МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Юрій Луценко: Вуличне вогнище запалить молодь (інтерв'ю УМ)

02/02/2004 | Дмитро
Юрій Луценко: Вуличне вогнище запалить молодь
http://www.umoloda.kiev.ua/number/111/115/3421/
Лідер «України без Кучми» 2000—2001 років обіцяє, що позитивний досвід тієї акції буде використано й пiд час організації цьогорічних радикальних маніфестацій
Дмитро ЛИХОВІЙ Леся ШОВКУН



Членові Соцпартії Юрію Луценку :sarcastic: — 39 років, він не обтяжений особливими парламентськими та партійними регаліями, але є дуже цікавим співрозмовником як поінформований політик без комплексів, непримиренний опозиціонер-практик, блискучий стиліст і трибун. У 2000-2001 роках він увійшов до обойми впливових політичних активістів як співкоординатор акції «Україна без Кучми». Зараз знову настає «зоряний час» Юрія, адже на носі — нова і, судячи з усього, значно серйозніша та сильніша хвиля протестних виступів, і вона знову не обійдеться без «двигуна» Луценка. Про передумови та особливості «вулиці-2004» Луценко чимало розповів в інтерв'ю «УМ».



Соцпартія голосуватиме одностайно, а «золота акція» насправді у комуністів
— Юрію, останнім часом дуже багато розмов точиться про величезну вагу позиції соціалістів у прийнятті парламентом проекту змін до Конституції в другому читанні. У «більшовиків» разом із комуністами трохи не вистачає кнопок для отримання результату в 300 голосів «за», тим часом багато говорять про те, що СПУ на певних умовах готова приєднатися до схвалення законопроекту № 4105, відомого як «проект Симоненка—Медведчука». І гру Соцпартії цією «золотою акцією» можна пояснити з традиційних ідеологічних позицій...

— Я переконаний, що так звана «золота акція» насправді перебуває в руках комуністів, а не СПУ. Останнім часом кучмістська більшість голосувала у складі 238—242 депутатів. Додайте сюди 60 комуністів — і отримаєте 300 голосів. А ще ж є феноменальна здатність голови лічильної комісії, члена фракції КПУ товариша Мішури, рахувати 276 голосів за 15 секунд — вочевидь, 300 голосів він порахує ще «краще». При цьому відомо, що не менше десяти комуністів не згодні з позицією Петра Симоненка, не згодні з його тлумаченням партійної програми і зобов'язань перед своїми виборцями. Серед цього десятка є три дуже відомих фігури (а у фракції КПУ — таких небагато), і саме їхня позиція є визначальною в тому, чи схиляться на бік більшості згадані мною десять комуністів. Чи будуть ці депутати принциповими перед своєю совістю і виборцями, чи піддадуться спокусі «колективної відповідальності», або безвідповідальності, після рішення ЦК iз цього приводу.

Тепер щодо позиції соціалістів. Я дуже рідко в чомусь абсолютно впевнений, але в даному випадку переконаний саме так: СПУ з питання політреформи голосуватиме одностайно. Якщо більшість за умови недодачі тих десяти комуністичних голосів змушена буде піти на компроміс з опозицією і вилучить зі свого варіанта змін Конституції 103-тю статтю, тобто залишить всенародне обрання Президента, тоді Соцпартія однозначно проголосує за таку політреформу.

— За проект-4105?

— Так точно, 4105 мінус згадка про статтю 103. Хоча б тому, що під цією ініціативою Мороза вже стоять підписи і Ющенка, і Турчинова як найвищого представника БЮТі в час відсутності Тимошенко. Це була узгоджена позиція опозиційних фракцій. І не треба нас у чомусь підозрювати — якщо вилучити зі згаданого проекту статтю 103, це буде давній підхід СПУ до необхідності зміни системи влади — зменшення повноважень Президента, обрання уряду парламентом тощо. Але я наголошую: при цьому ми безкомпромісно наполягаємо на всенародному обранні Президента. На мою думку, таким має бути ставлення до політреформи і фракцій Ющенка та Тимошенко.

Ну і якщо дії з виймання 103-ї статті із законопроекту не буде, СПУ проголосує також одностайно — проти.

«Фракція СПУ впевнена у стійкості своїх членів»
— Від депутатів із дружніх вам опозиційних фракцій доводилося чути про нібито дуже вигідні фінансові пропозиції, від яких соціалістам буде складно відмовитися навіть у випадку «невиймання» пункту про обрання Президента парламентом...

— На відміну від Анатолія Матвієнка, який найбільше говорить про «купівлю» соціалістів, у мене немає переживань за стійкість членів нашої фракції. Взагалі, ми можемо пишатися, що зі складу Соціалістичної фракції у ВР вийшло найменше депутатів у пропорційному відношенні. Наша опозиційність є значно жорсткішою, аніж у партнерів по «трійці», бо наші люди найбільш загартовані 10—12-річним протистоянням із владою. У виборчий список СПУ потрапляють невипадково — у нас із цим усе нормально. Тому, вважаю, вірогідність «купівлі» депутатів-соціалістів є найменшою, а заяви про те, що ми можемо спокуситися на якісь підприємства чи свердловини, просто не коректні.

Наша позиція прозора вже багато років: так, ми за реформу, але проти «кучмореформи». Нам зараз закидають, що Олександр Мороз із Симоненком ходив до Медведчука. Так, ходив на консультації. 90 відсотків цієї політреформи взято з варіанта, який обстоював Мороз. Але 10 відсотків, які додалися, — це навіть не ложка дьогтю в бочці меду, а добряча кружка ціаністого калію. І ми вважаємо неприпустимим голосувати за цей ціаністий калій, який, зокрема, переносить вибори Президента в парламент, контрольований Кучмою та слухняними йому мільйонерами. На відміну від багатьох товаришів комуністів, які вважають за можливе вкрасти в народу право обирати Президента. Проте, якщо ця бочка буде просепарована, якщо буде відділено отруту, — це буде історичне рішення для України.

— А чи не буде навіть у такому випадку вашу принципову позицію щодо позитивного голосування на певних умовах використано проти вас самих? Адже «більшовики» спочатку голосують і лише потім кажуть, за що саме. Зокрема, так було з прийняттям змін до Конституції в першому читанні...

— Так, і це був уже не перший випадок. Голосують за мінімальну зарплату одну, а пишуть іншу, розмір пенсії в парламенті затверджують один, а постановою Кабміну малюють інший. Що ж до політреформи, то має бути, по-перше, постатейне голосування, а наприкінці — голосування в цілому. І я далекий від думки, що в ці вирішальні моменти хтось не розбиратиметься в деталях і тиснутиме кнопки похапцем. Хоча, знаючи Володимира Литвина, можна припустити, що він подасть на підпис Президентові будь-який документ. Але при таких очікуваннях слід було б закрити Верховну Раду і саморозпуститися опозиції. Наразі ми маємо відстоювати свій підхід до політичної реформи, а позицію, яка полягає в тому, що не потрібно нічого робити, бо реформи все одно не буде, я вважаю помилковою. Якщо опозиційні фракції, зокрема «Наша Україна», не голосуватимуть узагалі, передбачаючи фальсифікацію, це призведе до того, що голосування все одно відбудеться, але зовсім не таке, якого потребує Україна. Глуха оборона призведе до поразки.

«Вуличні акції потрібні для того, аби показати, що опозицію підтримує народ»
— Але чи не можна припустити, що «нашоукраїнці» зараз більше надій покладають не на боротьбу в парламенті, а на масові вуличні акції протесту?

— Мабуть, ніхто не сумніватиметься в тому, що я сам є одним із головних прибічників та ідеологів такого сценарію.

На мою думку, ключовими в нинішній політичній ситуації є три моменти. Перший — цейтнот опозиції в питанні політреформи та обмаль голосів у парламенті. Зараз реальна кількість опозиційних «багнетів» — 150, і одним із позитивів минулого року я вважаю саме те, що комуністи показали своє справжнє обличчя, покінчили з маскувальними акціями на кшталт «Повстань, Україно!» і взялися за стару, перевірену часом співпрацю з президентським табором. Другий момент — те, що ми маємо абсолютну залежність парламентської більшості (яка, між іншим, не хоче цієї реформи відсотків на 80) від Президента. Ця більшість знову голосуватиме саме так, як скаже «Папа». Якщо при владі хамелеон, все оточення не знає, якого кольору він прокинеться завтра, й оточення постійно підлаштовується під цей колір. Третя річ — це якраз вулиця. Я переконаний: якщо опозиція хоче перемагати, вона мусить вийти за парламентське поле й піти туди, де вона вміє перемагати, тобто у вир вуличних акцій.

Якщо зараз реальна опозиція становить третину депутатського корпусу у Верховній Раді, але при цьому за нею стоїть 80 відсотків людей, які не хочуть віддавати своє право обирати Президента, очевидно, потрібно закликати цих людей до рішучого виступу на захист свого конституційного права, вивести їх на вулицю. Однак це не мають бути якісь спонтанні демонстрації — протестанти повинні отримати зрозумілий план, досяжну ціль і конкретні терміни. А ще — віру вождiв у перемогу.

Наразі я переконаний, що цей сценарій треба задіювати не для захоплення Адміністрації Президента, Верховної Ради, телебачення чи ще якоїсь холєри. Це нереально для України. Вулицю потрібно піднімати для того, щоб примусити владу, парламентську більшість та комуністів сісти за стіл переговорів і шукати порозуміння з нібито незначною часткою представників опозиції в парламенті. Треба показати, що опозицію підтримує переважна частина населення. І якщо влада не хоче більших потрясінь, вона повинна відмовитися від свого варіанта «кучмореформи».

Коли я говорю про це зі своїми колегами з «Нашої України» та БЮТі, виявляється, що технологічно ми бачимо початок вуличної акції однаково, мало того, паралельно готуємо однакові сценарії. І ми вже домовилися про конкретну співпрацю в цьому напрямі. Нові вуличні виступи врахують недоліки «України без Кучми», незадоволення частини народу ходом акції «Повстань, Україно!» і, думаю, стануть серйозним важелем для парламентської опозиції.

«Водіння кози» нічого не дають — перед демонстрантами треба ставити не «масовочні» цілі
— Юрію, ви були співкоординатором першої «України без Кучми». Якщо не секрет, які саме помилки і переваги тієї акції ви збираєтеся зараз враховувати? І ще: крім «УБК», опозиція також має досвід акції «Повстань, Україно!». Чи не буде так, як 16 вересня 2002-го, — прийшли понад сто тисяч, постояли, спробували поставити намети навколо Адміністрації Президента, але одразу розійшлися, і вже на ранок не було ні наметів, ні протестантів?

— Давайте називати речі своїми іменами. Є велика різниця між згаданими вами виступами. Я не сумніваюся, що без нашої «УБК» Україна вже зараз була б Білоруссю. Ми тоді не зняли Кучму, але завдячуючи «Україні без Кучми» опозиція з'явилася в парламенті в тій кількості, в якій вона зараз є.

Хай мені вибачають ідеологи акції «Повстань, Україно!», які збирали мітинг 16 вересня, можливо, я суб'єктивний в оцінках, бо від початку до кінця був на «Україні без Кучми», але на «УБК» люди були рушійним елементом, а на «Повстань, Україно!» — тлом для заяв лідерів. Тлом хай навіть у хорошому, але значно менш впливовому і дієвому сенсі. Сьогодні знову йдеться не про тло, а про рушійну силу. Вже під час недавнього пікетування Верховної Ради з проблеми бюджету (коли Януковичу приносили гарбузи. — Авт.) люди відверто говорили депутатам від опозиції: «Нам набридли «хороводи», нам уже набридло просто ходити під правильними гаслами, в які ми всі віримо, просто слухати лідерів, яких ми глибоко шануємо. Але дайте нам реальну ціль, запропонуйте методи її досягнення і скажіть, коли». І нехтувати бажанням людей вплинути на хід політичних подій буде нерозумним.

Друге питання — те, що «водіння кози», «звичайні» демонстрації навіть під правильними гаслами нічого не дають. Такі походи, які нічим не закінчуються, навіть вигідні Кучмі. Бо, я знаю по собі, навіть представники влади запитують: коли ви вже пройдетеся по Києву, а може, оце б сюдою, бо в нас тут ремонт передбачається... Кучма зустрічається з черговими наївними європейцями, патякає про плюралiзм, і навколо час від часу ходить опозиційна масовка — для них це свідчення того, що в нас допускається певна демократія, елемент їхньої системи. Як портрет Че Гевари на французьких магазинах. Я переконаний, що зараз потрібно не просто покричати в мегафон чи покласти кудись гарбузи, а поставити перед маніфестантами інші, не «масовочні», цілі. Головне — зробити демонстрації 2004 року визначальними для недопущення політичної реформи за сценарієм влади.

Третє питання полягає в тому, що ми не знаємо, в який конкретно день відбудеться конституційний переворот. Я маю на увазі дуже ймовірне голосування «більшовиків» у ВР за проект 4105 разом із 103-ю статтею. Навіть якщо ми побачимо в порядку денному засідань Верховної Ради це питання, скажімо, 15 березня, вони його елементарно перенесуть на 18-те чи якесь інше число. А наші люди, на відміну від грузинів чи чехів, один раз зібрані у великій кількості, не хочуть стояти на вулиці довго, навіть беручи участь в опозиційних акціях. Така в них ментальність.

З усього цього я роблю висновок: нам у Києві потрібне таке вогнище, як у часи «України без Кучми», здатне в будь-який момент зібрати навколо свого ядра будь-яку кількість «накручених» демонстрантів. І ми — молоді депутати з трьох опозиційних фракцій, за якими стоять наші конкретні прибічники, — готові за їх допомогою розпалити це вогнище, щойно «старші вожді» приймуть про це відповідне рішення. Свого часу «УБК» починалася без рішення опозиційних зверхників, але зараз надто відповідальний момент, і не слід займатися самодіяльністю. Цього разу дату «запалення» мають узгодити лідери опозиції.

— Чи будуть це «старі добрі» намети?

— Це будуть не намети — в одну річку тричі не входять. Це не буде й уже згадане «водіння кози» та «гарбузи». Не буде й тієї театралізації протестів, яка була в «УБК». Скажу поки, що готується значно вищий, радикальніший рівень громадської непокори. Водночас ми не підемо на порушення закону...
:gun:
— Ви точно не маєте на увазі захоплення Верховної Ради або Банкової?

— Верховну Раду можна захопити і без масових акцій, адже в кожного зі 150 депутатів-опозиціонерів є, якщо не помиляюся, по 26 помічників, усі вони мають право зайти в приміщення ВР і забити його так, що не можна буде й дихнути. А толку? Питання не в тому, як зайняти, а що далі з цим робити. На штурм Адміністрації Президента гарячі голови штовхали нас ще у 2001 році, і значно раніше за 9 березня. Але я й тоді їм казав: по-перше, АП охороняють автоматники, вони законно розстріляють загарбників і матимуть рацію. А якщо ми й увірвемося, займемо приміщення, з'їмо запаси їжі, нас...мо на килим, і що далі? У Кучми є ще як мінімум 12 інших палаців та резиденцій. Нас оголосять путчем, «прихлопнуть», посадять, оголосять надзвичайний стан... Це нам потрібно?

Захоплення приміщень в Україні не дасть користі. Тут потрібно інше — показати людям приклад. Пригадую, 15 грудня 2000 року в нас на майдані стояли перші чотири намети, а вже через три дні біля них ішла перша кількатисячна опозиційна демонстрація, причому без партійного «підвозу» та закликів вождів. Як і тоді, людям потрібно розвіяти політичну втому і зневіру, давши конкретний план: що зробити, кого посадити, за що проголосувати. Хоча втома в людей дуже велика. Тому й організація має бути кращою, і ступінь радикальності вищим. Але, якщо щиро, то й вогнику в очах опозиціонерів зараз значно більше.

Мета цих виступів — примусити владу піти на вигідний нам компроміс. І ми змушуватимемо її до цього нетиповими протестними кроками. Ми вже маємо оригінальні плани щодо цього, але, мабуть, зарано оприлюднювати їх для широкого кола читачів, у тому числі й «антикризових менеджерів». Наразі можу сказати, що люди братимуть участь у цьому «вогнищі» ні в якому разі не за гроші, а виходячи з власних ідейних переконань та фізичних можливостей. Як виявилося, ще до наших спільних переговорів таке бачення було і в молодих рухівців із «Нашої України», і в «заправдинців», яких організовує Тарас Чорновіл, і в Андрія Шкіля та його прихильників. Ми разом дійшли висновку, що найперше це «вогнище» може утворити лише молодь, студентство. Саме молоді люди підуть на радикальні кроки, організують студентські страйки, спонукають до масових виступів старших, так би мовити, більш скептичних громадян України.

— Чи є реальною можливість студентського страйку за умов, коли студенти самі платять за своє навчання і бояться втратити місце в навчальному закладі?

— Головне, щоб цей страйк не припав на час сесії. Все інше — можливо. Я впевнений, що якщо під пам'ятником Шевченку стоятимуть лідери опозиції й кілька молодих депутатів, таких , як я, і ми разом зайдемо в університетські аудиторії і скажемо: «Україна зараз вас потребує», — студенти вийдуть. А не вийдуть — буде так, як у Донецьку.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Свого часу я посперечався з ректором, що його інститут хоче взяти участь в акції 16 вересня. Він сказав, що не буде жодної людини, мовляв, усі заліковки в нього і тому подібне. Я кажу: «Сперечаємося на пляшку коньяку». Домовилися. Ну заніс я кілька «предметів» «дурно пахнущих», поклав на першому-другому поверхах — через 15 хвилин на вулицю вийшли студенти, через 20 були викладачі, через 25 — ректор, який сказав, ніби так нечесно. Значить, якщо захочемо організувати — зможемо. Львів піднімається на півсвисту, «Могилянка» — на один свист, Західна Україна — за двома свистками. Хочемо підняти столичні політех і університет — отже, треба працювати.

«Симоненко — це перший щур, який біжить не з тонучого корабля, а на цей корабель»
— Якщо подивитися на архівні фотографії акції «Повстань, Україно!» 2002 року, за кольором прапорів не важко побачити, що значну частину демонстрантів складали комуністи. Судячи з останніх подій у парламенті, Компартія буде проти участі своїх прихильників у опозиційних виступах, які плануються. Чи не буде це проблемою для опозиції?

— Знаєте, «Україна без Кучми» якось обійшлася без комуністів, тобто без їхніх керівників. Бо рядові члени партії були на мітингах, приходили й питали: «Коли вже наші дадуть сигнал, чи ви не чули?». Ми не чули. Тоді без них і без Ющенка ми не змогли довести почате до кінця, хоча їхня підтримка довершувала б справу скинення Кучми. Як буде сьогодні... Я не хотів би прогнозувати поведінку комуністів, однак якщо вони й зараз промовчать, якщо знову захищатимуть Кучму, боюся, це буде початком кінця КПУ по своїй суті.

— З різних областей надходять відомості про те, що комуністи на місцях категорично не погоджуються із роллю Петра Симоненка в реалізації політичної реформи по-кучмівськи, але змушені коритися партійній дисципліні...

— Насправді в цьому сенсі проблема КПУ полягає у чисельності її парламентської фракції. Бо в 60 депутатів є багато платних помічників — по 6 у кожного, тобто їх якраз вистачає як керівників на всі обкоми й райкоми. Їхня дисципліна перетворюється не стільки в організаційно-ідеологічну, скільки у фінансову. Ось у Соцпартії таке питання не стоїть — грошей немає, то й боятись нічого, а кожен має брати участь у дискусії в рамках партійної програми.

— Наприкінці минулої сесії ви разом із кількома депутатами своєї фракції стали співавтором відкритого листа до рядових комуністів, в якому було різко засуджено угодовську позицію керівництва КПУ в питанні політреформи. Але днями стало відомо, що провід Соцпартії засудив такий ваш крок...

— Керівний орган СПУ вважає, що ми (Луценко, Баранівський, Шибко і Карнаух) вчинили неправильно. Водночас я переконаний, що під цим листом підписалася б уся фракція, адже він ні на йоту не відходить від спільної заяви лідерів СПУ, «Нашої України» та БЮТі, які незадовго до того визнали: лідери Компартії, на жаль, в односторонньому порядку розірвали домовленості з опозиційною «трійкою», схилившись до голосування за політреформу без ухвалення пропорційного виборчого закону, і оцінку цьому мають дати рядові комуністи, виборці. Але ця заява «трійки» була раніше, а згодом керівники Соцпартії, мабуть, виходили у своїх оцінках уже з того, що в КПУ справді є «золота акція», про яку ми говорили. На політвиконкомі СПУ я сказав: хай за те, аби засудити наш лист, голосують тільки ті, хто сам ніколи не лаяв комуністів ще гіршими словами. І голосування «протягнули» лише з п'ятого разу. I то — з моїм голосом.

Практику таких листів СПУ засудила, але ж ніхто мені не може заборонити так думати, жодна буква з нашого статуту не завадить мені заявляти, що комуністи зрадили народ та виборців у 2000 році під час «України без Кучми» і зраджують зараз. Навіть якщо виходити з того, що кожна людина має право на помилку, то все одно Петро Симоненко вже міг би підшукати якесь інше виправдання, бо це в нього вже не помилки, а стратегія. Якщо менi заборонено критикувати комуністів — о'кей, давайте будемо хвалити: Симоненко — це перший щур, який біжить не з тонучого корабля, а на цей корабель...

«Я був у військах КДБ СРСР і знаю, як «ламати» систему «Рада»
— Юрію, подейкували, що в дні блокування парламенту наприкiнцi 2003 року саме ваші «вмілі руки» постійно виводили з ладу систему «Рада»...

— У ворожій пресі це називається «ламав» (сміється. — Авт.). Натискав пару потрібних кнопок, і все. Ніякого ламання насправді не було. Тисячні збитки від цього — плід хворої уяви переляканого Литвина.

— Перед п'ятою сесією, яка починається у вівторок, керівництво парламенту нібито вжило необхідних заходів, аби більше не допускати такого «згубного» впливу депутатів на систему «Рада», зокрема, робочі місця операторів обгородили скляною стіною...

— Ну, по-перше, жадібність Литвина спричинила те, що скло огорожі не підняли до самого верху, до балкона, і тому там залишилося місце для проникнення. По-друге, ну хто ж вам сказав, що працівники, які сидять там за пультами, будуть матеріалізовуватися наче духи — вони ж якось мають туди потрапляти? А як же без мене? (Сміється. — Авт.). І взагалі, не забувайте, що я електронник за освітою, був у військах зв’язку КДБ СРСР і знаю, що голосування можна не допустити, навіть не підходячи впритул до тих пультів управління. Але я зараз цим не хизуюся. Не в цьому ж проблема. Ну можна ще, наприклад, поставити грати на президію, особливо вдало грати виглядали б навколо крісла Кучми чи ложі уряду... Однак куди ми дійдемо?

Між іншим, ті, хто обурюється «неестетичною» поведінкою опозиції в парламенті, мали б згадати, що наші погляди на обрання Президента підтримують майже 80 відсотків населення, і в нас немає інакших способів їх відстоювати. Суть якраз у тому, що опозиції не залишили інших варіантів поведінки. Ця проблема бере початок ще в так званій «оксамитовій революції» 2000 року із засіданнями Верховної Ради в Українському домі. До того часу опозиція (тоді — ліва) мала право 150 голосами відхиляти законопроекти як неприйнятні. Це механізм захисту права меншості, який у тому чи іншому вигляді діє в усіх цивілізованих країнах. Лише не в нас. Ми зараз кажемо: гаразд, давайте не 150, а хоча б 200, але дайте опозиції можливість відхиляти законопроекти, які є для нас принциповими. Тоді в парламенті буде співпраця, більше компромісів і менше шуму.

— Про такий вихід із постійних криз ніхто навіть не говорить...

— Про це ніхто не говорить, бо в нас є парламентська більшість, яка хоче почуватися так, як більшість у Росії: «імєлі ми ввіду ваше мєньшинство!». «Власть же наша», — каже і Леонід Данилович. А те, що більшість населення підтримує опозицію — і це було видно, зокрема, за підсумками голосування по партійних списках, — їх не обходить. Навіть якщо не брати до уваги це і визнати просто поточну диспозицію: співвідношення більшості й меншості у Верховній Раді становить 55 до 45 відсотків. Це дуже непевна перевага. І якщо при цьому нам не хочуть зовсім ні в чому поступатися, не хочуть погоджуватися на жодні компроміси, — ми вдаватимемося до «неетичних» кроків, блокувань тощо. Не хочете розмовляти за «круглим столом» — о'кей, говоритимемо з позицій сили.

«У своєму кризовому сценарії Медведчук запропонував комуністам посаду спікера»
— Нова сесія починається вже 3 лютого. Чи буде опозиція продовжувати блокування?

— Усе залежить від готовності нинішньої більшості у форматі кучмісти плюс комуністи, або «Кучмоністичної партії України (об'єднаної)» піти на поступки. Якщо буде акт «мінус 103-тя стаття», парламент очікуватиме спокійна робота — 400 голосів за політреформу. Але замість того, щоб будувати такі райдужні перспективи, давайте подумаємо, для чого Банкова всю цю реформу затівала. Явно ж не для того, щоб реалізувати благі наміри Мороза тощо. Все це відбувається через одну просту річ: сірий кардинал України, глава Адміністрації Президента Віктор Володимирович Медведчук, чоловік достатньо розумний і вольовий, в один момент усвідомив, що хто б не став Президентом — Янукович, Ющенко, Мороз чи навіть Луценко, — всі насамперед нищитимуть саме його фінансово-політичну імперію. А для того, щоб Медведчук залишився при владі і при грошах, він має залишатися при правлячому Кучмі. І йому треба зберегти Кучму. Тому зараз і розігруються різноманітні сценарії. Комуністам за співпрацю запропоновано дуже серйозну посаду — мова йде про спікера...

— Тобто недавні слова Володимира Литвина про те, що він бачив розписаний варіант переділу влади й усунення його з посади Голови ВР, стосувалися не волюнтаристських планів опозиції, а сценарію лідера СДПУ(о)?

— Так, це гра Медведчука на меркантильному інтересі комуністів. Дехто з лідерів опозиції, навпаки, іноді так захищав Литвина, що мені аж вити хотілося.

Це Володимир Михайлович — демократ? Спершу він мав би покаятися за роки розбудови кучмізму в Адміністрації Президента, а вже потім вчити депутатів «розуму» словами СПУ десятирічної давності. Що ж до сценарію, то ключовим є рішення Конституційного Суду, який підкинув висновок про «вічного Кучму», або ж Кучму-3... (До речі, я найближчими днями планую організувати акцію будівництва мавзолею Леоніда Кучми навпроти Конституційного Суду під гаслом «Кучма й тепер живіший за всіх живих!»). Тим часом комуністи кажуть, що Президент все одно фальсифікує всенародні вибори, тож їх треба перенести в парламент — так дешевше для народу. І, я роблю висновок, дорожче й вигідніше для тих, хто братиме участь у цих парламентських виборах. Але для обрання Президента в парламенті потрібно 300 голосів, а стільки (якщо частина комуністів все ж не голосуватиме за Кучму) в нас може набрати хіба що Поплавський. І далі вступить у дію положення новозміненої Конституції: Верховна Рада, яка не може обрати Президента впродовж місяця, розпускається. Перед цим Кучма відправляє Януковича у відставку і ставить на його місце виконуючим обов'язки Прем'єра когось з обойми Медведчука (Кiрпа, Кiнах, Марчук). Тут виходить Кучма й каже: «Бачте, хотіли парламентської реформи, а зібралися й не можуть обрати Президента». І цей цикл із розпусками Верховної Ради може повторюватися скільки завгодно разів, хіба що СДПУ(о) з її адмінресурсом та телеканалами зможе набрати понад 50 відсотків голосів. І мусить Леонід Данилович тягнути лямку далі. А він же в нас — наче Пізанська вежа, весь час ніби схиляється, стоїть під градусом, але не падає. Тож править реально головний організатор перемоги — Медведчук В. В.

Очевидно, що вся реформа, почата Медведчуком, впирається у 103-ю статтю. Бо вони не можуть виграти на «всенародному» полі. Зберегти ж 103-тю статтю Конституції — в інтересах опозиції та народу. Шансів на примирення двох сторін, м'яко кажучи, мало. А враховуючи надзвичайну «здатність» Леоніда Кучми йти на компроміси, можливість порозуміння стає ще примарнішою.

Саме тому ми й готуватимемо акції громадської непокори. Які, ще раз наголошу, проходитимуть у рамках закону і без застосування грубої сили. Адже у 2001 році «УБК» захлинулася саме після зіткнень 9 березня. Ми знаємо, що провокації готуватимуться й зараз, в областях уже відбуваються тренування спецслужб по розгону демонстрацій, на телебаченні розгортається істерія всіляких корчинських і джангірових, розробляються сценарії розколу України на Схід і Захід — можливе, скажімо, відкриття найманцями з «Руху за єдність» Бойка пам'ятника Бандері в Севастополі та всі наслідки, що звідси випливають, аж до впровадження надзвичайного стану «на численні прохання шахтарів Херсонщини та моряків Сумщини»... Виїжджає рудий «Тато» на білому коні і рятує державу.

Але ми маємо бути готові до спротиву влади, яка явно стала сильнішою, аніж була під час «України без Кучми». Ми повинні розуміти, що у влади для свого збереження існують щонайменше десять дуже хитрих сценаріїв, які розроблені розумними й високооплачуваними аналітиками і не мають нічого спільного з нормами правової держави. А в нас варіант дій фактично єдиний. Так, ми змушені наздоганяти події, бо ми не володіємо такими величезними фінансовими, мас-медійними та аналітичними потугами. Даруйте за зацикленість, але наша відповідь може бути одна — вулиця.

— А чи мають під собою якісь підстави припущення, буцімто опозиції в цьому посприяє Захід?

— Можливо. Такі чутки з'явилися після того, як «більшовики» й комуністи в парламенті проголосували за створення комісії з дослідження «підривної діяльності» закордонних демократичних фундацій в Україні. Але це тільки наші комуністи можуть повірити, ніби Сорос окремим рядком у якійсь фінансовій звітності записує: «100 мільйонів на революцію». Ревізори перевірять, знайдуть і нарешті доведуть, що опозицію фінансує Захід. Насправді ніякої «підривної діяльності» тут не існує. Хіба що певні закордонні організації, як і деякі українські, проводять навчання громадських активістів та партійного активу (і не лише опозиційних партій) — як не допустити фальсифікації виборів, як агітувати людей за те, щоб вони брали участь у виборах...

Що тут поганого? Коли нам кажуть, ніби ми — агенти світового імперіалізму та європейського гегемонізму, то, відкинувши ці стереотипи, я відповідаю: я проти американської ролі світового жандарма, але чому мені потрібно стидатися своїх симпатій до Європи, до рівня її демократії, політичного устрою, рівня життя, зарплат? Мені як соціалісту приємно, що зараз Рада Європи, інші впливові європейські організації заявляють про свою стривоженість недемократичними діями влади в Україні та солідаризуються з опозицією. Водночас треба розуміти, що ні бундесвер німецький, ні спецназ російський, ні «морські котики» зі США не принесуть нам перемоги на президентських виборах і не насадять нам демократії, якщо ми самі її не виборемо. Того ж Саакашвілі в Грузії не міг би нав'язати ніякий Захід, якби грузинський народ не захотів цього.

«...Бо є різниця між «групою підтримки» і членами команди»
— Юрію, скидається на те, що ваша позиція близька до позиції «Нашої України», тоді як у Соцпартії є інша сильна течія, ближча до тих самих комуністів.

— Я сказав би інакше: мої погляди ближчі до європейського, західного вектора, а є й такі, що спрямовані більше на Схід. СПУ — національна ліва, демократична партія, може, найдемократичніша за своїм устроєм і традиціями з усіх українських партій, і я вдячний Олександрові Морозу, який дає широкий простір для дискусій у рамках партійної програми.

— Соцпартія працюватиме на Ющенка, якщо саме він буде єдиним кандидатом на виборах від опозиції?

— Безумовно. Хто б не був єдиним кандидатом — Ющенко, Мороз, Тимошенко чи Сидоренко. Потрібно лише, щоб розмови про єдиного кандидата були діалогом, і партнери чули наші аргументи. Головне ж наразі — не особи, і не нинішні рейтинги. Наше визначальне завдання — не банальний виграш єдиного кандидата, а створення опозицією єдиної команди. Такої, що була б спроможна дати відповідi на запити суспільства й вистояти проти спільної критики кучмістів і комуністів у другому турі. Щоб черговий пленум ЦК КПУ не зміг формулюванням «тільки не націоналіст» привести до влади чергового Кучму.

Для цього треба загітувати людей не стільки за єдиного найдостойнішого, а за найоптимальнішу команду. Скажімо, при націонал-демократичному кадидаті в президенти слід пояснити мешканцям Східної України, що за гуманітарну політику після виборів відповідатиме соціаліст, нівелювавши тим самим роздуту «загрозу націоналізму», пообіцяти донеччанам, що вугільну промисловість куруватиме людина з БЮТі. За розвиток підприємництва відповідатиме, наприклад, Єхануров, а за політику євроінтеграції — інший «нашоукраїнець». Головне в цьому процесі — не розподіл портфелів, а створення команди, яка буде відповідати сподіванням виборців на вирішення їхніх щоденних проблем. Тоді й ажіотаж навколо прізвища кандидата в президенти серйозно вщухне. А хто ним буде — не важливо. Аби не Кучма. Аби ми довели, що антинародна влада може програти, незважаючи на гроші, репресії й досвід фальсифікацій.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".