МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Хто і чому веде інформаційну війну проти Віктора Ющенка

02/17/2006 | Григорій Клочек
Важко, а то й неможливо назвати якогось сучасного політика в світі, на знищення доброго імені якого було б покладено стільки зусиль і витрачено стільки коштів – впевнений, що вони, ті кошти, у своїй сукупності вже вимірюються не мільйонами, а мільярдами.

Йдеться про Віктора Ющенка.

З того часу, як він став прем'єр-міністром і дуже швидко не тільки врятував Україну від фінансового колапсу, дефолту, до якого країну підвели попередні уряди, а й продемонстрував, що, виявляється, можна вчасно виплачувати заробітну плату та регулярно підвищувати пенсії, проти нього одного піднялася інформаційна війна.

Хтось із класиків марксизму-ленінізму проголосив, що війни бувають справедливі йнесправедливі. Інформаційну війну, яку оголосили Ющенку, була не тільки цинічною та жорстокою, а й украй несправедливою, точніше – неправедною.

Уже зараз можна сказати, що кожний, хто брав чи продовжує брати у ній участь, набирається гріха. Хто більше, хто менше – в залежності від активності. Щоб переконатися в цьому, треба згадати найбільш агресивних учасників інформаційної війни, що відбувалася під час президентських виборів: Піховшика, Корчинського, Джангірова…

Де вони зараз і як ся мають? Можна уявити, який моральний тягар звалили вони на плечі своїм нащадкам – тим, хто носить їх прізвища. Іноді згадується жінка, депутат від Партії регіонів, та, яка, виступаючи на відомому з'їзді у Сєвєродонецьку, виголосила спіч про "клеймо диявола" на обличчі отруєного Ющенка.

Як їй зараз живеться? Якщо вона не відчуває докорів сумління, якщо не ховає очей від зустрічних поглядів – то будьмо певні, що це вже ознака моральної паталогії.

Інформаційна війна проти Ющенка відбувалася і відбувається з використанням усіх можливих засобів – тут і гебельсівська брехня, яка ґрунтується на принципі "чим її, брехні, більше, тим швидше народ їй повірить", і розповсюдження слухів, і віртуозне маніпулювання напівправдою, і різного роду маневри, завдання яких полягає у відволіканні уваги від суті, і витончені прийоми т.зв. прихованого словесного впливу на підсвідомість...

Як вчений автор цієї статті довгий час займався проблемою механізму імпліцитних (тобто прихованих) засобів впливу художнього тексту на підсвідомість. Порівняно з цими засобами, прийоми прихованого впливу, якими користуються наші журналісти, є просто дитячими іграшками.

Тому те, що насправді "хоче сказати" автор якогось чергового антиющенківського опусу, легко розгадується. Звідси, в основному, і взято інформацію про головні чинники, напрями та сутнісні наміри більш як п'ятирічної масованої інформаційної атаки на Віктора Ющенка.

У відповідь на питання, хто і чому веде інформаційну війну, потрібна ясність. Якомога доказовіша, така, що оголює суть.

У Ющенка, як у людини і політика, є дві основні якості, які стали головними чинниками самоорганізації його супротивників, їх активної мобілізації на такий відчайдушний спротив, немов би перед ними постало питання життя чи смерті.

Перша якість: як людина і як політичний лідер Ющенко наділений глибинною українськістю.

Друга якість: він прекрасно розуміє цінності власне демократичного суспільства і як політичний лідер чітко спрямований на побудову по-справжньому демократичної України. У даний історичний момент Україна потребувала лідера саме з такими світоглядними домінантами.

Розглянемо кожний із цих світоглядних концептів окремо, щоб дати чітку та вмотивовану відповідь на два питання:

1. Чому кожний із них є украй важливим для людини, яка волею народу стала президентом України?

2. Чому саме ці якості мобілізують певні політичні сили на відчайдушний, з ознаками майже смертельного переляку спротив, який набув формату жорстокої та вкрай цинічної боротьби без яких би там не було моральних норм і правил інформаційної війни?

Почнемо з українськості.

Звернемося до одного з Шевченкових пророцтв. Перебуваючи у квітні-травні 1847 року в казематі третього жандармського відділення (те відділення було прообразом майбутніх НКВС, КДБ, ФСБ та їм подібних організацій), Тарас Шевченко був вражений ретельністю, з якою російські жандарми розслідували справу Кирило-Мефодіївського товариства.

Членами того товариства була група молодих, винятково здібних (чого тільки варті були такі особистості, як 27-річний професор Київського університету ім. Св. Володимира Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, блискучий освічений юрист Микола Гулак та ін.) людей, які волею Божою зібралися в один час і в одному місці, аби пройнятися однією ідеєю – ідеєю відродження та самоствердження української нації.

То був перший цвіт української духовної еліти, якою володіли найшляхетніші наміри служити своєму народу. Але весь він опинився у вологих петербурзьких підвалах третього жандармського відділення.

Немає сумніву, що Тарас Шевченко, володіючи геніальною здатністю заглядати у майбутнє, задумався над питанням: а що буде з його народом, якого у майбутньому регулярно позбавлятимуть еліти – тих, кому призначено природою бути провідниками нації.

Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені.

Бо для того, щоб з достатньою повнотою розтлумачити вислів "злії люде присплять, лукаві", треба було б створити широкоформатне, у кілька томів, дослідження, у якому були б описані всі засоби пригнічення української національної свідомості, що застосовувалися протягом принаймні трьох століть – починаючи від Петра I та злих діянь Катерини II.

І впродовж усіх царських, а потім і більшовицько-радянських часів, та завершуючи буквально останнім десятиліттям уже нібито незалежної України, коли витончені технології присипання національного духу на повну потужність використовувалися всемогутніми електронними ЗМІ, що були підпорядковані антиукраїнським олігархічним кланам.

То було дійсно "присипання", і робилося воно дійсно "лукаво" й дійсно "злими" людьми. Вражає абсолютна точність емоційно-образної оцінки, що міститься у цих Шевченкових словах. Тут справді торкаємося Істини у її найповнішому вираженні.

"… і в огні, її, окраденую, збудять…" – і тут теж вражаюче Пророцтво і абсолютна Істина. Можливо, колись і з'явиться книжка, у якій буде цілеспрямовано досліджено, як розбуджена в огні революційних подій 1917-1919 років Україна не могла ствердитися як Українська Народна Республіка саме через свою окраденість.

Її народ, і, в першу чергу, той його соціальний прошарок, який мав би акумулювати в собі інтелект нації, волю до самоствердження у формі національної держави, був вражений анемією національної свідомості.

А через те окраденість народу можна характеризувати як відсутність волі бути нацією і здобути свою державність як форму подальшої самореалізації. Докопуючись до причин поразки УНР, Євген Маланюк, один з найпроникливіших українців ХХ століття, висловив її одним словом – "малоросійство". "Окраденість", за Шевченком, - це "малоросійство", за Маланюком.

Одна і та ж біда. "… Проблема українського малоросійства, – писав Євген Маланюк, – є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв'язаних з нашою основною проблемою – проблемою державності.

Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності – грізним моментом.

Малоросійство бо – наша історична хвороба… (Липинський називав її хворобою бездержавности), хвороба многовікова, отже хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія – тут не поможуть. Її треба буде довгі-довгі десятиліття – ізживати".

Думається, колись буде створене цілісне дослідження того, як протягом 15 років новітньої української незалежності власне малоросійство заважало молодій державі самоствердитися.

Щоб чіткіше уявити малоросійство як ЗЛО, як тягар на ногах, як гальмо, як пута, що заважали руху України на шляху державного будівництва протягом останніх 15 років, треба просто взяти до уваги той безумовний факт, що протистояння головних політичних сил в українському парламенті відбувалося по лінії патріотизм/малоросійство.

Останнє – малоросійство – було різнорідним. В одних випадках антиукраїнська сутність більш-менш старанно маскувалась, в інших – навпаки, демонструвалася майже відкрито. До останніх можна віднести комуністів, які усі роки незалежності без найменшого сорому демонструють, що є "дядьками отечества чужого" (Шевченко).

В цьому плані з ними зблизилася фракція СДПУ(о). Голосування проти уряду Юрія Єханурова дуже точно виявило малоросійський спектр теперішньої Верховної Ради в усій його повноті і ганебності.

Становлення держави – це суперскладний процес формування суперскладної системної цілісності. Ази системного підходу підказують, що таке становлення потребує потужного системотворчого чинника, якими є національна ідея.

Власне, вона має бути тією силою, яка приводить у рух, динамізує процес формування державного організму, об'єднує, гармонізує усі його матеріальні та духовні складові. Але такий процес можливий лише в суспільстві, що характеризується високим рівнем національної самоідентифікації – тобто високим рівнем національної свідомості.

Виходить так, що рівень патріотизму, тобто рівень національної самоідентифікації, характеризує рівень енергетичності народу. Квола національна самосвідомість не здатна запліднитися нав'язаною зверху національною ідеєю, тим більше, вона не здатна самостійно її генерувати – для цього їй не вистачає власної енергії та креативності.

Малоросійство – вірус в національному організмі, який ослаблює енергію самоорганізації.

Відсутність системотворчої національної ідеї створила умови для формування кланово-олігархічної політичної системи. Кожний, хто хоч трохи сумнівається в коректності твердження, що недостатній рівень національної самоідентифікації був одним із чинників встановлення на Україні кланово-олігархічних, по суті, бандитських, порядків, має змогу придивитися до пострадянських реалій у прибалтійських країнах (Литва, Латвія, Естонія).

Там до влади з самого початку прийшли національно-демократичні сили. На перших порах труднощів і там вистачало. Але прагнення більшості населення жити в демократичній державі європейського зразка (а в цьому якраз і криється головний зміст національної ідеї) був тією силою, що дуже швидко вивела названі країни на належний матеріальний і культурний рівень.

Легко простежити, як, формуючись, вона прагнула підпорядкувати собі всі основні й найбільш дієві засоби масового впливу. Це завдання нею було успішно виконане. Всі головні телеканали розподілилися між окремими "сім'ями".

Перша, найбільш видима причина такої монополізації усіх більш-менш дієвих ЗМІ, пояснюється прагненням забезпечити потрібний результат на виборчих перегонах. Народ став електоратом, свідомість якого піддавалася потужним, з добрим технологічним забезпеченням, маніпуляціям.

Не важко зрозуміти, що чи не найголовнішою метою цих маніпуляцій було свідоме зрощення вірусу малоросійства. Як на свідомому, так і на підсвідомому рівні "хрещені батьки" олігархічних кланів розуміли, що їх перебування при владі можливе лише за умов, якщо малоросійська свідомість в суспільстві складатиме критичну масу.

Один з найбільш вживаних маніпуляційних прийомів – будь-що не помічати проблему малоросійства, не згадувати і, тим більше, не аналізувати її. Саме слово "малоросійство" було виключено з політичного лексикону.

Народ змушували жити в атмосфері чужої (не національної) культури, звівши її до російської, добре "розкрученої" попси. Безперервно прокручувані на телеекранах концерти зірок російської попсової естради, серед яких, здається, поза конкуренцією перебуває як еталон малоросійщеності Вєрка Сердючка, розраховані на те, щоб "приспати" національну свідомість у масових масштабах.

Поява на політичному горизонті Віктора Ющенка не на жарт сполошила "хрещених батьків" олігархічних кланів. Їх інтуїція, стимульована диявольським інстинктом самозбереження, одразу ж підказала, що саем від цього політика, який поводився зовсім не агресивно і, здається, у стосунках із тими ж "хрещеними батьками" був доволі толерантним, їм, олігархам, що вже на той час фактично захопили в Україні владу,

треба чекати найбільшої небезпеки.

Його харизматичність, що вдало поєднується з добре вираженим талантом менеджера-фінансиста, засвідчувала перспективність як політика. Проте не це насторожувало "хрещених отців". Вони відчували його потужну українськість.

А це означало, що його прихід до влади здатний започаткувати бодай довгий, бодай болючий, та все ж успішний процес відродження національного духу, який несумісний з антинародним кланово-олігархічним режимом. Прихід до влади Віктора Ющенка дав би українському суспільству потужний імпульс до національного пробудження.

Десять років тому, відвідуючи музей в с. Шевченковому (колишня Кирилівка) на Черкащині, почув від його директора розповідь про те, як одного дня до музею під'їхала кавалькада лімузинів. Виявилося, що це була група найповажніших українських банкірів, приїзд яких організував нещодавно обраний на посаду голови Національного банку Віктор Ющенко.

Оглянувши музей, який вже багато років потерпав від безгрошів'я і тому виглядів непрезентабельно, банкіри почули від голови Нацбанку пропозицію розщедритися, стати благодійниками. "Це святиня нашого народу…", – сказав він. З того часу і почалося відродження музею.

Вже у перший місяць свого президентства Віктор Ющенко очолив поїздку найбагатших людей України у Батурин – таким чином, мабуть, хотів викликати у них почуття причетності до народу, серед якого вони живуть, та до його історії…

Чи не найкраще зрозумів та надзвичайно високо оцінив українськість Віктора Ющенка український журналіст грузинського походження Вахтанг Кіпіані. У найдраматичніші дні виборчої кампанії 2004 року він писав: "Набридло бути нацією без держави. Суспільством без громадян. Християнами без віри. Отже, треба йти і голосувати: за Україну! І, звичайно, за Ющенка!

Чому?

Тому що він єдиний із українських політиків звертається до матері на Ви.

Тому що Варвара Тимофіївна, його мама, пережила більшовицький голодомор і її син завжди пам'ятатиме про цей та інші жахливі експерименти над українським народом.

Тому що він є сином солдата Великої Вітчизняної війни, в'язня німецького концентраційного табору Освенцим Андрія Андрійовича Ющенка, який все життя пропрацював сільським вчителем.

Тому що він є носієм козацької національної ідеї, ніколи не розділятиме людей на "східняків" і "бандерівців", на україномовних і російськомовних.

Тому що він плекає у родині народні традиції, шанує старовинні звичаї свого народу.

Тому що він ніколи не осквернить вуст матюччям, "фєнєю" і не назве свій народ "козлами".

Тому що він збирає колекцію раритетів Трипілля, яку хотів би передати Національному музею цієї унікальної праукраїнської культури.

Тому що він єдиний із політиків знає, хто такий Василь Стус, чим славний Іван Світличний, що зробила в житті Алла Горська і як загинув Валерій Марченко.

Тому що він слухає Тараса Петриненка, "ВВ", "Кому вниз", "Океан Ельзи", "Гайдамаки"…

Тому що він любить бджіл, а трударі-бджоли люблять лише людей добрих серцем. Більшу частину меду він віддає в дитячі будинки".

Українство Віктора Ющенка - здорове, повнокровне. Він несе його відкрито, проте природно, без жодних РR-них підтекстів. Несе красиво. Спостерігаючи за ним, приходиш до висновку, що таким чином явлене українство має не тільки морально-етичне, а й естетичне вираження – воно є просто красивим. Як красивою є любов сина до матері. Як красивими є Вірність, Надійність, Відданість.

Малоросійство не терпить повнокровного українства, бо поряд з ним майже на підсвідомому рівні відчуває свою моральну ущербність.

Кравчук і Кучма – типові малороси. У першого з них українство було винищене довгим перебуванням на керівних посадах в Компартії, у другого його, здається, й зовсім не було, бо він, як відомо, лише у 60-річному віці почав здогадуватися, що "Україна – не Росія".

