Галюцинації "задзеркалля"
09/20/2004 | boychuk
Галюцинації “задзеркалля” Ганни Герман.
Нещодавно в інтерв’ю газеті “Факти” речник “єдиного кандидата від демократичних сил”, захлинаючись від пафосу повідала світу те, про що її патрон, як людина надзвичайної скромності стримано мовчить. Лише під час задушевної бесіди з однією дуже відомою футбольною зіркою, прізвище якої починається на літеру “Ш” він, ледь стримуючи сльози переживання за долю дітей-сиріт обмовився, що ще в 1998 році “збудував для сиріт ціле містечко зі школами, лікарнями, спортивними базами і кінною секцією, куди передав усіх коней яких дарували Я (!?)”. Відчуваєте масштаб!!! Що там наш “гарант” з Лазаренком, що там Пінчуки-Франчуки з їх благодійними фондами! Ціле містечко! З усіх наших зверхників таке виявилося під силу лише Я ! Ось хто в нас, виявляеться, найбільший друг знедолених! А ми наївні думали, що Кучма-мать. Донецькі озвіться, де ви є, агов! Покажіть це святе місце на мапі нашої України-неньки! Чому туди до цих пір не влаштовують екскурсії для школярів, чому не возять голів обласних і районних адміністрацій переймати передовий досвід, як потрібно вирішувати проблему сиріт ? Чому про це до цих пір нічого не відомо громадськості, адже країна повинна знати своїх героїв! Хоча, про що це я, відомо ж – “єдиний кандитат” людина скромна.
Та все ж таки цікаво хто конкретно і за які кошти здійснював це будівництво? Невже наш Я робив усе самотужки, у вільний від основної роботи час і за свою губернаторську зарплату? Мабуть усе так і відбувалося. Сказано ж було – “Я побудував “. Сльози навертаються на очі, коли уявиш собі, як людина відмовляючи собі у всьому, на зекономлені кошти купує будівельні матеріали, а після напруженого робочого дня одягає брудну робу, і не шкодуючи себе, з останніх сил місить бетон, тягає цеглу, зводить стіни, накриває дах, викопує басейн…Так, це дійсно громадянський подвиг, що не має собі аналогів не лише в короткій історії “незалежної” України, але мабуть і в світовій. Нехай історики мене поправлять, якщо помиляюся. Книга рекордів Гіннеса відпочиває! Можливо, не за горами той ”славний” час, коли цей подвиг нарешті оцінять вдячні нащадки, коли він буде увіковічнений на полотні, у бронзі, чи хоча б у бетоні, ляже в основу кіносценаріїв, буде надихати на творчі звершення новітніх драчів та павличків. Існує ж фільм “Подвиг розвідника”, то чому б не відзняти “Подвиг губернатора”? Слід зазначити, що окрім цього сюжету, за роки губернаторства і прем’єрства легендарного Я було чимало інших, гідних уваги митців найрізноманітніших жанрів. Для зацікавлених можу підкинути декілька ідей. Наприклад: картина “Я перебиває ноги і відриває голови зернотрейдерам”, скульптурна композиція “Я приборкує гідру нафтової кризи”, і т.д.
Звичайно ж, така масштабна постать потребує свого літописця. І він знайшовся! Книгу про “кращого друга” шахтарів, пенсіонерів, журналістів, бюджетників, студентів (далі за списком) напише ніхто інший, як його прес-секретар, котра за “сто днів перебування у задзеркаллі” (її слова) , схоже остаточно втратила смак і почуття міри, а можливо, причиною усьому просто “добрі гроші” (також її слова) за які Ганна Герман-Стеців погодилася на роль прем’єрського і на її вона переконання, невдовзі президентського Нестора. Звичайно, чого тільки не зробиш, чи не напишеш за “добрі гроші”, блиск яких сліпить очі і не дозволяє помічати, точніше дозволяє не помічати речі, що викликають протест і відчуття огиди в людей, котрі здатні мислити і ще не втратили совість і здоровий глузд. Тоді втрачаєш здатність адекватно сприймати і оцінювати дійсність і потрапляєш у світ галюцинацій, де все здається перевернутим з ніг на голову. Там інтелектуалом здається людина, що не спроможна без двох помилок написати назву власної посади, здобуває дуті докторські ступені, присвоює собі титули неіснуючих наукових закладів. Там поборником свободи слова здається людина, яка керуючи областю здійснила тотальну “зачистку” інформаційного простору внаслідок якої, в Донбасі не залишилось жодного (!) не