Грані: "Закони жанру" (/)
11/04/2004 | Сонора
Цікава стаття в "Гранях" - особливо для тих хто хоч одним вухом чув про теорію ігор. Короткий зміст: політика - це як покер. Якщо хочеш блефувати - мусиш блефувати до кінця. Влада (з якої причини - розмова окрема) не захотіла повторити мукачівський варіант в масштабі країни. Бо якби влада хотіла - треба було "перемагати" ще в першому турі. Не змігши "перемогти", влада показала свою слабкість, і надихнула людей - бо вони побачили, що її перемогти можливо, і що влада влади є обмеженою.
* * *
http://www.grani.kiev.ua/2004/32/Slobodyanyuk10L_ukr.htm
Закони жанру
Ярослав Слободянюк
Сьогодні влада сильна, як ніколи!
Віктор Медведчук
Особливість двох останніх українських президентських виборів — 1999 та 2004 року — така, що офіційно оголошені ЦВК підсумки голосування у першому турі дозволяють на 99,9% ймовірності прогнозувати наслідки туру другого (одна десята відсотка залишається на суто гіпотетичні випадки, як-от: раптове виникнення третьої світової війни за найактивнішої участі у ній України). При цьому така ступінь ймовірності є незмінною за будь-якої мінімальної різниці у голосах між двома переможцями. Реалії наших виборів зразка 2004 року полягають у тому, що відповідь на питання, хто буде новим Президентом, залежить не від того, за кого буде більше віддано голосів виборців, і навіть не від того, скільки саме відсотків голосів буде сфальсифіковано, а від того, чи наважиться влада оголосити переможцем виборів того, кого вона хоче. З огляду саме на ці реалії офіційний підсумок першого туру автоматично називає нового Президента — це Віктор Ющенко.
Логіка проста: якщо влада принципово вирішила зігнорувати справжнє волевиявлення громадян, точніше — якщо влада принципово вирішила, що за будь-яких умов Президентом має бути Віктор Янукович, і заради цього вона, влада, готова на все (підкреслимо — на все!), тоді 31 жовтня це потрібно негайно демонструвати геть усім — конкретно Ющенку, всій Україні та всім “стратегічним партнерам” за кордоном. Не можна допускати, щоб у супротивника з’являлися навіть примарні сподівання, що влада чогось боїться, десь хитрує тощо. День виборів має показати, що проголошена свого часу “залізна” теза — “влада сильна, як ніколи” — не порожній звук, а сувора реальність, з якою мусять змиритися всі недоброзичливці влади. А хто не змириться, має бути негайно і рішуче показово розчавлений. Два роки, відколи Віктор Медведчук очолив адміністрацію Президента і взяв на себе завдання забезпечити збереження чинної влади після 2004 року, влада привчала всіх саме до такої думки: у вирішальний день у неї “рука не здригнеться”. Багато хто вірив. А щоб повірили ті, хто до останнього (тобто, до 31 жовтня) не вірив, владі потрібно було оголошувати Віктора Януковича переможцем відразу, не чекаючи другого туру, причому, з максимально можливою, з точки зору здорового глузду, різницею — десь відсотків 7-8. Потім, звичайно, треба було давити студентів-демонстрантів БТРами, розігрувати комедію в судах (мовляв, експерти сумніваються, що підписи на екземплярах протоколів виборчих комісій, поданих опозицією, справжні), не звертати уваги на заяви-протести Заходу і, звісно, терпіти їхні санкції проти конкретних українських можновладців, якщо такі будуть. Тобто, “Мукачеве” у всеукраїнському масштабі. Як варіант — відкласти проголошення Януковича Президентом до другого туру, але тоді у першому турі обов’язково показувати його перемогу знову ж таки — зі вражаючим відривом від Ющенка — мінімум ті самі 7-8 відсотків. Причому, навіть такий другий варіант виглядає небажаним для влади. По-перше, тому, що давав супротивнику час оговтатися і вжити якихось заходів у відповідь, по-друге, свідчив би, що влада все ж таки боїться надто вже грубо все і всіх ігнорувати, а це те саме, що визнати хоча б у чомусь свою слабкість.
Влада не зробила ні першого, ні другого. Отже, “рука таки здригнулася”. Треба розуміти, що у влади немає третього виграшного варіанту. Ситуація, коли ЦВК “малює” Ющенку і Януковичу приблизно однаковий результат, однозначно свідчить, що влада слабка, як ніколи. Всі розмови, що є межа для фальсифікацій (десь там не більше 5-7 відсотків), влада може допускати тільки на рівні міркувань політологів перед журналістами, але вона аж ніяк не може допустити, щоб у команді опозиційного кандидата справді вірили, що влада щось може сфальсифікувати, а щось не може. Влада взагалі не може допускати, щоб опозиція думала про неї, що вона чогось не може. Такі “закони жанру”. “Мукачеве”, серед іншого, мало на меті саме це й довести на конкретному прикладі: якщо фальсифікаціям є якась межа, то наша, влади, рішучість не віддати владу меж не має. “Хтось украв бюлетені, і нам глибоко байдуже, вірите ви цьому, чи не вірите”, — ось формула перемоги, винайдена Медведчуком. Він сам обрав саме такий шлях до перемоги, переконав у цьому Кучму і залучив у “союзники” Януковича. І якщо 31 жовтня, у день вирішального бою, влада відступається від нею ж обраної стратегії — значить, влада програла, і підписання акту про цілковиту капітуляцію — лише питання не такого вже далекого часу.
Чому влада не наважилася на логічний з точки зору нею ж обраної стратегії крок — питання інше. Очевидно лише, що не страх перед демонстраціями опозиції — їх влада і морально, і фізично була готова жорстоко, з кров’ю розчавити. Що виявилося страшнішим для Кучми — тиск Заходу, мовчазний спротив значної частини влади на місцях чи небажання (і страх) бачити Президентом Януковича — наразі не так важливо. Актуальним знову постає питання: чи наважиться Кучма з відчаю запровадити щось на зразок надзвичайного стану? На щастя, до всіх “проти”, які не дозволяли йому наважитися на це раніше, після 31 жовтня додався ще один фактор: неочікувано для влади висока виборча активність киян та їхня фактично беззастережна підтримка Ющенка. Столиця стала відверто ворожа до Кучми і особливо до Януковича. Стрижені “братки” добре-таки “засвітилися” за останні дні у Києві, викликавши у киян відповідні емоції та розігнавши виборчу апатію, властиву раніше киянам значно більшою мірою, ніж “провінціалам”. До того ж, кияни надто вже часто зазирають до Інтернету, і інформація про справжнє, а не телевізійне, обличчя прем’єра їм добре відома. Таким чином, вдаватися владі до силового утримання влади, коли столиця відверто проти — ризик величезний.
“Епоха Кучми” і справді закінчилася. Починається інша. І важливо, звісно, не те, що політик Віктор Ющенко буде Президентом України. Набагато важливіше, ЩО Україна отримає від його перемоги на президентських виборах. Зрештою, мільйони українців боролися (кожен, як умів і як міг) не за особистий успіх Віктора Андрійовича. Вони теж мусять бути переможцями, реальними переможцями на довгі роки.
Ми часто порівнюємо політичні процеси в Україні з тим, як подібне відбувається в Росії. Так от: якщо дещо спрощено формулювати, то зміна влади в Росії від Єльцина до Путіна відбулася за загалом полюбовною згодою вузького кола еліти без апеляції до електорату. Суть такої домовленості — Єльцин відмовляється від будь-яких спроб зберегти за собою владу, не чекаючи закінчення другого строку президентства, а новий глава держави обіцяє збереження загального статус-кво інтересів провідних членів еліти і забезпечує особисті гарантії екс-президентові. Російський народ брав у цьому лише опосередковану участь: враховувався лише його настрій, але не його голос на виборах. Власне, так мало б статися і в нас: і в 2000-2001 роках, коли Ющенко був прем’єром, і пізніше, майже до останньої хвилини, він був готовий домовитися з Кучмою на “російських” умовах. Кучма не захотів, бо повірив Медведчукові, що в Україні можна зробити інакше, ніж в Росії, що в Україні можна зробити так, як у Білорусі. В кінцевому підсумку, в Україні в суперечку між Кучмою та Ющенком (або, можна сформулювати і так: між Ющенком та Медведчуком) був залучений народ України: саме його активне голосування за Ющенка стало одним із вирішальних факторів, чому тепер Кучма змушений втрачати владу без гарантій і в реальному статусі політика, який програв найважливішу свою політичну кампанію. Українське суспільство зробило величезний крок вперед на шляху до демократії, бо в свідомості середньостатистичного українця утверджується думка, що ненависну йому владу таки можна усунути цілком демократичним шляхом — голосуванням на виборах. Щось подібне вже було у нашій новітній історії, коли Кравчука змінив Кучма. Однак, по-перше, після того був 1999 рік, коли вже тоді вкрай непопулярний Кучма утримався при владі всупереч масовому невдоволенню ним населення, по-друге, десять років тому не було такого шаленого тиску на виборця, такої брехні ЗМІ і таких брудних виборчих технологій. Правий Ющенко, коли каже, що демократія в Україні перемогла. Інша справа, що це ще аж ніяк не остаточна перемога, що Україна і за Президента Ющенка може знову скотитися до “кучмізму”. Однак позитивний досвід українського виборця беззаперечний, і в цьому російський обиватель-виборець далеко-далеко відстає від нього. Це і справді надважлива демократична перемога, і перемога насамперед України, а вже потім — особисто Ющенка. І якщо Ющенко, не дай Боже, спробує використати плоди цієї перемоги виключно в особистих цілях, якщо, не дай Боже, він у час свого президентства буде раптом скочуватися до “кучмізму”, боротьба проти нього не починатиметься “з нуля”, у нас тепер є величезний, зовсім свіжий національний, тобто загальнонародний, досвід боротьби проти антинародного “ізму”.
* * *
http://www.grani.kiev.ua/2004/32/Slobodyanyuk10L_ukr.htm
Закони жанру
Ярослав Слободянюк
Сьогодні влада сильна, як ніколи!
Віктор Медведчук
Особливість двох останніх українських президентських виборів — 1999 та 2004 року — така, що офіційно оголошені ЦВК підсумки голосування у першому турі дозволяють на 99,9% ймовірності прогнозувати наслідки туру другого (одна десята відсотка залишається на суто гіпотетичні випадки, як-от: раптове виникнення третьої світової війни за найактивнішої участі у ній України). При цьому така ступінь ймовірності є незмінною за будь-якої мінімальної різниці у голосах між двома переможцями. Реалії наших виборів зразка 2004 року полягають у тому, що відповідь на питання, хто буде новим Президентом, залежить не від того, за кого буде більше віддано голосів виборців, і навіть не від того, скільки саме відсотків голосів буде сфальсифіковано, а від того, чи наважиться влада оголосити переможцем виборів того, кого вона хоче. З огляду саме на ці реалії офіційний підсумок першого туру автоматично називає нового Президента — це Віктор Ющенко.
Логіка проста: якщо влада принципово вирішила зігнорувати справжнє волевиявлення громадян, точніше — якщо влада принципово вирішила, що за будь-яких умов Президентом має бути Віктор Янукович, і заради цього вона, влада, готова на все (підкреслимо — на все!), тоді 31 жовтня це потрібно негайно демонструвати геть усім — конкретно Ющенку, всій Україні та всім “стратегічним партнерам” за кордоном. Не можна допускати, щоб у супротивника з’являлися навіть примарні сподівання, що влада чогось боїться, десь хитрує тощо. День виборів має показати, що проголошена свого часу “залізна” теза — “влада сильна, як ніколи” — не порожній звук, а сувора реальність, з якою мусять змиритися всі недоброзичливці влади. А хто не змириться, має бути негайно і рішуче показово розчавлений. Два роки, відколи Віктор Медведчук очолив адміністрацію Президента і взяв на себе завдання забезпечити збереження чинної влади після 2004 року, влада привчала всіх саме до такої думки: у вирішальний день у неї “рука не здригнеться”. Багато хто вірив. А щоб повірили ті, хто до останнього (тобто, до 31 жовтня) не вірив, владі потрібно було оголошувати Віктора Януковича переможцем відразу, не чекаючи другого туру, причому, з максимально можливою, з точки зору здорового глузду, різницею — десь відсотків 7-8. Потім, звичайно, треба було давити студентів-демонстрантів БТРами, розігрувати комедію в судах (мовляв, експерти сумніваються, що підписи на екземплярах протоколів виборчих комісій, поданих опозицією, справжні), не звертати уваги на заяви-протести Заходу і, звісно, терпіти їхні санкції проти конкретних українських можновладців, якщо такі будуть. Тобто, “Мукачеве” у всеукраїнському масштабі. Як варіант — відкласти проголошення Януковича Президентом до другого туру, але тоді у першому турі обов’язково показувати його перемогу знову ж таки — зі вражаючим відривом від Ющенка — мінімум ті самі 7-8 відсотків. Причому, навіть такий другий варіант виглядає небажаним для влади. По-перше, тому, що давав супротивнику час оговтатися і вжити якихось заходів у відповідь, по-друге, свідчив би, що влада все ж таки боїться надто вже грубо все і всіх ігнорувати, а це те саме, що визнати хоча б у чомусь свою слабкість.
Влада не зробила ні першого, ні другого. Отже, “рука таки здригнулася”. Треба розуміти, що у влади немає третього виграшного варіанту. Ситуація, коли ЦВК “малює” Ющенку і Януковичу приблизно однаковий результат, однозначно свідчить, що влада слабка, як ніколи. Всі розмови, що є межа для фальсифікацій (десь там не більше 5-7 відсотків), влада може допускати тільки на рівні міркувань політологів перед журналістами, але вона аж ніяк не може допустити, щоб у команді опозиційного кандидата справді вірили, що влада щось може сфальсифікувати, а щось не може. Влада взагалі не може допускати, щоб опозиція думала про неї, що вона чогось не може. Такі “закони жанру”. “Мукачеве”, серед іншого, мало на меті саме це й довести на конкретному прикладі: якщо фальсифікаціям є якась межа, то наша, влади, рішучість не віддати владу меж не має. “Хтось украв бюлетені, і нам глибоко байдуже, вірите ви цьому, чи не вірите”, — ось формула перемоги, винайдена Медведчуком. Він сам обрав саме такий шлях до перемоги, переконав у цьому Кучму і залучив у “союзники” Януковича. І якщо 31 жовтня, у день вирішального бою, влада відступається від нею ж обраної стратегії — значить, влада програла, і підписання акту про цілковиту капітуляцію — лише питання не такого вже далекого часу.
Чому влада не наважилася на логічний з точки зору нею ж обраної стратегії крок — питання інше. Очевидно лише, що не страх перед демонстраціями опозиції — їх влада і морально, і фізично була готова жорстоко, з кров’ю розчавити. Що виявилося страшнішим для Кучми — тиск Заходу, мовчазний спротив значної частини влади на місцях чи небажання (і страх) бачити Президентом Януковича — наразі не так важливо. Актуальним знову постає питання: чи наважиться Кучма з відчаю запровадити щось на зразок надзвичайного стану? На щастя, до всіх “проти”, які не дозволяли йому наважитися на це раніше, після 31 жовтня додався ще один фактор: неочікувано для влади висока виборча активність киян та їхня фактично беззастережна підтримка Ющенка. Столиця стала відверто ворожа до Кучми і особливо до Януковича. Стрижені “братки” добре-таки “засвітилися” за останні дні у Києві, викликавши у киян відповідні емоції та розігнавши виборчу апатію, властиву раніше киянам значно більшою мірою, ніж “провінціалам”. До того ж, кияни надто вже часто зазирають до Інтернету, і інформація про справжнє, а не телевізійне, обличчя прем’єра їм добре відома. Таким чином, вдаватися владі до силового утримання влади, коли столиця відверто проти — ризик величезний.
“Епоха Кучми” і справді закінчилася. Починається інша. І важливо, звісно, не те, що політик Віктор Ющенко буде Президентом України. Набагато важливіше, ЩО Україна отримає від його перемоги на президентських виборах. Зрештою, мільйони українців боролися (кожен, як умів і як міг) не за особистий успіх Віктора Андрійовича. Вони теж мусять бути переможцями, реальними переможцями на довгі роки.
Ми часто порівнюємо політичні процеси в Україні з тим, як подібне відбувається в Росії. Так от: якщо дещо спрощено формулювати, то зміна влади в Росії від Єльцина до Путіна відбулася за загалом полюбовною згодою вузького кола еліти без апеляції до електорату. Суть такої домовленості — Єльцин відмовляється від будь-яких спроб зберегти за собою владу, не чекаючи закінчення другого строку президентства, а новий глава держави обіцяє збереження загального статус-кво інтересів провідних членів еліти і забезпечує особисті гарантії екс-президентові. Російський народ брав у цьому лише опосередковану участь: враховувався лише його настрій, але не його голос на виборах. Власне, так мало б статися і в нас: і в 2000-2001 роках, коли Ющенко був прем’єром, і пізніше, майже до останньої хвилини, він був готовий домовитися з Кучмою на “російських” умовах. Кучма не захотів, бо повірив Медведчукові, що в Україні можна зробити інакше, ніж в Росії, що в Україні можна зробити так, як у Білорусі. В кінцевому підсумку, в Україні в суперечку між Кучмою та Ющенком (або, можна сформулювати і так: між Ющенком та Медведчуком) був залучений народ України: саме його активне голосування за Ющенка стало одним із вирішальних факторів, чому тепер Кучма змушений втрачати владу без гарантій і в реальному статусі політика, який програв найважливішу свою політичну кампанію. Українське суспільство зробило величезний крок вперед на шляху до демократії, бо в свідомості середньостатистичного українця утверджується думка, що ненависну йому владу таки можна усунути цілком демократичним шляхом — голосуванням на виборах. Щось подібне вже було у нашій новітній історії, коли Кравчука змінив Кучма. Однак, по-перше, після того був 1999 рік, коли вже тоді вкрай непопулярний Кучма утримався при владі всупереч масовому невдоволенню ним населення, по-друге, десять років тому не було такого шаленого тиску на виборця, такої брехні ЗМІ і таких брудних виборчих технологій. Правий Ющенко, коли каже, що демократія в Україні перемогла. Інша справа, що це ще аж ніяк не остаточна перемога, що Україна і за Президента Ющенка може знову скотитися до “кучмізму”. Однак позитивний досвід українського виборця беззаперечний, і в цьому російський обиватель-виборець далеко-далеко відстає від нього. Це і справді надважлива демократична перемога, і перемога насамперед України, а вже потім — особисто Ющенка. І якщо Ющенко, не дай Боже, спробує використати плоди цієї перемоги виключно в особистих цілях, якщо, не дай Боже, він у час свого президентства буде раптом скочуватися до “кучмізму”, боротьба проти нього не починатиметься “з нуля”, у нас тепер є величезний, зовсім свіжий національний, тобто загальнонародний, досвід боротьби проти антинародного “ізму”.
Відповіді
2004.11.04 | CanadaZaYuschenko
Програмна стаття! поширювати для всіх, особливо слабодухим (-)
2004.11.04 | Moro
Загалом так, але...
Як загальнотеоретична праця - блискуча стаття.Влада справді заціпеніла - вона не знає, що робити. Все пішло не за її сценарієм. Сценарій же складав, схоже, одноосібно Медведчук (за дуже заангажованими підказками з-за східного бугра), альтернативних сценаріїв просто не було.
Групка людей з України і Росії кинула, як останніх лохів, президентів України і Росії, змусивши їх грати в завідома програшну гру. Першого - лишивши можливості достойно піти, другого - змусивши грати принизливу роль шоумена на розкрутці двічі судимого Януковича та ще і з загрозою сильно попсувати стосунки з можливим майбутнім президентом.
Постраждалим також є і сам Янукович, якого також змусили грати роль явно не для нього, виставляючи на посміховсько перед усім світом і, фактично, втягуючи в протиправну діяльність.
Українська демократія таки справді виграла - це безперечно. Закони законами, але величезне(навіть більше!) значення мають традиції. Український народ на цих виборах чітко показав, що він - НЕ БИДЛО. Це, свого роду, референдум, екзамен на зрілість нації, це стратегічний вибір української нації. Це вже - на довго, на дуже довго, це - на століття.
Але зараз річ йде про те, аби почати здійснювати цей вибір УЖЕ ЗАРАЗ, ні через рік, ні через п'ять років - а саме зараз. Тому в ніякому разі не можна впадати не те що в ейфорію, а навіть розлаблятися на секунду. Ми маємо довести це до кінця.
У Кучми і Януковича (поки що!) ще є шанс залишитися разом з нацією. Їх втягнули в ці сценарії (вони, мабуть, не сильно і опирались) - багато хто розуміє це.
Але відповідальний за ці сценарії таки має бути.
До речі, в Москві також мали б задатися питанням : як так виходить, що купка людей з політичної і навколополітичної тусовки крутить-вертить українською політикою Москви як заманеться, та і ще з величезною загрозою втягування в протистояння (якщо не в конфлікт) зі значною частиною української нації?
Адже, якщо говорити чесно відверто - ПОПРИ ВСЕ - немає в Росії на сьогодні інших реальних союзників, ніж українська(і білоруська) нація ЗАГАЛОМ. Не персонально президент Кучма, чи Янукович, чи Ющенко, Лукашенко а саме нація загалом. Причому нації ці виразно інші, ніж російська - треба починати з усвідомлення цієї очевидної речі. А чинний президент РФ якось так не помічає, що боячись погіршити стосунки з окремими людьми в Україні він погіршує стосунки практично з усією українською нацією.
2004.11.04 | пан Roller
У украинского народа, слава богу, есть яйца.
Сонора пише:> Цікава стаття в "Гранях" - особливо для тих хто хоч одним вухом чув про теорію ігор>
И изучал теорию игр, и синтез автоматов, но не понял, при чем здесь она.
Поднятая проблема скорее ближе к области социальной информатики.Это наука которой я не изучал, но поинтересовался, что єито такое.
Мне запомнилась одна социальная стратегия, которая отвечает нынешнему состоянию оппозиции.
Представим двух участников в конфликтной ситуации. Один из участников явно слабее, не вооружен, (оппозиция).
Перед ним стоит проблема. Нападать, или обороняться.
По науке оптимальным является нападение. И вот почему.
В любом случае он получит пиздюлей.
Но в случае нападения он и сам их даст.
Он получает моральное удовлетворение, два.
К томе же эффект неожиданости.
Кто зна, может быть сильный трус,сдрейфит?
К слабому всегда есть симпатия болельщиков. И где гарантия, что они не придут ему на помощь? Такой гарантии нет. Последний пункт, это уже от себя.
> * * *
> http://www.grani.kiev.ua/2004/32/Slobodyanyuk10L_ukr.htm
>
> Закони жанру
>
> Ярослав Слободянюк
> Один абзац требует ответа.
Однак позитивний досвід українського виборця беззаперечний, і в цьому російський обиватель-виборець далеко-далеко відстає від нього. Це і справді надважлива демократична перемога, і перемога насамперед України, а вже потім — особисто Ющенка. І якщо Ющенко, не дай Боже, спробує використати плоди цієї перемоги виключно в особистих цілях, якщо, не дай Боже, він у час свого президентства буде раптом скочуватися до “кучмізму”, боротьба проти нього не починатиметься “з нуля”, у нас тепер є величезний, зовсім свіжий національний, тобто загальнонародний, досвід боротьби проти антинародного “ізму”.
Я опуская весь дискус про победу украинкой демократии, и такое всякое разное, тешушее великовартностное чувство украинца.
Это уже становится избитой фразой. Вместо этого я акцентировал бы Ваше внимание на другом.
На киевлянах, их позиции, и решающей роли в будущей победе.И эта вещь отлична от того, о чем пишет автор, как по мне.
Дело все в том, что "победа демократии", о которой мы тут слышим, вовсе не есть победой Ющенко. Это скорее проигрыш Януковича, и этот проигрыш имеет реальную научную базу.
До тех пор, пока Янукович повышал пенсии, стипендии и выделял всякие блага и Ющенко даже приветствовал это, согласившись что все честно,такое было, до тех пор, интересы киевлян были на стороне Януковича.
Дело в том, что нам до сраки баки в общем-то, кто будет в украинским президентах, хоть свидомый лабрадор, главное, что бы он знал свое место в строю и служил нам исправно.
Но, Янукович явно лажанулся, или его так аккуратно подставили, что вся его акция, политтехнология стала лопаться как раз перед первым туром выборов. Мы могли терпеть Бигборды, яйца, судимости, но....
Было не ясно как его хотят исполльзовать серьезно или нет. И кто?
Когда же пошел в ход российский вектор стало очевидным, что нас хотят просто одеть, по самые помидоры. Дело в том, что дружба дружбой, а табачок врозь.Свободой мы не торгуем.
Поросли цены, а они коснулись всех. Пошли вливание "лишних" денег в банки. А банки сосредоточены в Киеве, и шила в мешке не утаишь.
Пошла инфляция. И рост цен. И объяснения про спекулянтов в условиях рыночной экономики, простите,это не для киевлян, ну уж никак нельзя было воспринять как серьезно рыночные объяснения.
В этом разбирется и бабулька. По курсу в киоске, по ассортименту на рынке и цене товара.
К тому же, все это на фоне явного давления. А кому приятно давление, от кого бы оно не исходило.
К этому моменту общественно мнение было подготовлено технологами к тому, что существует всего два основных кандидата.
И в сухом остатке остался Ющенко.
И хотя его программа гавно, речь тьфу. Но, он испытал серьезное потрясение, и оно добавило ему резкости и открытости. Он стал яснее изясняться, стал симпатичнее, несмотря на испорченный фейс, когда дело коснулось его собственной жизни. Где-то он переродился. Хоча его все равно тянет на жвачку в мыслях и речах.На дизайн, на американизмы.
И , если первый марш на спевчем поле был не очень воспринят. То ход у ЦВК был впечатляющий. Опять таки это не его заслуга, это заслуга оператора. Оператор выбрал удачный ракурс. Общий план.
К тому, же киевляне поступили умно. Они не показали, что они не будут голосовать за Януковича. Янукович объезжал Киев стороной. И никто даже предположить не мог такого провала в Киеве, это было видно даже по реации Кивалова. Янукович, хороший хлопец, но он еще не дорос до таких публичных выступлдений, какие делают лидеры партий. Открытых выступлений, честных. Хоча на местах он выступает не плохо.
К тому же, Киев место лобное, такие вещи здесь чреваты. Здесь не скажещь "казлы".
Вот и выходит, что киевляне сдалали ставку на Ющенко. Не потому, что они так уж ему симпатизируют. Не обманитесь.
Нет, у него есть пихильники. К ним хотели приплюсовать и пихильников Тимошенко. Но даже если вы приплюсуете, вы не получите того результата который вышел. Он окажется в два раза выше.И власть просчиталась. Это был тот ассиметричный ответ, о котором я говорил.
Они думали, что можно навесить лапшу на уши киевлянам. Но, тут люди не те. Поумнее ламбрадора.
Киевляне сделали аванс Ющенко. На сегодня он их устраивает.Но только на сегодня.
Ни о какой победе демократии не идет даже речь. Треба говорить просто о демократии. А демократия это и есть власть киевлян в Киеве. И они ее никому не отдадут. И никогда не отдавали. Если это считать победой. Считайте.
Что касается Москвы, отката демократии, то это то же процесс временный. Просто против диктатуры не попрешь. До определенной поры.
Но режим Путина обречен, как и режимы абсолютно всех лидеров СНГ обречены.Обречен по определению.Какими быимперскими идеями он не прикрывался. Если режим не работает на людей, он обречен.
Это похоже на колониально освободительное движение, которое прокатилось в прошлом веке в странах третьего мира. Теперь оно добирается до бывшего СССР.
Народы республик нельзя победить. Их можно загнать в стойло, российское стойло, но только потому, что во главе этих республик стоят халуи.
Они предают интересы своих народов. То, что они делают, это преступление. И за это их ждет кара.Это все равно, что образать народу яйца.
У украинского народа, слава богу, есть яйца.
И такой народ не победим.
А Ющенко? Что Ющенко. Будет работать на Укриану, поддержим, не будет, сменим.
Речь сегодня не только в пенсии, не только в зарплате или пятерке в табеле. У Ющенко есть люди, которые понимают, что и как треба делать. Их мало. Но это свежая кровь. И она опирается на народ. Значит, за ней будущее.
Brdgs