Акуратнішими треба бути (/)
06/23/2004 | Franko
Акуратнішими треба бути
МАЙКЛ
Поступ
У нас є ілюзія: що більше техніки і людей напхати в газету, телерадіостанцію, будь-який мас-медіальний проект, то кращий результат одержимо. А якщо бюджет мільйонний, свої люди на ґрунті з камерами і супутниковою технікою десь в там Судані чи Палестині, як наприклад, ВВС чи СNN, то, без питань, перед нам еталон журналістської роботи. Об'єктивний, ґрунтовний, цікавий і пізнавальний. На жаль, ця ілюзія (сильно похитнулась з початком і розвитком іракської війни) починає розвіюватись, коли ми стикаємось з матеріалами про нас, так-так, про нас з вами, про Україну. Завдяки Руслані нас почали помічати на карті світу. Є така країна, виявляється, на південь від Москви.
Деякі речі викликають легке здивування, і їх за нагоди можна списати на дуже особисте враження автора. Як те, що, від'їхавши декілька кілометрів від Києва, цієї мафіозної столиці України, де за темними вікнам броньованих джипів сидять принцеси кримінального світу, ви потрапляєте у край, де люди не знають, як користуватись звиклим телефоном, і воду возять саморобними санчатами. Що відразу на західному кордоні, у Чопі, закінчуються берези і починається тайга. Що найулюбленіша страва українців -- сало, і вони готові його їсти, навіть якщо воно покрите шоколадом.
Реальність тупа і жорстока. З мільйонними бюджетами всі ці інформаційні монстри -- це радше фабрики шоу бізнесу, ніж джерело об'єктивної інформації, вікно у світ. Ми розуміємо, що нікого не цікавлять просто новини, потрібен екстремум (катастрофа наприклад), щось, що не вписується ні в етичні, ні в медичні, ні фізичні, ні в моральні норми. Споживачеві нудно -- йому подавай щось таке кучеряво-барвисте. Але де ж тоді правда?
Кожен, хто був у Закарпатті, знає, що в Чопі не пахне ні березами, ні тайгою, і бачив, що там ростуть виноград та абрикоси. Але на кого подіє такий образ, на європейця? Та він скаже: це ж майже як у нас: в Італії, Греції, Іспанії. Натомість беруть тупе кліше про тайгу. Добре, що ведмедів не згадали. З мафіозними принцесам та сама історія. Ну не можна написати, що за кермом сидить, наприклад, коханка якогось футболіста київського "Динамо". Вони люди заможні. Всі, ні, не дорогі, нові машини, у нас обов'язково крадені. (Цікаво, для чого тоді автосалони відкривають?)Та сама історія з якимись росіянами (вони себе ними вважають), напівсектантами, напівбожевільними, що живуть біля Києва і не знають, як користуватись телефоном. Окремий приклад, який подають як правило. Екзотика. Але це все ще можна якось витримати. Інша річ, коли мова йде про не те що непрофесіоналізм, а радше, упередженість і недбалість.
Як інакше пояснити статтю і репортаж на ВВС про заборону російської музики у львівських автобусах. Про цю музику говорять так, ніби мова йде про Чайковського і Стравінського, а не про "бум-бум" із FM-станцій. Проте найгірше це те, що не збережений принцип об'єктивності і нейтральності. Щодо об'єктивності, то як зрозуміти фразу: "Всім пасажирам подобається ця музика?" Ну є люди, яким вона, ні, не подобається, вони її слухають, щоб не чути, як ричить двигун пижика, але безперечно, не всі. Немає такого "всі" насправді. Немає такої музики, яку люблять всі -- не існує. Люди різні. Чому подають інтерв'ю якоїсь дами, яка в захопленні від такого музону, і не подають думки опонента -- людини, яка готова вбити будь-кого, хто назве це музикою? І взагалі: хто сказав, що пижик -- це автобус? Це транспортний засіб. Кореспондент, яка подала цю сенсаційну новину, могла б заради експерименту проїхати цим шарабаном з кінця в кінець. І щоб шофер закурив, і щоб врубав "Дискотеку аварія", і все. Не було б ніякої статті. Їй просто вкрали б щось, наприклад диктофон. Про гроші можна і не казати.
Тішить те, що не тільки про нас так професійно пишуть. Зараз, коли весь цивілізований світ спостерігає за футбольними баталіями, читач має змогу прочитати про країни-учасниці Євро-2004 багато "цікавого". Наприклад, те, що росіяни носять на голові те, що нагадує мертвих тварин, і їдять вони або чорну ікру, або кефір з чорним хлібом. Все. Про "нашу надію", збірну Латвії, сказано, що це команда одного гравця. Мови немає, журналістам так простіше. Чому не поцікавитись хоч трошки детальніше? З їхніми ж ресурсами! (В Україні була така сама історія з "Динамо": Михайличенка назвали тренером збірної і на цьому зробили репортаж).
Шкода, хлопці, що ви так недбало це робите. Можливо, десь у Саутгемптоні чи Балтіморі це пройде, але тут, у Львові, -- ні. Акуратнішими треба бути, як казав класик.
МАЙКЛ
Поступ
У нас є ілюзія: що більше техніки і людей напхати в газету, телерадіостанцію, будь-який мас-медіальний проект, то кращий результат одержимо. А якщо бюджет мільйонний, свої люди на ґрунті з камерами і супутниковою технікою десь в там Судані чи Палестині, як наприклад, ВВС чи СNN, то, без питань, перед нам еталон журналістської роботи. Об'єктивний, ґрунтовний, цікавий і пізнавальний. На жаль, ця ілюзія (сильно похитнулась з початком і розвитком іракської війни) починає розвіюватись, коли ми стикаємось з матеріалами про нас, так-так, про нас з вами, про Україну. Завдяки Руслані нас почали помічати на карті світу. Є така країна, виявляється, на південь від Москви.
Деякі речі викликають легке здивування, і їх за нагоди можна списати на дуже особисте враження автора. Як те, що, від'їхавши декілька кілометрів від Києва, цієї мафіозної столиці України, де за темними вікнам броньованих джипів сидять принцеси кримінального світу, ви потрапляєте у край, де люди не знають, як користуватись звиклим телефоном, і воду возять саморобними санчатами. Що відразу на західному кордоні, у Чопі, закінчуються берези і починається тайга. Що найулюбленіша страва українців -- сало, і вони готові його їсти, навіть якщо воно покрите шоколадом.
Реальність тупа і жорстока. З мільйонними бюджетами всі ці інформаційні монстри -- це радше фабрики шоу бізнесу, ніж джерело об'єктивної інформації, вікно у світ. Ми розуміємо, що нікого не цікавлять просто новини, потрібен екстремум (катастрофа наприклад), щось, що не вписується ні в етичні, ні в медичні, ні фізичні, ні в моральні норми. Споживачеві нудно -- йому подавай щось таке кучеряво-барвисте. Але де ж тоді правда?
Кожен, хто був у Закарпатті, знає, що в Чопі не пахне ні березами, ні тайгою, і бачив, що там ростуть виноград та абрикоси. Але на кого подіє такий образ, на європейця? Та він скаже: це ж майже як у нас: в Італії, Греції, Іспанії. Натомість беруть тупе кліше про тайгу. Добре, що ведмедів не згадали. З мафіозними принцесам та сама історія. Ну не можна написати, що за кермом сидить, наприклад, коханка якогось футболіста київського "Динамо". Вони люди заможні. Всі, ні, не дорогі, нові машини, у нас обов'язково крадені. (Цікаво, для чого тоді автосалони відкривають?)Та сама історія з якимись росіянами (вони себе ними вважають), напівсектантами, напівбожевільними, що живуть біля Києва і не знають, як користуватись телефоном. Окремий приклад, який подають як правило. Екзотика. Але це все ще можна якось витримати. Інша річ, коли мова йде про не те що непрофесіоналізм, а радше, упередженість і недбалість.
Як інакше пояснити статтю і репортаж на ВВС про заборону російської музики у львівських автобусах. Про цю музику говорять так, ніби мова йде про Чайковського і Стравінського, а не про "бум-бум" із FM-станцій. Проте найгірше це те, що не збережений принцип об'єктивності і нейтральності. Щодо об'єктивності, то як зрозуміти фразу: "Всім пасажирам подобається ця музика?" Ну є люди, яким вона, ні, не подобається, вони її слухають, щоб не чути, як ричить двигун пижика, але безперечно, не всі. Немає такого "всі" насправді. Немає такої музики, яку люблять всі -- не існує. Люди різні. Чому подають інтерв'ю якоїсь дами, яка в захопленні від такого музону, і не подають думки опонента -- людини, яка готова вбити будь-кого, хто назве це музикою? І взагалі: хто сказав, що пижик -- це автобус? Це транспортний засіб. Кореспондент, яка подала цю сенсаційну новину, могла б заради експерименту проїхати цим шарабаном з кінця в кінець. І щоб шофер закурив, і щоб врубав "Дискотеку аварія", і все. Не було б ніякої статті. Їй просто вкрали б щось, наприклад диктофон. Про гроші можна і не казати.
Тішить те, що не тільки про нас так професійно пишуть. Зараз, коли весь цивілізований світ спостерігає за футбольними баталіями, читач має змогу прочитати про країни-учасниці Євро-2004 багато "цікавого". Наприклад, те, що росіяни носять на голові те, що нагадує мертвих тварин, і їдять вони або чорну ікру, або кефір з чорним хлібом. Все. Про "нашу надію", збірну Латвії, сказано, що це команда одного гравця. Мови немає, журналістам так простіше. Чому не поцікавитись хоч трошки детальніше? З їхніми ж ресурсами! (В Україні була така сама історія з "Динамо": Михайличенка назвали тренером збірної і на цьому зробили репортаж).
Шкода, хлопці, що ви так недбало це робите. Можливо, десь у Саутгемптоні чи Балтіморі це пройде, але тут, у Львові, -- ні. Акуратнішими треба бути, як казав класик.