05/22/2006 | Борис Бахтєєв

Загальновідома аксіома: Помаранчева революція 2004 року була за своєю сутністю антиолігархічною. Адже що являла собою Україна до неї? Що такого особливого, відмінного від інших, було в ній? Більшість пострадянських країн – і середньоазійські, й Азербайджан, і Білорусь, і Росія – перебувають під контролем тої чи іншої групи осіб, які розпоряджаються і політикою (в особі всіх гілок влади), й економікою. Усі ці країни більшою чи меншою мірою нагадують абсолютні монархії, хоча й звуться офіційно республіками. „Монархія” – то „влада одного”. „Олігархія” перекладається як „влада небагатьох”, „влада кількох”. Тобто, олігархія відрізняється від монархії (європейські конституційні монархії, де інститут монарха є до значної міри даниною традиції, звісно, тут не розглядатимемо) лише тим, що угруповань, які контролюють державу, - декілька. А термін „олігархія” можна тлумачити як „недовершена монархія”, „несформована монархія”. (В економіці відповідне співвідношення існує між термінами „монополія” та „олігополія”.) Еволюціонування будь-якого олігархічного ладу саме й полягає в тому, що рано чи пізно знаходиться угруповання, що виявляється сильнішим за решту, й саме воно підкорює всю державу: на зміну олігархії приходить уже сформована монархія.

Треба віддати належне Леонідові Кучмі: свою владу він вибудував на тому, що маніпулював різними олігархічними угрупованнями, грав на їхніх суперечностях, не даючи жодному з них прибрати до рук усю Україну. Сильний (наскільки це було можливо) київський князь за епохи феодальної подрібненості – таке вже траплялося в історії Русі. Отаким і був Леонід Кучма – цілі регіони при ньому виявилися під владою однієї, й лише однієї, олігархічної групи, але в масштабах цілої України він законсервував олігархію, не даючи їй або трансформуватися в монархію, або юридично розпастися на декілька незалежних монархій. Але, обравши своїм спадкоємцем Віктора Януковича, представника найсильнішого олігархічного угруповання, він тим самим поставив на власній конструкції хрест: отримавши політичну владу, донецьке угруповання неодмінно перебрало б усю Україну під свій контроль. От саме такому – слідом за пострадянськими „братніми сестрами” – шляхові розвитку подій і перешкодила Помаранчева революція.

Але будь-яка революція перемагає лише тоді, коли усуває не лише наслідки, але й причини. Коли усуває можливість реставрації, повернення на круги своя. І отут треба констатувати: усунення можливості відновлення в Україні олігархічного ладу майже не відбулося й не відбувається. Тому є декілька причин. Варто виокремити серед них три.

Причина перша, об’єктивна. Леонід Кучма, окрім іншого, залишив такий політичний спадок: велика політика неможлива без великих грошей. Давно в історії залишилися часи, коли той самий Рух збирав шалену кількість голосів лише завдяки обстоюваній ним ідеї та авторитетові керманичів. Нині повторення феномену Руху неможливе. Для того, щоб бути бодай почутими, політичним силам треба більшою чи меншою мірою продаватися. А тих, кому вони продаються, зовсім не обов’язково ідеї цікавлять більше, ніж власні статки, а також можливість примножити ці статки завдяки перебуванню при владі. Ні, ці люди можуть навіть цілковито щиро засуджувати олігархію як таку, олігархію взагалі, але бізнес є бізнес, і він має власну логіку. Це ми вже бачили протягом останніх півтора року. Результат: серед політичних сил, представлених нині в парламенті, немає жодної, в якій не було б політиків, для яких політика – то лише створення сприятливих умов для власного бізнесу. І як розірвати це хибне коло, пропозицій поки що не чути.

Причина друга, суб’єктивна. Ще в дні Помаранчевої революції автор розмовляв із відомим журналістом Сергієм Грабовським про шляхи деолігархізації України. Ми дійшли тоді висновку: ставлення нової влади до тодішніх хазяїв країни мусить бути різним, зважаючи на їхні особистості та характер їхнього бізнесу. Нова влада мала запропонувати Вікторові Пінчуку вести його бізнес за цивілізованими законами та в цивілізованих межах (можливо, треба було висунути йому умову доплатити за куплене за безцінь), жорстко змусити цивілізувати його бізнес Ріната Ахметова, встановивши за його діяльністю жорсткий моніторинг, та вжити жорстких заходів до Віктора Медведчука, з чийого бізнесу пересічним громадянам були достеменно відомі лише його мільйонні статки, які неможливо було заробити адвокатською практикою. Що ж вийшло насправді? Найбільшого удару зазнав якраз той, чий бізнес було найлегше спрямувати в цивілізоване річище, - Пінчук. Можливо, для помаранчевої влади саме він став певним символом кучмізму через родинні стосунки з Кучмою, й бал правили емоції, а не тверезий розрахунок? (До речі: одразу після реприватизації „Криворіжсталі” влада запевняла, що практику цю буде продовжено ще щодо декількох об’єктів. І де вони?) Ахметов теж зазнав удару, втративши свою частину „Криворіжсталі”, але, видається, загальний обсяг цього удару був істотно менший за той, якого зазнав Пінчук. Та й ледь не від самого початку 2005 року повсякчас ходили чутки про якісь малозрозумілі переговори з Ахметовим, які вели то Ющенко, то Тимошенко. Що ж до Медведчука, то його в „олігархічному” контексті просто не згадували. Ніби забули. Так, він більше не фігурує в десятці найбагатших людей України – з чого теж можна зробити висновок, що в якийсь спосіб його перебування при владі саме й було основою його бізнесу. Але ж це не означає, що він не хоче повернути втрачене й не докладатиме для того зусиль! Так, Медведчук і К.о. позбулися декількох обленерго, його партія тепер не пройшла до парламенту (хоча тут – заслуга виборців, а не влади, та й бігборди блоку „Не Так!” я бачив не далі, ніж 18 травня) – але ж необхідного публічного розголосу все це не здобуло, усі ці факти (до того ж, чи достатні, адекватні?) не було подано як ту інформацію, на яку суспільство мало б звернути увагу. Отже, ще раз повторимо вже всім зрозуміле: боротьбу з олігархією як явищем було підмінено боротьбою з окремими (деякими) олігархами через суто суб’єктивні мотиви.

І третя причина – об’єктивно-економічна. Адже що таке олігархічна економіка? Це – така економіка, в якій переможці „конкурентних” змагань є призначеними „нагорі”, коли насправді конкуренція відсутня. Коли вони є визначеними раз і назавжди. А функція олігархічної держави полягає в тому, щоб реальну конкуренцію унеможливити й надалі, щоб одного чудового дня не виявилося, що олігархи плентаються десь у хвості. Так, дрібному (здебільшого роздрібно-торгівельному) бізнесові дозволено існувати – але ж перспектив вирости до масштабів державного значення він не має. А приватний торгівельний бізнес існував і в комуністичних Польщі та Угорщині, та й навіть у Китаї; ба більше: певні різновиди такого бізнесу легально існували у Грузії часів СРСР.

Але тут постає один незручний чинник: економіка є ринковою, та ще й відкритою для експортно-імпортних операцій. І змусити покупців купувати лише товари оцього от олігарха держава не має засобів. До того ж, не факт, що призначені державою лідери є насправді найгеніальнішими в світі організаторами та технологами, що товар у них – справді найкращий, а витрати на його виробництво – найнижчі. (Власне, якби було саме так, то подібні лідери найменше у світі цікавилися б тим, до якої міри їх захищає держава, й до якої міри вона оберігає їх від конкуренції.) Тож олігархи потребують дуже своєрідного, специфічного продукту своєї бізнесової діяльності – такого продукту, якість якого не надто залежала б від їхніх здібностей та від організації виробництва. Такого продукту, який і так неодмінно куплять. Чи існує такий товар? Так, існує. І не один. Найперше – це природні ресурси. Корисні копалини, а також море, сонце та повітря, архітектурні пам’ятки (сировинний та курортно-туристичний бізнес). Організація транспортних перевезень (хоч на самоскидах, а їздити людям потрібно). Власне процес розподілу державного колись майна також не потребує особливих виробничих здібностей. Те саме стосується посередницьких операцій, які можна монополізувати, в тому числі й експортно-імпортних, особливо коли йдеться про посередницькі операції з тими ж таки природними ресурсами. Нарешті, харчова промисловість: їсти й пити людям треба, хоч би що, а переконати громадян у шкідливості імпортних харчів – справа не така вже й важка, тим більше, що оцінити ту шкідливість безпосередньо за столом найчастіше неможливо. Ну то що, шановні читачі, ви впізнали список саме тих галузей, які й є сьогодні найвигіднішими для вітчизняного бізнесу, які й становлять його основу?

Російські олігархи, встановлюючи контроль над російськими промисловими гігантами, спробували були прихопити й Волзький автомобільний завод. Пам’ятаєте: років 10 тому повідомлення російської преси з Тольятті нагадували бойові зведення? Ну то й що ж? Хоч яких жорстких заходів намагається вжити Росія для славнозвісної підтримки вітчизняного виробника, а рівень продажу російських автомобілів демонструє тенденцію до стагнування, якщо не зниження. Росіяни дедалі більше віддають перевагу імпортним (хай навіть далеко не першої молодості) або, як варіант, зібраним на російських філіях іноземних фірм автомобілям. Не може олігархічний капітал упоратися зі справді технологічними виробничими галузями. То як же він за цих умов примудряється бути в державі лідером, не скотившися кудись на маргінес? Дуже просто – унеможливлюючи міжгалузеву конкуренцію. Простіше кажучи, цей капітал (він же, згадаймо, влада) створює такі умови, за яких модерні технологічні галузі занепадають, занепадає наука, а фундаментом національної економіки стає її величність сировина. Тобто, економіка олігархічної держави може бути лише сировинною. Але правильним видається й зворотне твердження: поки в державі панує сировинна економіка, ця держава перебуває під загрозою олігархічної реставрації. Існує ще один ракурс цієї ж проблеми: цілком можливо, що допоки економіка держави є сировинною, а домінує в ній, до того ж, капітал, що був створений як олігархічний, ефективно керувати цією економікою інакше, ніж за умов олігархічного політичного устрою, не виходить. Подібна економічна система, схоже на те, не сприймає механізмів керування, звичайних та перевірених для неолігархічної виробничої економіки. Якщо таке припущення є правильним, тоді економічні невдачі помаранчевої влади є не наслідками помилок періоду становлення, а закономірністю. Завдання ж підняття чи то відновлення економічних показників в умовах демократичної політичної системи за збереження сировинного характеру національної економіки не має розв’язання.

Узагалі, у світовій економічній географії чітко простежується тенденція: країни, де панують олігархи, виявляються сировинною периферією світової економіки. І навпаки – країни, що звільняються з-під влади олігархів, демонструють різке зростання економічної сили, а разом із нею й впливовості. Є такі важливі економічні показники – частка готової продукції в експорті держави та частка машин і обладнання в експорті держави. Висока частка машин та обладнання й узагалі готової продукції в експорті є беззаперечним індикатором, що дозволяє зробити висновок: країна належить до категорії економічно розвинених. Так от, політичні зміни останніх двадцяти років у провідних державах Латинської Америки привели до того, що у структурі експорту цих країн провідне місце посіла готова продукція, у Бразилії – навіть машини та обладнання. Тож і латиноамериканські гранди не вважаються більше „країнами, що розвиваються”. (Якщо їх подеколи й досі відносять до цієї категорії, то політологи, а не економісти.)

А що ж в Україні? Відповідні показники й за радянських часів були низькими, порівняно з західноєвропейськими країнами. Сьогодні показник частки машин та обладнання в експорті коливається на позначці 12 – 14%, істотно знизившися з радянських часів. Тоді як близько 40% (в окремі роки до 44%) експорту нашої країни припадає на металургійну продукцію – тобто, продукцію, що її за загальноприйнятою у світовій економіці шкалою класифікують як „товари низького ступеню переробки”. Для порівняння: частка машин та обладнання в експорті Польщі становить 39%, в експорті Словаччини – 46% (1994 року було лише 19%!), в експорті Угорщини – 62%, в експорті Румунії – 24% - за даними ЮНКТАД. „По- перше, експорт сировини і товарів з низькою доданою вартістю з України в 4-10 разів перевищує аналогічний показник для Чехії, Угорщини і Польщі. По-друге, експорт продукції українського машинобудування в 2-5 разів нижчий, ніж в країнах Центральної Європи. Хоча ще в 1995-му частка продукції машинобудування в структурі експорту України складала 19%, Словаччини - 18,8%, Польщі - 21,1%”, - повідомляє сайт ukraine-today.com http://www.ukraine-today.com/ukr/business/industry/a/industry2.shtml. Варто зазначити, що, за традицією ще радянських часів, українські статистичні дані про товарну структуру експорту не дають повного уявлення про ступінь переробки експортованого товару: наприклад, до категорії „деревина та вироби з неї” можуть входити як меблі, так і тільки-но спиляні колоди. Отакою є ціна олігархічної економіки.

За традицією, в Україні заведено вважати Росію економічно більш успішною. Минула влада намагалася в усьому сліпо копіювати всі російські економічні новації; нова влада так досі й не дісталася до відмови від інерційного їх наслідування. Але от як виглядає товарна структура експорту нашої північної сусідки: більше 57% його складають паливно-енергетичні товари, ще більше 15% - метали та вироби з них, майже 5% - деревина та целюлозно-паперові вироби. Частка сировини та продуктів низького ступеня переробки перевищує в експорті Росії 70% та має тенденцію до зростання. 2002 року Росія вийшла на перше місце у світі за експортом сирої нафти. (Усе вищезгадане – дані російської консалтингової компанії „БКГ”, 2004 рік.) Частка машин та обладнання в російському експорті ще нижча, ніж в українському, й склала 2004 року усього лише 5% (дані ЮНКТАД). Попри велетенський науково-технічний потенціал цієї країни, її високотехнологічні галузі аж ніяк не роблять погоди у її економіці – попри те, навіть, що Росія є значним експортером військової техніки.

Таким чином, Росія живе коштом дарів природи. Ми їх маємо набагато менше. А відтак, копіюючи російську політико-економічну модель, Україні не світить наздогнати навіть Росію. Поміж справді багатих країн немає таких, які б орієнтувалися на виробництво сировини – окрім, хіба що, країн Перської затоки, найбільша з яких, Саудівська Аравія, має усього лише близько 24 мільйонів населення (2004 рік). Для порівняння: за даними „Русімпексу”, тільки з 1980 по 1996 рік частка оброблених виробів в експорті Мексики зросла з 12 до 78%, Бразилії – з 37 до 54%, Індії – з 59 до 74%, Канади – з 48 до 63%, Малайзії – з 19 до 76%, Таїланду – з 25 до 73%, Філіппін – з 21 до 84%. В експорті Російської Федерації ця частка скоротилася з 39 до 31%, а в наступні 10 років знижувалася й надалі. Наочною є світова тенденція, як наочним є й той факт, що цілий світ крокує з Росією не в ногу. Але саме з нею Україна хотіла, а багато провідних політиків хочуть і тепер, інтегруватися в єдиний економічний простір.

До речі, про інтеграцію. Єдиною європейською країною поза межами СНД, де частки готової продукції та машин та обладнання в експорті невпинно знижуються, є Норвегія (на сьогодні машини та обладнання становлять лише 9% її експорту). Саме та єдина в історії Євросоюзу країна, яка мала вступити до ЄС, але громадяни якої проголосували проти вступу на референдумі 1994 року. Цілком імовірно, норвезькі фахівці переконали співгромадян: з такими економічними тенденціями країні буде дуже складно в Євросоюзі. Але Україна, здається, так само збирається до ЄС! Чи, може, ми чекаємо, поки прийдуть європейці та побудують у нас переробну економіку?

Характерною особливістю економічно розвинених країн є те, що машини та обладнання посідають провідні позиції у структурі не лише експорту, але й імпорту. Україні й тут похизуватися нема чим: ця категорія складає лише 21% українського імпорту, тоді як майже половиною (близько 45%) усього, що ми ввозимо з-поза кордону, є мінеральні ресурси. (Хіба що тепер подорожчання газу відповідно збільшило його частку в загальній сумі імпорту.) Треба, до того ж, іще враховувати, що до категорії „машини та обладнання” входять легкові автомобілі та побутова техніка, призначені для особистого користування. Знову порівняймо з сусідами: Польща – 39%, Словаччина – 39%, Угорщина – 53%, Румунія – 32%. Розвинені країни, безумовно, теж закупають мінеральні ресурси (ті самі нафту та газ) у значних кількостях. Уся справа у співвідношенні цих двох категорій. Низька частка машин та обладнання в українському імпорті може пояснюватися трьома причинами: або українська економіка витрачає невиправдано багато сировини та енергоносіїв і є витратною, або наша країна є надто бідною й може дозволити собі купувати лише найнеобхідніше, те, без чого фізично неможливо прожити, або ж придбання машин та обладнання для розвитку власного виробництва не є в нас пріоритетом. Вочевидь, усі три причини мають місце бути, от тільки чи не є дві перші наслідком третьої? У тому розумінні, що й бідність, і витратність пояснюються саме відсутністю пріоритету виробничих галузей?

Усе каже про те, що олігархічна держава приречена на єдиний шлях – у третій світ. І навіть якщо уявити собі, що одного чудового дня економікою України почнуть керувати „добрі олігархи”, що не крадуть та не розбазарюють державних коштів (якщо такі взагалі трапляються), – це нічого не змінить по суті. Тож єдиний спосіб унеможливити загрозу повернення олігархії – це розвивати виробничі галузі економіки. Єдиний спосіб посісти гідне, авторитетне місце у світовому розподілі праці, полягає в тому самому.

Коли українська економіка базуватиметься на технологічних виробничих галузях, потреба боротьби з олігархами відпаде сама собою. Хай ті олігархи займаються собі сировиною. (Аби лише не монополізували постачання енергоносіїв.) Вони просто поступово й непомітно припинять бути олігархами, перетворившися на звичайних собі королів бензоколонок. Вони більше не визначатимуть економіку – а отже, й політику – України. Вони не матимуть на те шансів. Допоки ж економіка України залишається сировинною, доти вона тяжітиме до облаштування себе – а отже, й усієї держави – за олігархічними взірцями.

Коли українська економіка базуватиметься на виробничих галузях, сама собою відпаде проблема завеликої присутності в Україні російського бізнесу, про яку багато говорили рік – півтора тому. Адже російський бізнес в Україні – теж олігархічний, орієнтований на сировинні галузі! Тож і він відійде на маргінес, і його завелика залежність від Російської держави вже не створюватиме загрозливої ситуації. Тож допоки не постане на порядку денному питання про модернізацію структури української національної економіки, поки не буде вжито реальних заходів для припинення сировинної економічної орієнтації України, Помаранчеву революцію не можна буде вважати завершеною, а її мету – досягнутою.