Для українського народу з його критично низьким рівнем національної самоідентифікації президент-малорос є варіантом майже катастрофічним.

Якщо головний державний муж України не відчуває глибинної причетності до нації, причетності, яка визначає рівень відповідальності за її долю, то це зразу ж відбивається на житті суспільства наскрізним негативом – корупція, економічна стагнація, занепад моралі, освіти, усіх секторів культури є рисами взаємопов'язаними і складають систему з мінусовим знаком.

Президентство Кравчука та Кучми дає безліч прикладів саме такої "системотворчої" дії малоросійства.

Олігархічні клани, що в політичному житті країни були представлені такими партіями як СДПУ(о), "Трудова Україна", Партія регіонів – далеко не єдина сила, яка органічно не сприймала Віктора Ющенка як кандидата в президенти через його яскраво виражене українство.

Категорично проти нього були налаштовані такі відверті антиукраїнські політичні сили, як комуністи та прогресивні соціалісти.

Поставимо питання прямо: чи можна вважати антиукраїнськість окремих політичних сил в парламенті об'єктивним відображенням ситуації, що склалася в суспільстві? Ні! Категорично – ні! На превеликий жаль, українська аналітична журналістика, так само, як і "високі" політологія та соціологія поставлену проблему майже не аналізують.

Розрив між антиукраїнською (по суті) ідеологією олігархічних партій, представлених у парламенті, і "антиукраїнськими" настроями, які існують у населення, величезний. І кожний з нас це розуміє, бо бачить, що в реальному житті прояви антиукраїнства украй рідкісні і мають характер аномалій.

Зводити російськомовність до антиукраїнства – велика помилка. Серед російськомовного населення не менше (а може й більше!) справжніх патріотів своєї держави, ніж серед україномовного. Прикладів – мільйон. Вони на кожному кроці.

Важко знайти серед кіровоградських ЗМІ видання, яке б відстоювало ідею незалежності України, її соборності з більшим темпераментом, з більшим журналістським професіоналізмом за російськомовну газету "Україна-центр".

У нас зовсім не увиразнена думка, що природа антиукраїнства має виключно політичне походження. Воно, як уже пояснювалося, має суто олігархічне походження і посилено культивується представленими в парламенті олігархічними партіями, серед яких на даний момент своєю агресивністю виділяються СДПУ(о) та Партія регіонів.

З ними співпрацюють комуністи – одіозна фракція, що кількісно зменшується від виборів до виборів.

Всі ці сили почувалися б вельми незатишно, якби не отримували могутню ідеологічно-інформаційну підтримку від Росії, зовнішня політика якої стосовно України є продовженням внутрішньої, де активно культивований "російський патріотизм" все більше проймається шовіністичним духом.

Малоросійський елемент та російськомовне населення є головним об'єктом впливу названих сил. Саме це електоральне поле вони намагаються активізувати на свою користь. Антидержавність такої позиції, її цинічна аморальність очевидна.

Проте усі попередні вибори вже не раз доводили, що загравання з російськомовним електоратом з допомогою лозунгів про двомовність та "братський союз з Росією і Білорусією" закінчувалися повним провалом.

Помаранчева революція показала всю штучність протиставлення україномовного та російськомовного електорату. Вища краса Майдану якраз і полягала в тому, що представники різних національностей та релігій засвідчили, що вони є дітьми однієї землі – української, і патріотами однієї держави – України.

Зараз майже всі політики клянуться в тому, що сповідують істинні демократичні цінності. Слово "демократія", так само, як і слова "патріотизм" чи "любов до України", зустрічаються в активному політичному лексиконі навіть комуністів.

Сам же процес демократизації суспільства, яке століттями перебувало в атмосфері дрімучого тоталітаризму і заражене його духом на генетичному рівні, є справою надскладною.

Ось чому спрямованість політичного лідера на утвердження демократичних цінностей найкраще перевіряється його практичними діями як політика. Можна було б, звичайно, отримати уявлення про демократизм поглядів Віктора Ющенка, виходячи з його чисельних висловлювань із допрезидентського періоду.

Але ж у такому випадку не можна гарантувати їх щирість, навіть коли знаєш, що вони належать людині, моральність якої просто несумісна зі звичним для переважної більшості політиків лукавством.

(Ця нездатність Віктора Ющенка лукавити або ж, іншими словами, говорити неправду настільки очевидна, що викликає нерозуміння у більш "правильних" політиків. Нещодавно один з них якось висловився, що наш президент є надто моральним, і йому як політику пішло б на користь, аби він ту моральність якось применшив би).

Якщо відданість політика демократичним принципам перевіряється практикою, то за перший рік свого президентства Віктор Ющенко незаперечно довів свою здатність будь-що відстоювати демократичні або, як зараз кажуть, європейські цінності.

Швидкість, з якою сформувалася кланово-олігархічна система, обумовлювалася кількома чинниками: по-перше, вона бурхливо розвивалася як органічне продовження корумпованості, що розпустила свої метастази ще в "суспільстві розвинутого соціалізму".

По-друге, головною рушійною силою її формування була енергія до скорозбагачення, що посилювалося відсутністю будь-яких моральних гальм. Йдеться про психоз розкрадання державного майна, який охопив усіх чи майже усіх, хто був наближений до влади.

Сформована і зміцніла таким чином кланово-олігархічна система прекрасно відчувала загрозу з боку тих політичних сил, які щиро прагнули демократизації суспільства. Чим більше в суспільстві демократії, тим жорсткіше контрольованою є влада, тим інтенсивніше воно самоочищається від корумпованості.

І тут "хрещені батьки" кланово-олігархічної системи безпомилково вирахували, що найбільш твердим і найбільш перспективним політичним лідером власне демократичного спрямування є Віктор Ющенко.

Отже, глибинна українськість у поєднанні з таким же глибинним демократизмом, були тими домінантними ознаками особистості Віктора Ющенка, які спричинили проти нього безпрецендентну інформаційну війну з боку усіх антиукраїнських та антидемократичних сил на Україні і поза Україною сущих.

Звичайно ж Ющенка спокушували і золотом, і чинами. Звичайно ж, з ним пробували домовитися. І не раз. Не вийшло. Він пішов на вибори. У найбільш драматичні моменти виборів Юрій Луценко скаже про нього як про "ключ до перемоги". Він переміг.

Це була у вищій мірі драматична, але й красива перемога, що потрясла весь світ. Це була перемога українського народу, перемога, яка підтвердила слова Василя Симоненка: "Народ мій є, народ мій завжди буде". Щоправда, для цього йому довелося гранично мобілізуватися, настільки, щоб звитяжити свою приспаність.

Писати цю статтю не легко. Заважає відчуття, що висловлююся про речі очевидні. Проте відчуття очевидності та загальновідомості висловлюваних тез зразу ж зникає, коли вмикаєш телевізор чи розгортаєш газету.

Потрапляєш до сумбурного, хаотичного світу, що залишає гостре враження абсурдності. Виникає підозра, що про суть мало хто знає, а той, хто знає, намагається про неї не говорити.

Цілком можливо, що уникнення суті, спроба заховати її в мутній воді сумбурності та хаосу є диявольськи продуманою виборчою технологією, яка тактично пов'язана з іншою, що втілюється паралельно.

Йдеться про майже відкрите намагання певних політичних сил дестабілізувати, збурити суспільство, породити в ньому настрій неспокою, розгубленості, невпевненості у майбутньому.

Людиною (так само як і суспільством), що доведена до такого стану і не бачить суті, легше маніпулювати, тобто переконувати її в неправді.

Людина, яка чітко розуміє, хто і чому веде безпрецендентну інформаційну війну проти Віктора Ющенка, усвідомлює найбільш сутнісний момент сучасної української політики. Така людина здатна витримати будь-яку інформаційну агресію і зробити правильний вибір.

Григорій Клочек, професор, доктор філологічних НАУ, для УП



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua