МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Олександр Мороз, основоположник кучмізму

07/13/2006 | Сергій Грабовський
Мабуть, нормальній людині завжди хочеться вірити у краще. Навіть тоді, коли йдеться про вихованців вищих партійних шкіл, котрих учили лише апаратним іграм та вмінню з авторитетним виглядом розповідати людям банальності, якщо не відверту брехню.

І навіть тоді, коли ці люди у минулому зробили чимало політичних неподобств в ім‘я власної кар‘єри, прикритої гучними розмовами про інтереси країни.

Зрештою, за рідкісними винятками, всі люди – істоти егоцентричні, то ж чи варто судити ближнього за його хиби, якщо ти не хочеш і сам стати об‘єктом осуду?

А відтак, все одно вірячи в краще, займемося не моралізаторством у системі координат “добре-погано”, а констатацією фактів. При цьому винесемо за дужки статті початок політичної кар‘єри Олександра Мороза (а там є чимало цікавого), звернімо увагу на головне: ті, хто зробив його голосом і номінальним лідером “групи-239” у Верховній Раді першого скликання, навряд чи думали, що цим вони започаткували сходження до влади одного з провідних політичних гравців наступних десятиліть.

Так само не думали, очевидно, про це і реальні автори проекту під назвою “Соцпартія”, створюючи після проголошення незалежності України й заборони Компартії восени 1991 року тимчасовий (як вони думали) легальний дашок над “червоними” політичними структурами.

Що ж, дашок виявився вдалим: під омофором Олександра Мороза законсервовані комуністичні структури дочекалися кращих часів, коли прихватизація перших років незалежності та спровокована урядом прем‘єра Кучми гіперінфляція спричинили зубожіння більшості українських громадян і зростання ностальгії за радянськими часами. Так що завдання з підготовки реінкарнації комуністів Соцпартія Мороза виконала успішно.

Але разом із тим сталося й інше. СПУ не припинила існування після легалізації КПУ, як на цьому наполягала більшість членів цієї партії, вважаючи, що жодних ідеологічних відмінностей між цими організаціями немає і бути не може. Схоже, тоді так воно і було. Але існувала й така річ, як суб‘єктивний чинник. І звався він Олександром Морозом.

Останній відверто не хотів складати повноваження лідера однієї із впливових партій і повертатися до ролі одного з декламаторів написаних і затверджених іншими промов. Отож на парламентські вибори весни 1994 року Соцпартія вийшла самостійно, ба більше – саме Олександр Мороз виявився єдиним кандидатом лівих сил на дострокових президентських виборах літа того ж року.

І тут розігралася дуже цікава історія. У тодішніх виданнях ви знайдете чимало розповідей про те, що начебто президент Леонід Кравчук домовився був з комуністами та соціалістами, що він та орієнтовані на нього депутати Верховної Ради підтримають обрання спікером Мороза, а місце прем‘єра буде віддане комуністам.

У відповідь же ліві підтримають ідею скасування дострокових президентських виборів, бо у момент їхнього призначення, мовляв, були допущені відхилення від процедури. І справді: Олександр Мороз став головою Верховної Ради, Кравчук запропонував затвердити прем‘єром комуніста Віталія Масола (і той здобув цю посаду), але на знак вдячності ліві домовилися з головним кравчуковим конкурентом, Леонідом Кучмою. І якщо після першого туру виборів Кучма помітно відставав від Кравчука, то негласної, але добре організованої підтримки з боку комуністів та соціалістів йому вистачило для не дуже переконливої, проте цілком реальної перемоги у другому турі.

Звичайно, за “націоналіста” Кравчука тодішні симпатики Мороза у своїй масі не проголосували б. Але лідер Соцпартії міг їх закликати зігнорувати вибори між “представниками великої буржуазії” чи проголосувати проти обох кандидатів. І тоді Олександр Мороз не зміг би здобути у майбутньому репутацію “найпалкішого борця з режимом Кучми” з тієї простої причини, що такого режиму ніколи не існувало б.

До речі: якщо хтось забув, формулу “не перша, але і не друга людина в державі” запровадив не Олександр Ткаченко, а його попередник. Хіба що він її не артикулював настільки відверто. Перший рік свого спікерства Олександр Мороз за допомогою “червоного директорату” у Верховній Раді та поза нею намагався диригувати всіма соціально-політичними й економічними процесами в країні, проводячи через парламент постанови щодо всіх на світі проблем, сьогодні підтримуючи курс президента Кучми, а завтра щось прямо протилежне. Втім, у вирішальні моменти спікер умів іти на поступки й компроміси (як це було з укладанням Конституційного Договору й ухваленням Конституції), здобуваючи репутацію майстра досягнення порозуміння, а заодно зберігаючи свою високу посаду.

При цьому, поза сумнівом, у червні 1996 року, диригуючи ухваленням на загал демократичної, але водночас із завеликими повноваженнями глави держави Конституції, Олександр Мороз уже подумки приміряв президентське крісло під себе. З одного боку, дорікнути йому за це наче не випадає – адже поганий той лідер впливової партії, який не прагне здобути посаду керівника держави. З іншого боку, чи можна писати Основний Закон під конкретну особу, тим більше – під самого себе?

Як би там не було, через півроку після ухвалення Конституції Леонід Кучма та Олександр Мороз уже не обіймалися і не посміхалися один одному. І поки лідер соціалістів набирав рейтинг, роздутими повноваженнями глави держави, які виявилися багато в чому більшими, ніж у президента США (наприклад, щодо одноосібного призначення міністрів), вміло користувався Леонід Кучма. А ще більш він користувався конституційними “дірками”, наприклад, тим, що не були визначені ані статус адміністрації президента, ані чіткий механізм підписання президентом ухвалених Верховною Радою законів.

Іншими словами, кучмізм буйно розквітнув саме на ґрунті недоліків ухваленої парламентом під керівництвом Мороза Конституції України. І хоча сам Мороз останні півтора роки свого спікерства увійшов у пряме протистояння з Кучмою, залишається відкритим запитання, чи були в основі цього протистояння справді ідейні принципи, чи Олександр Олександрович з Леонідом Даниловичем посварилися на ґрунті непомірних амбіцій обох політичних гравців?

А далі була “канівська четвірка”. Якщо хтось забув, нагадаю: на виборах президента України 1999 року кандидати Євген Марчук, Олександр Мороз, Володимир Олійник і Олександр Ткаченко у Каневі в День Незалежності над могилою Шевченка поклялися у тому, що мають єдину мету – повалити кучмізм і ствердити в Україні демократію. А тому на фінішній прямій залишиться тільки один кандидат від “четвірки”, інші ж знімуть кандидатури на його користь і об‘єднають ресурси для спільної перемоги.

Так і сталося, єдиним кандидатом “четвірки” став Євген Марчук, але лише на якісь дві години: Олександр Мороз, посилаючись на рішення політради партії, відкликав згоду зняти свою кандидатуру на користь Марчука.

Тим часом аналітики сходилися на думці, що від узгодженості дій “двох М” безпосередньо залежить результат виборів й усунення від влади Леоніда Кучми. Але, замість узгодженості, “два М” показали щось зовсім інше, пішовши самостійно на перший тур виборів, де й зупинилися, розчарувавши у собі виборців і пролонгувавши кучмізм ще на п‘ять років.

А через рік почалася “справа Гонгадзе” і з‘явилися “записи Мельниченка”, завдяки яким упалий майже до нуля рейтинг Мороза істотно піднявся, а акція “Україна без Кучми”, розпочата зовсім не за директивою керівництва Соцпартії, але вміло “осідлана” й очолена соціалістами, різко змінила ситуацію в країні.

Владний режим захитався і ледь не впав. Але не впав. Натомість у відставку був відправлений уряд Віктора Ющенка. У цій украй плутаній і досі не проясненій ситуації, коли всі основні політичні гравці робили хибні ходи і втрачали свій авторитет, тільки Олександр Мороз “накачував м‘язи” і здобував собі репутацію “найморальнішого українського політика”.

В іншій країні, найшвидше, така репутація швидко привела б політика у прем‘єрське чи президентське крісло. Але доба кучмізму істотно спотворила ціннісні орієнтири українського суспільства, і дивіденди, одержані соцпартією за “Україну без Кучми”, на парламентських виборах 2002 року оприявнили себе тільки у 8% голосів виборців, а це не давало Морозу змогу знову зайняти одне з ключових місць в українській політиці (тим часом розрахунок був зроблений на 15-20%, про що лідери СПУ неодноразово заявляли не тільки публічно, а й у приватних розмовах; але значну частину протестного електорату забрав БЮТ, чого Олександр Олександрович, схоже, донині не може пробачити “леді Ю.”).

З іншого боку, “найморальнішим політиком” та “людиною, здатною об‘єднати суспільство” Олександр Мороз міг виглядати тільки у системі кучмізму, а не у нормальній демократичній державі, де політик, який досі розписується у повазі до Леніна, вважався би маргіналом і моральним покручем. Парадокс, але факт: головний борець проти кучмізму водночас виявляється одним із його творців і людиною, вкрай зацікавленою у збереженні режиму Кучми, бодай і без самого Леоніда Даниловича.

Справді: моральним Мороз виглядає лише на тлі загальної аморальності “ротожопів” (термін російського письменника Пелевіна) на всіх щаблях державної драбини. Поставте уявно на ці місця нормальних політиків, чиновників та бізнесменів, - і де тут місце Олександру Олександровичу?

Тому-то, вимушено підтримавши у другому турі президентських виборів 2004 року Віктора Ющенка (в іншому разі, як свідчили соціологи, до 80-90% електорату лідера Соцпартії і без цього перейшли б до “помаранчевих”) та поставивши своїх однопартійців на кілька урядових і губернаторських посад, Олександр Мороз водночас усюди підкреслював свою “непомаранчевість” та заперечував створення урядової коаліції у Верховній Раді четвертого скликання.

Отака-то “Європа в Україні”, яку клянуться збудувати у нас соціалісти: бути в той самий час і в уряді, і в опозиції до нього, зриваючи ухвалення в парламенті урядових законопроектів та керуючись у діях міністрів-соціалістів партійною, а не урядовою програмою! А водночас німецькі соціал-демократи, ще за Шредера – більш, ніж просто путінського друга, - ініціювали пришвидшене прийняття СПУ до Соцінтерну, бо, мовляв, ідеться про єдину справді демократичну партію в Україні.

Цікаво, щоб сказав німецький виборець, якби міністри від СДПН в уряді Ангели Меркель реалізовували не коаліційні принципи, а ті партійні настанови, які б прямо суперечили цим принципам?

І от що ще цікаво: у той час, коли країна обурювалася діяльністю “любих друзів”, депутати-соціалісти у блоці з Партією регіонів, комуністами та “народниками” Литвина дружно зривали вступ України до СОТ у 2005 році, а соціалісти-урядовці займалися дуже сумнівними оборудками у сфері великої приватизації. Все у стилі “розвиненого кучмізму”, тільки без Леоніда Даниловича.

Утім, це не лишилося непоміченим електоратом, і на парламентських виборах 2006 року результат соціалістів став відчутно гіршим від їхнього ж результату на минулих виборах, а це істотно погіршувало можливість претендувати на владні посади у складі колишньої коаліції. Народ проголосував невірно, заявили лідери СПУ.

Може, й так. Але тоді, залишаючись у межах демократичних політичних координат, доведеться діями переконувати народ у своїй правоті й чекати наступних виборів. А це дуже довго. Чи не простіше поміняти народ, щоб він надалі робив безпомилковий вибір, як, скажімо, у Донбасі й Криму? Іншими словами, чи не час припинити гратися з демократією, коли тоталітарна пропаганда й практика Партії регіонів дає значно більші політичні дивіденди?

...Тим більше, що звичну роль “найморальнішого українського політика” значно легше грати на тлі Віктора Януковича, Тараса Чорновола і Євгена Кушнарьова, аніж навіть на тлі Петра Порошенка чи Євгена Червоненка. А найкраще і найлегше грати таку роль за умови знищення самої можливості постання нової, молодої, справді моральної і фахової, навченої не у ВПШ та академії ФСБ, генерації вітчизняного політикуму...

..Уся стилістика зібрання у палаці “Україна” 8 липня, включно із обіймами Мороза з Януковичем та задушевною розповіддю Сан Санича з трибуни про начебто “спонтанний” характер створення коаліції СПУ-ПР-КПУ, викликала непереборне враження часового відкату щонайменше на 10 років назад. Люди, для котрих незалежна Україна ніколи не була чимось більшим, аніж підставою для власного бізнесового успіху та політичної кар‘єри, базграли про національні інтереси й одноголосно затверджували звернення до українського народу, перейняте турботою про його інтереси та потреби держави.

Політичні партнери “кремлівських чекістів” з партій “Єдиная Россия” та “Родина” говорили про українську демократію. Грубі порушники парламентського регламенту клялися у своїй відданості парламентаризму. Власне, у залі засідань не вистачало лише особисто Леоніда Даниловича, а майже вся політико-фінансова команда доби “розвиненого кучмізму” була в наявності. Включно із “найморальнішим діячем” цієї доби та її співавтором і співреаніматором Олександром Морозом.

Відповіді

  • 2006.07.14 | Іван

    Re: Олександр Мороз, основоположник кучмізму

    Уже гримить-лунає по Вкраїні:
    Геть із трону всіх злодіїв!
    Геть манкуртів з Ради
    За їх дебільство і за зраду!

    Якщо ж президент не проснеться,
    не розпустить Верховну зРаду,
    і навіть якщо Ахметов купить також і НСНУ,
    то навіть і тоді
    мирні українці цивілізованим Всеукраїнським МАЙДАНОМ
    упевнено перекриють дороги, перекриють усі виходи з ВР,
    і візьмуть ківаловсько-морозівську нечисть -
    не дадуть втекти вертольотом.
    Буде веселіше,
    якщо і Президент буде з народом і з Юлею


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua