МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Столичне родео.

05/24/2006 | Влад Білоцерківець
Соціо-політичний статус столиці.

Римська притча про те, що той хто володіє столицею, володіє всією державою вже давно стала аксіоматичною на теренах України. Вона вірна тому, що відображає суть - владний соціально-політичний статус головного міста країни.
Столиця це те місце, де твориться велика державна політика.
Вона хоча і є символом титульної нації, але є більш космополітичною, ніж інші міста, завжди знаходиться у центрі уваги громадськості не лише країни, а й світу. Саме тут відбувається перетворення регіональних еліт країни у загальнонаціональну. У столиці сконцентровані управлінські кадри, значний інтелектуальний потенціал, вона менш консервативна, більш новаторська тому і демократичніша, толерантна та віротерпима в порівнянні з іншими регіонами країни.
Тут знаходяться офіси та штаби головних політичних сил України. Їх лідери прагнуть бути в авангарді боротьби за владу. Саме тому існує величезний інтерес до столичних висот з боку різних партій. При цьому мова йде не лише про загальнодержавні висоти, а й про муніципальний рівень. Останнє обумовлене тим, що маючи своїх людей у коридорах місцевої столичної влади можливо досить успішно впливати на загальнодержавну політику держави.
Європейська практика показує, що досить часто влада у державі знаходиться у одних політичних сил, а міська-столична у інших. Зрозуміло, що мова йде про різні рівні влади: про державну і муніципальну. Остання не є рівнозначною першій, але може досить суттєво впливати на співвідношення політичних сил у країні вцілому. Тому як і „Париж вартий меси” Київ заслуговує також відповідного відношення. Досить часто столичний ресурс У процесі політичної боротьби стає тим плацдармом, з якого йде наступ на центральну владу і якщо наступаючі в опозиції, то у центральої влади виникає багато проблем і досить вагома перспектива втратить владу.
Безумовно, що все це накладає відповідний відбиток на політичне життя Києва. Ми спробуємо прослідкувати діалектику такого стану речей з подіями які відбуваються у столиці після парламентських, місцевих та виборів міського голови.

Особливості політичного моменту, або дещо про „любих і не любих друзів” президента

Одною із важливих політичних особливостей моменту є протиборство в таборі помаранчевих сил. Фахівці з історії політики по різному інтерпретують цю подію.
На наш погляд цей конфлікт не обумовлений різним характером політичних лідерів, хоча їх роль як особистостей в історії далеко не остання. Ми спостерігаємо присутність також і регіонального фактору, але й він скоріше декларативно-пропагандистський, а не головний. Чинники, які породжують подібні версії, поверхневі, і тому на слуху, але не все про що декларують політики відповідає реальному стану речей.
Все набагато складніше. Україна знаходиться все ще в процесі буржуазної революції, яка прагне позбутися специфічної форми феодалізму післякомуністичної епохи в якості української олігархії.
Рушійна її сила – буржуазія. Але вона різна. Думка відомого політолога Д.Видріна, що рушійною силою помаранчевої революції була боротьба мільйонерів проти мільярдерів, вірна лише частково. Зрозуміло, що мільярди „зароблених” доларів олігархи отримали не на лотках базарів, а знаходячись у владних кабінетах та деребанячи державну власність і бюджет. Під час революції переважна їх більшість підтримували кучмізм. Серед них були й такі, які майже до останнього вміли сидіти на двох стільцях одночасно і як тільки відповідні тенденції почали набирати конкретних рис, стали ющенківцями. Були і скривджені- люди, яких в силу низки обставин було виведено з ближнього оточення Л.Кучми і які теж пристали до табору „Нашої України”. Були і одиниці романтики, які йшли в революцію ради ідейних міркувань. Останні є винятком з загального правила, кон’юнктурники та скривджені підтримували народне збурення лише з надією, що саме воно дозволить їм повернутись до своїх статків, до кучмізму, хоч цього разу без самого Кучми.
Вони брали участь в Майдані хто грошами, хто зв’язками, але попри всю свою революційну риторику робили вони все це небезкорисно.
Головною ж рушійною силою помаранчевих подій стала середня та мала буржуазія. В минулому ітеерівці, вчителі,
Технологи, починаючи тяжку працю „човників” між Варшавою, Стамбулом, Пекіном і містами України зуміли отримати свої мільйони. Заробивши великі гроші, пройшовши шлях становлення українського бізнесмена, відчувши на собі весь тягар цього шляху, ці люди зробили самі себе.
І це при відсутності підтримки з боку влади, при наявності великої корупції чиновництва та жорсткій боротьбі з боку кумівської системи управління. Подібна атмосфера, як не парадоксально, не зламала їх, а навпаки загартувала. Говірка „На Бога надейся, а сам не плошай” стало їх життєвим кредом. Економічна незалежність сприяла формуванню самостійних, креативних, з почуттям гідності людей. Природно, що у декого із них була мрія добратися саме до влади з її кабінетами та бюджетом і вирости „ в стилі Кучми” до мілліардерів. Але переважна більшість середнього класу прагла іншого. Людина, яка сама заробляє в складних умовах і саме завдяки цим умовам сформувалась, як клас виступає за ліквідацію цих кучміських антицивілізаційних умов. Цей клас занадто конкретний в діях, йому не потрібні колосальні надприбутки, йому потрібні відкриті, прозорі правила економічної гри, які б створювали нормальні умови існування і відкривали перспективи на майбутне.
Саме тому ця сила стала ядром Майдану, саме тому головною її вимогою стала зміна системи влади, створеної Леонідом Даниловичем.
Але не все сталося, як гадалося. Після перемоги помаранчевих сил кон’юнктурники та скривджені минулим режимом перекочували з опозиції у нові коридори влади. Для них революція асоціювалася лише з наявністю влади, яку вони в силу обставин загубили, і коли вони її повернули для них революція закінчилась, логіка її подальшого продовження втратила сенс, а розмови про неї набули демагогічно-ритуального характеру.
Більш того, вони її стали боятись в силу її універсальності як засобу політичної боротьби. Саме завдяки їй вони отримали можливість знову повернутись у владу, але завтра саме вона таку ж можливість може надати і комусь іншому. Саме цей постулат слугує їх критичному ставленню до участі в революційних подіях широких мас населення. Великий бізнес, в своїй більшості, авторитарний. Йому більш близька і зрозуміла керована демократія мас, яка допускається для тиску на противників в процесі переговорів. Ініціатива та самодіяльність мас сприймається як така, що несе небезпеку у можливості вийти з під контролю. Тому відношення до участі мас під час революції чисто утилітарне. Вони вважають їх необхідним одноразовим засобом страшилкою, за допомогою якого можна поставити своїх опонентів у безвихідне становище.
Як тільки мета досягається і дане політичне угрупування отримує владу, за його логікою, народ повинен піти з політики і займатись тим, чим він займався раніше. Майдан їм був потрібен, коли вони не мали влади. Коли влада у них в руках, Майдан їм не потрібен, він навіть небезпечний. Саме цим пояснюється метаморфози в поведінці деяких вчорашніх революціонерів.
Протилежна позиція інших учасників помаранчевої революції. Ті ж, хто виступав за рівні можливості в умовах ринкової економіки, а це як правило, представники середнього та малого бізнесу, в зміні старої і приході нової влади бачать не фінал, фініш революційних змін, а лише їх початок. При цьому вважають за необхідне широку участь в цих змінах якомога більше співвітчизників. Це дозволить владі бути прозорою та демократичною. Вони в Майдані вбачають одне із універсальних засобів відстоювання своїх прав.
Саме ці чинники призвели до розколу помаранчевої команди. Формальним чинником розколу стали факти корупції. Але причини лежать в іншому. Вона в різному баченні реалізації ідей проголошених на Майдані.
Група людей на чолі з П.Порошенком, так званні „друзі президента” представляють першу команду. Вони декларували свою неприязнь до кучмізму, надіючись, що повернуть свої раніше загублені позиції. Ці люди йшли у революцію не боротися з системою старої влади, а з метою повернути свої привілеї і свій „елітний” статус у цій же системі. Революційні зміни вони вбачають лише в змінах головних політичних фігурантів в Україні. Система влади після деяких косметичних змін в принципі не змінюється.
Другу команду очолює „Леді Ю” - Ю.Тимошенко. Ми не будемо зупинятись на харизмі цієї політичної фігур, харизма у неї є. Ми акцентуємо увагу саме на те, що навіть не дивлячись на деякі непослідовні та на негативні кроки з її боку на дресу представників середнього та малого бізнесу під час свого прем’єрства , саме її група стоїть на позиціях і є виразником позиції середнього та дрібного бізнесу. Саме ця група виступає за корінну ломку системи влади, яку створив Л.Кучма. Саме це лякає українських олігархів і зближує не дивлячись на їх політичні кольори. Розуміння можливої небезпеки з боку „Леді Ю”, з боку середнього та малого класу буржуазії штовхає велику буржуазію до пошуку шляхів нейтралізації Ю.Тимошенко. Саме звідціля розмови про широку коаліцію, про зшивання України і т.п.
Ми не вважаємо протиборство серед памаранчевих антагоністичним. Можливий компроміс. Але головна його умова - відмова від кучмівської моделі управління по суті і признання універсальними вимог середньої та малої буржуазії. Саме за такими правилами живе весь світ. Будь-яка спроба кучмівського реваншу під гаслами модернізації, збереження цілостності України і т.п. рано чи пізно приведе до нового Майдану.
Це по суті проблеми. Тепер стосовно ідеологем, які виникли в процесі розколу помаранчевих. „Корупціонери – анти корупціонери”. „Кучмізм-Майдан”, „Порошенко-Тимошенко”.
Віддамо належне простим громадянам. Вони пройшли добрий політичний ЛКБЕЗ і майже інтуїтивно відчувають „Хто є Хто на українському політичному Олімпі !”. І як не тужаться дехто із наших нуворишів постійно перебуваючи на телеекранах, пресі, радіо просторі авторитету і довіри до них не прибуває.
Але „любі друзі президента” не дивлячись ні нащо, маючи колосальний фінансовий ресурс, домінуючи у ЗМІ роблять все щоб змінити акценти. І це зрозуміло: на кону стоять можливо всі їх матеріальні здобутки. Тому громадськості нав’язують думку, що є не конфлікт а просте непорозуміння, або конфлікт є, але носить він не суспільно-класовий, а персональний характер і обумовлений лише безмірними амбіціями Ю.Тимошенко та її прагненням будь за що дискредитувати В.Ющенка.
Громадська думка досить критично поставилась до подібного підходу, але, як показує розвиток подій, на жаль до цієї версії все більше схиляється президент.
Віктор Андрійович підкреслюючи свою незалежність від оточення все частіше висловлює свою думку меседжами оточення „близьких друзів”. Видно, що оточення зуміло по максимому використати марнославстводо гаранта і підвести до зовсім не риторичного питання, як у класичній драмі „Цар Федір Іоанич”: „ Так Цар я чи не Цар?”. Відповідь з боку друзів однозначна: „Цар!”, але є ще й страшне зло, яке вважає, що це не так. Воно все робить на зло Царю. Ім’я зла жіноче. Не будемо повторювати хто це ...
Ось так геніально і просто Гаранта Конституції затягують в інтригу, пробують використати його в якості головної каральної сили для зведення рахунків з оппонентами.
Видно, що друзі використовують слабинки президента, методично педалюючи факти популярності Ю.Тимошенко та пояснюючи свої невдачі під час парламентських перегонів підступністю та боротьбою БЮТ виключно з НУ, при цьому показуючи свої фігури в якості „цапа відбувайла”, яких особисто призначила Ю.Тимошенко, щоб принизити Віктора Андрійовича.
Все примітивно до банальності. Виявляється, причини падіння популярності президента лежить не в площині відомих домовленостей В.Ющенка та В.Януковича, помилок у діях гаранта та його команди, а виключно є результатами дій БЮТ.
Подібна стратегічна установка практично діє на території всієї України. Сумним є той факт, що коли майже всі ЗМІ говорять про створення помаранчевої коаліції як в центрі так і на місцях, по внутріпартійних каналах НУ йде інформація про необхідність протистояти БЮТ. І Київ в цьому не виняток.

Сьогоднішні політичні реалії столиці.
Ні для кого не секрет, що правління О.Омельченка в столиці було специфічною редакцією кучмізму в окремо взятому місті України –Києві. Про безправ’я киян, корупцію було багато сказано. Це не предмет нашого дослідження, ми проаналізуємо політичний аспект подій, які відбуваються вже „після Омельченка”. Після помаранчевої революції Олександр Олександрович запомаранчив в геометричній прогресії, хоча до організаторів революції мав досить віддалене відношення, скоріше, більше симпатизував контрреволюціонерам.
Але близькі відношення з П. Порошенком, безперспективність проходження на посаду мера М.Мартиненка та спільний бізнес А. Третьякова з О.Омельченком зробили свою справу. Віктору Андрійовичу в уші регулярно вносилась думка про незамінимість та великі заслуги перед революцією Олександра Олександровича. „Наша Україна” і практично весь політичний бомон столиці підтримав кандидатуру Омельченка на третій термін.
Під час перегонів БЮТ зайняв позицію вичікування остільки ні М.Томенку ні М.Бродському нічого не світило. Лише „ПОРА-ПРП” зайняла відверто антиомельченківську позицію, за що її й пресували столичні власті. Особливо попадало за цю послідовну позицію керівнику міського штабу блоку В.Бондаренку.
Перемога на виборах мера Черновецького для багатьох стало несподіванкою. Взагалі феномен Леоніда Михайловича ще чекає на детальне вивчення політологів. Але ясно, що цю політичну фігуру явно не дооцінили головні суперники, ясно й те, що з ним потрібно рахуватись сьогодні. При цьому, ні показна простота, ні деяка неадекватність в поведінці, мовна недорікуватість мера не повинна створювати іллюзії тимчасового його перебування на своїй посаді. Потрібно просто згадати як починав свою кар’єру мера О.Омельченко. Тоді йому пророкували трьохмісячний термін, який розтянувся на десять років, і все стане на свої місця. Зрозуміло, що Київ не просто місто, зрозуміло й те, що для більшості киян гасло „Не словом, а ділом!” є не просто гаслом. Тому, щоб шановний Леонід Михайлович показав себе в ділі, потрібен час.
Але вже сьогодні ясно: Леонід Михайлович можливо й хороша людина, яка позиціонує себе моралізуючим альтруїстом, але для того, щоб бути мером столиці, цього замало. Ми вже сьогодні констатуємо факт, що з наявністю фахової команди у нового мера Києва великі проблеми. Саме про це і засвідчили перші засідання нової міської ради.
Цим по максимально скористались „любі друзі”, які методично втюхували в уші новому голові парадигму протиборства „Тимошенко-Ющенко”. Виявляється, труднощі перших кроків Черновецького обумовлені інтригами „Леді Ю”, яка ніяк не може вгамуватись в силу свого характеру і бажанням насолити президенту плетучи інтриги проти людини президента, якою і є Леонід Михайлович. Саме так і була проінтерпретована спроба створити Більшість з боку БЮТ, ГАК та Блоком Віталія Кличка. Для боротьби з цією спробою „любі друзі” кинули все. Петро Олексійович постійно проводив з Леонідом Михайловичем консультації. Микола Мартиненко не виходив з кабінету голови, а Олександр Третьяков особисто знаходився в залі, де контролював хід засідань. В якості координатора виступав Олександр Волков, той самий, що при Л.Кучмі отримав статус „директора українського парламенту”. У нього своя тема, глибока образа на Тимошенко, що не включила його до парламентських списків блоку. Про грошові вливання в цей проект вже сьогодні ходять легенди. Результат зовні: „БЮТ не пройшла!”.
Фракції Віталія Кличка не вдалось зіграти роль золотої акції, друзі президента зіграли на амбіціях її членів, тим самим підставили під сумнів політичне майбутнє В.Кличка та В.Бондаренка. Подібна логіка з боку „київських нашоукраїнців” зрозуміла. Однии ударом „Леді Ю” ставлять на місце і виводять з політичної гри такі сильні і перспектиівні фігури, які є не лише опонентами, а й безпосередніми конкурентами. Але останні хлопці не прості і не з боязливого десятку і свого останього слова ще не сказали.
Після подібного розвитку подій Леонід Черновецький схоже повністю підпадає під вплив „любих друзів”. Ситуація досить цікава, знаючи його стиль поведінки і бажання грати самостійну партію нас чекають сюрпризи.
Події ускладнюється відсутністю у Черновецького кадрової лави запасних. Складається враження, що її в принципі немає. А бажання використати „вчорашніх” В.Пустовойтенка, Л.Косаківського та сірого координала розквіту епохи кучмізму Д.Табачника закладає бомбу повільної дії.
Спроба замкнутись на популістській риториці, при цьому, або нічого не робити, або робити погано – шлях в безвихідь. Київські можновладці чомусь вважають, що досить попасти у владу, а там буде що буде. Чось в стилі пана Зварича, який на запитання стосовну падіння популярності НСНУ серед виборців сказав, що їх думка партфункціонерів не цікавить бо вибори вже пройшли. Кияни категорія принципових виборців і наруги над собою не потерплять.
Не будемо пророками. Столичний рейтинг Ю.Тимошенко високий, авторитет О.Мороза стабільний, а популярність О.Кличка росте, схоже на те, що політичне протиборство в Києві буде не менш інтригуючим чим на загальгнонаціональному рівні ...


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua