МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Велика утопія Андрія Сахарова (неювілейні начерки до 85річчя)

05/22/2006 | Сергій Грабовський
З чого почати, коли ведеш мову про цю людину? З того, що пророків у своїй вітчизні не буває? Чи з того, що інтелігенція, всупереч Леніну, це таки не лайно, а мозок нації, хоча багато які нації у певні часи вважають за краще безмозге життя? Чи все ж з того, що людина за своїм єством є істотою вільною, і ніякі нагороди й почесті від неправедної влади не зупинять тебе на шляху до істини, варто тільки обрати цей шлях? Не знаю. А, може, зі сцени, описаної одним із сучасних російських дуже-дуже патріотичних журналістів (спеціально залишаю мову оригіналу, і читач, гадаю, зрозуміє, чому саме)?

Так, почну з великої цитати зі статті Кавада Раша у московській газеті “Завтра”. Бо ж там ідеться не лише про того, кому 21 травня виповнилося б 85 років, а і про тих, хто зробив усе можливе, щоб академік Андрій Дмитрович Сахаров не дожив до цього віку (а хіба така справа обійдеться без наших землячків?). Отже:

“Столкновение Сахарова с воинством есть центральная политическая и философская доминанта периода от Чернобыля до Чечни. История мировой философии не знает более волнующего и поучительного зрелища, чем трагическая сцена на Верховном Совете, когда академик Сахаров за пацифистский выпад против "афганцев" был буквально сметен со сцены взорвавшимся вулканом делегатов, обрушившим на одинокую фигурку растерянного несчастного ученого огнедышащую лаву, и пепел, и раскаленные газы ненависти, гнева и нетерпения. Нечто подобное мог пережить разве Сократ в Афинском собрании, после чего ему пришлось выпить чашу с ядом цикуты. Сахаров тоже выпил свою чашу. Через три дня он ушел из жизни. Что же произошло с такой международно известной и невиданно-раскрученной фигурой, как атомщик Сахаров на Верховном Совете?.. В тот день академик-пацифист, поверив западной "дезе", заявил съезду, что в Афганистане наши вертолеты расстреливали своих же десантников, чтобы те, окруженные, не были пленены "душманами". Грозный гул подземного толчка прошел по залу. С каждой минутой яростная ненависть пятитысячного зала против докладчика-физика нарастала. Горбачев в президиуме тщетно размахивал руками и просил успокоиться... Минутами становилось страшно за тщедушного человека в мятом пиджаке, разбудившего непостижимые силы. Но вдруг к трибуне на костылях, с трудом передвигаясь, пошел майор в парадном десантном мундире. Зал замер. Парашютист двигался медленно, и каждый шаг давался ему с трудом. Это был майор-афганец Червонопиский с Украины. Эмоционально нельзя было бы более гениально срежиссировать ответ академику. Но здесь режиссировали уже высшие, неподвластные людям силы. Десантник приближался к трибуне, как судьба... Майор-парашютист, как участник тех боев, объяснил залу, что информация академика — чудовищный навет... Описать ярость зала не дано никому. Казалось, сейчас волна гнева сметет и трибуну, и президиум. На сцену выбежала учительница-узбечка и под гром аплодисментов, гул и выкрики заявила, что не желает дышать даже одним воздухом с “этим академиком”. Сахаров попытался оправдаться, тщетно... Академик был несчастен и растерян. Казалось, пальцы его перепачканы мелом. Он, мальчишка-вундеркинд, попробовал решить задачку, но ошибся. И за неудачу зал был готов растерзать его”.

В чому не збрехав Кавад Раш – так це в описанні загальної ненависті, яку дружно випромінювала абсолютна більшість учасників з‘їзду союзних депутатів навіть не до Сахарова персонально, а до нього як до живого втілення вільного інтелекту та людської совісті, яка не дозволяла мовчати навіть тоді, коли говорити правду вголос було небезпечно. Практично все інше – брутальна брехня. Не було спонтанного виступу депутата Червонописького у відповідь на виступ депутата Сахарова. Був добре зрежисований виступ першого секретаря Черкаського обкому комсомолу проти “екстремістів”, проти грузин і прибалтів, які наче “формують штурмові загони” і “паплюжать честь радянського солдата”, про “злобні знущання хвацьких хлопців із програми “Взгляд” і так далі. А потім уже – про Сахарова, за “збігом обставин” через день після того, як у фойє Палацу з‘їздів почали роздавати антисахаровські листівки. Названі Рашем “вищі сили” дуже легко прочитуються і мають суто земне походження – адже чомусь півдня після цього всі виступаючі, за одним винятком, щосили ганили академіка. І помер Сахаров не через три дні після виступу, а через півроку. І виступав він після Червонописького, відповідаючи йому і наголошуючи, що мав на меті якраз захистити радянських воїнів від тих, хто посилав їх на смерть, але зал так ревів, що чути тієї відповіді не було. А от “учителька-узбечка” на прізвище Трофімова справді була. І вона сказала: “Ви образили всю армію, весь народ”. Зверніть увагу: армія названа перед народом. Взірцеве радянське мислення. Як і у Сергія Червонописького, котрий закінчив промову словами (знов-таки, наводжу їх мовою оригіналу): “Родина, Держава, Коммунизм!” Майже весь зал устає і довго аплодує. Аякже, “Православне, Самодержавие, Народность!” Формула імператора Миколи Першого, тільки у новій обгортці. Та формула, проти якої (яких би різновидів вона не набувала) все життя виступав академік, лауреат Нобелівської премії миру Андрій Сахаров.

От тут ми і підходимо до загадки особистості цієї людини. Здавалося б, усе у нього було – у 32 роки став академіком, у 41 рік уже був тричі Героєм соціалістичної праці, лауреатом Ленінської та Сталінської премій, визнаним у колах “секретних” фізиків (а таких у СРСР вистачало) науковим авторитетом. Здавалося б, насолоджуйся життям, не подобається комуністичний лад – стань у позицію інтелектуальної фронди, як академіки Капиця чи Гольданський. Вийди з когорти “засекречених”, займися “публічною” фізикою чи космологією, за це здобудь Нобелівську премію, напиши популярну книгу про науку – хіба цього замало? Але, очевидно, щось завадило російському інтелігентові жити, як усі. Тому він починає тиснути за допомогою свого наукового авторитету на радянське керівництво – і не в останню чергу завдяки йому СРСР підписує із західними державами угоду про обмеження ядерних випробувань. Далі – більше. “Роздуми про прогрес, мирне співіснування й інтелектуальну свободу”. Стаття-есе, 1968 рік. Ходить у Самвидаві, з‘являється на Заході. Це вже розрив із правилами радянської системи, на який досі не наважувався жоден академік. А далі – крок за кроком – вихід Андрія Сахарова за меж цієї системи і початок його двобою з нею. Хотів написати за шаблоном “нерівного двобою”, але рука сама зупинилася: а де та система? І чи мала вона вся у собі стільки моральної наснаги, скільки одна людина, котра не лякалася всієї велетенської державної машини, звали ту людину Сахаровим, Стусом, Ковальовим чи Сверстюком?

Розповідають, уже в середині 1970-х років, після присвоєння Андрію Сахарову Нобелівської премії миру, політбюро ЦК КПРС вирішило, що “відщепенцю” не місце серед радянських академіків. І доручило президенту АН СРСР Александрову провести це рішення через академічне середовище. На президії академії Александров, тяжко зітхнувши (бо ж розумів ганьбу, яка мусить лягти на нього), сказав: “Товариші, ми мусимо ухвалити безпрецедентне рішення про виключення з нашої академії Андрія Сахарова”. – “Чому ж безпрецедентне? – відгукнувся академік Капиця. – Прецедент був. У 1930-х роках, після приходу Гітлера до влади, Прусська академія виключила зі свого складу Альберта Ейнштейна”. Настала мовчанка. “Питання знімається з порядку денного,” – порушив її зрештою Александров. Але все ж таки аж 40 союзних академіків підписали гнівного листа проти “антирадянських наклепів” свого колеги. Чи з переконань, чи зі страху, чи в очікуванні якихось вигод для себе – як бачимо, мозок нації складається не лише зі справді гідного “будівельного матеріалу”...

Якщо взяти біографію буквально кожного в‘язня сумління радянської доби, кожного дисидента, котрого переслідувала влада, ми побачимо, що там є і прізвище “Сахаров”. Андрій Дмитрович протестував проти незаконних розправ над борцями за громадянські та національні права (а у ті часи кожен процес над інакодумцями відбувався з грубими порушеннями законності, інакше і бути не могло), він їздив на суди, організовував пікети і сам у них стояв, давав інтерв‘ю західним журналістам, збирав гроші на допомогу сім‘ям політв‘язнів... Зеки-українці не були винятком. Сахаров намагався захистити кожного із них, попри те, збігалися його власні політичні погляди із поглядами підзахисного, чи ні. А ще предметом його посиленої уваги була доля кримських татар – народу, силоміць позбавленого рідної землі. Здавалося б, йдеться про безнадійну справу – влада Кремля на 1/6 суходолу здавалася бетонно-непорушною, а гуманістичні ідеї Сахарова – вщент утопічними. Особливо, коли 1980 року за протести проти радянської інтервенції в Афганістані він був засланий до Горького й фактично ізольований від зовнішнього світу.

Чи це світ ізолювали від нього?

Шість років заслання – й повернення з дозволу Горбачова у нову, перебудовну Москву. Здавалося б, слід бути вдячним тому, хто визволив тебе, хто дав можливість для плідної наукової та громадської праці, хто, зрештою, посприяв змінам у державі на краще, - але для Сахарова істина була дорожчою, аніж особисті мотиви. І Горбачов стає об‘єктом його послідовної та глибокої критики – як політик, нездатний довести розпочаті ним же зміни до ствердження справжньої демократії. На тому ж з’їзді народних депутатів, на якому Кавад Раш помітив тільки двобій Сахарова з усією радянською військово-політичною системою, був ще й програмний виступ вченого. Держава переживає “конвульсії економічної катастрофи і трагічного погіршення міжетнічних відносин”, - наголосив Сахаров, - при цьому “одним з аспектів цих могутніх і небезпечних процесів є загальна криза впевненості серед керівництва, накопичення напруженості, що загрожує вибухом з найжахливішими наслідками для нашого суспільства... Ми успадкували від сталінізму будівлю, яка має тавро імперського мислення, імперської політики “поділяй та володарюй”, говорив він, тому слід негайно трансформувати СРСР на засадах права націй на самовизначення, адже жертвами імперської системи, за Сахаровим, стали не лише неросійські народи, а й власне російська нація, якій “довелося нести основний тягар імперських амбіцій та наслідків авантюризму й догматизму в зовнішній та внутрішній політиці”. Втім, як бачимо, у сучасній Росії вистачає журналістів і політиків, котрі вважають, що імперська політика була не просто кращою, а і єдино можливою для цієї країни. Хіба що у знаменитому після виступу Сергія Червонописького гаслі “Родина, Держава, Коммунизм!” останнє слово тепер заміщене чимось іншим – на кшталт “чекізму”.

До речі, глашатай великодержавних гасел зробив добрячу кар‘єру в незалежній Україні. Особливо вдалим для нього став останній період. Він наразі очолює Державний комітет у справах ветеранів, посів місце у першій п‘ятірці виборчого списку Соцпартії України, бере участь у багатьох урочистостях поруч із президентом Ющенком... Що не кажіть, а цькування великої людини приносить неабиякі дивіденди, слід тільки опинитися у потрібному місці й у потрібний час, а потім не мучити себе докорами сумління...

Власне, чого це мучити? Подивіться наші Інтернет-видання, перечитайте газети: хіба в Україні хтось, крім безнадійних утопістів, помітив 85-ліття великої людини?

А на закінчення – ще одна велика цитата без перекладу. Щоб читачі відчули, що існує інша російська мова й інша російська культура, яка разюче відрізняється від того, чим живуть однодумці Кавада Раша (хоча саме вони, схоже, досі становлять чисельну більшість населення сусідньої держави). Отже, фрагмент Нобелівської промови Андрія Сахарова, 1975 рік, ще один фрагмент його великої гуманістичної утопії:

“Тысячелетия назад человеческие племена проходили суровый отбор на выживаемость; и в этой борьбе было важно не только умение владеть дубинкой, но и способность к разуму, к сохранению традиций, способность к альтруистической взаимопомощи членов племени. Сегодня все человечество в целом держит подобный же экзамен. В бесконечном пространстве должны существовать многие цивилизации, в том числе более разумные, более "удачные", чем наша. Я защищаю также космологическую гипотезу, согласно которой космологическое развитие Вселенной повторяется в основных своих чертах бесконечное число раз. При этом другие цивилизации, в том числе более "удачные", должны существовать бесконечное число раз на "предыдущих" и "последующих" к нашему миру листах книги Вселенной. Но все это не должно умалить нашего священного стремления именно в этом мире, где мы, как вспышка во мраке, возникли на одно мгновение из черного небытия бессознательного существования материи, осуществить требования Разума и создать жизнь, достойную нас самих и смутно угадываемой нами Цели”.

Відповіді

  • 2006.05.23 | Я. Гольденберг

    Re: Велика утопія Андрія Сахарова (неювілейні начерки до 85річчя

    Дякую, Сергію!
    Яків Гольденберг


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua