Чи й справді “наш” тоталітаризм – найкращий у світі?
05/21/2004 | observer
Чи й справді “наш” тоталітаризм – найкращий у світі?
Початок дискусії з приводу тоталітарних тенденцій у практиці деяких сучасних політичних сил Україні читайте тут.
О‘К. Я готовий погодитися з Денисом Жарких, автором статті “Глупость как питательная среда для фашизма” і в тому, що “цілковито не розумію механізмів виникнення фашизму”..., і в тому, що всупереч моїй тезі зі статті “Паралелі та перпендикуляри”, Муссоліні ніколи не був вірним ленінцем, і в тому, що я “брешу”, коли “ставлю знак рівності між комунізмом і фашизмом”, і, зрештою, зізнатися у власній глупоті, яка є живильним середовищем для фашизму. Хай буде так. З п‘єдесталу “Нашої газети +”, мабуть, видніше. Але ж, як на мене, навіть служба у згаданому виданні не є підставою для знущання з історичних фактів та хамства стосовно знаних науковців сучасності, котрі ретельно досліджують феномен тоталітаризму та комунізму, фашизму і нацизму як його різновидів.
Почнемо з начебто незначних дрібничок. “На початку 30-х танкобудування СРСР було, пардон, англійським, а авіабудування, пардон, американське, і тільки наприкінці 30-х почалися власні розробки
І доводиться гадати, чим прогнівали Дениса Жарких фірми “Юнкерс”, “Фоккер” і Хейнкель”, що він не помічає їхнього вирішального на тому етапі внеску у поставлену Сталіним мету “сказку сделать былью”? Чому раптом з поля його уваги зник наймасовіший авіаційний (і танковий) двигун того часу М-17 (радянський аналог BMW VI)? За що він ігнорує винищувач И-7 (він же – HD-37), який стояв на конвеєрі до появи уславленого И-15? І, нарешті, чому поза увагою пана Жарких залишилася визнана в усьому світі оригінальна українська школа авіабудування, представлена КБ на чолі із Костянтином Калініним?
Що ж стосується танкобудування, то справді, на початку 30-х закуплені (чи інколи просто вкрадені) у Великій Британії розробки зіграли визначну роль у радянському танкобудуванні. Тільки – от лихо! – танки серії БТ створені були на основі не англійських, а американських розробок. “Англійська” школа – це Т-26, Т-27, Т-28, Т-35. Конструкцію американського генерала Дж. Крісті копіював танк БТ-2. А от БТ-7 – це вже цілковито радянська розробка, хоча й здійснена під впливом німецьких технологій танкобудування початку 30-х років (методи зварювання броньованих корпусів, прибори спостереження, електрообладнання тощо).
Здавалося б, дрібниці. Але чи не базує Денис Жарких, котрий претендує на фахове дослідження природи фашизму, увесь свій апломб на подібних речах? От, скажімо, автор “Глупости...” прорікає: “Фашисти і комуністи так один одного розуміли і співпрацювали у Другій світовій війні, що знищували один одного мільйонами”. О‘К, а як бути з “дрібничками”? Скажімо, з тим, що тільки за період з 1 січня 1940 року по 22 червня 1941 року Німеччина одержала з СРСР 1,5 млн. тонн збіжжя, 100 тисяч тонн бавовни, 2 млн. тонн нафтопродуктів, 1,5 млн. кубометрів лісу, 280 тисяч тонн марганцевої руди, 42 тис. тонн хрому, 250 тис. тонн міді, 1,2 млн. тонн прокату, 2,7 млн. тонн брухту кольорових металів і т.д. і т.п. – аж до авіабомб великих калібрів? Як бути з тим, що без цих поставок, на думку низки сучасних істориків, Німеччина не змогла б успішно воювати (і взагалі воювати) на Західному фронті? Як бути, зрештою, із сакраментальною промовою Молотова від 31 жовтня 1939 року про те, що “злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму”? І взагалі, як можна не помітити майже дворічний період відверто союзницьких стосунків Гітлера і Сталіна, нацизму і більшовизму, який справді змінився з певних причин (не поділили Європу, буває) запеклою конфронтацією?
Інша “дрібничка”. Денис Жарких пише: “Фашизм слугує капіталу і принижує гідність найманих працівників”. А як бути з відомим кожному справжньому досліднику феномену тоталітаризму фактом, що саме у нацистській Німеччині напередодні Другої світової війни був найвищий у тодішній Європі рівень життя найманих працівників? Як бути з тим, що до 1945 року у Німеччині ретельно зберігалися (звісна річ, для арійців) всі основні соціальні гарантії, включно із 8-годинним робочим днем? І як можна “слугувати капіталу”, коли навіть питання про успадкування земельної ділянки після смерті бауера (по-радянськи – “куркуля”) вирішував партійний комітет, а у разі “неправильної поведінки” промисловець поставав перед “народним судом” націонал-соціалістичної Німеччини?i
Ну, і нарешті: “Саме тілами цих самих комуністів і була порятована європейська демократія, і пам‘ятник Радянському солдату досі стоїть у Берліні”. Щодо тези про “тіла”, тут точно схоплено, тільки варто додати статистику співвідношення втрат Червоної Армії і Вермахту: 1941 рік – 18,1:1; 1942 рік – 13,7:1; 1943 рік – 10,4:1; 1944 рік – 5,8:1; переможний 1945 – 4,6:1. Це означає, що на одного загиблого німецького військовослужбовця припадали 10 радянських, отож справді між нацизмом і комунізмом не можна ставити знак рівняння – перший цінував життя співвітчизників. Але це так, до слова, а головне – в іншому. Якщо справді “комуністи порятували європейську демократію”, то з якого дива Польщі, Чехії, Румунії, Словаччині, Східній Німеччині, Угорщині тощо знадобилося 1989 року в ім‘я демократії скидати комуністів – де силою масових вуличних акцій, а де і зброєю? І чому у цих країнах не вважають комуністів рятівниками демократії? І, зрештою, як вписується у картину “порятунку демократії” ледь не миттєва трансформація 1945 року нацистського концтабору Бухенвальд у концтабір комуністичний?
А тепер – щодо інвектив Дениса Жарких на адресу Віктора Геваріна – мовляв, як той посмів назвати італійських комуністів початку 20-х років “бандитами”. Запитання до читачів: а як би ви назвали тих, хто силоміць захоплює чужу приватну власність? Хто висуває гасло “грабуй награбоване” щодо майна своїх політичних опонентів? Хто, нарешті, прагне ствердити диктатуру, яка свідомо порушує всі закони, в тому числі і нею встановлені, і мораль, яка підпорядковує всі цінності людського життя партійній справі? Почитайте уважно Леніна: все це є у нього, все це є у документах Комінтерну, членом якого була Компартія Італії. Фашисти Муссоліні, слід віддати їм належне, такими циніками не були.
Сказане зовсім не означає, що фашисти кращі за комуністів. 1979 року воювали дві армії з червоними зірочками на кашкетах, армії двох комуністичних країн: Китаю і В‘єтнаму. Які комуністи були кращі, перші чи другі? Чи, скажімо, 1934 року нацисти Гітлера взяли гору над нацистами Рема. Хто був гуманніший? Досить так поставити запитання, як відповідь стане самозрозуміла: обоє рябоє.
Саме так дивляться на різновиди тоталітарних ідеологій і практик (звісно, зауважуючи їхні певні тактичні відмінності) “нечесні” і “непрофесійні” (у термінології Дениса Жарких) дослідники з різних країн. Серед них – Ален Безансон і Желю Желев, Борис Соколов і Віктор Коваль, Андре Глюксман і Дітрих Бейрау, Ентоні Бівер і Абдурахман Авторханов. А до них – Ханна Арендт і Василій Гросман, Григорій Костюк і Джордж Кеннан. Слово честі, краще бути серед них, ніж у компанії “Нашої газети +”, для якої, схоже, “наш” – тобто російський – тоталітаризм є найкращим у світі. А чи може справжній соціал-демократ (чомусь, до речі, саме питання про “справжність” дуже нервує Дениса Жарких) захищати будь-який різновид тоталітарної ідеології та політики? Тим більше той, який коштував Україні більше життів, ніж усі інші, разом узяті...
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, для „Телекритики”
Початок дискусії з приводу тоталітарних тенденцій у практиці деяких сучасних політичних сил Україні читайте тут.
О‘К. Я готовий погодитися з Денисом Жарких, автором статті “Глупость как питательная среда для фашизма” і в тому, що “цілковито не розумію механізмів виникнення фашизму”..., і в тому, що всупереч моїй тезі зі статті “Паралелі та перпендикуляри”, Муссоліні ніколи не був вірним ленінцем, і в тому, що я “брешу”, коли “ставлю знак рівності між комунізмом і фашизмом”, і, зрештою, зізнатися у власній глупоті, яка є живильним середовищем для фашизму. Хай буде так. З п‘єдесталу “Нашої газети +”, мабуть, видніше. Але ж, як на мене, навіть служба у згаданому виданні не є підставою для знущання з історичних фактів та хамства стосовно знаних науковців сучасності, котрі ретельно досліджують феномен тоталітаризму та комунізму, фашизму і нацизму як його різновидів.
Почнемо з начебто незначних дрібничок. “На початку 30-х танкобудування СРСР було, пардон, англійським, а авіабудування, пардон, американське, і тільки наприкінці 30-х почалися власні розробки
І доводиться гадати, чим прогнівали Дениса Жарких фірми “Юнкерс”, “Фоккер” і Хейнкель”, що він не помічає їхнього вирішального на тому етапі внеску у поставлену Сталіним мету “сказку сделать былью”? Чому раптом з поля його уваги зник наймасовіший авіаційний (і танковий) двигун того часу М-17 (радянський аналог BMW VI)? За що він ігнорує винищувач И-7 (він же – HD-37), який стояв на конвеєрі до появи уславленого И-15? І, нарешті, чому поза увагою пана Жарких залишилася визнана в усьому світі оригінальна українська школа авіабудування, представлена КБ на чолі із Костянтином Калініним?
Що ж стосується танкобудування, то справді, на початку 30-х закуплені (чи інколи просто вкрадені) у Великій Британії розробки зіграли визначну роль у радянському танкобудуванні. Тільки – от лихо! – танки серії БТ створені були на основі не англійських, а американських розробок. “Англійська” школа – це Т-26, Т-27, Т-28, Т-35. Конструкцію американського генерала Дж. Крісті копіював танк БТ-2. А от БТ-7 – це вже цілковито радянська розробка, хоча й здійснена під впливом німецьких технологій танкобудування початку 30-х років (методи зварювання броньованих корпусів, прибори спостереження, електрообладнання тощо).
Здавалося б, дрібниці. Але чи не базує Денис Жарких, котрий претендує на фахове дослідження природи фашизму, увесь свій апломб на подібних речах? От, скажімо, автор “Глупости...” прорікає: “Фашисти і комуністи так один одного розуміли і співпрацювали у Другій світовій війні, що знищували один одного мільйонами”. О‘К, а як бути з “дрібничками”? Скажімо, з тим, що тільки за період з 1 січня 1940 року по 22 червня 1941 року Німеччина одержала з СРСР 1,5 млн. тонн збіжжя, 100 тисяч тонн бавовни, 2 млн. тонн нафтопродуктів, 1,5 млн. кубометрів лісу, 280 тисяч тонн марганцевої руди, 42 тис. тонн хрому, 250 тис. тонн міді, 1,2 млн. тонн прокату, 2,7 млн. тонн брухту кольорових металів і т.д. і т.п. – аж до авіабомб великих калібрів? Як бути з тим, що без цих поставок, на думку низки сучасних істориків, Німеччина не змогла б успішно воювати (і взагалі воювати) на Західному фронті? Як бути, зрештою, із сакраментальною промовою Молотова від 31 жовтня 1939 року про те, що “злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму”? І взагалі, як можна не помітити майже дворічний період відверто союзницьких стосунків Гітлера і Сталіна, нацизму і більшовизму, який справді змінився з певних причин (не поділили Європу, буває) запеклою конфронтацією?
Інша “дрібничка”. Денис Жарких пише: “Фашизм слугує капіталу і принижує гідність найманих працівників”. А як бути з відомим кожному справжньому досліднику феномену тоталітаризму фактом, що саме у нацистській Німеччині напередодні Другої світової війни був найвищий у тодішній Європі рівень життя найманих працівників? Як бути з тим, що до 1945 року у Німеччині ретельно зберігалися (звісна річ, для арійців) всі основні соціальні гарантії, включно із 8-годинним робочим днем? І як можна “слугувати капіталу”, коли навіть питання про успадкування земельної ділянки після смерті бауера (по-радянськи – “куркуля”) вирішував партійний комітет, а у разі “неправильної поведінки” промисловець поставав перед “народним судом” націонал-соціалістичної Німеччини?i
Ну, і нарешті: “Саме тілами цих самих комуністів і була порятована європейська демократія, і пам‘ятник Радянському солдату досі стоїть у Берліні”. Щодо тези про “тіла”, тут точно схоплено, тільки варто додати статистику співвідношення втрат Червоної Армії і Вермахту: 1941 рік – 18,1:1; 1942 рік – 13,7:1; 1943 рік – 10,4:1; 1944 рік – 5,8:1; переможний 1945 – 4,6:1. Це означає, що на одного загиблого німецького військовослужбовця припадали 10 радянських, отож справді між нацизмом і комунізмом не можна ставити знак рівняння – перший цінував життя співвітчизників. Але це так, до слова, а головне – в іншому. Якщо справді “комуністи порятували європейську демократію”, то з якого дива Польщі, Чехії, Румунії, Словаччині, Східній Німеччині, Угорщині тощо знадобилося 1989 року в ім‘я демократії скидати комуністів – де силою масових вуличних акцій, а де і зброєю? І чому у цих країнах не вважають комуністів рятівниками демократії? І, зрештою, як вписується у картину “порятунку демократії” ледь не миттєва трансформація 1945 року нацистського концтабору Бухенвальд у концтабір комуністичний?
А тепер – щодо інвектив Дениса Жарких на адресу Віктора Геваріна – мовляв, як той посмів назвати італійських комуністів початку 20-х років “бандитами”. Запитання до читачів: а як би ви назвали тих, хто силоміць захоплює чужу приватну власність? Хто висуває гасло “грабуй награбоване” щодо майна своїх політичних опонентів? Хто, нарешті, прагне ствердити диктатуру, яка свідомо порушує всі закони, в тому числі і нею встановлені, і мораль, яка підпорядковує всі цінності людського життя партійній справі? Почитайте уважно Леніна: все це є у нього, все це є у документах Комінтерну, членом якого була Компартія Італії. Фашисти Муссоліні, слід віддати їм належне, такими циніками не були.
Сказане зовсім не означає, що фашисти кращі за комуністів. 1979 року воювали дві армії з червоними зірочками на кашкетах, армії двох комуністичних країн: Китаю і В‘єтнаму. Які комуністи були кращі, перші чи другі? Чи, скажімо, 1934 року нацисти Гітлера взяли гору над нацистами Рема. Хто був гуманніший? Досить так поставити запитання, як відповідь стане самозрозуміла: обоє рябоє.
Саме так дивляться на різновиди тоталітарних ідеологій і практик (звісно, зауважуючи їхні певні тактичні відмінності) “нечесні” і “непрофесійні” (у термінології Дениса Жарких) дослідники з різних країн. Серед них – Ален Безансон і Желю Желев, Борис Соколов і Віктор Коваль, Андре Глюксман і Дітрих Бейрау, Ентоні Бівер і Абдурахман Авторханов. А до них – Ханна Арендт і Василій Гросман, Григорій Костюк і Джордж Кеннан. Слово честі, краще бути серед них, ніж у компанії “Нашої газети +”, для якої, схоже, “наш” – тобто російський – тоталітаризм є найкращим у світі. А чи може справжній соціал-демократ (чомусь, до речі, саме питання про “справжність” дуже нервує Дениса Жарких) захищати будь-який різновид тоталітарної ідеології та політики? Тим більше той, який коштував Україні більше життів, ніж усі інші, разом узяті...
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, для „Телекритики”