Березовий сік і перша кульбаба.
03/31/2005 | Тишко
Наша рідна природа з-за затяжної прохолодної весни, наче дзеркало сьогоднішнього суспільного стану в Україні, про око буцім летаргічно завмерла, хоча насправді потужні внутрішні сокові маси вже підпирають зовнішньо нерухомі облатки. Вже ось-ось закиплять пристрасті весняних політичних баталій, горизонти яких з розпливчатих марев все більше будуть набувати осмислених чітких обрисів. У залежності від стану загального позимового здоров’я (на декого весна впливає по-особливому), і будуть діяти головні суспільні сили в ослабленій постійними перевиборами нашій Україні.
Саме тому, що особисто знайомий з Наталією Вітренко, і знаю її потенційні потужні різнопланові можливості, аж ніяк не вірю в те, що лідер прогресивних соціалістів дійсно усвідомила, що її перспективи в політичній борні за владу стають усе більше примарними.
Звичайно, те, що Наталія Михайлівна збавила темп і активність політичних акцій ПСПУ досягла нульової позначки, ще не свідчення розуміння її лідером, що у історії цієї партії без сумніву настає природний період клімаксу. Можливо, якщо розклад політичних сил раптом зміниться, десь щось розсмокчеться, а десь щось виросте, та ще й казкарю Глобі щось незвичайне присниться, то й не зовсім фортунистим політикам якісь дивіденди перепадуть. Все ж, з іншого боку, навіть такі зубри пасьянсних конфігурацій, як Сан Санич Мороз, і ті у чеканні принишкли, приголомшені незвичними ракурс-реверсами солістів нинішнього політично-партійного бомонду.
З іншого боку, окрім співчуття, а в деяких випадках і сміху, не викликають потуги спантеличених екс-провладних сил, що, потихеньку оговтуючись від переляку, все ж викарабкуються з-під ганебних завалів безтолкової поразки, поступово налаштовуючи “Інтер-плюси” та інші айсітіві на втрачену було правильну хвилю. Хоча, що говорити: прес-конференції головного есдека, на яких які б розумні речі він не говорив, все ж викликають лише поблажливу усмішку.
Хоча, про не зовсім удалі пасажі в окремих ситуаціях можна говорити не лише стосовно політиків. Наш брат, журналіст, іноді теж “мочить” у молоко, намагаючись оригінальничати там, де просте зрозуміле слово і роз’яснить, і зцілить, і вселить надію. Особливо чудять телевізійники. Деякі з них думають, що якщо прізвища Лапікура, Долганов чи Джангіров замінити на Рябошапку, то слова високої публіцистики, а не убогі й недолугі примітивізми, поллються з уст медійних герасимючок чи новинних нарцисів. Невже досвід попередників з “Проте” не навчив новітніх молодих прогресивних (без лапок і іронії) журналістів, та й їхніх керівників того ж “чесного каналу”, що зверхність щодо аудиторії, освітній і інтелектуальний потенціал немалої частини якої іноді значно перевищує рівень самих повчальників, виглядає не лише не коректним, а й викликає зворотний ефект. Моралізаторства наш сучасник не любить. (Саме тому й припиняю вправи з дидактики).
Те ж можна сказати й про Наталію Михайлівну. Повчати електорат, що таке добре, а що не дуже, вже не модно. “Сам з вусам” у свідомості сучасного українця, та ще й після помаранчевих подій, превалює над традиційним “що робити?”. Ми вже навіть здогадуємося “хто винен!”. Але причому тут НАТО і Міжнародний валютний фонд, Наталко Михайлівно? Запропонуйте землякам інші лозунги, наприклад: “Перетворимо вільні економічні зони в просто зони!”, або “Міняю свої звичні шори на нові офшори!”. Але знову ж таки смішно виглядають Ваші спроби попастися на електоральному полі начебто Ваших регіональних союзників, на якому вже за звичкою забили свої кілочки не лише можливі потенційні прихильники Віктора Януковича. Петро Миколайович, Віктор Володимирович, Олександр Олександрович, як і багато інших Євгенів та Анатоліїв Кириловичів не проти поласувати південно-східною територіальною травичкою.
Народні цілителі, наковтавшись антибіотичних пігулок в період грипової пошесті, очунявши, знову закликають до панацейного масового вживання березового соку, молодої кропиви й ніжної кульбаби. А коли зникнуть ознаки авітамінозу, оновляться всі клітини людського організму, в тому числі й у мозку, маємо надію, що в оновленій природі, на нарешті прибраних після зимового бруду вулицях зустрічатимемо усміхнених людей з надією на обличчях, які спішать на улюблену роботу, а не на “прогресивні” або інші революційні мітинги за тридцять гривень, чи чатувати Президента біля Секретаріату, щоб повідати йому про дурисвітство місцевого унтер-пришибєєва.
Уявіть собі, як одухотворена й усміхнена Наталія Михайлівна дефілює у помаранчевому шарфику травневими вулицями чистенького святкового Києва під руку з послом милих її серцю Сполучених штатів з одного боку, а з іншого її обережно тримає за лікоть Володимир Марченко, і всі посилають повітряні поцілунки щасливому столичному люду. А на тротуарі у натовпі, як прості смертні, стоять Віктор Федорович і Віктор Володимирович і... шалено ревнують.
Володимир Тишко
Саме тому, що особисто знайомий з Наталією Вітренко, і знаю її потенційні потужні різнопланові можливості, аж ніяк не вірю в те, що лідер прогресивних соціалістів дійсно усвідомила, що її перспективи в політичній борні за владу стають усе більше примарними.
Звичайно, те, що Наталія Михайлівна збавила темп і активність політичних акцій ПСПУ досягла нульової позначки, ще не свідчення розуміння її лідером, що у історії цієї партії без сумніву настає природний період клімаксу. Можливо, якщо розклад політичних сил раптом зміниться, десь щось розсмокчеться, а десь щось виросте, та ще й казкарю Глобі щось незвичайне присниться, то й не зовсім фортунистим політикам якісь дивіденди перепадуть. Все ж, з іншого боку, навіть такі зубри пасьянсних конфігурацій, як Сан Санич Мороз, і ті у чеканні принишкли, приголомшені незвичними ракурс-реверсами солістів нинішнього політично-партійного бомонду.
З іншого боку, окрім співчуття, а в деяких випадках і сміху, не викликають потуги спантеличених екс-провладних сил, що, потихеньку оговтуючись від переляку, все ж викарабкуються з-під ганебних завалів безтолкової поразки, поступово налаштовуючи “Інтер-плюси” та інші айсітіві на втрачену було правильну хвилю. Хоча, що говорити: прес-конференції головного есдека, на яких які б розумні речі він не говорив, все ж викликають лише поблажливу усмішку.
Хоча, про не зовсім удалі пасажі в окремих ситуаціях можна говорити не лише стосовно політиків. Наш брат, журналіст, іноді теж “мочить” у молоко, намагаючись оригінальничати там, де просте зрозуміле слово і роз’яснить, і зцілить, і вселить надію. Особливо чудять телевізійники. Деякі з них думають, що якщо прізвища Лапікура, Долганов чи Джангіров замінити на Рябошапку, то слова високої публіцистики, а не убогі й недолугі примітивізми, поллються з уст медійних герасимючок чи новинних нарцисів. Невже досвід попередників з “Проте” не навчив новітніх молодих прогресивних (без лапок і іронії) журналістів, та й їхніх керівників того ж “чесного каналу”, що зверхність щодо аудиторії, освітній і інтелектуальний потенціал немалої частини якої іноді значно перевищує рівень самих повчальників, виглядає не лише не коректним, а й викликає зворотний ефект. Моралізаторства наш сучасник не любить. (Саме тому й припиняю вправи з дидактики).
Те ж можна сказати й про Наталію Михайлівну. Повчати електорат, що таке добре, а що не дуже, вже не модно. “Сам з вусам” у свідомості сучасного українця, та ще й після помаранчевих подій, превалює над традиційним “що робити?”. Ми вже навіть здогадуємося “хто винен!”. Але причому тут НАТО і Міжнародний валютний фонд, Наталко Михайлівно? Запропонуйте землякам інші лозунги, наприклад: “Перетворимо вільні економічні зони в просто зони!”, або “Міняю свої звичні шори на нові офшори!”. Але знову ж таки смішно виглядають Ваші спроби попастися на електоральному полі начебто Ваших регіональних союзників, на якому вже за звичкою забили свої кілочки не лише можливі потенційні прихильники Віктора Януковича. Петро Миколайович, Віктор Володимирович, Олександр Олександрович, як і багато інших Євгенів та Анатоліїв Кириловичів не проти поласувати південно-східною територіальною травичкою.
Народні цілителі, наковтавшись антибіотичних пігулок в період грипової пошесті, очунявши, знову закликають до панацейного масового вживання березового соку, молодої кропиви й ніжної кульбаби. А коли зникнуть ознаки авітамінозу, оновляться всі клітини людського організму, в тому числі й у мозку, маємо надію, що в оновленій природі, на нарешті прибраних після зимового бруду вулицях зустрічатимемо усміхнених людей з надією на обличчях, які спішать на улюблену роботу, а не на “прогресивні” або інші революційні мітинги за тридцять гривень, чи чатувати Президента біля Секретаріату, щоб повідати йому про дурисвітство місцевого унтер-пришибєєва.
Уявіть собі, як одухотворена й усміхнена Наталія Михайлівна дефілює у помаранчевому шарфику травневими вулицями чистенького святкового Києва під руку з послом милих її серцю Сполучених штатів з одного боку, а з іншого її обережно тримає за лікоть Володимир Марченко, і всі посилають повітряні поцілунки щасливому столичному люду. А на тротуарі у натовпі, як прості смертні, стоять Віктор Федорович і Віктор Володимирович і... шалено ревнують.
Володимир Тишко