МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Гостинний Інтернет або Ми вас не чекаємо

06/13/2006 | Лада Маланій
Есе

Якось навесні цього року, коли черговий раз я перебувала у відрядженні в одному з маленьких провінційних міст Західної України, зі мною сталась одна, доволі банальна історія...

Все почалось з того, що треба було терміново перевірити електронну пошту. Халепа з інтернетом була й удома, в Калуші. Не було вільного доступу до „всесвітньої павутини”, тимчасово, але... Разом з чотирма експертами у сфері громадянського суспільства з різних міст нашої землі ми саме готували тренінг для громадських організацій однієї з областей України. Необхідно було обговорити важливі творчі та методичні моменти, доопрацювати програму і т.д. І я, правду кажучи, поспішала...

- Інтернет-кафе у нашому місті є! – гордо зауважила консьєржка в готелі.
- Лише одне?.. – розчаровано протягнула я, - подумавши, що воно, мабуть страшенно переповнене.
- Ну а нащо більше, кому він треба той інтернет?

Не знаю, але я, не маючи змоги тривалий час користуватися послугами інтернету, трохи дискомфортно почуваюсь.

Вирушила до „місця з’єднання”. Був уже вечір, 19.30. Те кафе, як ми з’ясували з люб’язною консьєржкою, працювало до 23.00. Можна було швидко все перевірити, записати (зазвичай, на це витрачається максимум пів години), потім погуляти з колегами вечірнім містом, поспілкуватися в готельному кафе.

Інтернет-кафе мало дивну назву „Ахіл”. Чомусь ім’я античного героя, зі славнозвісним слабким місцем, на вивісці, до якої я невблаганно наближалася, було написане з одною буквою „Л”. Це перше, що мене стурбувало. А друге – це те, що слово „Ахіл” не відповідало моєму уявленню про те, як мали б називатися заклади для фанатів „інету”. З так званої комп’ютерної лексики в голову лізли: „експлорер”, „юзер”, „нетворк”, „драйв”, „лінк”, „онлайн” ... Атож, лексика ця для українського споживача доволі безглузда, тому – Ахілл, то – Ахілл, але чому з одною „Л”?..
„Не будь занудою, - подумала я, - ти не в Києві.”

Зграя юних бритоголових хлопців, з блідими фізіономіями й у цигаркову диму, були першими, кого я зустріла при вході до „Ахілу”. У двоповерховому приміщенні комп’ютерний зал розташувався у великому залі на першому поверсі. Такі ж, як при вході, юні провінціали сиділи коло кожного комп’ютера, час від часу кидаючи одне одному репліки на кшталт: „Мочи його!”, „Завали цього ублюдка!”, „Ти гонеш – це не я стріляв...”. Може я переплутала щось і попала в тусню юних кіллерів, яка культурно – зветься „Зал ігрових автоматів” (у нас в маленькому Калуші, наприклад, таких є більше, ніж досить). Але ж ні... Ось на стіні великий плакат: „Інтернет-кафе „Ахіл”.

Я підійшла до адміністратора:
- Мені б до електронної пошти добратися...
- Сідайте у другому залі за вільний комп’ютер.

Зайшовши у маленьку кімнатку, я побачила, що всі чотири комп’ютери були вільні. Отже, де не грають – цілком вільний простір... Я дуже швидко знайшла потрібний сайт, під’єдналася до своєї електронної адреси, відповіла на листи, організовано витягнула CD з сумочки, аби записати потрібну інформацію, з якою треба буде ще попрацювати вдома одразу по приїзді. Почала тицяти диск туди, де, зазвичай, вмонтовано „сідіром”. Ага, немає... Не виявилося і дисководу для звичайної дискети... А „флеш-карти” в мене просто не було.

- Ви знаєте, - хутенько звернулася я до адміністратора, - мені треба записати деякі файли на диск.

- Заплатіть за час, - незворушно, наче вирок, проказав молодий чоловік адміністратор.

- Так, будь ласка, а як же записати?..
- Той, хто записує, буде о 21.00, - „потішив” мене доволі „відморожений” юнак, не відвівши при цьому погляду від екрану.

- А ви це не можете зробити? - перспектива чекати з годину у темніючому чужому містечку настрою не додавала.
- Не можу, в мене нема записуючого пристрою...

Окрім записуючого пристрою, елементарної привітності у нього також не виявилось. Але ж „відмороженість” може бути наслідком денної втоми та й кафешної не зовсім здорової атмосфери, яку він, схоже, приречений був підтримувати. Ну що ж, мені конче треба матеріали. До дев’ятої ще є час. А оскільки, подітися в чужому місті не було куди, я знову сіла за вільний комп’ютер. Минуло пів години. Потреби засиджуватися біля миготливого екрану не було. Я почала спостерігати за іншими відвідувачами. Це були виключно хлопці років 15-16 – підлітки та юнаки у період активного статевого дозрівання. Судячи з їхніх уривчастих фраз: „Вчора тут з обіда до вечора в „Контру” грали”, „Блін, треба піти поїсти додому, бо вже смокче”, „Я їв тільки зранку”, - це... кафе у них улюблене.

Я все-таки вийшла трохи подихати свіжим повітрям поблизу. Мікрорайон був спальним – п’ятиповерхівки та два дев’ятиповерхові будинки і двори між ними. Школа, дитячий садок – класика совкової забудови. Молоденькі дівчатка років 15, з яскраво розфарбованими личками, рухалися невеликими зграйками кудись на південь. Мабуть, там було „місце їхнього з’єднання” – дискотека, або, як зараз прийнято називати, „нічний клуб”. В цьому місті, як я ще вчора дізналася, дискотека/клуб зветься „Венера”. Кажуть на честь планети... Минуло ще пів години. Я повернулася в похмуре приміщення під вивіскою „Ахіл”. За комп’ютерами все ті ж і кілька „нових”. Товпляться коло гравців. Підказують, що робити, як кого „мочити”... Сідати за комп’ютер не хотілося. Стала, підперши одвірок. Хлопець-адміністратор не реагував на жодні зміни декорацій навколо нього. Хіба що відволікався, коли перед ним з’являлася жменя копійок чи двогривнева купюра, які йому час від часу тицяли юні мужчини, випрошуючи чергову дозу „Counter-Strike” чи ще чогось схожого...

Прийшла довгоочікувана дев’ята година, але «Той, хто записує» так і не з’явився. Мені почало ставати сумно, особливо, коли від столика поруч посипалася ненормативна лексика.

- У вас прийнято розмовляти матом? – уже без зайвих розшаркувань спитала я адміністратора.
- Попробуйте, скажіть Ви їм щось, - відповідь мужчини, гідна адміністратора цього публічного закладу, мене, в принципі, не здивувала...- Він („Той, хто записує”) може бути і в пів десятій.

- А ви не можете передзвонити, КОЛИ він точно буде?
Молодий чоловік вперше за півтора години глянув на мене і взяв до рук трубку від радіотелефону.
- Буде зараз, - одразу повідомив мене.

О пів на десяту зайшов солідний чоловік в костюмі і присів біля гравців. Той чоловік невдовзі вийшов і поволі став підійматися сходами вгору. У мене виникло бажання простежити шлях загадкового відвідувача, який почувався тут господарем. Ану ж він „Той, хто записує”!

- Дайте ваш диск, – раптом мене зупинив ще хвилину тому „відморожений” адміністратор, - де ті файли, які я маю записати?..
- Треба зайти в Yahoo...
- Як ви не розумієте?...

Виявляється я мала записати свою інформацію на їхній комп’ютер, а вони потім її через локальну мережу, десь у „Таємній кімнаті” на 2-му поверсі записати на диск. Мені туди доступу немає. Якось некоректно виходить. А де ж дотримання права відвідувача на приватність?

- Ідіть заходьте у ваше Yahoo. Ми трошки інакше працюєм. От, як комп завантажиться – запишете файли на комп’ютер.

Записала. Час добігав до 22.00. Адміністратора у великому залі не було. Я помчала за ним на вулицю. На щастя, він був тут, на подвір’ї... кафе.

- Ну що ж, все готове до запису. Ви не могли б швидше це зробити, бо я... – мало не вибовкала, що з чужого міста, що страшно йти в темній, незнайомій місцевості. Тут співчуття нема що чекати. Треба бути на сторожі з цим молодиком. Справжній лідер комп’ютерних монстрів-легіонерів!

- Ну почекайте хвилинку, поки я докурю, - „мороз” продовжував діяти.
- Я вас найменше годину вже почекала, - в мені підіймалася хвиля обурення проти хамства. Хамство чиновників, адміністраторів, продавців, халявщиків та інших фарисеїв, зазвичай, у мене викликає таку хвилю. Не скажу, що вона неконтрольована, але буває доволі штормовою.

- Почекаєте ще дві хвилинки, - адміністратор глипнув на мою рішучу, без тіні гумору фізіономію.

Але минуло ще 5 хвилин.
- Заплатіть за час.
- Може, після того, як ви запишете?
- Заплатіть за час.

Я була винна сорок копійок. Торг був недоречним! Я швидко витягнула гривню з сумочки. Він дав здачу.
- Давайте диск.

Я дала. Адміністратор зник. Не минуло десяти хвилин, як молодик повернувся, слава Богу, з диском. Адміністратор на диво великодушно прорік:
- Я не закривав сесію: цей диск ще можна дописувати.
Пізніше при спробі дописати інформацію на цей диск, виявила, що він не придатний більше до запису.

Але я була б не я, якби не піднялася в «Таємну кімнату» і не подивилася на «Того, хто записує». Кинувши оком на „легіонерів” та на вітрину з дияволічними зображеннями ігрових сюжетів, піднялась сходами. Там було приміщення офісу. Двері були відчиненими. За рідкокристалічним елегантним екраном сидів не менш елегантний чорнявий хлопець. Офісна атмосфера виявилась значно кращою, ніж внизу: рибки в акваріумі, сімейні фото, матюків не чути. Юнак працював. То це він був „Тим, хто записує”...

- Перепрошую, сказала я, - ви власник цього кафе?
- Не я, а мій батько.

- Скажіть, будь ласка, як його звуть?
- Навіщо вам.

- Для інформації, - це була формальна відповідь, хоч питання не здивувало: „Таємна кімната”...
- Шпіцик Ігор Панасович.

„Шпіц” – галицький діалектизм, що дослівно означає штовхання носком ноги чи коліном в сідницю когось. Галичанський вислів „теплий шпіц в дупу” означає те ж саме, що „шуруй звідси, дістав/дістала уже ” (примітка автора).

Наближалася пів одинадцята година вечора. Я вже не поспішала. Спливав ще один типовий (а, може, не зовсім) робочий день інтернет-кафе „Ахіл”, власником якого виявився пан Шпіцик. Загадковий пан Шпіцик з провінційного західноукраїнського містечка, власник цілого легіону комп’ютерних монстрів, дилер ком’пютерної залежності у стількох представників майбутнього нашої нації... Провінційні інтернет-кафе по суті своїй – різновид ігрового бізнесу. Просвітництва немає ні на йоту – є лише пряма дорога до комп’ютерної залежності і, як наслідок, до фізичних і психічних розладів молоді. Хотілося б вірити, що в моєму рідному Калуші не такі інтернет-кафе. Але, мабуть, марно – це містечко дуже схоже на Калуш...

Received Tue, 13 Jun 2006 19:16:32 +0300 (EEST)

Відповіді

  • 2006.06.14 | Роман ShaRP

    Пациентка нуждается в срочной консультации доктора Зигги Фрейда.

    > дилер ком’пютерної залежності у стількох представників майбутнього нашої нації... Провінційні інтернет-кафе по суті своїй – різновид ігрового бізнесу. Просвітництва немає ні на йоту – є лише пряма дорога до комп’ютерної залежності і, як наслідок, до фізичних і психічних розладів молоді.

    Угу... руки так и тянутся к бензопиле.

    > Хотілося б вірити, що в моєму рідному Калуші не такі інтернет-кафе. Але, мабуть, марно – це містечко дуже схоже на Калуш...

    Я панянке таки скажу, шо они даже в Киеве такие раньше были.
  • 2006.06.14 | IT-management_Львів

    Re: Гостинний Інтернет або Ми вас не чекаємо

    Щодо комп'ютерних клубів, я маю наступне переконання - потрібно чітко розділяти два різні види комп'ютерних занять: ігри (геймерська), ел. пошта/інтернет/офісна робота/запис на носії інформації(CD/DVD/Flash), засоби для яких потрібно розміщувати в двох різних залах клубу, тому що аудиторія там також різна. Наприклад, за кордоном вже давніше усвідомили цю проблему, і практично повністю розділили інтернет-кафе та геймерські клуби на зовсім різні заклади в окремих будівлях. В нас же поки що, в більшості геймерських клубів (співвідношення яких до інтернет-кафе 5:1) ще можна випросити віддрукувати/відксерити щось з дискети або флешки, а от з CD/DVD, це в кращому випадку з боєм. І це при тому що мультиформатні DVD-рекордери вже настільки дешеві, що ними комплектують кожен сучасний комп'ютер середнього класу, а не тільки hi-end. І подібну ситуацію, на жаль, можна спостерігати не тільки в провінції, але й у великих містах. Проблема полягає в інерційності нашого IT-мислення, невиправданій економії при закупах комп. обладнання і в засиллі геймерської індустрії, яка щоправда відбувається у цілому світі. І лікувати це треба не Фрейдом, а звичайним ринком (попит/пропозиція), чому буде сприяти IT-прогрес. Одне діло коли кільком відвідувачам комп. клубу на день, треба щось записати на носій інформації, зовсім інша ситуація, коли це потрібно буде кільком десяткам відвідувачів.
    А наразі можу дати єдину пораду всім - для зберігання та перенесення порівняно невеликих обсягів інформації (до 1 Гб :D) користуйтеся флешками (USB Flash drive), за надійністю та сумісністю з різними комп'ютерами їм поки що немає рівних, а їхня ціна просто стрімголов падає вниз :crazy:.
  • 2006.06.14 | Лада Маланій

    Re: Гостинний Інтернет або Ми вас не чекаємо

    Лада Маланій: Гостинний Інтернет або Ми вас не чекаємо - кльова стаття!
    „Шпіц” – галицький діалектизм, що дослівно означає штовхання носком ноги чи коліном в сідницю когось. Галичанський вислів „теплий шпіц в дупу” означає те ж саме, що „шуруй звідси, дістав/дістала уже ” (примітка автора). Юмористичний детектив - супер!


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua