МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Сергій Грабовський: Коли сила стає слабкістю(л)

01/20/2006 | Albes
Коли сила стає слабкістю
http://www2.pravda.com.ua/news/2006/1/20/37814.htm

Сергій Грабовський , для УП, 20.01.2006, 11:49

Аутогенні загрози парламентській демократії

Навіть серед значної частини противників української політичної реформи в її нинішньому виконанні сама ідея переходу більшості повноважень щодо формування уряду від президента до парламенту не викликає особливої критики.

Мовляв, у Європі майже повсюдно так роблять, і нічого, система дієва, ефективна, забезпечує політичну соціальну та економічну стабільність.

І все воно наче й так, якщо брати до уваги сучасну європейську ситуацію; але до Другої світової війни, коли йшлося про новопосталі держави чи недостатньо зміцнілі демократії, дуже часто велося інакше.

Та і після війни, коли ситуація у Старому Світі не надто стабілізувалася, парламентська демократія без берегів і без внутрішніх стопорів призводила до тяжких політичних та економічних криз.

Тільки три, але показові, історичні приклади.

Сталося так, що у перших в історії країни демократично обраних у листопаді 1922 року польських Національних зборах жодна політична сила – ані ліві, ані центристи, ані праві і ультраправі, ані представники національних меншин – не мала переваги.

Відтак у парламенті виникали нестійкі альянси та коаліції, які здебільшого швидко руйнувалися, тому за чотири наступних роки у країні правили аж шість урядів, кожен із яких проводив свою, несхожу на інших соціально-економічну політику.

Отже: невдовзі після виборів уряд Юліана Новака, який спирався на лівих і лібералів, був усунутий; на чолі виконавчої влади у грудні 1922 року став генерал Владислав Сікорський, який спирався на помірковані парламентські фракції. Генерал-прем'єр намагався приборкати інфляцію і протистояти радикалам усіх ґатунків. Зі зрозумілих причин праві були проти цього уряду і домоглися свого.

У кінці травня 1923 року уряд був відправлений у відставку, новим прем'єром – речником правих та ультраправих – став Вінцентій Вітос. Унаслідок не дуже грамотних економічних дій верхівки влади в країні спалахнула гіперінфляція.

Якщо у травні за один долар давали 52 тисячі польських марок, то у грудні – аж 6 мільйонів. В Польщі помітно посилився страйковий рух. У відповідь уряд був переформований шляхом введення туди прихильників жорсткої лінії, таких, як віце-прем'єр Корфанти. У листопаді в Кракові спалахнуло антиурядове повстання – 30 вбитих, сотні поранених.

Паралельно активізувалося комуністичне підпілля, яке не гребувало масштабними терактами проти "панської влади". У грудні парламентські сили знову перегрупувалися; уряд Вітоса був відправлений у відставку, новим прем'єром став знаний економіст Владислав Ґрабський, який спирався на парламентське представництво поміркованих правих та центристів.

Цей уряд протримався майже два роки і зумів досягнути чималих успіхів в економіці. Нестабільна польська марка була замінена стабільним злотим, гіперінфляція залишилася у царині спогадів, почалася земельна реформа, були розгорнуті роботи з модернізації війська (отже, зі створення власного військово-промислового комплексу) та з будівництва морського порту у Ґдині.

Але врешті-решт противники уряду Ґрабського зуміли сколотити проти нього більшість парламенту, поставили в провину прем'єру негативний вплив на польську економіку від падіння експорту; і хоча це падіння було спричинене процесами на світовому ринку, у листопаді 1925 року Ґрабський змушений був подати у відставку.

Наступний коаліційний уряд сформував Олександр Скшинський. Він спирався на компроміс правих, лібералів та соціалістів, відтак проіснував недовго.

Знову почалася інфляція, яка так і не була здолана, безробіття зросло, розпочалися нові хвилі масових страйків, тому на початку травня 1926 року глава уряду після конфлікту з соціалістами подав у відставку.

На чолі виконавчої влади Польщі знову став Вітос, тепер уже як відвертий представник ультраправих. У відповідь ліві партії заявили, що йдеться про "виклик усій польській демократії".

У цій ситуації, спираючись на загальне невдоволення населення і на його потяг до "сильної руки", маршал Юзеф Пілсудський, котрий весь цей час провів наче у політичному затінку, знову вийшов на передні рубежі політики. 12 травня вірні Пілсудському війська підняли повстання і до кінця дня 14 травня з боями оволоділи Варшавою.

В жорстоких боях загинули 379 осіб, поранено було понад 1000. Відтак у Польщі майже на 10 років встановився авторитарний режим маршала Пілсудського, а значення парламенту аж до часів демонтажу комунізму, тобто на 60 з гаком років, зійшло на пси.

У Німеччині події розвивалися інакше, але і схожість з описаним щойно сценарієм, видається, очевидна. Отже: на початку 1930-х років з Німеччиною, яка намагалася подолати тяжкий вплив наслідків світової економічної кризи, злий жарт зіграла серія гучних політичних розбірок національного масштабу.

Адже з березня 1932 по березень 1933 року в країні відбулося аж п'ять загальних виборів: двоє президентських, троє – позачергових парламентських.

Годі й казати, що впродовж цього року не існувала стійка парламентська більшість, і хоча за Веймарською Конституцією така більшість була для уряду за певних обставин не обов'язковою, один одного змінили четверо канцлерів, кожен із яких проводив істотно відмінну від іншого соціально-економічну політику.

Суспільну напругу посилювали масштабні зіткнення радикальних політичних сил, нездатність депутатів та мас-медіа піднятися над поточною колотнечею, постійні страйки, локаути, масові заворушення, активне втручання у німецьку політику з боку Комінтерну тощо.

Якщо детальніше, то у травні 1932 року відбулася відставка уряду Генріха Брюнінга, який в соціально-економічній царині посідав ліберальні позиції. 1 червня прем'єром призначений Франц фон Папен, який найменше цікавився економікою, а найбільше – політичними інтригами з метою втримання влади.

Тому 4 червня оголошені позачергові парламентські вибори. 31 липня вибори відбулися, але Рейхстаг одразу був розпущений, бо результати виборів не задовольнили ані президента Гінденбурга, ані канцлера. 6 листопада відбулися нові парламентські вибори, за їхніми результатами був сформований уряд меншості на чолі з генералом Куртом Шлейхером, який проводив популістську соціальну політику і був ідейно близьким до лівих націонал-соціалістів Отто Штрассера.

Проте у Рейхстагу уряд не мав стабільної підтримки. Врешті-решт 28 січня 1933 року кабінет Шлейхера був відправлений у відставку, а канцлером 30 січня став Адольф Гітлер.

5 березня пройшли "чергові позачергові" парламентські вибори. Їхній вислід широко відомий. Але воно й не дивно, що у своїй масі німецькі виборці вщент розчарувалися у парламентаризмі - загальне число розчарованих перевищило 60%, адже крім націонал-соціалістів та їхніх союзників до числа симпатиків тоталітаризму слід додати й комуністів.

Досить сказати, що парламентсько-урядова колотнеча відбувалася на тлі того, що для 40% німецьких сімей основним джерелом прожиття стала соціальна допомога...

Здавалося б, цей досвід мав датися взнаки. Але ні! Зрозумілий потяг західних країн до демократії часом набував просто-таки гротескних форм. Скажімо, після Другої світової війни у Франції була встановлена типова парламентська республіка, де, згідно з Конституцією 1946 року, саме Національні збори (нижня палата двопалатного парламенту) мали право затверджувати бюджет, оголошувати війну, підписувати мир, висловлювати довіру чи недовіру уряду.

Президент обирався обома палатами і мав швидше символічну владу, адже склад і програма уряду затверджувалася Національними зборами, що останні й використовували "на повну котушку".

За 13 років за умов передової парламентської демократії в країні змінили один одного аж 25 урядів, сформованих на основі чинної на конкретний момент парламентської більшості. Найбільш успішним урядам вдавалося покерувати трохи більше року (серед таких – уряди Блюма, Мендес-Франса, Ґі Моле), найменш успішним – пару тижнів.

За таких обставин зростання економіки, яке було фактом після війни, змінилося стагнацією; остання ж призвела до значної інфляції і серії масштабних трудових конфліктів.

Тож у травні 1958 року військові виступили з вимогою передати владу генералові Шарлю де Голлю, а 1 червня того ж року він очолив уряд і невдовзі змінив Конституцію, встановивши режим власної президентської влади.

Щоправда, впровадження нового режиму відбулося через загальнонаціональний референдум 28 вересня 1958 року, коли за нову Конституцію висловилося 79, 25% виборців, а сам де Голль істотно відрізнявся в кращий бік не лише від Гітлера, а й від Пілсудського, у якого, до речі, був військовим радником у 1920 році під час війни Польщі з радянською Росією.

Та чи було десь на небесах запрограмовано, що повоєнна Франція, яка зайнялася іграми з безкраїм парламентаризмом, все ж уникне авторитарного чи тоталітарного правління? Чи це воля щасливого історичного випадку?

Так чи інакше, наведені вище рознесені в історичному часі ситуації у трьох дуже різних європейських країнах засвідчують, що в самому собі парламентаризм несе зародки свого самогубства, якщо цей парламентаризм не є відповідальним.

Але й самої відповідальності тут замало, коли йдеться про щойно конституйовану державу, якою була Польща 1920-х років; даються взнаки нестача парламентських традицій та управлінських звичок, бо ж хотіли тоді польські лідери зробити все якомога краще, а вийшло, як завжди.

Чи й у нас усе буде "як завжди"?..
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua