МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Вшануймо правду, пам'ятаймо Ґарета Джонса

05/03/2006 | markosis
ВШАНУЙМО ПРАВДУ, ПАМ’ЯТАЙМО ҐАРЕТА ДЖОНСА
-Любомир Луцюк

Він народився в Баррі и був убитий у Монголії. Це було коротке життя - він був вбитий у канун свого тридцятиріччя, але Ґарет Річард Воган Джонс добре використав приділений йому час. Між 1925 і 1929 роками він отримував ступінь з французької мови в Університеті Уельсу в Аберстуїті, далі наступну, по середньовічним та сучасним мовам в Трініті-коледж в Кембріджі. Вільно володіючи французькою, валлійською, англійською, німецькою та російською мовами в 1930 році він знайшов собі роботу в якості особистого секретаря з питань міжнародних відносин вельмишановного Ллойда Джорджа, командувача часів першої світової війни і єдиного ліберала що ставав на чолі британського уряду, так званого "валлійського чаклуна".

Більше зацікавлений у журналістиці, ніж в академічному житті, в 1931 році Джонс переїздить до уолл-стрітівського офісу PR-фірми доктора Іві Лі. Цього ж року він здійснює свою другу подорож до СРСР, супроводжуючи Джека Хайнца-другого, сина засновника відомої марки "Heinz 57". Вони мали зустрічі з багатьма совєтськими прихильниками, від Моріса Хіндуса до Луїса Фішера та Уолтера Дюранті. Вони навіть спромоглися взяти інтерв'ю у вдови Леніна, мадам Крупської, будучи у захваті від можливості побачити мумію Леніна в його мавзолеї на Червоній площі в Москві, "тіло людини, яка померла сім років тому".

Велика депресія змусила Джонса повернутись додому, на роботу до Ллойда Джорджа, а пізніше до Вестерн Мейл. Як пояснюють записи у його щоденнику і регулярні недільні листи, Джонс був одержимий навгамовною цікавістю поєднаною з прагненням інтерв'ювувати великих людей свого часу. І він робив це - розмовляючи з доктором Джозефом Геббельсом, Френком Ллойдом Райтом, Сером Бернардом Паре, Аптоном Сінклером, Уолтером Ліппманом та Уїльямом Рендольвом Герстом, і це тільки короткий перелік імен. Також, 23 лютого 1933 року він став першим не-нацистським журналістом, що був запрошений полетіти з фюрером до Франкфурту на приватному літаку канцлера Гітлера, т. зв. Ріхтоффені, зауважуючи - "Якби цей літак зазнав катастрофи, вся історія Європи змінилася б."

З Німеччини він повертається до “батьківщини большевізму,” прибувши до Москви 6 березня 1933 року, зустрівши тим самим вечором Малькольма Маґґеріджа. За тим він таємно прямує до Харкова, для вивчення чуток про великий голод. Виходячи з поїзда він прямував українськими селами скрізь зустрічаючи голодомор. Його кишеньковий щоденник зберіг слова сільського голови: "Раніше ми мали коней, корів, свиней та курей. Нині ми помираєм з голоду. Раніше ми годували світ. А нині вони забрали геть усе... я б мав запросити вас, та пригостити як гостя курятинкою, яйцями та файним білим хлібом. Але зараз ми і хлібу не маємо в хаті. Вони вбивають нас."

Джонс повернувся в Берлін 29 березня, друкувавши статтей про голодомор, а це спровокувало майже негайний відповідний удар від Дюранті в накладі Нью-Йорк Таймс від 31 березня, "Росіяни голодні, але не голодають". Принижуючи Джонса, Дюранті виправдовував примусову колективізацію сільського господарства, з ганебною заувагою: "грубо кажучи, неможливо засмажити яєшню не розбивши яєць". Приховуючи правду він писав: "нема ніякого фактичного голодування чи смертельних випадків від голоду, але є широко розповсюджена смертність від хвороб через недоїдання". Дюранті ніколи не визнавав як 26 березня він виголошував у британській амбасаді що: "цілих 10 мільйонів людей померли прямо чи непрямо від нестачі іжі в СРСР минулого року". Одначе, в 1933 році він отримав премію Пуліцера за його "об'єктивне освітлення" про СРСР.

Тим часом, Джонса помітили. Совєтський міністр закордонних справ Максим Литвинов зголосив його персоною нон-ґрата, довіку заборонивши в'їзд до СРСР. Як зловісний знак, він потрапляє у списки персон, за якими має стежити таємна поліція. Як і Маґґерідж, він був неодноразово засуджений та знехтуваний. Пишучи до Джонса 17 квітня, Маґґерідж лишає враження на що це все було схоже. Погоджуючись, що Дюранті, "звичайно, є простим обманщиком" він скаржиться на те, що його власні статті про голодомор потерпіли цензуру від редактора Манчестер Ґардіанс, Уїльяма Кройзера. Рвучи свої зв'язки з цією газетою, Маґґерідж пише їм: "Ви не хочете знати того, що продовжується в Росії, і ви не хочете, що ваші читачі це знали також; Якби Метровік люди (Метрополіан-Вікерс процес) були євреї чи негри, тоді ваше справедливе обурення було б безмежне. Ви б опублікували фотографії пошматованих спин. Тому що вони тільки англійці, ви відмовляєтесь публікувати правду про ці страждання, або ж ті факти які роблять цю правду важливою - і це в той час, як Манчестер Ґардіан набитий історіями про те, що нацисти роблять євреям і що поляки роблять з українською меншістю в Силезії".

Отримавши заборону на в'їзд до СРСР, Джонс звертає увагу до Азії, здійснюючи наприкінці 1934 року "кругосвітній тур для пошуку фактів". Особливо зацікавлений зростаючим конфліктом між імперською Японією та Китаєм Джонс опинився в Манчукуо, де, поблизу від Калґана він зустрів свій кінець 12 серпня 1935, страчений після викрадення китайськими бандитами яке сталось шістнадцятьма днями раніше. Те, як він помер, не є спірним моментом. Офіцер що проводив розслідування, лейтенант Королівських військ Міллар звітував, що Джонс був надісланий з однією кулею в голові, двома - в грудях.

Однак те, чому Джонс був убитий залишається предметом суперечок. Чи не було причиною те, що він був свідком подій великого Голоду, геноциду, на Україні, Голодомору? Очевидно так, але він не усвідомлював цього, оскільки пробиваючись з Японії до Внутрішньої Монголії він був оточений особами, що нині відомі як совєтські агенти впливу, якщо не гірше. Він ділив готельний номер у Токіо з Ґунтером Стейном навіть не знаючи, що цей номер використовувався для таємного радіозв'язку з Москвою совєтським шпигуном Річардом Зорге. Коли Джонс відбув в свою останню експедицію, він подорожував у авто, яке було надане містером Пурпісом, який керував компанією Востваґ Фюр, що була прикриттям совєтської шпигунської мережі на Далекому Сході. Іхній "білий російський" водій, Анатолій, зник після засідки, в той час як доктор Герберт Мюллер, з яким він подорожував був відпущений неушкоджений без сплати жодного викупу. Самі ж бандити по тому були розшукані, частково знищені, частково розсіяні, і так безпосередні замовники вбивства лишились втрачені для історії.

Можливо, Ґарет Джонс мав лише злостиву долю. Або ж він пав жертвою убивства, бо був людиною яка, як Ллойд Джордж сам написав, "знала занадто багато про те, що відбувається". Можливо, ми ніколи не дізнаємось. Але лишається беззаперечним те, що Джонс писав правду про Голодомор у той самий час, коли Дюранті цього не робив. І саме з цієї причини, тримовна валлійсько-українсько-англійська меморіальна дошка, що вперше побачить світ в Університеті Уельсу буде урочисто відкрита 2го травня 2006 р. Це висвітлює пам'ять про гідну молоду людину, чоловіка, котрий хотів бути чесним журналістом, і, ймовірно, наклав життям за це своє прагнення. На мою думку - набагато краще вшанувати того, хто казав правду ніж нагородженого брехуна.

Любомир Луцюк є професором з політичної географії Королівського Військового Коледжу Канади.

-----

Відповіді

  • 2006.05.03 | markosis

    Re: Вшануймо правду, пам'ятаймо Ґарета Джонса

    ЧТИМ ПРАВДУ, ПОМНИМ ГАРЕТА ДЖОНСА
    -Любомир Луцюк

    Он родился в Барри и был убит в Монголии. Это была короткая жизнь – его убили в канун тридцатилетия, но Гарет Ричард Воган Джонс хорошо использовал отведенное ему время. Между 1925 и 1929 годами он получал степень по французскому языку в Университете Уэльса в Аберстуите, потом следующую, по средневековым и современным языкам в Тринити-коледж в Кембридже. Свободно владея французским, валлийским, английским, немецким и русским языками в 1930 году он нашел себе работу в качестве личного секретаря по вопросам международных отношений досточтимого Ллойда Джорджа, командующего времен первой мировой войны и единственного либерала, становившегося во главе британского правительства, так называемого "валлийского колдуна".

    Более заинтересованный в журналистике, чем в академической жизни, в 1931 году Джонс переезжает на Уолл-стрит, в офис PR-фирмы доктора Иви Ли. В этом же году он предпринимает свое второе путешествие в СССР, сопровождая Джека Хайнца-второго, сына основателя известной марки "Heіnz 57". Они встречались с многими советскими приверженцами, от Мориса Хиндуса до Луиса Фишера и Уолтера Дюранти. Они взяли интервью у вдовы Ленина, мадам Крупской, будучи в восторге от возможности увидеть мумию Ленина в его мавзолее на Красной площади в Москве, увидеть "тело человека, который умер семь лет тому назад".

    Великая депрессия заставила Джонса возвратиться домой, на работу к Ллойду Джорджу, а позднее - в Вестерн Мейл. Как объясняют записи в его дневнике и регулярные воскресные письма , Джонс был одержимым неугомонным любопытством объединенным со стремлением интервьюировать великих людей своего времени. И он делал это - разговаривая с доктором Джозефом Геббельсом, Френком Ллойдом Райтом, сэром Бернардом Паре, Эптоном Синклером, Уолтером Липпманом и Уильямом Рендольвом Герстом, и это только короткий перечень имен. Также, 23 февраля 1933 года он стал первым не-нацистским журналистом, который был приглашен полететь с фюрером в Франкфурт на частном самолете канцлера Гитлера, т.н.. Рихтоффене, позднее он писал: "Потерпи этот самолет катастрофу – и вся история Европы изменилась бы."

    Из Германии он возвращается на "родину большевизма" прибыв в Москву 6 марта 1933 года, встретившись тем же самым вечером с Малькольмом Маггериджем. Затем он тайно направляется в Харьков, для изучения слухов о большом голоде. Сойдя с поезда он отправляется путешествовать украинскими селами везде встречая Голодомор. Его карманный дневник сохранил слова сельского председателя: "Раньше у нас были лошади, коровы, свиньи и куры. Сейчас мы умираем от голода. Раньше мы кормили мир . А сейчас они забрали все... я бы должен был пригласить вас в хату, и угостить как гостя курятинкой, яйцами и белым хлебцем. Но сейчас у нас и хлеба нет в доме . Они убивают нас."

    Джонс вернулся в Берлин 29 марта, напечатав серию статей о Голодоморе, которые спровоцировали немедленный ответный удар Дюранти в выпуске Нью-Йорк Таймс от 31 марта – “Русские голодны, но не голодают”. Унижая Джонса, Дюранти оправдывает насильственную коллективизацию сельского хозяйства позорным заявлением: “грубо говоря, нельзя зажарить яичницу, не разбив яиц”. Скрывая правду он пишет: “Фактически, нет никакого голода и нет смертельных случаев от голода, но есть широко распространенная смертность от болезней, вызванных недоеданием”. Дюранти никогда не признавал, как 26 марта он возглашал в британском посольстве что: "целых 10 миллионов людей умерли прямо или косвенно от недостатка еды в СССР в течении минувшего года”. Все вышеперечисленное, однако, не помешало ему получить Пулитцеровскую премию за “объективное освещение” событий в СССР.

    Тем временем, Джонса заметили. Советский министр иностранных дел Максим Литвинов объявил его персоной нон-грата, запретив въезд в СССР. Своего рода зловещим знаком, явилось то что Джонс попал в списки персон, за которыми должна следить тайная полиция. Как и Маггеридж, он был неоднократно осужден и унижен за свои публикации. В письме к Джонсу от 17 апреля, Маггеридж делится впечатлением, на что это все было похоже. Соглашаясь, что Дюранти, "конечно же, простой обманщик", он жалуется на то, что его собственные статьи о голодоморе претерпели цензуру от редактора Манчестер Гардианс, Уильяма Кройзера. Порывая свои связи с этой газетой, Маггеридж пишет им : "Вы не хотите знать того , что продолжается в России, и вы также не хотите, чтобы ваши читатели это знали; Если бы люди Метровик (процесс Метрополиан-Викерс) были евреями или неграми, тогда ваше справедливое негодование было бы безграничным. Вы бы опубликовали фотографии искромсанных спин. Но, так как они всего лишь англичане, вы отказываетесь публиковать правду об этих страданиях, или же те факты которые делают эту правду важной - и это в то время, как Манчестер Гардіан набит историями о том, что нацисты делают с евреями и что поляки делают с украинским меньшинством в Силезии".

    Получив запрет на въезд в СССР, Джонс обращает внимание к Азии, осуществляя в конце 1934 года "кругосветный тур поиска фактов". В особенности заинтересованный возрастающим конфликтом между имперской Японией и Китаем, Джонс оказался в Манчукуо, где, вблизи от Калгана он встретил свой конец 12 августа 1935, казненный после похищения китайскими бандитами которое произошло шестнадцатью днями раньше. То, как он умер, не является спорным моментом. Офицер, проводивший расследование - лейтенант Королевских войск Міллар отчитывался, что Джонс был прислан с одной пулей в голове, и двумя - в груди.

    Однако то, почему Джонс был убит остается предметом споров. Не было ли причиной то, что он был свидетелем событий Голодомора, геноцида в Украине? Очевидно да, но он не осознавал опастности, поскольку, пробиваясь из Японии к Внутренней Монголии он был окружен лицами, которые ныне известны как советские агенты влияния, если не хуже. Он делил гостиничный номер в Токио с Гюнтером Стейном даже не зная , что этот номер использовался для тайной радиосвязи с Москвой советским шпионом Рихардом Зорге. Когда Джонс отбыл в свою последнюю экспедицию, он путешествовал в автомобилей, который было предоставлен мистером Пурписом, руководящим компанией Востваг Фюр, а она была прикрытием советской шпионской сети на Дальнем Востоке. Их "белый русский " водитель, Анатолий, исчез после засады, в то время как доктор Герберт Мюллер, с которым он путешествовал был отпущен беспрепятственно и без уплаты какого-либо выкупа. Сами же бандиты впоследствии были найдены, частично уничтоженны, частично рассеяны, и непосредственные заказчики убийства остались утраченными для истории.

    Возможно, Гарет Джонс имел лишь несчастную судьбу. Или же он пал жертвой убийства, так как был человеком который, как Ллойд Джордж сам написал, "знал слишком много о том, что происходит". Возможно, мы никогда не узнаем . Но остается безоговорочным то, что Джонс писал правду о Голодоморе в то же время, когда Дюранти этого не делал. И именно по этой причине, триязычная валлийско-украинско-английская мемориальная доска, которая впервые увидит мир в Университете Уэльса будет торжественно открыта 2го мая 2006 г. Это - память о достойном молодого человеке, который хотел быть честным журналистом, и, вероятно, заплатил жизнью за это свое стремление. По моему мнению - намного лучше оказать почести тому, кто говорил правду , чем славить награжденного лжеца.

    Любомир Луцюк - профессор политической географии Королевского Воинского Колледжа Канады.
  • 2006.05.03 | markosis

    Re: Вшануймо правду, пам'ятаймо Ґарета Джонса

    HONOURING THE TRUTH, REMEMBERING GARETH JONES
    -Lubomyr Luciuk

    He was born in Barry and murdered in Mongolia. It was a short life – he was killed on the eve of his 30th birthday – but the span graced to Gareth Richard Vaughan Jones was used well. Between 1925-1929 he secured a first class degree in French from the University of Wales, Aberystwyth, then another in Medieval and Modern Languages from Trinity College, Cambridge. Fluent in French, Welsh, English, German and Russian, he found employment, by 1930, as a private secretary for foreign affairs to the Right Honourable Lloyd George, the First World War leader and only Liberal ever to be a Prime Minister of the United Kingdom, “the Welsh Wizard.”

    More interested in journalism than academic life, Jones moved to the Wall Street offices of Dr Ivy Lee’s public relations firm, in 1931. That same year he made his second trip to the USSR, escorting Jack Heinz II, son of the founder of the famous “Heinz 57” fortune. They met many Soviet boosters, from Maurice Hindus to Louis Fischer to Walter Duranty. They even secured an interview with Lenin’s widow, Madame Krupskaya, first being “thrilled” to view Lenin’s mummy in its Red Square mausoleum, “the body of a man dead seven years.”

    The Depression forced Jones home but employment awaited with Lloyd George, later with The Western Mail. As his diary entries and regular Sunday letters reveal, Jones possessed a near-irrepressible curiousity, coupled to a determination to interview the great men of his time. And he did – chatting with Dr Joseph Goebbels, Frank Lloyd Wright, Sir Bernard Pares, Upton Sinclar, Walter Lippman and William Randolph Hearst, to list but a few. And, 23 February 1933, he was the first non-Nazi journalist invited to fly with the Fuhrer to Frankfurt, in Chancellor Hitler’s private plane, the Richtoffen, observing - “If this aeroplane should crash, the whole history of Europe would be changed.”

    From Germany he went to “the home of Bolshevism,” arriving in Moscow, 6 March 1933, that very evening meeting Malcolm Muggeridge. Then, surreptitiously, he set out for Kharkiv, intent on learning the truth of rumours about a great famine. Detraining, he tramped through the Ukrainian countryside, finding widespread hunger. His pocket diary recorded a village elder saying: “In the old times we had horses and cows and pigs and chickens. Now we are dying of hunger. In the old days we fed the world. Now they have taken all we had away from us…I should have bade you welcome, and given you, as my guest, chickens and eggs and milk and fine, white bead. Now we have no bread in the house. They are killing us.”

    Jones returned to Berlin, 29 March, filing numerous articles about the famine, provoking a near-immediate riposte from none other than Duranty, in The New York Times, 31 March, “Russians Hungry, but Not Starving.” Belittling Jones, Duranty would justify the forced collectivization of agriculture with the infamous prescription, “to put it brutally, you can’t make an omelette without breaking eggs.” Dissimulating further, he wrote” “there is no actual starvation or deaths from starvation but there is widespread mortality from diseases due to malnutrition.” Duranty never admitted how, 26 September 1933, he had called in at the British Embassy, stating that “as many as 10 million people may have died directly or indirectly from lack of food in the Soviet Union during the past year.” Nevertheless, he got the 1933 Pulitzer Prize for his “objective reporting” about the Soviet Union.

    Meanwhile, Jones was targeted. Soviet foreign minister Maxim Litvinov declared him a persona non grata, forever banned from the USSR. Ominously, he was placed on the secret police’s watch list. Like Muggeridge, he was censured and scorned, repeatedly. Writing to Jones on 17 April, Muggeridge left an impression of what that was like. Agreeing that Duranty was, “of course, a plain crook,” he complained of how his own famine articles were censored by the Manchester Guardian’s editor, William Crozier. Breaking his ties with that newspaper Muggeridge had offered a rejoinder: “You don’t want to know what is going on in Russia, and you don’t want your readers to know either; if the Metrovick [Metropolitan-Vickers Trial] people had been Jews or Negroes, your righteous indignation would have been unbounded. You’d have published photographs of their lacerated backsides. They being just Englishmen, you refuse to publish the truth about their treatment or the general facts which make that truth significant – and this when the MG is packed with stories of what the Nazis are doing to the Jews and the Poles to the Ukrainian and Silesian minorities.”

    Banned from the USSR, Jones turned his attentions to Asia, in late 1934 embarking on his “Round-the-World-Fact-Finding Tour.” Particularly intrigued by a growing conflict between Imperial Japan and China, Jones ended up in Manchukuo where, near Kalgan, he met his end, 12 August 1935, having been kidnapped by Chinese bandits sixteen days earlier. How Jones died is not in dispute. The investigating officer, Lieutenant K E F Millar, reported he was dispatched with one bullet to the head, two to the chest.

    Why Jones was murdered, however, remains controversial. Was it because he was an eyewitness to the genocidal Great Famine of 1932-1933 in Soviet Ukraine, the Holodomor? Certainly, but unbeknownst to him, as he made his way from Japan to Inner Mongolia, he was surrounded by characters now known to have been Soviet agents of influence, perhaps worse. He shared an apartment in Tokyo with Gunther Stein, not knowing it was used for secret wireless broadcasts to Moscow by the Soviet spy, Richard Sorge. When Jones set out on his last expedition he traveled in a car provided by a Mr Purpis, who ran the Wostwag fur trading company, a cover for communist espionage activities in the Far East. Their “White Russian” driver, Anatoli, disappeared after the ambush, never interviewed, while Dr Herbert Muller, his traveling companion, was released unharmed, no ransom paid. The bandits themselves were then tracked down, some killed, the others scattered, the immediate perpetrators thus lost to history.

    Perhaps Gareth Jones was just an ill-fated fellow. Or he fell victim to assassination, being a man who, as Lloyd George wrote, “knew too much of what was going on.” We may never find out. What is indisputable, however, is that Jones wrote truthfully about the Holodomor even as Duranty did not. And for that reason a trilingual Welsh-Ukrainian-English plaque, the first ever, was unveiled at the University of Wales on 2 May 2006. It hallows the memory of a decent young man who wanted nothing more than to be an honest reporter and probably paid for his commitment to his calling with his life. Much better, I say, to honour the truth teller than the Prize-winning liar.

    Lubomyr Luciuk is a professor of political geography at the Royal Military College of Canada
  • 2006.05.04 | Мірко

    Цікаві маловідомі подробиці його вбивства, дякую (-)

  • 2006.05.04 | Pavlo Z.

    Вічна пам'ять Ґарету Джонсу, вічна ганьба його

    гебістським убивцям та Дюранті.
  • 2006.05.04 | markosis

    Знимки з церемонії

    У вівторок, 2го травня 2006 року, урочисто відкрилася пропам’ятна дошка в пошани уельського журналіста, Ґарета Джонса, на приміщенні Уельського Університету в Аберстуїті. Знимки з церемонії можна переглянути тут:

    http://www.garethjones.org/gareth_jones_commemoration2.htm


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua