завжди задає діючий режим, всі претенденти на владу повинні бути готові його перевершити. – це треба пам’ятати.
Бо коли дивишся на опозицію яка після цілої низки автокатастроф вже вкотре витрачає гігантські гроші на організацію демонстрацій без чіткої мети, то мимоволі пригадується Б.Бєрєзовскій: “Это не правда, что умные учатся на чужих ошибках, а дураки на своих. Все учатся на своих ошибках, только умные учатся, а дураки – нет, они необучаемы”.
15.09.2002 р. Василь Руссер.
(З бібліотеки наукової реалістики),
або майже критика О.Доній “Як перемогти політичній опозиції”. (З бібліотеки ненаукової фантастики).
Передмова.
Наближається свято чергової перемоги режиму Кучми над націонал-демократичною опозицією. Саме свято відбудеться десь починаючи із завтрашнього дня, з 16 вересня, але оскільки всі події які будуть відбуватися не важко спрогнозувати, то до святкування можна приступити з деяким випередженням. Ну, а на свято, як годиться, треба запросити закадичного друга (як мінімум одного) і поговорити про щось обопільно цікаве. От і вирішив я заочно запросити кумира молоді початку 90-х (до якої і себе відношу) п. О.Донія. Все що він мені міг сказати я вже чув, тепер от вирішив поділитися з ним своїми думками, тож до справи…..
Перемога.
Іноді задля того, щоб навчитися перемагати, зовсім не обов’язково пізнавати гіркоту поразки. Щоправда, кажуть, що за одного битого двох небитих дають, тому ця стаття також і для тих, хто отримавши найближчим часом чергового прочухана, ладен буде готуватися до чергового реваншу.
Номенклатурна влада після 16 вересня відсвяткує чергову перемогу. Мітинговий шквал, поволі вщухне, обивателі наситяться черговими порціями компромату та демагогії націонал-демократів та “мудрими” застереження діючого режиму. Взагалі суспільство вже втратило віру у здатність нацдемів реально боротися за владу в країні. Нічого крім мітингових шоу вони організувати не здатні. Номенклатура вже не раз демонструвала більшу проворність у володінні демократичними процедурами (зокрема парламентськими) аніж самі демократи, які стали нагадувати інспектора ДАІ який всім розказує як треба їздити, але сам за кермо не сідає бо не вміє керувати. Президент — той знову буде карати і милувати, говорити і недоговорювати (бо досить часто не здатний просто продовжити свою думку), вирішувати і планувати. Батько нації!
І все-ж таки в країні, де переважна більшість населення перебуває у стані вимирання, вже існує достатній масив агресивно настроєних сил, що можуть дати бій діючій системі. Об’єднання цих сил і повалення існуючого режиму є водночас задачею як надзвичайної складності, так і надзвичайної важливості.
Тріада.
Чим знамениті олігархи? Найбільш яскраво їх характеризують три визначальні фактори: мораль, етнічне походження, класовоє чутьё.
Не будемо довго зупинятися на читанні нотацій на теми моралі і розказувати “как низко мы пали”, класики економічної теорії капіталізму достатньо конкретно висловилися стосовно того на що здатна людина заради надприбутків – заради цього, як виявляється, вона із задоволенням готова відмовитися від всього що становить зміст самого поняття “Людина”. Особливо така готовність до дегуманізації спостерігається в період первинного накопичення капіталу, коли власне і вирішується питання хто буде паном, а хто його холопом. Тому відсутності у політичної еліти будь-яких залишків моралі дивуватися не слід – все теоретично правильно і, як це не сумно, все дуже природно.
Проте, фактор безпрєдєльної гризні за гроші і владу не є єдиним поясненням ситуації. Необхідно також звернути увагу на етнічне походження та етнічну самоідентифікацію української еліти. Ні для кого не є секретом що переважна частина політичного бомонду не має нічого спільного з українським народом (не плутати з таким поняттям як “народ України”!). І тут не варто кивати тільки на стрункі шеренги Хазаровів, Медведкерів чи Суркісянів – новоявлений Мойсей-Вітя також чомусь обрав собі за дружину не громадянку України (ну невже в нас жінок не було?). Самоідентифікація політбомонду визначає її мораль (яка суттєво відрізняється від християнської), і це є ще одним поясненням аморальності поведінки еліти з точки зору народу – її мораль не є навіть приблизнохристиянською, тому для народу, як для носія приблизнохристиянської моралі, поведінка еліти завжди буде аморальною. Таким чином, між елітою і народом існують не тільки майнові і владні відмінності, але і відмінності релігійно-етнічні. Грубо кажучи: еліта країни відрізняється від народу культурно-біологічно.
Третьою рисою що характеризує олігархічну еліту є її класове “чутьё” – дуже важлива риса яка забезпечує збереження олігархії. Зміст явища полягає в тому щоб обмежувати розпорошення власності (і відповідно, влади) серед членів суспільства, адже в результаті такого розпорошення може виникнути середній клас і зникнути двошаровість суспільства, яка спостерігається зараз і збереження якої є запорукою існування олігархії. Реалізується це завдання тим шляхом, що практично все що є в країні повинно належати обмеженій купці олігархів (яскравим прикладом може бути телебачення України), а це в свою чергу забезпечується тим, що жоден бізнес не може існувати якщо він не “освячений” владою. Таким чином, у кожного олігарха підсвідомо розвинуте відчуття “свого” -члена клану олігархів, який допущений до розподілу матеріальних багатств і влади країни. Таке чутьё забезпечує майже біологічну єдність олігархів, яка є характерною для тварин що утворюють зграї.
Чим знаменита українська політична опозиція? Майже тим самим: мораллю, етнічним походженням, “безкласовістю”.
Коли О. Доній пише про ненаціленість політопозиції на остаточну перемогу і заміну влади, при цьому пропонуючи тріумвірати, розподіл ролей і т.ін., він не звертає уваги на те, що основу політопозиції становлять люди християнської моралі, яка ніколи не націлювала своїх прихильників на “остаточну перемогу”, вчила, що влада то завжди від Бога, що якщо тебе вдарили по правій щоці то треба підставити ще і ліву і т.ін. Поведінка політопозиції є цілком християнською, і результати її політичної боротьби – також цілком християнські: крім розп’ятих пророків та побитих щік (як лівих, так і правих) більше нічим похвалитися.
Першопричина християнськості політичної моралі опозиції криється у її етнічному походженні – основу її становлять етнічні українці та росіяни, які сповідують (чи їх батьки сповідували) православне християнство.
Важливим фактором який послаблює силу опозиції є її “безкласовість”, а якщо точніше – відсутність своєї, оригінальної суспільної ідеї. Олігархам в цьому плані набагато простіше: “Нас мало, нам треба триматися разом бо інакше у нас все заберуть і не буде ні зручних крісел, ні рахунків в іноземних банках”. Опозиція натомість робить спробу представити інтереси, виразити настрої всіх соціальних груп суспільства (інтереси досить часто протилежні) і тому програє через відсутність єдиної і чіткої класової ідеї. З цієї точки зору об’єднання “НУ” і БЮТ з КПУ і СПУ – цілковита нісенітниця! Не зможуть вони разом нічого добитися через принципову різницю в інтересах і поглядах тих соціальних груп які вони представляють. Хто б там що не казав про “нових” комуністів і соціалістів, вони є носіями ідей, що прямо суперечать основним цінностям соціальної групи яка симпатизує БЮТ чи “НУ”. Обєднання БЮТ і “НУ” чи КПУ і СПУ – нормальне явище, але поєднання всіх цих складових заради повалення олігархічного режиму це чиста конюнктурщина, яка доречна торгам на базарі, але не політичній боротьбі. Спроба вторгувати владу, а не вибороти її ніколи не буде мати успіху хоча б тому, що основні фінансові ресурси знаходяться в руках тих, хто зараз вже є при владі.
Методологія успішної політичної боротьби в Україні.
Коли заходить мова про методи досягнення успіху в політичній боротьбі в Україні, і очікувані 16 вересня народні виступи, акти непокори , і т. ін., одним словом, всенародне “ФУ” діючому режимові, мені пригадуються слова Б. Бєрєзовского коли він говорив що: “Это не правда, что умные учатся на чужих ошибках, а дураки на своих. Все учатся на своих ошибках, только умные учатся, а дураки – нет, они необучаемы”. Якось неприємно дивитися в цьому контексті на нашу опозицію: все ж уже було! Були ж березневі сутички, результат: побита “права щока”. Тепер опозиція вирішила очевидно підставити ліву. Побиття “лівої щоки” можливо було б корисним з точки зору переділу електорального поля між лівими і правими, але для повалення режиму цього явно не достатньо – скільки б опозиція не повторювала подвиг Олександра Матросова, олігархічний дзот їй таким чином не погасити. В тому що виступи 16-го вересня закінчаться без особливих втрат для діючого режиму сумніватися не доводиться. Тих методів політичної боротьби якими володіє політопозиція явно не достатньо для заволодіння владою. На перший погляд ситуація здається безвихідною. Проте, це звичайно не так. Повернімося до тріади.
Не хотілось би претендувати на роль релігійного реформатора, але перше що необхідно усвідомити українцям які збираються йти до влади в Україні так це те, що християнство це не єдина у світі релігія, і не рідна наша релігія (як часто вважають). Час і методи занесення цієї релігії до нас достатньо добре відомі, і чимось нагадують передвиборну компанію діючого президента (напевно широким використанням адміністративного ресурсу в процесі хрещення). Християнська мораль на жаль не придатна в якості керівництва до дії коли йдеться про необхідність захоплення політичної влади в Україні. Звідси висновок: перше що потрібне опозиції це зміна моральних основ її команди. В практичному плані, щоб не було духовного вакууму, можна порадити звернутися до дохристиянських вірувань Русі.
Другою складовою успіху політичної боротьби повинна бути етнічна однорідність. В Україні ніколи не переможе той хто сформує команду з “дєтєй разних народов”. Приклад: “Наша Україна” – “наша” це чия?. Не важко зауважити, що впродовж історії України кучкування і доступ до благ визначалися етнічною приналежністю – про це завжди треба пам’ятати! Теорія цього питання достатньо добре розроблена починаючи з Тори і закінчуючи “Майн кампфом”, тому довго зупинятися на ньому немає змісту.
Ну, і нарешті, про третій елемент тріади – ідеологію. Слід пам’ятати, що єдиного руху мерседесів і запорожців не вийде – швидкість дуже різна. Людям, що ставлять собі за мету захоплення влади в країні потрібно, як мінімум, не допускати грубих теоретичних помилок: Опозиція зібрана з банкірів і симоненківських дідусів і бабусь єдиною силою ніколи не стане. Опозиціонерам від Ющенка і Тимошенко потрібно усвідомити свою класову відмінність і оформити її теоретично. Покищо, теоретична база націонал-демократів є найслабшою серед усіх політичних сил суспільства. Немає чітко вираженої і оригінальної об’єднуючої ідеї. А немає її, перш за все тому, що ніхто над цим серйозно не працював: вирішили обмежитися європейським вибором (цікаво, що говорили б якби Європи не було і “станция Шепетовка была последней станцией о которую разбивались волны Атлантического океана”, як казав відомий прихильник ринкових цінностей).
Оптимістичний прогноз.
Виходячи з вищесказаного, можна зробити простий висновок: в країні нічого не станеться тому, що опозиція не готова. Перспективним завданням для неї є ідеологічне і релігійно-психологічне переродження без якого вона ніколи не буде готова до “остаточної перемоги”. Пропозиція п.Донія “відкривати забрало і йти “на ВИ” наразі не може бути реалізована оскільки за забралом нема виразного політичного обличчя, тому це забрало особливо і не поспішають відкривати.
Ну, а що стосується безпосередньо процесу захоплення влади, то перероджена, нова еліта, сподіваюся усвідомить просте правило:
Рівень жорсткості політичної боротьби завжди задає діючий режим, всі претенденти на владу повинні бути готові його перевершити. – це треба пам’ятати.
Бо коли дивишся на опозицію яка після цілої низки автокатастроф вже вкотре витрачає гігантські гроші на організацію демонстрацій без чіткої мети, то мимоволі пригадується Б.Бєрєзовскій: “Это не правда, что умные учатся на чужих ошибках, а дураки на своих. Все учатся на своих ошибках, только умные учатся, а дураки – нет, они необучаемы”.
15.09.2002 р. Василь Руссер.