04/14/2004 | Спостерігач

Особливості національного ідіотизму

Українській опозиції давно пора перестати терпіти “рідних” ідіотів.

Як відомо, Шевченківський районний суд Києва за поширення інформації, що начебто розпалює міжнаціональну ворожнечу, постановив зупинити випуск газети “Сільські вісті”. Оскільки на черзі розгляд апеляції газетярів у суді вищої інстанції, не буду коментувати це рішення, щоб потім “Свободу” не звинуватили у брутальному тиску на найбільш незалежний у світі український суд і не притягли за це до суворої відповідальності. Тому поговоримо про інше. А саме – про дуже патріотичне й опозиційне до влади видання із назвою “Слово”. У першій половині 90-х ця газета гриміла. Потім була майже зникла, виходячи раз на рік. І воскресла нещодавно, заявивши, що “тримає український антисіоністський напрям”.

Про що ж пише це видання? Про те, що жиди влаштували голодомор в Україні; що вони підступно захоплюють Україну нинішню, і вже третина депутатів Верховної Ради – то очевидні чи приховані євреї, про Третю світову війну, яку веде сіонізм проти людства і т.д. Інакше кажучи, “Слово” стоїть на сторожі інтересів українського народу. А чи стоїть насправді? І чим є той сіонізм, проти котрого бореться не тільки “Слово”, а й ряд інших так само дуже патріотичних українських видань? Візьмемо у руки таке поважне британське видання, як The Concise Oxford Dictionary of Politics і прочитаємо там: “Сіонізм означає рух європейських євреїв кінця 19 ст. за створення єврейської держави. Цей рух значною мірою став відповіддю на антисемітизм... Головна мета сіонізму виявилася досягнутою 1948 р., коли була утворена держава Ізраїль, що визнала за всіма євреями право жити в межах його кордонів. З цього моменту сіонізмом можна назвати підтримку держави Ізраїль. Подібно до інших форм націоналізму, особливим різновидом якого він є, сіонізм припускає значне розмаїття ідеологій: в Ізраїлі можна бути релігійним сіоністом чи атеїстом, “вірити” у капіталізм чи соціалізм”. Отож сіонізм з наукового погляду, виявляється, - це синонім єврейського націоналізму, котрий має на меті створення, а затим підтримку власної держави. Звісна річ, різними способами – від демократичних та цивілізованих до бандитських та ідіотичних.

Що ж маємо? Люди, котрі гордо звуть себе українськими націоналістами, з усієї сили воюють з націоналістами єврейськими, з якогось дива записавши до останніх не Зєєва Жаботинського чи Ґолду Меїр, а Лазаря Кагановича і Лева Троцького (людей, котрі публічно відцуралися всього єврейського і під чиїм керівництвом нищили не тільки православні церкви, а й синагоги). Отже, за логікою “Слова”, сіоністи – це особи єврейського походження, що завдали великої шкоди українцям (особи ці можуть не знати жодної з єврейських мов, не сповідувати юдаїзм і говорити – “я не єврей, я більшовик” чи, як зараз – “я громадянин Великої Росії”, але все одно – вони сіоністи). Доходить до смішного – в число сіоністів вперто записують Володимира Ульянова-Леніна (котрий не був євреєм ані за царськими, ані за нацистськими законами) чи начальника ГПУ УСРР Всеволода Балицького, вродженого українця. Що ж, за такою логікою (тільки якщо дивитися з Москви) можна цілком впевнено стверджувати, що жовтневий переворот у Петрограді 1917 року – це наслідок змови українських буржуазних націоналістів Дибенка, Криленка, Антонова-Овсієнка, Подвойського, Петровського і компанії. І, до речі, є таки в Білокам‘яній публіка, котра зве себе російськими націоналістами і користується подібною логікою – при цьому стверджуючи, що українці – то “покручі жидів і поляків”...

А ще “Слово” воює з українцями – тими, що думають інакше, ніж редакція. Однією з останніх жертв полювання на “завербованих сіоністами осіб” став президент Українського пен-клубу, в‘язень брежнєвських таборів Євген Сверстюк. У чому його тільки не звинуватили – аж до того, що Євген Олександрович смів потрапити під вплив сіоністів саме у згаданих таборах (отож, якби жив смирно під омофором КҐБ, дивись, і мав би право на звання “патріота”...)

Але досить. Те, що карта “антисемітизму української опозиції” розігрується владними колами України для дискредитації всіх, хто не згоден з цією владою, на мій погляд, річ самоочевидна. Є достовірна інформація про те, що існують наробки гри брудними картами, коли провокатори чи відверті ідіоти будуть від імені опозиції працювати для створення Ющенку чи Тимошенко іміджу запеклих антисемітів. Відтак руки лідерам опозиції ближче до президентських виборів скують судовими позовами проти них, ініційованими у США, Ізраїлі, Німеччині, та й у самій Україні, – як проти “ідейних наступників Адольфа Гітлера”. А якщо ще десь вчасно синагогу підпалять, а у паліїв знайдуть “Слово” плюс членські білети опозиційних партій – пиши пропало.

Уже зараз на Заході з‘явилася низка публікацій, в яких автори відзначають “нову появу українського антисемітизму”. І не має значення, є він насправді чи немає – інформаційний привід для таких тверджень створюють “щирі патріоти”, котрі всі політичні та культурні проблеми зводять до довжини носа добродія Х. чи до форми черепа пана У. Якби ж усе було так просто, то Україна мала б найбільше благоденствувати за часів В.В. Щербицького – за всіма расовими параметрами “справжнього арійця”. Отож проблема не в тому, що слід бігти захищати євреїв – вони самі постоять за себе. Українській опозиції давно пора перестати терпіти “рідних” ідіотів.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, оглядач радіо „Свобода”, для „Телекритики”