02/01/2004 | UB-news

Буденні лицарі автостради

Довелося мені, нещодавно, стати свідком ситуації, яка може підбадьорити кожного, хто вірить в райдужні перспективи для українського народу.
Місто Бровари, Київська область. Січень місяць. Холодний зимовий ранок. Люди різного віку мерзнуть на зупинці з дивною назвою “Зелена попуга” і чекають на маршрутне таксі, що б дістатися до Києва (Рейсові автобуси зняли з маршрутів, мовляв не рентабельні). Народу стоїть багатенько, чоловік п’ятьдесять, та воно й не дивно, більшість броварчан працює, або вчиться в столиці.
”Маршрутка”, навіть не пригалмувавши, пролетіла повз зупинку вщент заповнена пасажирами. Водій тільки встиг розвести руками, показуючи, що місць, навіть стоячих, вже нема. Люди аткивно, майже одночасно стали поглядати на свої годинники, багато хто міг запізнитись на роботу.
І от, розпочалось те заради чого я і позичаю трохи Вашого вільного часу. Броварчани почали зупиняти машини. На перший погляд нічого дивного, але...
Зупиняли машини не хаотично, а за якимось дивним здавалося б органічним порядком, причому не таксі, а приватні авто. Хтось підіймав руку, показуючи, що б водій зупинився, при чому це міг бути як добре вдягнений чоловік, що мабуть може собі дозволити взяти таксі, так і старенька бабуся. Машина зупинялась, і туди стабільно сідало по чотири людини. Дивно, але пасажири навіть не запитували водія, про умови поїздки, вони мовчки сідали і їхали. Зупинялись різні авто, від втомленого життям “Жигуля” до новенької “Шкоди”.
Як людина в місті нова, я був цілком спантеличений. Замовити таксі від Броварів до найближчої станції київського метрополітену коштує 15 гривень, ну нехай прості водії беруть меньше, але ж люди навіть не запитують про вартість поїздки?! Крім того, зупиняються й такі машини, власникам яких “кастрюлити” здавалося б просто не потрібно.
Ну от і я почав частіше дивитись на годинник, розуміючи, що запізнююсь. Переконавшись, що розраховувати на “маршрутку” - справа марна, вирішив долучитись до процесу масової посадки в “лєгковушкі”. Грузна бабуся якраз зупинила чергову машину, троє пасажирів вже сіли і я підійшов, що би бути четвертим (зауважу, що ніякої черги не було).
Моє запитання до бабусі, як до кеірівника ініціативної групи пасажирів, було здавалося б цілком логічним: “Ви їдете до Києва?”. “Ні, в Баден-Баден.” – весело, але не злобно підколола літня жінка. Ну і найбільш болісне для мене питання: “А по скільки скдаєтесь?”. “Та погривні, сідай швидше” – відповіла все таж бабуся. Нагадую, що таксі коштує 15 гривень і навіть проїзд в “маршрутці” обійшовся би одну гривню тридцять копійок.
Як виявилось, кожного ранку, водії які їдуть з Броварів до Києва, знаючи, що люди, які чекають на зупинці запізнюються на роботу, зупиняються і з відчуття людської солідарності підвозять отих стареньких бабусь, студентів та й просто всіх бажаючих до найближчої станції метро.
Коли ми вже доїхали до станції метро “Лісова”, я пртягнув водієві п’ять гривень, бо дрібніших купюр не мав. “Ладно, не треба. У мене нема здачі. Щасливого дня!” – такою була відповідь зовсім незнайомої мені людини.
Звісно, наведений факт виглядає не таким вже й суттєвим в нашому житті, але як позиція тих простих українських водіїв наповнює серце певною гордістю та впевненістю. Є в України майбутнє, поки ми готові подати руку допомоги один-одному.
Не свідомо, проте легко і не вимушено розбивають наші буденні лицарі автостради чи не основну тезу популярного тепер лібералізму, висловлену Томасом Гоббсом: “Людина людині – вовк”, і не менш ключове положення марксизму: “Боротьба класів наповнює і складає всю громадянську історію”. Можливо ті броварські водії, без великих теоретичних трактатів, але конкретними вчинками показують нашому суспільству правильний шлях, йти яким можна тільки разом, шлях української солідарності.

Андрій Юсов
Українське братство
31 січня 2004 року