підконтрольного владі ЗМІ (нагадаю, що єдина опозиційна газета “Остров” друкується далеко за межами області). Там борцем з корупцією здається людина, яка декларуючи доходи в декілька десятків тисяч гривень на рік, має палац, конюшню і автомобільний парк вартістю не в один мільйон доларів. Там поборником законності і правосуддя здається людина, яка називає “подонками” суддів, що насмілюються виносити не зручні для влади судові рішення. Там апологетом демократії здається людина, команда (та ні, швидше – банда) якої перетворила вибори 2002 року в Донбасі у вакханалію фальсифікацій з повномасштабним застосуванням не лише адміністративного а й кримінального ресурсу. Там захисником інтересів підприємців здається людина, яка в зоні своєї відповідальності віддала малий і середній бізнес на поталу бритоголовим рекетирам, яких “кришують” рекетири у погонах. Там “кращим другом трудящих” здається людина, на “вотчині” якої шахтарі остаточно перетворились на рабів, що за мізерну зарплату, ризикуючи життям, у каторжних умовах добувають “чорне золото” для новоспечених “вугільних баронів”, а селяни вимушені за безцінь віддавати земельні паї сучасним феодалам. Там чорне видається білим і навпаки. У країні “кривих телевізорів”, тотальної корупції, деформованих цінностей і розтоптаних моральних норм, нормою життя, нажаль, стає аморальність. І не в останню чергу з вини тих представників інтелігенції і журналістики зокрема, які замість того, щоб “бути сторожем над прірвою”, як нещодавно сказав Леонід Капелюшний, за “добрі гроші”, чи просто з конформістських міркувань ховаються у “задзеркалля” від гнітючої реальності сьогодення і живуть галюцинаціями, міцно приспавши совість.
Здається, я дещо відхилився від теми. Може гроші тут взагалі не при чому. Можливо колишній директор радіо “Свобода”, усвідомивши, нарешті, яке це щастя і творча знахідка “працювати з такою цікавою і дуже сильною особистістю” відтепер абсолютно безкорисливо оратиме важку цілину міфотворчості радянського розливу, розповідаючи нам, який “він не залізобетонний”? Тільки хто ж їй повірить? Діагноз, як жартують лікарі – “на ліце”. Та як би там не було, наступною творчою вершиною, яку підкорятиме пані Герман, з її слів буде – книга. Вона розповідатиме про тернистий життєвий шлях,“славні діла”, і людські чесноти улюбленого Я. У ній мабуть і сам герой поділиться з молоддю рецептами життєвого успіху, розповість про те, як слід досягати мети, як перти до неї - вперто, нахабно, напролом, з нестримністю бульдозера, не помічаючи перешкод, зминаючи усе на своєму шляху. До речі, саме в такому “бульдозерному” стилі діє уся його “гоп-стоп” команда під час цих виборчих перегонів, порушуючи все, що тільки можна порушити, брутально ігноруючи не лише “Закон про вибори Президента” , але й християнські цінності і загагальнолюдські моральні норми, до яких так люблять апелювати пан Тігіпко і Ко, що видається верхом лицемірства! (кого цікавлять конкретні факти, звертайтесь до Катеринчука). І невже хтось дійсно вірить у те, що досягнувши мети вони діятимуть інакше?
У чому не відмовиш шановному Я, так це у послідовності. Він дійсно послідовний у своєму покладанні на грубу силу, адміністративний тиск, у нехтуванні моральних обмежень. Так що, принаймні з однією його характеристикою на знаменитих “біг-мордах” не можна не погодитись. Та чи потрібна країні ТАКА послідовність? Не важко здогадатись, що чекає нас у випадку гіпотетичної “перемоги” Я. Епоха Кучми мабуть згадуватиметься з ностальгією, як “золотий вік” української демократії. Цікаво, що люди, які потрапляють до оточення “конкрєтного” Я, за багатьма ознаками стають його зменшеними копіями. Щоб переконатись у цьому, достатньо поглянути хоча б на сьогоднішніх Тігіпка чи Гавриша, хоча самі вони мабуть сприймуть це як комплімент. А ще кажуть, ніби короля творить свита! Пані Герман, здається, також не стала винятком, судячи з пасажів, що лунали з її вуст впродовж останніх п’яти місяців. Схоже на те, що бажаючи “зламати залізобетонний стиль Кабміну”, вона сама стала заручницею цього стилю.
На думку пані Герман, на Я не можливо ні давити, ні впливати іншими методами”. Може й так. Тільки про це чомусь нічого не відомо Медведчуку. Судячи з усього, “системний Вітя” дотримується протилежної думки відносно можливості впливати на Я. Принаймні, зі сказаного ним в червневому інтерв'ю журналу “Кореспондент” напрошується саме такий висновок. Цитую майже дослівно – “Я будет продолжать дело Кучмы. Проводить другую политику ему просто н и к т о н е п о з в о л и т.” Ну як вам? Хто там ще в нас вагається ? В кого ще є сумніви ? Повторюю для твердолобих - “он будет продолжать”. Іншими словами, “дело Кучмы живет и побеждает!”. Особисто в мене виникає стійке відчуття “де жа вю”, бо щось подібне ми з вами вже чули , і в останній раз років так з п’ятнадцять тому. То хто ж з них все ж таки правий, говорячи про можливість або не можливість “давити чи впливати”?
На переконання пані Герман, Україна просто приречена на Я. “Він обов’язково буде президентом, цього може не бачити лише сліпий !”, - ох вже ці галюцинації. Чи не зарано, пані Герман, казати “гоп”. Те, що вам цього дуже хочеться, ще не означає, що так і буде. Може все ж таки варто дочекатись хоча б 31 жовтня ? Дякувати Богу, в Україні ще залишилось чимало людей, здатних відрізнити біле від чорного, чи рябого, що б там не говорили з екранів лукаві телелакеї. Ще є чимало тих, хто не сприймає “донецьку” модель влади і суспільства, яку нам намагаються нав’язати політичні шулери, що ховають свої справжні наміри за димовою завісою брехливих обіцянок і заклинань про необхідність консолідації і збереження стабільності. Не всіх ще купили, не всіх залякали, не всіх зомбували. Ще не все вирішено, ТОМУ ЩО не всі журналісти піховшики, не всі міліціонери білоконі, не всі прокурори васильєви, не всі менеджери “кризові”, не всі політологи погребінські, не всі бізнесмени ахметови, не всі актори ступки, не всі музиканти табачники, не всі ректори поплавські, не всі губернатори кушнарьови, не всі опозиціонери морози, не всі Марати - гельмани, не всі юристи гавриші і не всі суди сихівські.
Та я, здається, знову відхилився від теми. “Залізний хазяїн” (зауважте, не “господар”, а саме “хазяїн”, може вже відразу – “пахан”) – так називатиметься майбутній літературний шедевр про “героя нашого часу”, людину з великої літери Я. Щось на кшталт “Залізний король” Моріса Дрюона. Коментарі, як то кажуть, зайві. Особисто я не хочу такого “хазяїна”, а ви?
Вадим Бойчук.
Нещодавно в інтерв’ю газеті “Факти” речник “єдиного кандидата від демократичних сил”, захлинаючись від пафосу повідала світу те, про що її патрон, як людина надзвичайної скромності стримано мовчить. Лише під час задушевної бесіди з однією дуже відомою футбольною зіркою, прізвище якої починається на літеру “Ш” він, ледь стримуючи сльози переживання за долю дітей-сиріт обмовився, що ще в 1998 році “збудував для сиріт ціле містечко зі школами, лікарнями, спортивними базами і кінною секцією, куди передав усіх коней яких дарували Я (!?)”. Відчуваєте масштаб!!! Що там наш “гарант” з Лазаренком, що там Пінчуки-Франчуки з їх благодійними фондами! Ціле містечко! З усіх наших зверхників таке виявилося під силу лише Я ! Ось хто в нас, виявляеться, найбільший друг знедолених! А ми наївні думали, що Кучма-мать. Донецькі озвіться, де ви є, агов! Покажіть це святе місце на мапі нашої України-неньки! Чому туди до цих пір не влаштовують екскурсії для школярів, чому не возять голів обласних і районних адміністрацій переймати передовий досвід, як потрібно вирішувати проблему сиріт ? Чому про це до цих пір нічого не відомо громадськості, адже країна повинна знати своїх героїв! Хоча, про що це я, відомо ж – “єдиний кандитат” людина скромна.
Та все ж таки цікаво хто конкретно і за які кошти здійснював це будівництво? Невже наш Я робив усе самотужки, у вільний від основної роботи час і за свою губернаторську зарплату? Мабуть усе так і відбувалося. Сказано ж було – “Я побудував “. Сльози навертаються на очі, коли уявиш собі, як людина відмовляючи собі у всьому, на зекономлені кошти купує будівельні матеріали, а після напруженого робочого дня одягає брудну робу, і не шкодуючи себе, з останніх сил місить бетон, тягає цеглу, зводить стіни, накриває дах, викопує басейн…Так, це дійсно громадянський подвиг, що не має собі аналогів не лише в короткій історії “незалежної” України, але мабуть і в світовій. Нехай історики мене поправлять, якщо помиляюся. Книга рекордів Гіннеса відпочиває! Можливо, не за горами той ”славний” час, коли цей подвиг нарешті оцінять вдячні нащадки, коли він буде увіковічнений на полотні, у бронзі, чи хоча б у бетоні, ляже в основу кіносценаріїв, буде надихати на творчі звершення новітніх драчів та павличків. Існує ж фільм “Подвиг розвідника”, то чому б не відзняти “Подвиг губернатора”? Слід зазначити, що окрім цього сюжету, за роки губернаторства і прем’єрства легендарного Я було чимало інших, гідних уваги митців найрізноманітніших жанрів. Для зацікавлених можу підкинути декілька ідей. Наприклад: картина “Я перебиває ноги і відриває голови зернотрейдерам”, скульптурна композиція “Я приборкує гідру нафтової кризи”, і т.д.
Звичайно ж, така масштабна постать потребує свого літописця. І він знайшовся! Книгу про “кращого друга” шахтарів, пенсіонерів, журналістів, бюджетників, студентів (далі за списком) напише ніхто інший, як його прес-секретар, котра за “сто днів перебування у задзеркаллі” (її слова) , схоже остаточно втратила смак і почуття міри, а можливо, причиною усьому просто “добрі гроші” (також її слова) за які Ганна Герман-Стеців погодилася на роль прем’єрського і на її вона переконання, невдовзі президентського Нестора. Звичайно, чого тільки не зробиш, чи не напишеш за “добрі гроші”, блиск яких сліпить очі і не дозволяє помічати, точніше дозволяє не помічати речі, що викликають протест і відчуття огиди в людей, котрі здатні мислити і ще не втратили совість і здоровий глузд. Тоді втрачаєш здатність адекватно сприймати і оцінювати дійсність і потрапляєш у світ галюцинацій, де все здається перевернутим з ніг на голову. Там інтелектуалом здається людина, що не спроможна без двох помилок написати назву власної посади, здобуває дуті докторські ступені, присвоює собі титули неіснуючих наукових закладів. Там поборником свободи слова здається людина, яка керуючи областю здійснила тотальну “зачистку” інформаційного простору внаслідок якої, в Донбасі не залишилось жодного (!) не підконтрольного владі ЗМІ (нагадаю, що єдина опозиційна газета “Остров” друкується далеко за межами області). Там борцем з корупцією здається людина, яка декларуючи доходи в декілька десятків тисяч гривень на рік, має палац, конюшню і автомобільний парк вартістю не в один мільйон доларів. Там поборником законності і правосуддя здається людина, яка називає “подонками” суддів, що насмілюються виносити не зручні для влади судові рішення. Там апологетом демократії здається людина, команда (та ні, швидше – банда) якої перетворила вибори 2002 року в Донбасі у вакханалію фальсифікацій з повномасштабним застосуванням не лише адміністративного а й кримінального ресурсу. Там захисником інтересів підприємців здається людина, яка в зоні своєї відповідальності віддала малий і середній бізнес на поталу бритоголовим рекетирам, яких “кришують” рекетири у погонах. Там “кращим другом трудящих” здається людина, на “вотчині” якої шахтарі остаточно перетворились на рабів, що за мізерну зарплату, ризикуючи життям, у каторжних умовах добувають “чорне золото” для новоспечених “вугільних баронів”, а селяни вимушені за безцінь віддавати земельні паї сучасним феодалам. Там чорне видається білим і навпаки. У країні “кривих телевізорів”, тотальної корупції, деформованих цінностей і розтоптаних моральних норм, нормою життя, нажаль, стає аморальність. І не в останню чергу з вини тих представників інтелігенції і журналістики зокрема, які замість того, щоб “бути сторожем над прірвою”, як нещодавно сказав Леонід Капелюшний, за “добрі гроші”, чи просто з конформістських міркувань ховаються у “задзеркалля” від гнітючої реальності сьогодення і живуть галюцинаціями, міцно приспавши совість.
Здається, я дещо відхилився від теми. Може гроші тут взагалі не при чому. Можливо колишній директор радіо “Свобода”, усвідомивши, нарешті, яке це щастя і творча знахідка “працювати з такою цікавою і дуже сильною особистістю” відтепер абсолютно безкорисливо оратиме важку цілину міфотворчості радянського розливу, розповідаючи нам, який “він не залізобетонний”? Тільки хто ж їй повірить? Діагноз, як жартують лікарі – “на ліце”. Та як би там не було, наступною творчою вершиною, яку підкорятиме пані Герман, з її слів буде – книга. Вона розповідатиме про тернистий життєвий шлях,“славні діла”, і людські чесноти улюбленого Я. У ній мабуть і сам герой поділиться з молоддю рецептами життєвого успіху, розповість про те, як слід досягати мети, як перти до неї - вперто, нахабно, напролом, з нестримністю бульдозера, не помічаючи перешкод, зминаючи усе на своєму шляху. До речі, саме в такому “бульдозерному” стилі діє уся його “гоп-стоп” команда під час цих виборчих перегонів, порушуючи все, що тільки можна порушити, брутально ігноруючи не лише “Закон про вибори Президента” , але й християнські цінності і загагальнолюдські моральні норми, до яких так люблять апелювати пан Тігіпко і Ко, що видається верхом лицемірства! (кого цікавлять конкретні факти, звертайтесь до Катеринчука). І невже хтось дійсно вірить у те, що досягнувши мети вони діятимуть інакше?
У чому не відмовиш шановному Я, так це у послідовності. Він дійсно послідовний у своєму покладанні на грубу силу, адміністративний тиск, у нехтуванні моральних обмежень. Так що, принаймні з однією його характеристикою на знаменитих “біг-мордах” не можна не погодитись. Та чи потрібна країні ТАКА послідовність? Не важко здогадатись, що чекає нас у випадку гіпотетичної “перемоги” Я. Епоха Кучми мабуть згадуватиметься з ностальгією, як “золотий вік” української демократії. Цікаво, що люди, які потрапляють до оточення “конкрєтного” Я, за багатьма ознаками стають його зменшеними копіями. Щоб переконатись у цьому, достатньо поглянути хоча б на сьогоднішніх Тігіпка чи Гавриша, хоча самі вони мабуть сприймуть це як комплімент. А ще кажуть, ніби короля творить свита! Пані Герман, здається, також не стала винятком, судячи з пасажів, що лунали з її вуст впродовж останніх п’яти місяців. Схоже на те, що бажаючи “зламати залізобетонний стиль Кабміну”, вона сама стала заручницею цього стилю.
На думку пані Герман, на Я не можливо ні давити, ні впливати іншими методами”. Може й так. Тільки про це чомусь нічого не відомо Медведчуку. Судячи з усього, “системний Вітя” дотримується протилежної думки відносно можливості впливати на Я. Принаймні, зі сказаного ним в червневому інтерв'ю журналу “Кореспондент” напрошується саме такий висновок. Цитую майже дослівно – “Я будет продолжать дело Кучмы. Проводить другую политику ему просто н и к т о н е п о з в о л и т.” Ну як вам? Хто там ще в нас вагається ? В кого ще є сумніви ? Повторюю для твердолобих - “он будет продолжать”. Іншими словами, “дело Кучмы живет и побеждает!”. Особисто в мене виникає стійке відчуття “де жа вю”, бо щось подібне ми з вами вже чули , і в останній раз років так з п’ятнадцять тому. То хто ж з них все ж таки правий, говорячи про можливість або не можливість “давити чи впливати”?
На переконання пані Герман, Україна просто приречена на Я. “Він обов’язково буде президентом, цього може не бачити лише сліпий !”, - ох вже ці галюцинації. Чи не зарано, пані Герман, казати “гоп”. Те, що вам цього дуже хочеться, ще не означає, що так і буде. Може все ж таки варто дочекатись хоча б 31 жовтня ? Дякувати Богу, в Україні ще залишилось чимало людей, здатних відрізнити біле від чорного, чи рябого, що б там не говорили з екранів лукаві телелакеї. Ще є чимало тих, хто не сприймає “донецьку” модель влади і суспільства, яку нам намагаються нав’язати політичні шулери, що ховають свої справжні наміри за димовою завісою брехливих обіцянок і заклинань про необхідність консолідації і збереження стабільності. Не всіх ще купили, не всіх залякали, не всіх зомбували. Ще не все вирішено, ТОМУ ЩО не всі журналісти піховшики, не всі міліціонери білоконі, не всі прокурори васильєви, не всі менеджери “кризові”, не всі політологи погребінські, не всі бізнесмени ахметови, не всі актори ступки, не всі музиканти табачники, не всі ректори поплавські, не всі губернатори кушнарьови, не всі опозиціонери морози, не всі Марати - гельмани, не всі юристи гавриші і не всі суди сихівські.
Та я, здається, знову відхилився від теми. “Залізний хазяїн” (зауважте, не “господар”, а саме “хазяїн”, може вже відразу – “пахан”) – так називатиметься майбутній літературний шедевр про “героя нашого часу”, людину з великої літери Я. Щось на кшталт “Залізний король” Моріса Дрюона. Коментарі, як то кажуть, зайві. Особисто я не хочу такого “хазяїна”, а ви?
Вадим Бойчук.