08/01/2006 | Сергій Грабовський

Який би гарний і "проєвропейський" текст Універсалу національної єдності в результаті довготривалих переговорів не був підписаний, він уже не стане тим, чим міг і мусив би стати.

І в цьому винен виключно апарат президента Ющенка.

Цей самий апарат водночас заслуговує найвищої, мабуть, похвали за підготовку "круглого столу" у четвер, 27 липня.

Там президент запропонував лідерам парламентських сил після короткого обговорення підписати згаданий Універсал.

Парадокс? Ні, чергове свідчення химерності української політичної реальності, коли "так" дорівнює "ні", а сьогоднішня перемога стає завтрашньою поразкою, причому не тільки недавніх переможців, а і їх суперників.

Одне слово, Україна виглядає як держава суцільних Піррових перемог, чи, що практично те ж саме, майже безперервних політичних трагікомедій.

Підготовлений "круглий стіл", як на вітчизняні умови, був геніально. Без жодної частки іронії.

Справа не тільки в тому, що країна побачила такого Ющенка, якого не бачила вже давно – енергійного, іронічного, наполегливого і часом навіть авторитарного.

І не тільки в тому, що всі інші учасники дискусії виявилися на голову нижчими, ніж глава держави та деякі залучені до обговорення інтелектуали.

Головне, мабуть, що не було витоків інформації про зміст Універсалу та про повну "бойову готовність" президента, що перебіг "круглого столу" став повною несподіванкою для запрошених на нього.

Все це виразно читалося на обличчях Януковича, Симоненка, Тимошенко і навіть помітно "забронзовілого" за останній час, наче пам'ятник самому собі, спікера Мороза.

А уникнути витоку інформації за межі сірого будинку на Банковій, коли "дони" не жалкують грошей на оплату своїх "симпатиків", плюс 90% владних структур (за авторитетним свідченням генерала Олександра Скипальського) контролюються російськими спецслужбами - це просто-таки подвиг.

Сам зміст Універсалу Ющенка не містив нічого надзвичайного. В абсолютній більшості йшлося про елементарні речі, які у нормальній країні повинні бути чимось самозрозумілим.

Хоча в Україні їх треба ще і ще раз артикулювати, доводити їхній зміст не тільки до значної частини політиків, а і до мільйонів виборців, щоб, скажімо, "права людини" у масовій свідомості з прав кількох "конкретних пацанів" перетворилися на права кожного громадянина.

Звичайно, деякі моменти первинного тексту Універсалу можуть бути предметом дискусій – скажімо, щодо вступу до НАТО. Але ж, ведучи мову про євроінтеграцію, не треба замилювати самим собі очі: політичні стандарти НАТО – це і є стандарти демократії.

І вступити до Євросоюзу навіть у 2020 році, обійшовши Північноатлантичний альянс стороною, просто-таки неможливо.

А щодо помісної православної Церкви, то ще, здається, Нікейський собор встановив норму щодо збігу міждержавних та міжцерковних кордонів. Тому той, хто заперечує потребу створення Української помісної Церкви, тим самим заперечує і факт існування самостійної Української держави. А якщо це знаний політик – своє власне спікерство чи прем'єрство.

Але це так, до слова... Йдеться про те, що зміст Універсалу був досить глибоким і прагматичним.

Іншими словами, підписання документу в первинному чи незначною мірою відкоригованому вигляді у той же день 27 липня теоретично змусило б лідерів фракцій прийняти певні ідеологічні цінності та політичні правила гри.

Звичайно, мала рацію Юлія Тимошенко, коли застерігала: засвідчені в Універсалі вартості будуть відкинуті деякими його підписантами.

Але все одно був великий сенс, як то кажуть, "піймати на слові" політиків, не помічених досі у відданості демократичним та національним цінностям, і потім, у разі порушення взятих на себе зобов'язань, постійно тикати їх писками у ними ж підписаний текст.

Документ, підготовлений президентською командою, містив у собі додатковий сюрприз для тих, хто не знає і не вважає за потрібне знати вітчизняну правову традицію.

Справа у тому, що в цій традиції впродовж ХХ століття універсали як такі завжди були документами конституційного рівня. Йшлося про Універсали Центральної Ради, Директорії УНР, Трудового Конгресу УНР чи Української головної визвольної ради.

Отож документ, який підписали б лідери всіх чільних політичних сил країни, набув би ваги "малої Конституції".

І можна було б лише уявити обличчя тих політиків, котрим, за словами академіка Івана Дзюби, притаманна "щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, що забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників".

Або коли б вони зрозуміли, документ якої ваги щойно підписали і які серйозні обов'язки взяли на себе.

Власне, ця "щаслива потойбічність" уже майже дала свої результати пізно ввечері 27 липня, коли, за словами Миколи Азарова, можна було б за півгодини підготувати узгоджений текст до підписання.

Чинник прямого ефіру, виступи знаних інтелектуалів, зрештою, енергія президента – все це вивело підписання Універсалу на фінішну пряму.

Залишалося небагато: щоб хтось на вушко пояснив пані Тимошенко, що далеко не завжди роль "бронепотяга" є виграшною. Часом треба й маневрувати, й відступати, і прокладати незвідані шляхи, а не тільки мчати вперед і вперед, знищуючи всіх ворогів потужним вогнем гармат головного калібру.

Підписання Універсалу у тій ситуації давало Тимошенко унікальний шанс: стати не тільки "опозицією його величності", а й головним, так би мовити, громадським контролером.

Це дозволило б їй відстежував дотримання принципів Універсалу не тільки Віктором Януковичем, а і Віктором Ющенком. А як тільки Тимошенко виявила б раптом бажання щось підписати (на умовах президента!), поступливішим виявився б й інший політбомонд.

І на цьому найцікавішому місці була оголошена перерва в засіданнях "круглого столу". До наступного дня, а виявилося – що на значно більший термін.

Адже така перерва дає можливість оговтатися, перестати думати про національні інтереси, і знов звернутися до міркувань про власні статки, зрештою, з Москвою порадитися, попросити про допомогу тамтешніх політтехнологів...

Де ж тоді був апарат президента? Чому ніхто йому не розказав, як робляться подібні речі, як не можна збавляти темп до повної перемоги?

Розказали хоча б про вміння Маргарет Тетчер дотискати на міжнародних переговорах політиків-чоловіків!

Ця леді не даремно одержала, перепрошуємо, прізвисько "залізний сечовий міхур". Вона могла висидіти за столом переговорів, не встаючи, хоч десять годин, і лідери інших країн, яким джентльменське виховання не дозволяло просто так встати й вийти до WC, готові вже були підписати що завгодно, аби тільки закінчилися ці муки.

Цинічно? Можливо. Але ж як ефективно. І все в ім'я Британії.

Але Віктор Ющенко всього цього не знав, апарат же глави держави зумів розпланувати все, крім вірного закінчення процесу. А відтак здобута на очах мільйонів телеглядачів перемога президента над його опонентами вкотре вже перетворилася на Піррову.

Сам же "круглий стіл" зі справді непоганої формули знаходження певних компромісів, оскільки більшості виборців за собою зараз не має жодна політична сила і жоден лідер, перетворився на трагікомедію.

Чому "траги-"? Та тому, що привиди хоч "холодної", але справжньої громадянської війни таки блукають Україною, а "кремлівські чекісти" не припинили плекати плани геополітичного реваншу.

І все ще можливе підписання Універсалу виглядатиме тепер не фактом перемоги Ющенка, а його чергової здачі позицій опонентам.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"