07/16/2006 | Юрій Шеляженко

Київ знову готується згадати часи помаранчевої революції. Верховна Рада в облозі «регіоналів» та їх «комуністично»-«соціалістичних» посіпак, що зрадили своїх виборців та продалися олігархам з Донбасу. Ці «братки» давно перетворили свій «регіон» у кримінальну резервацію і намагаються зробити те саме зі всією Україною. Тим часом на Майдані розгортається наметове містечко в підтримку демократичних сил, які, пригадуючи помаранчеву революцію, стверджують: бандити повинні сидіти у тюрмах, а не в міністерських кріслах!

Дарма хтось каже, ніби «революцій більше не буде», «вдруге історія повторюється як фарс» і т.п. Настав час зрозуміти: на майданах, у боротьбі за громадянські права і у відстоюванні своєї волі та історичного вибору, український народ народжується і знову та знову виборює свою свободу – бо лише в боротьбі можна її здобути.

Нас намагалися позбавити людських прав і татаро-монголи, і Російська імперія, що змавпувала від орди та розвинула багато по-азійськи жорстоких політичних методів, і наші ж можновладці, вигодовані цією щедрою землею. Вони, на жаль, досі вважають народ за безсловесне бидло, але їм доведеться розчаруватись у цьому переконанні. Піддаючись згубній спокусі, ці «добродії» зловживають нашою довірою до них і часто замість відповідальності за долю держави і нації намагаються покласти на свої плечі мішок з награбованим народним майном.

Такі люди, як Олександр Мороз, чомусь вважають, що після виборів вони можуть по кілька разів підписувати угоду про створення помаранчевої коаліції, а потім, обманувши всіх (в тому числі власних виборців та членів власної партії) і, хизуючись своїм зрадницьким «мистецтвом маневру», провертати вигідні оборудки з діячами, совість і репутація яких далека від чистоти. Такі зрадники гадають, що вони є взірцями справжньої політики, що їм нема альтернативи, і нікого іншого замість них у високе крісло народ посадити не зможе. Але час не стоїть на місці! Приходять з народних лав і кмітливі організатори, і талановиті мислителі, і полум’яні оратори (цих, мабуть, навіть більше ніж треба…), і яскраві лідери, здатні вести людей в атаку проти злиднів, безнадії, сил зла. Тому правда раніше чи пізніше подолає несправедливість. Свободу не спинити!

Ми пережили півтора роки в надзвичайно складній ситуації. Паростки демократії, посіяні помаранчевою революцією, почали проростати у всіх сферах суспільного життя. Новини у ЗМІ стали більш чесними та відвертими. Чиновники, замість плодити шквал відписок, почали частіше реагувати на скарги громадян, а іноді й брали участь в тих громадських слуханнях, круглих столах та інших «самодіяльних» заходах громадянського суспільства, налагоджуючи діалог з громадськістю - щирий та інформативний. Багато людей змогли оперативно вирішити проблемні питання з владою, які раніше не вирішувалися роками – бо трохи зменшився шалений корупційних тиск: вимагати хабаря стало більш небезпечно. Вперше за багато років не словах, а на ділі Україна почала реалізувати свою політику інтеграції до світової євроатлантичної спільноти: СОТ, НАТО, ЄС.

Водночас всі ці зміни викликали шалену протидію з боку «старої гвардії» совдепівсько-кучмістських чиновників, що не бажають працювати по-новому, і з боку авторитарної державної влади наших північних сусідів, наляканої тим, що «вірус демократії» в Україні може перекинутись на пригнічений російський народ і поставити під загрозу панування паразитичного правлячого класу колишніх партноменклатурників та працівників спецслужб, як це було в перші роки після розпаду гіпер-імперії СРСР.

До яких тільки методів не вдавалися зрадники свого народу, аби тільки «довести» людям, що свобода від кучмізму є шкідливою для економіки! І використовували свою підступно вибудувану за роки незалежності аграрну монополію, щоб безсовісно спекулювати м’ясом, молоком та цукром. І домовлялися з росіянами, створюючи штучний ріст цін на пальне та газ. І розповсюджували безглузді чутки про «безсильство та непрофесіоналізм помаранчевих», підсилюючи розчарування демократичними змінами. І виводили п’яничок за жалюгідні гроші на псевдо-мітинги, сподіваючись створити враження, ніби всі мітинги підстроєні і проплачені, є лише способом заробітку, а не способом громадянського згуртування та впливу на владу. Але все це відбувалося на очах народу. І народ, як виявилося, не такий дурний, щоб повірити гарним словам на зразок «антикризова коаліція», «стабільність», «федералізм», нарешті, «Єдиний Економічний Простір» чи «Співдружність Незалежних Держав». Народ також не обманеш облудними словами зрадника: «Я взяв всю відповідальність на себе!». Яка це за рахунком зрада, добродію Олександре Олександровичу? Пальців не вистачить, щоб порахувати! Тому люди знову виходять на вулиці, щоб відстояти свій вибір. Бо більшість українців проголосували за помаранчеву коаліцію, а не за бандитську.

Взагалі, дивовижно, як партії Януковича-Ахметова вистачило нахабності грати за кремлівськими нотами (бо вже стало «секретом полішинеля», що саме звідти керують «антикризовою коаліцією» і саме в Москву напівтаємно їздять для консультацій лідери цієї «коаліції»), коли вони цілком легітимно отримували від помаранчевої коаліції половину парламентських комітетів, а з ними – і шанс навчитися добрим манерам у політиці? Вони ж могли користуватися всіма правами і пошаною справжньої опозиції, виглядати як борці за справедливість принаймні в очах обдурених ними і насильно зігнаних на дільниці виборців Донбасу. Але «регіонали» вирішили залишатися тими, ким вони є зараз: бандою порушників Конституції, які підбивають місцеві ради на сході та півдні ухвалювати розкольницькі рішення щодо «регіонального статусу російської мови», «територій без НАТО», і зрештою порушників Кримінального кодексу, яких рятує від кримінальної відповідальності за напади зі зброєю на політичних опонентів та представників ЗМІ тільки депутатська недоторканість.

Зараз, коли всі можливі політичні ходи в парламенті зроблено, настав час Президента сказати своє слово. Є лише два шляхи вийти з кризи, не зраджуючи України і не здіймаючи хвилю народного гніву, яка може змести з владного Олімпу всіх самозваних лідерів, які забули, навіщо стояли півтора роки тому поряд з народом на Майдані: реальний і фантастичний. Перш за все, Віктор Ющенко повинен усвідомлювати, що продовжувати хибний шлях, започаткований сумнозвісним меморандумом з «Яничарами», наприклад, створювати так звану «широку коаліцію» НСНУ та ПР - до чого його зараз підбивають численні «любі друзі», такі як Єхануров та Кінах – було б політичним самогубством. Реальний шлях до виходу з кризи є розпуск парламенту, що не спромігся виконати волю своїх виборців і погряз в дрібній метушні навколо перетягування крісел. Фантастичний шлях - організація неймовірно успішних переговорів, результатом яких стало б відновлення помаранчевої коаліції або відміна конституційної реформи і призначення прем’єра, який не помічений у симпатіях до Партії регіонів.

Зараз, коли зрада Олександра Мороза згуртувала свідомих громадян, ми є сильні, як ніколи не було з пам’ятної зими 2004-го. Тарас Шевченко писав: «Борітеся – поборете!». Думаю, що навіть найзатятіші песимісти найближчими днями вийдуть на Майдан, щоб захистити священне право українського народу обирати з двох зол не найгірше.