Якщо політреформа нелегітимна, чи легітимний Ющенко?
04/01/2005 | Mykyta
Випадково вперше за довгий час заблукавши на сторінку Телекритики побачив цю статтю (нижче). Думаю, що багатьом буде цікаво її прочитати. Це не значить, що я цілком погоджуюсь з автором, але це також можлива точка зору на т.зв. "політреформу" і питання її відміни чи невідміни.
===================================
http://www.telekritika.kiev.ua/tvweek/?id=21609
Якщо політреформа нелегітимна, чи легітимний Ющенко?
На жаль, сталося те, в що не хотілося вірити. Низка громадських організацій порекомендувала президенту Віктору Ющенку звернутися до Конституційного суду з поданням щодо визнання неконституційними змін до Конституції України, ухвалених 8 грудня 2004 року під час сакраментального “пакетного” голосування. Одночасно голова Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва й місцевого самоврядування Анатолій Матвієнко заявив про ініціативу групи депутатів поставити під сумнів законність та конституційність рішення про внесення змін до Конституції і про збір підписів парламентаріїв з метою подання до Конституційного суду стосовно скасування цих змін.
Автор цих рядків мав інформацію про зазначені наміри ще у минулий четвер. Ба більше: мені відомо і те, хто персонально стоїть за депутатами, хто саме із-за лаштунків підштовхує правозахисників та політологів. Останні можуть вважати себе дуже незалежними та послідовними у своїх діях (справді, Харківська правозахисна група дошкульно критикувала законопроект 4180 ще на стадії його зародження), але насправді йдеться про велику політичну гру, в якій не тільки інтелектуали та парламентарії, а й сам президент Ющенко, схоже, виявився заручником певних осіб із свого ближнього оточення. І хоча глава держави 29 березня заявив, що не прагне скасування політреформи, ситуація, коли когось можуть оженити без його участі, реальна не тільки в побутових стосунках. Отож, щоб не поповнити число бранців чужої гри, гадаю, варто поміркувати: а що може за собою потягнути скасування у Конституційному суді так званої “політреформи”?
Ставлю це слово у лапки, оскільки за останні два роки у найрізноманітніших виданнях під різними псевдонімами і під власним прізвищем я критикував усі варіанти запропонованих змін до Конституції щодо перерозподілу владних повноважень, оскільки жоден із них, як на мене, не робив систему керування Українською державою кращою за ту, яка виписана у чинному Основному Законі. Відтак я повністю згоден зі, скажімо, головою Центру політико-правових реформ Ігорем Коліушком: перш, ніж змінювати Конституцію, варто було б спробувати прискіпливо виконувати всі її положення. Бо ж президент Кучма демонстративно поводився з нормами Конституції так, як йому (точніше, його фаворитам) хотілося: видавав укази з економічних питань після закінчення терміну дії відповідних перехідних положень, призначав заступників міністрів, державних секретарів у міністерства, напряму командував Кабміном тощо. А чим була Адміністрація Президента – орган, не передбачений Конституцією, - як не владною, а зовсім не консультативною, структурою (пряме порушення Основного Закону було фактом навіть тоді, коли глава Адміністрації вручав від імені глави держави ордени і почесні звання)? А з якого дива ще одна владна структура, також не передбачена Конституцією – Державна податкова адміністрація – офіційно звалася в Україні “силовою структурою”? Список порушень можна продовжити, але головне інше. По-перше, жодної години Україна (точніше, її влада) за часів Кучми не жила за Конституцією. По-друге, жоден варіант “політреформи” не передбачав практичної реалізації гучно задекларованої принципової зміни владного режиму: як мала Україна змішану (або ж напівпрезидентську) форму правління, так і має її після 8 грудня 2004 року. Тривалі ж розмови про “перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки” – то або від лукавого, або від невігластва: у жодному пристойному підручнику чи довіднику з політичних наук такі форми правління не названі, є лише згадана змішана, з особливостями у кожній державі. По-третє, повноваження президента і прем‘єра за новим варіантом Конституції так само залишаються взаємосуперечливими. По-четверте, за умов партійно-пропорційних виборів різко зменшилися можливості контролю за ними з боку громадських організацій (положення про цей контроль до Основного Закону не записали, а за новим виборчим законодавством НДО мають значно менше прав щодо контролю за виборами, ніж раніше). І, нарешті, сама “політична реформа” була проведена впоперек букви закону.
І знов-таки, тут я повністю згоден з тим, що говорить Ігор Коліушко, зокрема, в інтерв‘ю Інтернет-виданню ProUA: по-перше, говорить він, існують всі підстави для подання до Конституційного суду щодо “порушення процедури прийняття цього закону 8 грудня. Підстав для того, щоб Конституційний суд таке подання задовольнив, на мою думку, є багато. В першу чергу, грубе порушення полягає в тому, що в текст законопроекту 4180 після висновку на нього Конституційного суду було внесено дуже багато змін. Зміни, як пояснювали ініціатори цього всього, полягали у вилученні поправок або в суто стилістичному редагуванні. Насправді це не так. В законопроект додали нові норми, цілі частини статей. А також є кілька змін так званого стилістичного редагування, коли воно змінило саму правову норму. Наприклад, зміна “та” на “або”. Друга позиція – порушення регламенту. У подібних випадках передбачене постатейне голосування. Голосування “в пакеті” також спірна норма – прямої заборони немає, але якось нелогічно звучить “зміни в Конституцію як додача до прийняття звичайного закону”. Тому на основі цих міркувань я вважаю, що Конституційний суд може скасувати цей закон”.
До цього можна додати, що “політреформа” передбачила істотне звуження повноважень глави держави у проміжку між першим і повторним другим туром голосування, іншими словами, виборці вивели у другий тур Ющенка та Януковича, виходячи з одного спектру повноважень нового президента, а одержали главу держави із зовсім іншим обсягом влади. Тому тут також, очевидно, можна знайти підстави для скасування “реформи”. І, нарешті, не будемо забувати ті положення, про які постійно веде мову Харківська правозахисна група, - скажімо, про розширення функцій прокуратури, що прямо суперечить узятим Україною перед Радою Європи зобов‘язанням і закриває нам шлях до Євросоюзу.
І взагалі (знов-таки, пошлюсь на Харківську правозахисну групу, на її заяву у переддень “реформи”, 7 грудня 2004 року), не треба забувати і про реальний світ, який оточує Україну, де діють сильні президенти, котрі мають механізми швидкого реагування на зовнішні виклики, а “запропонована реформаторами редукція статусу Президента до суто представницьких зовнішньополітичних функцій є не тільки мало вмотивованою і невиправданою, але й загрозливою для забезпечення інтересів державної незалежності і народного суверенітету. Якщо реформа відбудеться, й без того значний корпоративізм в політичній системі України різко зросте. Вплив егоїстичних інтересів потужних фінансово-економічних груп на парламент посилиться й набуде системного характеру”.
І все-таки, “ламати” пакет, як на мене, не випадає. По-перше, тому, що він був результатом реального компромісу між різними групами політичної еліти України, досягнутим за участі міжнародних посередників. Певні обов‘язки при цьому взяли на себе всі учасники “круглого столу”. Як справедливо зауважив Юрій Луценко, коментуючи події тих днів, вибір стояв так: брати владу силою чи голосувати за “пакет”. Більшість депутатів від Соцпартії та “Нашої України” не наважилися на пропонований їм Луценком крок: першими йти в лавах атакуючих. Перегравати тепер ситуацію шляхом звертання до Конституційного суду – це якось не по-чоловічому, чи не так? Та й своїх зобов‘язань, навіть перед Кучмою та Януковичем, слід дотримуватися.
По-друге, варто висмикнути з “пакета” одну складову, як “розсиплеться” легітимність усього блоку ухвалених тоді законів. А відтак – чи буде Віктор Ющенко, обраний на основі нелегітимних чи навіть сумнівно легітимних законів, “справжнім” президентом? По-третє, навіщо папузі тромбон, а чинній новій владі – повернення до старого варіанту Конституції? Справді, попередній варіант Основного Закону, можливо, навіть краще виписаний і ефективніший за змінений, але чи не краще йти вперед, ніж повертатися назад? Іншими словами, чи не варто випробувати новий варіант розподілу влад, поставити крапку на міфах про “надзвичайно демократичну парламентсько-президентську республіку” й одразу після виборів 2006 року почати працю над змінами до Конституції, які б справді враховували зауваження і поради Венеціанської комісії, тобто справді наближали б Україну до Європи?
І, нарешті, чи не виглядатиме Віктор Ющенко в очах широкого загалу (навіть серед значної частини своїх симпатиків) у разі подання до Конституційного суду про скасування “політреформи” таким собі “другим виданням” Леоніда Кучми, якому йдеться тільки про розширення повноважень?
Наразі Ющенко має надзвичайно високий, як на президента України, рівень довіри до себе з боку суспільства, і його легітимність ґрунтується не тільки на формальній законності обрання, а й на особистій харизмі. І навіть якщо формальна складова легітимності після скасування “політреформи” буде підтверджена тим же Конституційним судом, чи не постраждає харизма – реальна основа президентської політичної сили? З іншого боку, чи може бути той самий Конституційний суд, який приблизно рік тому вирішив, що Леонід Кучма має право знову балотуватися на посаду глави держави, тобто (не вір очам своїм!) його друге президентство є першим, - чи такий Конституційний суд має право бути найвищим арбітром у настільки дражливому питанні, як повноваження гілок влади й особисто президента країни?
Хтось, можливо, скаже “так”. Для когось порушення регламенту при ухваленні “пакету” важливіші за стабільність суспільного розвитку. Не знаю. Як на мене, не варто було б поспішати. Зрештою, оскільки всі гілки влади саме зараз наче працюють в унісон, чому б не провести експеримент з оптимального поділу повноважень між владними інституціями? Схоже, такої думки дотримується і сам Ющенко, котрий 29 березня на прес-конференції заявив, що готовий до перерозподілу повноважень, але не хотів би віддавати повноту влади в нечесні руки. Що ж, це було б непогано, якщо на перешкоді не стануть амбіції тих, для кого Ющенко – тільки знаряддя для забезпечення власних бізнес-інтересів.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, для «Телекритики»
===================================
http://www.telekritika.kiev.ua/tvweek/?id=21609
Якщо політреформа нелегітимна, чи легітимний Ющенко?
На жаль, сталося те, в що не хотілося вірити. Низка громадських організацій порекомендувала президенту Віктору Ющенку звернутися до Конституційного суду з поданням щодо визнання неконституційними змін до Конституції України, ухвалених 8 грудня 2004 року під час сакраментального “пакетного” голосування. Одночасно голова Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва й місцевого самоврядування Анатолій Матвієнко заявив про ініціативу групи депутатів поставити під сумнів законність та конституційність рішення про внесення змін до Конституції і про збір підписів парламентаріїв з метою подання до Конституційного суду стосовно скасування цих змін.
Автор цих рядків мав інформацію про зазначені наміри ще у минулий четвер. Ба більше: мені відомо і те, хто персонально стоїть за депутатами, хто саме із-за лаштунків підштовхує правозахисників та політологів. Останні можуть вважати себе дуже незалежними та послідовними у своїх діях (справді, Харківська правозахисна група дошкульно критикувала законопроект 4180 ще на стадії його зародження), але насправді йдеться про велику політичну гру, в якій не тільки інтелектуали та парламентарії, а й сам президент Ющенко, схоже, виявився заручником певних осіб із свого ближнього оточення. І хоча глава держави 29 березня заявив, що не прагне скасування політреформи, ситуація, коли когось можуть оженити без його участі, реальна не тільки в побутових стосунках. Отож, щоб не поповнити число бранців чужої гри, гадаю, варто поміркувати: а що може за собою потягнути скасування у Конституційному суді так званої “політреформи”?
Ставлю це слово у лапки, оскільки за останні два роки у найрізноманітніших виданнях під різними псевдонімами і під власним прізвищем я критикував усі варіанти запропонованих змін до Конституції щодо перерозподілу владних повноважень, оскільки жоден із них, як на мене, не робив систему керування Українською державою кращою за ту, яка виписана у чинному Основному Законі. Відтак я повністю згоден зі, скажімо, головою Центру політико-правових реформ Ігорем Коліушком: перш, ніж змінювати Конституцію, варто було б спробувати прискіпливо виконувати всі її положення. Бо ж президент Кучма демонстративно поводився з нормами Конституції так, як йому (точніше, його фаворитам) хотілося: видавав укази з економічних питань після закінчення терміну дії відповідних перехідних положень, призначав заступників міністрів, державних секретарів у міністерства, напряму командував Кабміном тощо. А чим була Адміністрація Президента – орган, не передбачений Конституцією, - як не владною, а зовсім не консультативною, структурою (пряме порушення Основного Закону було фактом навіть тоді, коли глава Адміністрації вручав від імені глави держави ордени і почесні звання)? А з якого дива ще одна владна структура, також не передбачена Конституцією – Державна податкова адміністрація – офіційно звалася в Україні “силовою структурою”? Список порушень можна продовжити, але головне інше. По-перше, жодної години Україна (точніше, її влада) за часів Кучми не жила за Конституцією. По-друге, жоден варіант “політреформи” не передбачав практичної реалізації гучно задекларованої принципової зміни владного режиму: як мала Україна змішану (або ж напівпрезидентську) форму правління, так і має її після 8 грудня 2004 року. Тривалі ж розмови про “перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки” – то або від лукавого, або від невігластва: у жодному пристойному підручнику чи довіднику з політичних наук такі форми правління не названі, є лише згадана змішана, з особливостями у кожній державі. По-третє, повноваження президента і прем‘єра за новим варіантом Конституції так само залишаються взаємосуперечливими. По-четверте, за умов партійно-пропорційних виборів різко зменшилися можливості контролю за ними з боку громадських організацій (положення про цей контроль до Основного Закону не записали, а за новим виборчим законодавством НДО мають значно менше прав щодо контролю за виборами, ніж раніше). І, нарешті, сама “політична реформа” була проведена впоперек букви закону.
І знов-таки, тут я повністю згоден з тим, що говорить Ігор Коліушко, зокрема, в інтерв‘ю Інтернет-виданню ProUA: по-перше, говорить він, існують всі підстави для подання до Конституційного суду щодо “порушення процедури прийняття цього закону 8 грудня. Підстав для того, щоб Конституційний суд таке подання задовольнив, на мою думку, є багато. В першу чергу, грубе порушення полягає в тому, що в текст законопроекту 4180 після висновку на нього Конституційного суду було внесено дуже багато змін. Зміни, як пояснювали ініціатори цього всього, полягали у вилученні поправок або в суто стилістичному редагуванні. Насправді це не так. В законопроект додали нові норми, цілі частини статей. А також є кілька змін так званого стилістичного редагування, коли воно змінило саму правову норму. Наприклад, зміна “та” на “або”. Друга позиція – порушення регламенту. У подібних випадках передбачене постатейне голосування. Голосування “в пакеті” також спірна норма – прямої заборони немає, але якось нелогічно звучить “зміни в Конституцію як додача до прийняття звичайного закону”. Тому на основі цих міркувань я вважаю, що Конституційний суд може скасувати цей закон”.
До цього можна додати, що “політреформа” передбачила істотне звуження повноважень глави держави у проміжку між першим і повторним другим туром голосування, іншими словами, виборці вивели у другий тур Ющенка та Януковича, виходячи з одного спектру повноважень нового президента, а одержали главу держави із зовсім іншим обсягом влади. Тому тут також, очевидно, можна знайти підстави для скасування “реформи”. І, нарешті, не будемо забувати ті положення, про які постійно веде мову Харківська правозахисна група, - скажімо, про розширення функцій прокуратури, що прямо суперечить узятим Україною перед Радою Європи зобов‘язанням і закриває нам шлях до Євросоюзу.
І взагалі (знов-таки, пошлюсь на Харківську правозахисну групу, на її заяву у переддень “реформи”, 7 грудня 2004 року), не треба забувати і про реальний світ, який оточує Україну, де діють сильні президенти, котрі мають механізми швидкого реагування на зовнішні виклики, а “запропонована реформаторами редукція статусу Президента до суто представницьких зовнішньополітичних функцій є не тільки мало вмотивованою і невиправданою, але й загрозливою для забезпечення інтересів державної незалежності і народного суверенітету. Якщо реформа відбудеться, й без того значний корпоративізм в політичній системі України різко зросте. Вплив егоїстичних інтересів потужних фінансово-економічних груп на парламент посилиться й набуде системного характеру”.
І все-таки, “ламати” пакет, як на мене, не випадає. По-перше, тому, що він був результатом реального компромісу між різними групами політичної еліти України, досягнутим за участі міжнародних посередників. Певні обов‘язки при цьому взяли на себе всі учасники “круглого столу”. Як справедливо зауважив Юрій Луценко, коментуючи події тих днів, вибір стояв так: брати владу силою чи голосувати за “пакет”. Більшість депутатів від Соцпартії та “Нашої України” не наважилися на пропонований їм Луценком крок: першими йти в лавах атакуючих. Перегравати тепер ситуацію шляхом звертання до Конституційного суду – це якось не по-чоловічому, чи не так? Та й своїх зобов‘язань, навіть перед Кучмою та Януковичем, слід дотримуватися.
По-друге, варто висмикнути з “пакета” одну складову, як “розсиплеться” легітимність усього блоку ухвалених тоді законів. А відтак – чи буде Віктор Ющенко, обраний на основі нелегітимних чи навіть сумнівно легітимних законів, “справжнім” президентом? По-третє, навіщо папузі тромбон, а чинній новій владі – повернення до старого варіанту Конституції? Справді, попередній варіант Основного Закону, можливо, навіть краще виписаний і ефективніший за змінений, але чи не краще йти вперед, ніж повертатися назад? Іншими словами, чи не варто випробувати новий варіант розподілу влад, поставити крапку на міфах про “надзвичайно демократичну парламентсько-президентську республіку” й одразу після виборів 2006 року почати працю над змінами до Конституції, які б справді враховували зауваження і поради Венеціанської комісії, тобто справді наближали б Україну до Європи?
І, нарешті, чи не виглядатиме Віктор Ющенко в очах широкого загалу (навіть серед значної частини своїх симпатиків) у разі подання до Конституційного суду про скасування “політреформи” таким собі “другим виданням” Леоніда Кучми, якому йдеться тільки про розширення повноважень?
Наразі Ющенко має надзвичайно високий, як на президента України, рівень довіри до себе з боку суспільства, і його легітимність ґрунтується не тільки на формальній законності обрання, а й на особистій харизмі. І навіть якщо формальна складова легітимності після скасування “політреформи” буде підтверджена тим же Конституційним судом, чи не постраждає харизма – реальна основа президентської політичної сили? З іншого боку, чи може бути той самий Конституційний суд, який приблизно рік тому вирішив, що Леонід Кучма має право знову балотуватися на посаду глави держави, тобто (не вір очам своїм!) його друге президентство є першим, - чи такий Конституційний суд має право бути найвищим арбітром у настільки дражливому питанні, як повноваження гілок влади й особисто президента країни?
Хтось, можливо, скаже “так”. Для когось порушення регламенту при ухваленні “пакету” важливіші за стабільність суспільного розвитку. Не знаю. Як на мене, не варто було б поспішати. Зрештою, оскільки всі гілки влади саме зараз наче працюють в унісон, чому б не провести експеримент з оптимального поділу повноважень між владними інституціями? Схоже, такої думки дотримується і сам Ющенко, котрий 29 березня на прес-конференції заявив, що готовий до перерозподілу повноважень, але не хотів би віддавати повноту влади в нечесні руки. Що ж, це було б непогано, якщо на перешкоді не стануть амбіції тих, для кого Ющенко – тільки знаряддя для забезпечення власних бізнес-інтересів.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, для «Телекритики»