МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Небайдужість на Кіровоградщині

05/16/2006 | Богдан Гдаль
Далека дорога зі столиці і ми в Олександрії. Спекотно, немов на курорті. В"їжджаємо до міста. Затишно. Багато каштанів. Стандартні для районних центрів вулички. Радянські назви вулиць, типова п"ятиповерхова забудова центру. Місце, де буде концерт, знайти неважко — стоїть великий, з розкаряченими ногами Ленін. Показує рукою на Захід.

Місто готувалося до свята по-особливому. Центр прикрашений повітряними кульками, підметений. Біля місцевого кінотеарту «Жовтень» налаштовують сцену. Навпроти неї два столи з виробами народних майстрів. Це петриківський розпис. Без матрьошок не обійшлося. Поряд дитячі малюнки на тему «Я хочу, щоб моє місто, країна, планета були такими..». Більшість дитячих робіт зображують панельки свого міста, дерева і людей. З українською тематикою помічені десь 30 відсотків робіт. Зустрічаються й великі зображення вождя. Саме таким своє майбуття бачать деякі першачки.

З вуст представників місцевої влади вдалося дізнатися, що олександрівчан до цього концерту готували. Дві місцеві радіостанції 2 тижні крутили в ефірі переважно пісні українською мовою. Дико було чути такі ефіри на Кіровоградщині. Коли ми в місцевому кафе слухали цю музику, подумалося, що організатори концерту просто привезли диск і дали увімкнути. А ще, з подачі влади молодь тримала великі совкові розтяжки на зразок «Дайош українську мову в Олександрії».

Власне, ця поїздка була цікава тим, що можна було «позичити очі» у мешканців Олександрії, і спробувати поглянути, відчути те, що намагаються донести до них великі гості з Києва. Мовне питання — розмінна карта для політиків. Але чи переймаються ним українці з глибинки? Однозначно відповісти важко.

Для дослідження місцевості ми вирішили мовчки прочесати місцевість. Зайти в магазини, послухати мову серед натовпу. Українською в Олександрії спілкуються більше, ніж у столиці. Мова часто з російськими вкрапленнями, які можуть сягати 50-60 відсотків. Але як би українець і не хотів приховати свою українськість — вона з нього випирає. Власне етнічних українців у місті більшість. Переважна їх кількість, зокрема молодь, переконана у меншовартості української мови. Молоде покоління, яке хоч трохи навчилося штокать, намагається максимально використати цю можливість під час спілкування у публічних місцях, або з незнайомими людьми.

Побутова культура не здивувала. Центр міста за півдня перетворився на смітник.

Спілкування з площею з боку музикантів, яке відбулося перед концертом, промови учасників акції, не були дуже переконливими. Точніше, в них не було тих слів, якими би цю молодь можна було переконати не те, що у важливості української мови. А й взагалі в актуальності мовного питання. Тоді виникла думка, що варто було б розробити кілька простих, приземлених, позитивних аргументів на користь української мови. І переплести їх з компліментами на адресу молоді, що стояла на площі. Мовляв, «ви такі класні, але були б ще кращими, якби вчилися поважати себе і ту мову, якою вам в дитинстві колискові співала мама»..

Положинський та інші музиканти говорили емоційно. щиро. Їм це боліло. Але занадто розумні слова і забагато їх. Хоча реакція теж були різна. Якщо одні не розуміли, насміхалися, йшли з площі «бо нудно», то якась частина мовчки без коментарів слухала. Велика кількість підлітків повернулася на площу вже на концерт.

Передня частина публіки ревла від шаленства, смакувала музичне задоволення наповну. Ті, що далі, розкачувалися поступово. На це вплинула і сама музика, якої вони, ймовірно, майже не чули. Публіка під час промов більше реагувала на знайомі «Рукі ввєрх», аніж на назву гурту «Моторрола». Все ж під вечір знайомство відбулося. Музику сприйняли. Але чи сприйняли ідеї?

Був переломний момент. Між «Мотороллою» і «Гайдамаками». Ведучий щось наговорив молоді, не закликаючи прямо до скандувань, і повторилася історія з першим фестивалем «Країна Мрій» 2004 року, коли публіка сама почала скандувати «Україна! Україна!». Те, у що дуже слабко вірилося ще 2 години тому, принаймні у тих кількох сотень людей перед сценою, прокинулося.

Далі вже був повний відрив з Гайдамаками і Положинським, щиро усміхнені обличчя підлітків під час рокового козацького маршу «Гайдамаків» і акробатичних стрибків лідера «Тартаку», прощання, феєрверк і роздача футболок із написом «Ні малоросії! Зробимо країну Україною!»

До концерту на запитання про те, чи взагалі ініціатори такої акції визначають її ефективність, Положинський відповів, що це зробити важко. Але вже після її завершення, порівнюючи з декларативними заявами представника місцевої влади, можна було однозначно сказати — ця акція вплине на популяризацію українськості в стократ більше.

Адже створенням нових фольклорних колективів в Олександрії любові до рідної мови серед молоді не додасиш. Тут же, навіть якщо троє хлопців чи дівчат натягнуть на себе футболки, та ще й хтось із них у компанії, після нічного переосмислення, спілкування з батьками, перегортання якихось книжок з героїчними сторінками нашої історії, все таки зрозуміє, хто він, і стане небайдужим, то акція вже аж ніяк не стане порожнім словом.

А влучність проведення акції у маленьких містах полягає у тому, що до їхніх мешканців ще не так пробилася та пропагандистська новітня тоталітарна машина. У тій молоді ще є та запорошена, на стадії зародковості, національна пам"ять або іскринка. Якщо вони задумаються, то у вирішальний момент зможуть показати зуби неприятелеві.

І ще один цікавий відступ на завершення. Здивувало, що біля Олександрії навіть у селах дуже часто на хатах зустрічалися супутникові антени. Тенденція..

Відповіді



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua