03/22/2006 | УНСО-інформ

Наталія ЛЕБІДЬ

Зустріч Шкіля і Зайченка 1 серпня 2003 року

я спостерігала на власні очі –

зовні все виглядало дуже й дуже комільфо...



ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Спочатку цей текст мав інший вступ. Навіть не так: спочатку існували три різні тексти, об`єднані темою УНА-УНСО та 9 березня. Я надсилала їх до “Української правди”, “України молодої” і сайту “Главред”. Жоден з них не сподобався власникам цих ЗМІ, що мало не занурило мене у невиліковні комплекси – невже я справді пишу настільки погано, що вже й не можу розраховувати на друк моїх опусів? Найбільш тяжкий і болісний удар прийшовся зі сторони “України молодої” – газети, в якій я пропрацювала три з половиною роки і де традиційно вела “березнево-унсовську” тему, починаючи з серпня 2001-го, коли тільки переступила поріг “УМ”.

Я довго міркувала над тим, чи дійсно I`m loosing my favorite game, як співають “Кардіганз”, або ж існує якась інша причина того, що я почала писати в стіл при владі Ющенка? Ці думки мене не полишали і на прес-конференції Андрія Шкіля, яку той проводив 9 березня за участю незваних, хоч і очікуваних гостей – Руслана Зайченка та Ігоря Мазура. Вони обидва чудово впізнали авторку цих рядків – ще б пак, через грати клітки у “Загребі” на місцях для преси вони переважно бачили одну мене. Був час, коли Зайченко з лави підсудних навіть вступався за мене перед суддею Воликом – той лементував, завбачивши у моїх руках відеокамеру (я намагалася зазняти процес – для того, щоб Волик добре пам`ятав: на мушці він перебуватиме завжди). Та галантний вік канув в Лету, і “побратими” Шкіля навіть не привіталися зі мною. О, як це було куртуазно! От тоді й звеселилося моє серце недоброю радістю на спомин про те, як моя власна “посестра” – “Україна молода” – зарізала мою велику статтю, де місце знайшлося й для згадок про всіх героїв 9 березня – з вказанням прізвищ, імен та строків ув`язнення (Мазура та Зайченка – в тому числі).

Погодьтеся, що досить дивно почувається репортер, готовий битися з редакторами ЗМІ за власний сюжет, коли герої цього самого сюжету гидують кинути тобі через плече якийсь заяложений “бонжур” – кажу це наперед для охочих позбиткуватися і з моєї мстивості, і з мене самої. Так, на Нобелівську премію миру я не претендую... Так, все, що написано тут, є глибоко суб`єктивним, оскільки походить з мого персонального (себто суб`єктивного) досвіду... І, щоб не затягувати більше передмову, додам на останок таке: йтиметься у цьому моєму матеріалі не стільки про 9 березня (бо на відміну від Тетяни Чорновіл, чию статтю “Обоз” розмістив днями, я не була безпосереднім учасником подій, була хіба що однією з багатьох роззяв, котрі прийшли на Володимирську та на Банкову покричати “Кучму – геть!”), скільки про те, що творилося потім (передовсім – в УНА-УНСО) та про деякі персоналії, з якими довелося свого часу знатися, отже...



ІЩЕ ПРОЛОГ. А ЗАРАЗОМ І ЕПІЛОГ

Отже, не так давно – на котромусь з передноворічних з’їздів “Нашої України” – сиділа я, нудьгуючи, в кулуарах, коли постала переді мною така собі, як пише Ірена Карпа, “дєвучка”. “А ви звідки?”, – спитала дєвучка. Від дурості питання я мало не вдавилася шаровим нашоукраїнським пундиком. Але стрималась, і яко людина бонтонна просто жувати стала в інший бік. “А я – прес-секретар УНА-УНСО, – панянка не образилась й зайшла з другої сторони, – знайомлюсь з пресою, пропоную всім обмінюватись візитками, тримати контакт...”. “Та що ж це таке? – думала я рядками з Висоцького. – Тут за день так накувыркаешься, придешь на съезд – там ты сидишь…”.

А співрозмовниця моя тим часом, мабуть, вирішила, що до мене туго доходить, що таке УНА-УНСО. І почала пояснювати: голова партії – Юрій Шухевич, син Романа Шухевича...“Знаю”, – відказала я. Хоча варіант “здається, знаю” – був би правильнішим. В сенсі: не про те, хто кому батьком доводиться, а про те, хто такий Юрій Романович і чого він прагне від життя... Бо донедавна рідкий мій приїзд у Львів обходився без візиту до Шухевича. Так чи інак, а можливість заскочити на вулицю генерала Чупринки (за адресою з іменем свого легендарного батька орендував офіс його не менш легендарний син) я зазвичай знаходила.

Але що з цього всього важить для “дєвучкі”, яка застигла наді мною в чеканні, бо й досі хоче почути, звідки ж я? Я ледь було не брякнула – привіт Фрейду! – з “України молодої”. (Майже спрацювала на автоматі звична самоідентифікація плюс підсвідома упевненість в тому, що назва газети та моє ім’я увімкнуть для дєвучкі застережне червоне світло: ЦЮ цьотку речниці ЦІЄЇ партії краще не турбувати!). Зізнатися ж, що працюю я тепер в “Без цензури”, каюсь, побоялася. Ризикувала бути роздушеною в обіймах – адже напередодні “БЦ” надрукувала чимале інтерв’ю з майбутнім номером другим виборчого списку УНА-УНСО (тої, що під проводом Шухевича) – Миколою Карпюком.

Відтак розмова з моєю візаві завершилась трохи по-дурному – на пропозицію дружити партіями-газетами я відповіла відмовою. Чому? А бо не хочу, та й по-всьому... Щоправда, часу відповідати на її “чомукання” в мене вже не було – треба було вертатися до зали та слухати Єханурова. А взагалі-то шкода, бо дитина могла подумати, що мені просто нічого сказати. А це не зовсім так.



РІК 2001-2002. КОВАЛЕНКО, ТИМА, КАРПЮК

21 серпня 2001 року вийшла моя перша публікація в “Україні молодій”. Це, власне, була замітка про річницю створення Руху. Однак Рух мене мало цікавив. Йшла я в “УМ” з таємною надією приватизувати тему “України без Кучми”, 9-го березня та політв`язнів. Доти я, захистивши кандидатську дисертацію, писала лише про сугестію та ономатопею в пузаті наукові видання. Вийшовши з бібліотек у real life, я припустилася однієї – неминучої для неофіта – помилки: до смішного романтично сприймала події. Тобто бачила все так: є розіп’яті за всіх нас унсовці, є Понтій Данилович Кучма-Пілат, є євангелісти-медійники. Себе числила серед останніх. А першим віддавала почесті, послуговуючись алюзіями на головну християнську книжку. Над моїми кліше вже сміялись в “УМ”: “Наталя розтягла на цитати усю Біблію...”.

Між тим в УНА-УНСО (як в будь-якій політичній партії) йшла боротьба за лідерство. Це затьмарювало всі інші пріоритети. А до мене така проста річ доходила надто повільно. Вперше з унсовськими розколами я стикнулася 2 жовтня 2001-го року. Точність, пов’язана із виходом в “УМ” моєї – тяжко вистражданої й чималої за обсягом – статті “Героям – слава... і тюрма?”. Про політв’язнів, їхні голодування, жорстокість влади і тому подібний набір речей. Я раділа радістю моськи, що гавкнула на слона, радістю made-self-людини, для котрої це були перші кроки у журналістиці.

А ще на 2 жовтня припало перше судове засідання у “справі 9 березня”. Тож під судом – із моєю статтею в руці – вже тупцював Едуард Коваленко. Нагадую, що він, Юрій Тима та Микола Карпюк – нинішній найкращий друг Зайченка і Мазура – на той час були спаяною тріадою (доки не побили глеки), яка керувала УНА-УНСО. Керувала за відсутністю в активній політиці ув’язненого Андрія Шкіля, для якого згадана трійця ніколи не шкодувала лайна.

“Стаття не зовсім вдала, – сказав мені Коваленко, – треба поговорити”. “Да ты гонишь…”, – подумала я. Але вголос нічого не сказала – занадто повільно в мені помирав кандидат філологічних наук, ще не схильний до брутальностей. Матеріал мій був хороший – я не дарма це підкреслюю – єдиним його недоліком були розставлені не так, як би це хотілося Коваленку, партійні акценти. З усіх же інших сторін це була добротно зроблена стаття. Її юридична складова писалася у співавторстві з Тетяною Монтян, тодішнім адвокатом унсовців.

Нині Тетяна любить дорікнути своєму екс-підопічному Шкілю за невдячність щодо неї. Боюся, що оскільки наші шляхи з нею теж давно розійшлись, я так само занесена у чорний список говнюків, які манкірують Танею. Ні, я не забула Тетяну Монтян. Саме їй я завдячую своєю початковою юридичною освітою, знайомством із тим, що таке попередній розгляд справи судом (котрий якраз і відбувався 2 жовтня 2001 року), які під час нього вирішуються питання, яким є наступний етап судочинства etc.

Але повертаючись до Коваленко. Філігранно виписані тонкощі кримінального кодексу його мало цікавили. Коваленку був потрібен піар. Бажано – безкоштовний. Піар того формату УНА-УНСО, який створювався ним та його двома друзями, а також їхнім ляльководом, схованим за лаштунками. Можна тільки здогадуватись, яка структура у найбільш темний час кучмівської реакції стояла за тим, аби переорієнтувати УНА-УНСО у доволі беззубу й толерантну до режиму формацію – з закресленням усієї попередньої історії і раніше знаних персоналій.

Здається, ні в кого персона Едічки Коваленка не викликає на сьогодні різних прочитань. І це правильно. Але ж фішка у тому, що Едічка був не сам. Це той випадок, коли “один плюс один”. І ще раз “плюс один”. Хоча постать Юрія Тими (про нього пару слів я скажу нижче) нас мало цікавить, оскільки Тима зійшов на політичний маргінез, де й залишився. Карпюк – ось хто насправді вартий уваги.

Цікаво, що у Мазура, який звинувачує Шкіля у всіх гріхах світу цього – зрадництві, запроданстві, жадібності – не виникає наразі жодних запитань до Карпюка. Запитань на кшталт того, що той робив в компанії Коваленка? Яку вони разом творили УНА-УНСО? Чому Карпюк пішов за нікому не відомим генічеським рогулем, який пізніше влаштовуватиме псевсофашистські марші на Хрещатику? Що в них могло бути спільного? І хто, в решті решт, є провокатором? Коваленко? Якщо так, то чи відоме Карпюку (і Мазуру!) прислів`я, яке починається словами “скажи, хто твій друг...”?

І ще одне питання. Вже не до Мазура. Риторичне. Чому, власне, Карпюка, у якого були досить тяжкі обвинувачення (порівняно, зі, скажімо, львівським 19-річним студентом Гальчиком) відразу ж після арешту випустили на підписку про невиїзд? Шкіль – підлий і поганий, той, що за словами Зайченка і Мазура, отримав гроші за зраду (яку? кого?), відсидів своє аж до звільнення після обрання його депутатом. Карпюк же вийшов з-за грат досить швидко (а, потрапивши туди вдруге, вже за вироком судді Волика, писав покаянні листи Шкілю, відмовляючись від будь-яких претензій на керівництво УНА-УНСО).

Про те, які провини закидало СБУ фігурантам справи 9 березня, я поінформована досить непогано. Тож повторюю вдруге: претензії влади до Карпюка були більш, ніж серйозними. То ж звідки взялися до нього преференції потім? Разом з Монтян ми читали обвинувальний висновок СБУ, після чого я написала статтю в “Україну молоду” – вона вийшла 16 січня 2002 року і називалась “Від кримінального до смішного – один суд”. Саме ця стаття є збіркою вже хрестоматійних цитат на зразок того, що кинутий рукою обвинуваченого “камінь, вдаривши сержанта ім`ярек по голові, спричинив запалення суглобу лівої ноги”. Зі слів тої ж таки Монтян знаю, що за такий рівень обвинувального висновку слідчим СБУ дуже сильно дісталось, серед “постраждалих” був і полковник Герасименко – один з кураторів справи 9 березня.

(Останній, до речі, дуже хотів познайомитись зі мною – як з людиною, що мало не зруйнувала його кар`єру. Свою мрію Герасименко здійснив навесні 2005-го – я приходила в СБУ брати інтерв`ю у Турчинова – тодішнього глави Служби. Між іншим, я спитала у Турчинова, що робить у його відомстві такий персонаж, як Герасименко. І не отримала відповіді, яка б мене задовольнила. Чому перший помаранчевий керманич СБУ не звільнив старі скомпроментовані кадри, чому їх не відправлять мести вулиці зараз – цього я не знаю. Але в будь-якому випадку то вже зовсім інша історія).

Отже, Микола Карпюк... Опинившись на волі, він починає діяти. Руйнувати УНА-УНСО йому допомагають Коваленко та Тима. Був період, коли з Тимою я спілкувалась – заочно – найбільше. Він, мабуть, був у своїх друзів мозковим центром. Саме Тима постійно надсилав в “Україну молоду” чисельні факси. Дуже смішні. Михайло Дорошенко (редактор “УМ”), прочитавши, віддавав їх мені. В кожному з них Тима щось вимагав. То спростування неправдивої інформації, то слова на сторінках “УМ”, то моєї голови на палі (це тільки припущення, але, може, котрийсь факс я пропустила?). Дорошенко не коментував нашу з Тимою батрохоміомахію – мабуть, ставився до неї байдуже. Пригадую, як одного разу Тима написав, що він виступає проти вживання мною слова “провідник” – мовляв, провідник у них був один і такий, якого краще проти ночі й не згадувати. Мовляв, вони з часами Корчинського покінчили раз і назавжди.

(А от УНА-УНСО, яку очолює Шухевич, естетика Корчинського дуже навіть імпонує. Адже ті “двадцять буків”, які Мазур пообіцяв Нестору Шуфричу, – саме від “провідника”, з серії “хай ненавидять, аби любили”. Шуфричу ще пощастило, бо Мазур міг би відродити й псевдострати у дусі Корчинського, які той описував у своїй книженції: “...Один з наших став перед ним (перед засудженим) у десяти кроках і навів СКС. Він вистрілив двічі так, щоб кулі пройшли в кількох міліметрах від правого та лівого вуха...” – Дмитро Корчинський. Війна у натовпі. – Київ, 1999. – стор. 145)...



РІК 2003-2004. ПРОСТО КОВАЛЕНКО

25 грудня 2002-го року у “справі 9 березня” був оголошений вирок. Карпюк опинився серед засуджених, тож Коваленко лишився один. Один, бо Тима відійшов від нього ще раніше. Про причини цього розриву мені нічого не відомо, крім того, що він (розрив) відбувся. Для Юрія Тими – депутата Верховної Ради ІІ скликання (1994-1998 рр.), обраного за списками УНА-УНСО – спільна тусовка з Карпюком та Коваленком була останньою з’явою в активній політиці. Його сусід по депутатському будинку – Володимир Чемерис (іще одна людина, з якою наразі теж обірвані всі зв’язки) – свого часу передавав мені відгуки Тими на мої статті. Я попсувала Тимі чимало крові (здається, сказано було навіть “зіпсувала життя”) своїми знущаннями, й визнаю, що тут ми були не в рівних умовах, бо у нього не було “своєї” газети, зі сторінок якої він міг би мені відповісти. Однак повторюю ще раз: я ні про що не шкодую. Non, je ne regretted rien... А на втіху Тимі можу сказати, що те, у що я вірила, значною мірою пішло псові під хвіст.

Але досить сліз. Отже, на початку 2003-го року стан справ був такий: існувала офіційна (тобто зареєстрована і визнана Мінюстом) УНА-УНСО Едуарда Коваленка, була УНА-УНСО Шкіля й були розкидані по тюрмах засуджені у “справі 9 березня”. Від їхньої позиції, я так розумію, значною мірою залежало те, яку долю могла мати кожна з цих двох сил. Та поки Шкіль самотужки оскаржував у суді реєстрацію УНА Коваленка, його “побратими” взяли та й на Шкіля образились. Протягом 2004-го року всі вони були звільнені (й не в останню чергу завдяки Шкілю: хтось звільнився, бо щодо нього вдалося застосувати закон Шкіля “Про амністію”, хтось – бо спрацював розроблений спільно з адвокатами план по достроковому звільненню і т.д.). Зараз, щоправда, шкілевські “подєльнікі” заперечують будь-яку допомогу від нього – як-от: адвокатів, проплачених аж ніяк не з кишені засуджених, передачі, гроші для родин тощо. Питання до Мазура і Зайченка: невже нічого цього й справді не було? То на х...я, питається, ви подавали руку такій наволочі, щойно вийшовши з тюрми? Чому мовчали раніше? Зустріч Шкіля і Зайченка 1 серпня 2003 року я спостерігала на власні очі – зовні все виглядало дуже й дуже комільфо. (Просто проект під назвою “Шухевич” був тоді іще далеко за обрієм).

Втім, одного разу я вже виступила адвокатом Шкіля і як могла дезавуювала головне (і доволі неконкретне) звинувачення проти нього – “він скурвився і нічим не допоміг політв’язням”. Й оскільки будь-яке дежа вю безкінечно втомлює, я просто відсилаю охочих прочитати мою відповідь на сайт www.maidan.org.ua з принагідною подякою Михайлу Свистовичу за включення мене – 4.04.2004 – у коло дискутуючих. (І в якості вельми важливого nota bene: тим же, хто вважає курвою і мене, турбуватись, звісно, не вартує).

Єдине, що хотілось би додати з приводу Шкіля (перш ніж повернутись до відсунутого убік Коваленка), так це наступне. Якщо під допомогою політв’язням мати на увазі такий розвиток подій, за яким Шкіль в`їжджає на БТРі у розбомблене Лук’янівське СІЗО, обертаючи на пальці ключі від камер, а десь неподалік висить на ліхтарі Льовочкін, то справді – Шкіль нікому нічим не допоміг. Таки да, як кажуть в Одесі...

І ось, поки група дорослих (і – чорт забирай! – свідомих того, що могло б з ними трапитись після 9 березня) чоловіків зважувала (і досі зважує!), хто й чим їм завинив, єдиним репрезентантом політичної партії УНА-УНСО (Шкіль зміг зареєструвати на себе громадську організацію з такою ж абревіатурою; зауважимо, що у часи, коли Мінюстом керував Лавринович, і це було здобутком) лишився Едуард Коваленко.

Тим часом звільнений умовно-достроково у 2003-му році Руслан Зайченко певний час не міг визначитись з командою, за яку він гратиме. Якийсь час він тримався Шкіля, а вже пізніше, дочекавшись виходу на волю Ігоря Мазура (а ще пізніше – Миколи Карпюка), склав із ними тріо. Карпюк же, як ми пам’ятаємо, був тісно пов’язаний з Коваленком. За відсутності Карпюка Коваленко, як кажуть пропонував всім, хто коливався з вибором “вектору”, щедру винагороду за участь у його акціях.

Ці акції Коваленка були для Кучми справжньою знахідкою. Тим більше, коли президентські вибори на носі. Власне, свою роль Коваленко непогано відіграв і трьома роками раніше. Ну, а у 2004-му – і поготів. Почалися вже згадувані променади Хрещатиком – “на підтримку Ющенка”, які мали закріпити у свідомості обивателя зв`язок між Ющенком та коваленківськими “фашіствующімі” молодиками.

На Коваленка і його зіпсовану карму не хочеться витрачати багато часу. Він погано розпочав свою столичну кар’єру і погано її скінчив. У 2005-му його за щось заарештували – здається, тоді він вживався в образ юдофоба і ющенкофіла одночасно. Саме у цей момент Едічку й відправили на нари. Щоправда, ненадовго. А, втім, як казав Корчинський, жлобським є бажання увійти в історію, оминувши в’язницю. Хоча в історії Коваленко в будь-якому разі не залишиться – не того польоту птах. Скажу більше: Едік (на відміну від його друга Тими) не лишив по собі навіть сайту. Єдиним читачем і дописувачем якого він міг би бути...



РІК 2005. ШУХЕВИЧ, КАРПЮК, ЗАЙЧЕНКО, МАЗУР

Можна трохи сантиментів? На початку 2002-го року я вперше побувала у Львові. Повернулась додому переповнена ним. Притягла з Галичини дві касети. Обидві вициганила у нових приятелів-львів’ян з превеликим трудом. Одну сприйняла як збірку автентичної львівської музики й осоромилась із нею на всю “Україну молоду”. (Виявилось, що то був відомий усім, крім мене – відсталої від життя істоти – альбом Чубая “Наші партизани”). Зате з другою касетою все було зрозуміло – там була “Рутенія” і гімн УНА-УНСО. Це я вже б ні з чим не переплутала – не дарма ж, як-не-як, у мене за плечима були півроку праці в “Україні молодій”, півроку читання архівів “УМ” – де, з 1992-го починаючи, з приємною регулярністю ця сама абревіатура згадувалась.

А ще були легенди про золотий вік закоханості газети в оцю-от неформатну і таку небанальну партію: в середині 90-х редакційні вечірки закінчувались співанням її гімну, а в такому-то році і місяці заступник редактора Дмитро Лиховій якось був зірвав на кілька годин здачу номеру, бо хотів встигнути подати матеріал з прес-конференції, де йшлося про заборону УНА-УНСО. Хтось пам’ятав покійного Лупиніса, хтось додавав свого меду до спільної куті. Від подібних розповідей я умлівала. Героїкою – марила. Львівським знайомством з Юрієм Шухевичем і київським – з політв’язнями – пишалася. Шухевич, до речі, для мене важив передусім як людина, причетна до УНА-УНСО.

Ми говорили з ним про минулі часи, і він розповідав, що відмовився свого часу від посади голови партії через незгоду з Корчинським – в деталі, втім, не вдавався. Його неквапна розмова, руки, сперті на ціпок, його неміч діяли на мене в одному напрямку – я творила собі кумира. Такого собі патріарха. Того, хто складає належну ціну владі і славі. Вільного від тенет світу цього, немов Діоген. Всезнаючого і скептичного, як Еклезіаст...

І поки ми отак раз у раз бесідували, десь далеко від заколисуючого дзеленчання львівських трамваїв притягувались один до одного два магніти: залишене після Коваленка крісло “провідника” та група людей, що остаточно відійшла від Шкіля, й нудилася у пошуках заняття. Ясна річ, що окремо ці дві речі довго існувати не могли. Щоправда, вони потребували іще одного скріплюючого елементу. Юрія Шухевича...

Він став першим номером у виборчому списку УНА-УНСО. Другим, третім та четвертим стали Карпюк, Зайченко і Мазур. Останніх, втім, Центрвиборчком не зареєстрував – з них не знята судимість. До цього моменту ми ще повернемось, а наразі питання: чи усвідомлює Шухевич, хто зібрався в його команді? І яка роль відведена цією командою йому? Символу спадковості поколінь, як казав колись про нього Корчинський? Якщо ні, то що спільного, приміром, у Шухевича з Карпюком?

Як же красиво й завзято чехвостив останній (в інтерв’ю газеті “Без цензури”) бідного Едічку Коваленка! Невже забув, як вони разом проводили спільні прес-конференції? А як вони удвох УНА-УНСО керували – тут теж памороки вибило? А тепер – ти диви! – “провокатор” та “провокатор”! А де ж раніше твої очі були? Серце? Душа? І інший лівер? Шкода, ах, як шкода, що мене – все ще, як-не-як, заступника головного редактора “БЦ”, на момент того епохального інтерв’ю не було ані в редакції, ані в Києві загалом! Можливо, у нас цікава розмова вийшла би з Карпюком... А втім, одного разу ми вже поговорили під стінами кінотеатру “Загреб” (він же – тимчасове приміщення суду у “справі 9 березня”). Та тільки цю бесіду, панство, вам було б складно передати. З огляду на ненормативність лексики. Вийшло би, як у старому радянському хіті: “В каждой строчке только точки...”.

Ну, а в “Без цензури” Карпюк тримався, ясна річ, цілком пристойно. Вилаяв Коваленко, Корчинського назвав “дріб’язковою душею”, більше за все дісталося, звичайно ж, Шкілю...

А за пару місяців потому в пресі з’явилось маленьке оголошення – всі установчі документи, дотичні до партії “Українська національна асамблея” (за підписом Едуарда Коваленка) вважати недійсними. Реєстрацію отримала УНА-УНСО Шухевича-Карпюка. Кажуть, що у цієї події занятна історія. Що голодував якось під стінами Секретаріату Президента Олег Бойко – один з політв’язнів, який не має стосунку до Карпюка і компанії. І що вийшов до нього особисто Рибачук – спитати: в чому, власне, справа? А Бойко йому й відповів, що протестує він, бо політв’язні досі не реабілітовані, нова влада ними не переймається, тож чи не час, мовляв, взятися за це діло Президентові? І І що ви думаєте? Президент не лишився осторонь. Подейкують, що він того ж дня зателефонував Шухевичу і ще раз поцікавився тим, що ж наразі турбує УНА-УНСО? А Шухевич, буцімто, замість реабілітації залагодив інше питання – паперово-реєстраційне. Так все це було чи ні, знає Президент. І сам Юрій Романович...



РІК 2006. ШКІЛЬ І “ПОБРАТИМИ”

І “под занавес” моєї приватної УНА-УНСОїади – іще такий пасаж. Якось, будучи студенткою університету, складала я котрийсь з іспитів. Розсварилася з викладачкою за несправедливу, як я вважала, трійку й вийшла, гучно грюкнувши дверима. Внаслідок чого трійки отримав увесь потік – принаймні ті, хто тягнув білети після мене. Така от вийшла у пані професорки маленька помста для скрипки з окрестром. Оркестр (себто мої однокурсники) був страшенно обурений. Мною. Тож на мої настирливі заклики піти до декана факультету й оскаржити наші оцінки ніхто не зреагував. Зі мною ніхто не розмовляв, бо винною виявилася не та дурнувата клімактерічка, яка вважала, що може зірвати свій поганий настрій на усьому російському відділенні філологічного факультету, а я. Бо невчасно роззявила рота. Було б повчати і дякувати, що в тебе не двійка...

Ця історійка трохи нагадує мені звинувачення на адресу Шкіля. За те, що посадили унсовців, рахунок виставили не Кучмі, його виставили Шкілю. Ті ж таки сокурсники, тобто – тьху! – сокамерники. Бо, як каже Руслан Зайченко на “Главреді”, “нас посадили – Юлю випустили. Вони просто грають на цьому і піаряться. Через домовленості Турчинова з тодішнім керівництвом держави і доплати грошей Шкілю нас і упекли за грати”. Мда... Тобто, Кучма сказав Турчинову: “ОК, чувак, я відпускаю Юлю, але тюрми не повинні бути порожніми, так що приведи людей замість неї і можеш її забирати”? А Турчинов тут же підтюпцем-підтюпцем – до Шкіля та й каже йому: “Ось тобі “доплата”, посиди рік у в’язниці, подумаєш, всєго-то дєлов...”. Так було, Руслане? Чому ж тоді ти не розповів цього на суді? Повір мені, сидіти у глядацькому залі “Загребу” і розглядати шкарпетки судді Валігури по кілька годин поспіль було так нудно! Так хотілось драйву! Твоя розповідь про change Тимошенко на Шкіля була б саме тим, що треба! Власне, твої сенсації могли б прозвучати й потім, адже ти на волі з 2003-го року, то чому твої чакри розкрились саме зараз?

Але менше з тим. Мєр-р-р-завєц-Шкіль, який “одноосібно” повів людей на барикади (перед тим взявши гроші і завбачливо замовивши собі люкс в СІЗО), вже не з вами, панове Мазур та Зайченко! Партія УНА-УНСО – ваша партія. Вас любить Мінюст, вашого лідера поважає президент, чи не так? А Шкіль хай лишається собі при своїй громадській організації та “Батьківщині”, до лав якої він вступив. Здавалось би, всі мають бути задоволені. Та ні ж, знов щось не слава Богу! І ось Мазур та Зайченко (і ще декілька молодиків при них) плентаються 9 березня цього року – як хвіст за собакою – за Шкілем в УНІАН, після чого попередньо заявлена там прес-конференція перетворюється на бенефіс Зайченка і Мазура. З питаннями на кшталт “А на які гроші ти живеш?”... Таке складно уявити навіть в устах Наталії Вітренко, як і її прихід на брифінг, приміром, до Мороза...

Пізніше – ввечері того ж дня – на П’ятому каналі Шкіль і Мазур зійдуться у ще одній словесній баталії (на телефонному зв’язку при цьому буде і Юрій Луценко). Останнього представляти не треба? Це батько жарту про “рудого таргана”. А також співкоординатор акції, що існування цього самого таргана при владі якраз і заперечувала. Пізніше – свідок по справі 9 березня. Ще пізніше – міністр МВС в урядах Тимошенко і Єханурова. А ще Юра цікавий своїм роздвоєнням на мента і хомо сапіенс: “як людина” він пам’ятає, що 9 березня було брудною політичною справою, а от “як міністр” може хіба що констатувати: по Шкілю й досі відкрито кримінальне провадження. Із цією прикрою обставиною нинішній міністр нічого вдіяти не може. І не хоче. А як щодо того, аби самому проявити ініціативу й зробити щось приємне для сотоваришів по УБК – того ж таки Мазура? До речі, Мазур Луценкові (як міністру і менту) ніяких питань відносно реабілітації політв’язнів не ставив. У тому, що всі вони й досі ходять з тавром криминальників, винний... Вгадайте хто? Ющенко? Єхануров або Тимошенко? Генпрокуратура? Суд? Ні, знову ж таки – Шкіль. Він, мовляв, навмисно провалив закон про реабілітацію політв’язнів (хоча проект Шкіля взагалі не ставився на голосування, а альтернавний закон від Черновецького не пройшов у другому читанні). Що ж, все це вже навіть не оригінально...

А як оригінально поставити крапку (а радше – три крапки) у цій довгограючій історії? Доволі гнилій і неприємній (хоча ця гнилість не має нічого спільного із пафосом подій 9 березня як таких. Без них – пардон за таку тривіальність! – безумовно, не було б і помаранчевої революції. Однак ця думка мільйон разів була висловлена і без мене). Так от, оскільки Ігор Мазур в УНІАНі декілька разів порівняв Шкіля з Корчинським (от чого я зовсім собі не уявляю, так це Корчинського, який дозволяє комусь зірвати невчасним патяканням свою прес-конференцію!), зацитую-но я дещо з “провідника”. Приміром, таке: “життя людині дається для того, аби грати його” і “я відкрию вам таємницю: всі ми помремо”. Мовляв, знаючи про свою не-вічність, обирай сам гру, в яку гратимеш. А що? Тут навіть Корчинський має рацію, хіба ні?