Про партію нового типу
08/20/2006 | О.В.Білецький
До 15-ої річниці Незалежності України
ПРО ПАРТІЮ НОВОГО ТИПУ
О.В.Білецький
04.08.2006 р. на Вільному форумі інтернет-сайту “Майдан” була розміщена невелика стаття добродія П.Тарасевича “Проект створення Помаранчевої партії” [1]. В ній піднімається питання про чергові завдання “помаранчевої” частини нашого суспільства, котрі виникають у зв’язку з відомими змінами суспільно-політичної обстановки, що сталися на початку серпня цього року в країні.
Головним завданням поточного моменту автор цієї статті вважає створення нової партії. Але, на жаль, він не надає належного аналізу ситуації, що склалася в Україні. Фактично, головний його висновок-пропозиція зводиться до того, щоб “зібрати усіх помаранчевих в одній партії”. При цьому добродій П.Тарасевич засновується на власному баченні деяких окремих інтересів (які навіть важко назвати цілями) тактичного і тимчасового характеру, що переважним чином обертаються навколо питань про вибори та ставлення “електорату” до БЮТ. Те саме можна сказати про запропоновані ним Програму та принципи організації Помаранчевої Партії. Отже, думається, що в цьому випадку було б цілком справедливим, вслід за У.Черчіллем, сказати: відмінність державного діяча від політика в тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч – на майбутні покоління.
Треба зауважити, що сказане вище аж ніяк не слідує сприймати як докір особисто добродію П.Тарасевичу. Тим більше, що саме такий підхід зараз є у нашому суспільстві дуже поширеним, і для цього існують певні поважні причини об’єктивного та суб’єктивного характеру. Посиланням на думку У.Черчілля мені хотілося вказати на існування значної розбіжності між розповсюдженим у нас рівнем відображення і усвідомлення важливих суспільних проблем і тим більш грунтовним підходом, який необхідно застосовувати при їх обговоренні та вирішенні. Однак, все ж таки позитивним здається той факт, що дана проблема (створення нової партії) узагалі когось нині хвилює, і що вона була за ініціативою добродія П.Тарасевича поставлена для обговорення на майданівський форум.
У зв’язку з цим, треба зауважити, що об’єктивно існуюча історична необхідність появи в Україні якісно нової суспільно-політичної сили, яка змогла би взяти на себе важливу і відповідальну роль народного авангарду в справі побудови саме у цій конкретній частині Земної Кулі нового й досконалого суспільства, відчувається вже давно.
Так, у роботі “Нова ідеологія для нової України”, яка була закінчена ще 12 грудня 1995 року, мною була висловлена така думка:
“Стає все більш очевидним, що рішуче переломити сучасну "застійну" ситуацію в Україні, допомогти подолати загальносистемну кризу, консолідувати суспільство і мобілізувати його на виконання нових історичних завдань змогла би поява в Україні цілком нової, могутньої соціально-політичної сили в особі всеукраїнського, широкого й масового народно-патріотичного руху гуманістичної орієнтації. Його ядром і авангардом могла би стати загальнонародна партія нового типу, яка у своїй теоретичній та практичній діяльності неухильно буде керуватися ідеями наукового гуманізму (умовно назвемо її "Український народний конгрес – УHК"). Cвоєю соціальною базою цій новій партії треба було б розглядати не якісь окремі суспільні верстви чи групи, а весь Український народ у цілому. Справжнє та послідовне служіння власному народу, співгромадянам мало би бути сенсом існування і всієї діяльності УНК” [2].
З моменту написання цих рядків минуло вже понад десять років. Однак, ще й досі в Україні, незважаючи на існування великої кількості різного роду партій і партійок, такого суспільно-політичного руху і такої партії немає. Так само, як і немає в ній ані справжнього народовладдя, ані демократичної, правової та соціальної держави, яка повинна існувати за нашою Конституцією. Більше того, незважаючи на перемогу народної революції на рубежі 2004-2005 років, в Україні встановився й панує політичний режим, який за своєю системною якістю виявляється навіть ще гірше горезвісного “кучмізму”...
Отже, сьогодні, коли ми відзначаємо 15-ту річницю нашої Незалежності, є необхідність знову повернутися до проблеми партії нового типу. І саме тому я хотів би висловити ряд власних думок з цього приводу, переважно зосередившись на кількох питаннях, які звичайно залишаються поза увагою української громадськості.
Два основні типи суспільної організації
Ще на самому початку створення нової соціальної структури, в тому числі і цієї партії, об’єктивно постає питання про тип її організаційного устрою. Це питання є дуже важливим, бо тип створюваної структури повинен визначатися тими цілям і завданням, які перед нею стоять. Ігнорування цього питання або його неадекватне вирішення чревате тим, що реалізований проект може виявитися невдалим, неефективним і, в решті решт, потерпить фіаско.
У своїй роботі “Принципи демократії” мені вже доводилося вказувати на те, що загалом існують лише два основні типи суспільної організації, що є діаметрально протилежними один до одного. Це – децентралізований (демократичний, общинний, громадянський, “горизонтальний”, розосереджений, функціональний, конструктивний, etc.) і централістичний (авторитарний, монархічний, державний, військовий, “вертикальний”, ієрархічний, неефективний, деструктивний, etc.) типи. Основні їх відмінності полягають в абсолютно протилежних фундаментальних принципах (Свобода – Рабство), в типі організаційної структури (“горизонтальна” – “вертикальна”), в домінуючому типі взаємодії компонентів (координація – субординація), у вищому керівному органі (ціла колективна єдність – елементарна одиниця чи окрема група) [3].
У зв’язку з цим, наведу один вельми красномовний приклад із нашої історії. Основний конфлікт анархістів із більшовиками, який свого часу завершився поразкою перших та перемогою других, по суті, мав ідеологічний, тобто світоглядний, характер і виник саме навколо питання вибору типу організації нової соціалістичної держави. Ось як про це розповідається в книзі В.Воліна “Невідома революція, 1917-1921”:
“Порівняємо загалом обидві ідеї. Більшовицька ідея полягала в тому, щоб на руїнах буржуазної держави побудувати нову “робітничу державу”, створити “робітничо-селянський уряд”, установити “диктатуру пролетаріату”. Анархісти пропонували трансформувати економічні і соціальні основи суспільства, не прибігаючи до яких то не було політичної держави, уряду, “диктатури”, тобто здійснити Революцію і вирішити поставлені нею проблеми не політичними і державними засобами, а в процесі природної і вільної економічної та соціальної діяльності об'єднань трудящих, що скинули останній капіталістичний уряд.
Для координації дій перша концепція передбачала центральну політичну владу, що організує державне життя за допомогою уряду і його уповноважених, а також формальних указівок “центра”. Інша концепція припускала: безумовну відмову від політичної та державної організації; прямі домовленості та співробітництво на федералістській основі між економічними, соціальними, технічними та іншими об'єднаннями (профспілками, кооперативами, різного роду асоціаціями й ін.) на місцевому, регіональному, національному і міжнародному рівнях; тобто централізацію не політичну і державну, яка виходить від повновладного центрального уряду зверху вниз, а економічну і технічну, що йде знизу нагору, що враховує реальні потреби та інтереси, установлену природним і логічним шляхом відповідно до конкретної необхідності, без панування й влади...
Одні стверджують, що варто сформувати центральну керівну групу – “еліту” – покликану керувати тим, що відбувається, у відповідності зі своїми ідеями, нав'язати їх усьому суспільству, створити уряд і організувати державу, диктувати населенню свою волю, силою установлювати свої “закони”, боротися проти тих, хто з нею не згодний, до повного їх знищення. Інші вважають, що подібна концепція абсурдна, суперечить основним тенденціям розвитку людства і, в остаточному підсумку, абсолютно марна, тобто згубна для справи Революції. Зрозуміло, стверджують анархісти, суспільство повинне бути організоване. Але ця нова, природна і відтепер можлива організація повинна здійснюватися в суспільстві вільно і, головне, знизу. Організаційний принцип повинний виходити не з заздалегідь створеного центра, що нав'язує свою волю всьому суспільству, а – відмінність саме в цьому – звідусіль і завершитися утворенням координаційних органів, природних центрів, покликаних служити всьому народу” [4].
Отже, cлідує зауважити, що справжніми демократами і комуністами (бо комуністична теорія, у її основі, передбачає на меті побудову Комунізму – нового, вільного, бездержавного, безкласового та самокерованого людського суспільства) були саме анархісти, а не більшовики. Останні ж на практиці виявилися типовими державниками-тоталітаристами та прихильниками так званого “азіатського способу виробництва” (за Марксом). Саме тому перемога в цьому ідейному конфлікті більшовиків мала своїм наслідком побудову в СРСР аж ніяк не комунізму, а його протилежності – централістичного, дуже неефективного та ще більш антагоністичного, ніж попереднє, суспільства. По суті, у радянському суспільстві були лише два основні антагоністичні класи – експлуатованих (народ, трудящі) та експлуататорів (професійні партійно-державні керівники, “номенклатура”) [5].
Саме цей останній факт нам необхідно зараз всіляко осмислити та врахувати. Тому що в сучасній Україні (яка є ще більш антагоністичним суспільством, ніж СРСР) фактично існує вельми специфічна форма суспільно-політичного ладу, який є логічним і послідовним розвитком попереднього радянського “номенклатурного соціалізму”. І думається, що його цілком можливо визначити як деякий “номенклатурно-олігархічний капіталізм”. А головна відмінність між першим та другим, певне, полягає в тому, що основна частина колишньої “загальнонародної” власності, котра раніше знаходилася у колективній власності всього панівного класу “номенклатури”, після 1991 р. була нею “роздержавлена” і тепер знаходиться у приватній власності її окремих представників.
Таємниця беззаконня
Звичайно ми сприймаємо навколишній світ не таким, яким він є у дійсності. Світ сприймається нами так, як ми самі хочемо його бачити або здатні відобразити своїми органами почуттів та свідомістю. Крім того, нас ще й навмисно, за допомогою цілеспрямованої “промивки мозків”, привчають сприймати світ певним чином – саме так, як це потрібно нашим маніпуляторам (добрим тому прикладом є відома “Матриця”). Ось чому багато з нас навіть не усвідомлює того, що в реальності всяка держава, яка організована за централістичним типом, є по відношенню до свого народу (нації) типовою АНТИСИСТЕМОЮ або “химерою”, яка засновується на принципі брехні та ним же приводиться в дію.
“Різниця між етносом та химерою на погляд є невловимою, – слушно зауважує Л.Гумільов у праці “Етногенез та біосфера Землі”. – ...Це значить, що співвідношення між етносом і химерою таке саме як між організмом і раковою пухлиною. Остання може розростатися до меж організму, але не далі, і живе вона тільки за рахунок організму, що її вміщає. Подібно до пухлини, химерна антисистема... (химери бувають і нешкідливими, тобто пасивними) висмоктує з етносу або суперетносу засоби для підтримки існування, використовуючи принцип брехні, що описаний вище” [6].
Та хіба ж ми самі цього не відчуваємо повсякденно на протязі всіх 15 років нашої Незалежності? Відчуваємо! Бо дуже швидко вимираємо. І в першу чергу через нестачу необхідних нам засобів для існування, які за допомогою системної брехні висмоктує з нас існуюча державна антисистема усіма своїми раковими органами та клітинами. Зухвале нехтування нормами суспільної моралі, права і Конституції, бюрократизм, корупція, кумівство, порушення прав і свобод людини, чиновницька та суддівська сваволя, брехня політиків, постійне підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги і тому подібне, – для даної антисистеми є не аномальними відхиленнями, а штатним режимом її функціонування. Більше того, все це – характерні та необхідні складові її власної природи. Однак, ще й досі ми цей факт належним чином не усвідомили і не зробили необхідних “оргвисновків”.
І також ми ніяк не зрозуміємо того, що за своєю природою держава є способом і засобом існування соціальних паразитів, котрі використовують саме цей тип суспільної організації як специфічний інструмент для насильницького вилучення у народу всіляких ресурсів із метою надійного забезпечення власного комфортного життя. Причому, головним знаряддям для досягнення цієї провідної мети їм слугує легальне ПРАВО НА ВЛАДУ, яке отримується за допомогою вельми лукавої псевдодемократичної процедури, що називається “вибори”...
Отже, суть революційної справи полягає не в заміні якихось особистостей в існуючій державній антисистемі, а в повному демонтажі самої цієї антисистеми. Бо якщо все у нас буде залишатися по-старому, то оця антисистема-паразит перетравить і перелицює на свій лад ще дуже багато нових людей, які до неї увіллються, та буде і далі цілком легально грабувати наш народ та безкарно привласнювати собі його ресурси. І тому думається, що головним історичним завданням, яке сьогодні об’єктивно стоїть перед українцями, є аж ніяк не вибори, а радикальна заміна МИРНИМ ШЛЯХОМ існуючої антинародної і антилюдської суспільно-політичної системи насправді демократичною, справедливою, народницькою та гуманною системою. І досягти цього можливо, в тому числі, через безпосереднє здійснення самим суверенним Українським народом своєї верховної влади, в повному її обсязі, у відповідності до ст. ст. 1, 5, 38, 69 Конституції України від 1996 року.
Українські партії – прямі нащадки КПРС
Найбільш характерним практично для всіх сучасних українських політичних партій та громадських об’єднань (включаючи, на жаль, і БЮТ) є те, що в основу їх організаційного устрою та діяльності закладений старий керівний принцип КПРС – “демократичний” або державно-бюрократичний централізм. В першу чергу, цей старий ленінський принцип проявляється у специфічній централістичній структурі цих організацій – наявності центрального апарату, який, як правило, розташований в Києві (де саме й концентрується державна влада), у “вертикальній” ієрархічній мережі строго підпорядкованих центру регіональних осередків і такому іншому. Дух цього старого державно-бюрократичного централізму також добре проглядається у менталітеті, психології та способах діяльності багатьох українських “партійних лідерів”, або, кажучи по-старому, “вождів”.
Треба зауважити, що цьому вельми сприяє недосконале українське законодавство про політичні партії та об’єднання громадян, яке фактично вимагає при утворенні громадських організацій керуватися саме цим старим централістичним принципом.
Для того щоб можна було ясно побачити, наскільки недемократичними за своєю суттю є українські партії та громадські об’єднання, що улаштовані у відповідності до номенклатурного принципу “демократичного централізму”, порівняймо їх, наприклад, з американськими.
У якості типового прикладу організаційного ладу американських об’єднань громадян можна привести дві провідні політичні партії США – Демократичну та Республіканську. За своїм організаційним устроєм обидві ці партії однаково представляють собою потужні суспільно-політичні децентралізовані структури федералістського (тобто союзного, асоціативного) типу, у яких широко діє демократичний принцип автономізму. Обидві вони не мають формального та постійного членства. Проте, за даними соціологічного опитування, яке проводилося у 1986 році, на той час самостійно (!!!) зараховували себе до демократів 38%, а до республіканців – 23% американських виборців. Партійний механізм американських демократів, який не має жорстко централізованої вертикальної структури, представляє собою “горизонтальне” об'єднання парторганізацій штатів. Кожна з них має свої виборчі осередки у всіх виборчих округах та ділянках США. Республіканська партія також представляє собою сукупність штатних, окружних, міських партійних організацій, що мають досить високий ступень автономності. Вищими органами обох партій є національні з'їзди. Поточне керівництво партіями у масштабах всієї країни та між виборами у органи державної й місцевої влади здійснюють їх національні комітети. Останні виконують, головним чином, координаційні та ідеологічно-пропагандиські функції, організують проведення загальнопартійних з'їздів і конференцій, а також виборчих кампаній [7].
Отже, між українськими політичними партіями та їхніми американськими колегами існує досить істотна, навіть принципова розбіжність. І полягає вона якраз у тому, що американські партії, на відміну від українських, побудовані на основі цілковито інших організаційних принципів – принципів свободи, автономізму та федералізму.
Як уже було сказано вище, практично всі українські партії улаштовані за централістичним (державним) типом суспільної організації та згідно принципу “демократичного централізму”, що йому відповідає. Отже, фактично, всі вони за своєю суттю є такими ж антисистемами-паразитами, як і держава. Ці партії створені та існують заради того, щоб забезпечувати комфортне життя та легітимацію свого власного керівництва. Оце якраз і є справжньою метою та основною функцією цих неефективних “міні-держав”, які руйнують та гублять усяку конструктивну справу, за яку беруться. Ось тому вони в принципі не можуть бути виразниками загальнонародних інтересів, ефективним захисником прав і свобод наших громадян, провідниками історично назрілих, позитивних і величних соціальних перетворень. А для виконання нових історичних завдань українському суспільству потрібні вже цілковито нові суспільно-політичні структури, які мають бути організованими за іншими принципами, а також повинні щиро керуватися у своїй діяльності загальнонародними інтересами та цілями.
Мережеві структури – світле майбутнє людства
У моїй статті “The Revolution: Reloaded” (січень 2005 р.) вказувалося на те, що сьогодні в глобальному масштабі у сфері організації суспільної взаємодії людей усе більше дає себе знати певна цивілізаційна тенденція. Уже відносно скоро вона може призвести до зникнення вельми поширених нині соціально-політичних структур централістичного типу (зокрема, традиційних держав і партій), яких замінять організаційні структури більш ефективного децентралізованого типу – мережеві структури.
Найбільш характерними рисами структур такого роду є:
а) відсутність локалізованого керівного центру, роль якого виконує певна загальна ідея;
б) відсутність багаторівневої ієрархічної піраміди (управлінського апарату);
в) наявність розосередженого управління, яке відбувається через процеси безперервної особистої взаємодії членів спільноти;
г) співучасть в управлінні структурою одночасно всіх її компонентів, що утворюють цілісну колективну єдність - надсистему.
“Слід також враховувати, – сказано у статті, – що останнім часом на нашій планеті відбувається так звана “інформаційна революція”, яка має просто таки вибуховий характер. За висновками ряду відомих у світі аналітичних центрів (того ж RAND) і соціологів (зокрема, М.Кастельса), завдяки їй у соціальній і економічній структурі людства сьогодні йдуть дуже масштабні революційні зміни. Очевидно, що вони призведуть і до якісних структурно-функціональних змін у галузі державного управління. Адже сьогодні, у нових історичних умовах, суспільству об’єктивно стає непотрібною та величезна, громіздка і неефективна “державна машина”, котра існує, наприклад, у нас в Україні” [8].
Радикальні та комплексні внутрішні зміни, суттю яких є перетворення України на вільне, народовладне, потужне та ефективне інформаційно-мережеве суспільство, є об’єктивною потребою нової історичної епохи. На мою думку, саме ці суспільні зміни є нашим головним стратегічним резервом. І от якби ми тепер свідомо та цілеспрямовано застосували їх “на випередження”, то це не лише дозволило б нам відносно швидко подолати наші нинішні негаразди, але й вивело б Україну на достатньо передові позиції у світі. Однак, сподіватися на те, що ці революційні, по суті, зміни стануть належним чином запроваджуватися нинішніми державними структурами та особами, які кревно зацікавлені якраз у збереженні сучасного незадовільного стану речей, цілком даремно.
Чудо Майдану
Безумовно, що народно-революційний Помаранчевий Майдан став однією з найбільш видатних і величних подій за останні 15 років не лише в Україні, але й у цілому світі. На мій погляд, есхатологічне чудо Майдану, яке одних змусило пережити великий духовно-емоційний підйом, а інших дуже перелякало, можна було б порівняти, хіба що, із Богоявленням.
Далі хотів би пояснити, чому я так вважаю.
У вiдповiдності до поглядiв системології, абсолютно все, що є у Всесвiтi (у тому числi кожний з нас), являє собою певнi cистеми – вiдносно вiдокремленi вiд оточуючого середовища, суцiльнi комплекси взаємодiючих компонентiв (елементiв і частин). Взаємодiючи мiж собою, системи утворюють так звану "надсистему", тобто систему бiльш високого рiвня органiзацiї. Будь-яка надсистема (а вона є цiлiсною сукупнiстю не тiльки систем, котрi входять до неї, але також їх взаємних зв'язкiв та вiдносин) володiє, у порiвняннi зi своїми компонентами, новою якiстю та новими властивостями, власною автономною метрикою, специфiчними законами збереження та функцiонування, бiльшою кiлькiстю ступенiв свободи й таким iншим. Надсистема також має i деякий "колективним розум", який безпосередньо керує всiма її компонентами. У неї часто може зовсiм не існувати якоїсь локалiзованої системи управлiння (на зразок уряду чи парламенту). Проте вона все ж таки успішно керує всiма своїми компонентами, а вiдбувається це через процеси безперервної прямої взаємодiї її компонентiв одного з одним (розподiлене управлiння). Причому, звичайно компоненти надсистеми навіть не усвідомлюють того, що "згори" ними "хтось" управляє. Вони вважають, що це нiбито вони самi приймають тi чи iншi рiшення та дiють самостiйно на основi своїх власних вiдображень ситуацiї. Отже, як на мене, Помаранчевий Майдан став очевидним проявом і доказом існування вселенського феномену надсистемності, який cаме і лежить в основі явища демократії [9].
Хоча, звичайно, певне управління Майданом із боку його організаторів мало місце, але в цілому він виявився такою соціальною структурою, що сама організовувала себе та собою ж управляла. Більше того, ця структура управляла тими, хто вважався її керівниками. Майже весь той час, поки Помаранчевий Майдан жив і діяв, не залишало відчуття того, що загальне керівництво ним здійснює якась могутня надіндивідуальна духовна сила. Не виключено, що це міг бути деякий надсистемний “колективний розум” (скажімо, наш національний егрегор – Ненька Україна). В усякому випадку, та відверто-демонстративна присутність надсистемної (Вищої) сили, яка звичайно у нашому буденному житті залишається для нас непомітною, є справжнім і величним чудом Майдану.
І ще є деякі важливі моменти, на які неодмінно слідує звернути увагу.
Фактично, Помаранчевий Майдан виявився справжнім соціальним СУПЕРОРГАНІЗМОМ, єдність і цілісність якого забезпечувала спільна для всіх його учасників ідеологія. Центральним її стрижнем стала ідея народної Свободи, яка є фундаментальним принципом народовладдя.
Крім того, Майдан став своєрідною народною партією нового типу. При чому, ця партія не була обмежена лише тими людьми, що безпосередньо зібралися у Києві на реальному Майдані Незалежності. Одночасно цим Майданом були Майдани в інших українських містах. Ним також стала і кожна людина в Україні та за її межами, яка хоч і не була особисто присутня на фізичному Майдані, але внутрішньо підтримала його ідеї, коли дізналася про них за допомогою сучасних засобів інформації. І все це був один і той же Помаранчевий Майдан!
Самоорганізований і самокерований народний Майдан був сильніше та діяв ефективніше за централізовану державу та її “вертикальні” структури.
Нарешті, чудо та урок Майдану полягають у тому, що він, фактично, виявився певною діючою моделлю суспільства зовсім іншого організаційного типу, ніж той, що існує у нас зараз. Складалося таке враження, що це була сама прийдешня Нова Україна. І що вона спеціально матеріалізувалася в нашому часі в образі Помаранчевого Майдану для того, щоб показати українцям: ось, саме це і є ваше справжнє світле майбутне! Воно зараз реально знаходиться з вами і серед вас, і якраз до нього ви тепер маєте прагнути! Та як, у зв’язку з цим, не пригадати мудрий вислів Христа про те, що не треба нам шукати Царство Боже “тут” або “там”, тому що воно вже сьогодні є з нами, всередині нас (Лук.-17:21)...
Тож, завжди пам’ятаймо про цей великий урок Майдану!
Проблема “свій – чужий”
Оскільки у статті добродія П.Тарасевича достатньо чітко поставлена важлива проблема своїх і чужих, вважаю необхідним окремо приділити увагу і їй. Загалом, мої погляди на цю проблему були висвітлені у роботах “Феномен “Alien” та “Методи протидії злу в Новому Заповіті” [10]. Тому зараз хотів би привернути увагу до того методологічного підходу, який існує для розв’язання цієї проблеми в християнстві, бо він здається мені конструктивним.
Якщо говорити коротко, християнство пропонує розпізнавати своїх та чужих лише за плодами їхніх практичних учинків, а не за словами чи обіцянками. Характерні ознаки при цьому такі: кожен, хто є від Бога, тобто свій, завжди чинить праведно, не грішить і любить брата свого. А кожен, хто праведності не чинить, брата свого ненавидить та творить щодо нього усілякі гріхи й беззаконня – той від диявола, тобто чужий. (1Ів.–3:1-18).
У зв’язку з цим, також доцільно навести думку М.Бердяєва, який у 1923 році писав:
“Відмінність між добром і злом у людях не має майже жодного відношення до політичних напрямків людей. Морально оцінювати людей у залежності від того, “праві” вони або “ліві”, є найгіршим духовним збоченням. “Правість” або “лівість”, монархізм або республіканізм суть цілковито нікчемні й жалюгідні речі, речі третьорядні перед лицем Божим, перед справжнім духовним життям. Люди бувають духовно близькі та об'єднані або далекі та роз'єднані зовсім не тому, що вони “праві” або “ліві”… зовсім не в цій зовнішній області визначаються стосунки людей” [11].
Отже, думаю, що нам тепер необхідно відступитися від нашої старої й хворобливої звички ділити людей за якимись зовнішніми ознаками: словами, кольорами прапорів, політичними або релігійними поглядами, місцем проживання, національністю і таким іншим. Нашим об’єктивним критерієм оцінки будь-якої фізичної чи юридичної особи повинно стати головне: ЩО і ЯК ця конкретна особа ПРАКТИЧНО ЧИНИТЬ по відношенню до Українського народу та українських громадян – чинить вона щодо них праведно або творить беззаконня. І ось у залежності від цього, враховуючи це, відповідним повинно бути і наше ставлення до цієї конкретної особи.
Що робити?
На мою думку, тепер настав той час, коли у нас повинна, нарешті, з’явитися принципово нова, ідейно та організаційно самостійна суспільно-політична структура, така собі “партія нового типу”, яка зможе перейняти революційну естафету народного Майдану та стане своєрідною системною “закваскою” для майбутньої Нової України.
Ця партія за своїм організаційним типом неодмінно повинна бути громадянською, децентралізованою, “горизонтальною” інформаційно-мережевою структурою. Саме тому в основу цієї партії мають бути закладені організаційні принципи мережевих структур, про які вже сказано вище.
Провідною метою цієї партії, на мій погляд, слідує вважати побудову в Україні нового, демократично розвинутого, досконалого та ефективного суспільства. Моє особисте бачення нового українського суспільно-політичного ідеалу (національної ідеї), в основному, викладено у роботі “Нова Україна: Якою їй бути?”, котра опублікована на сайті “Майдан”. Тому всім, кого це питання цікавить, пропоную звертатися за тими адресами, які наводяться нижче в примітках [12].
Будівництво нового суспільства має свою особливість, тому що окремими блоками у ньому є нові люди, а сполучним розчином, що кріпить ці блоки між собою – нова загальна ідея та нові суспільні відносини.
Я стверджую: нові люди, які внутрішньо готові для цього будівництва, в Україні є, їх нині досить багато, і цей факт однозначно доведений на Майдані. Тому, у принципі, Нову Україну можна починати будувати вже прямо зараз. Скажімо, спочатку у віртуальному просторі Інтернету і паралельно існуючим офіційним структурам. І для цього потрібно усього лише відчути себе вільними людьми та справжніми господарями своєї країни, проявити сміливість і рішучість, повірити у власні сили та у свою здатність самостійно творити нове суспільство на цій землі заради спільного блага. Так само, як це було на Помаранчевому Майдані.
Отже, якщо ми станемо змінювати себе – Бог неодмінно допоможе Україні!
P.S. Створення нової партії треба з чогось починати. Тому в якості конкретної пропозиції додаю до цієї статті розроблений мною ще у 1997 році (зі змінами від 1999 і 2001 років) проект Програми Українського Народного Конгресу. Звичайно, він не є досконалим і потребує певної доробки. Однак, у його преамбулі, в основних рисах, викладена нова ідеологічна концепція патріотичного гуманізму. Отож, пропоную розглянути цей проект на “Майдані” та, можливо, взяти його за основу Програми нової народницької партії.
19 серпня 2006 р.
Харків
ПРИМІТКИ
1. Тарасевич П. Проект создания Помаранчевой партии. –
http://www2.maidanua.org/news/index.php3?bn=maidan_free&key=1154678579&action=view
2. Білецький О.В. Нова ідеологія для нової України. –
http://maidan.org.ua/static/mai/1102883752.html
3. Білецький О.В. Принципи демократії. –
http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/01/25/pryntsypy-demokratii.html;
4. Волин В. Неизвестная революция, 1917-1921. –
http://novsvet.narod.ru/volin-index.htm
5. Докладніше див.: Восленский М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. - http://bookz.ru/authors/voslenskii-m/woslenskij.html
6. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 1977. – С.561.
7. Современные Соединенные Штаты Америки: Энциклопедический словарь. – М.: Политиздат, 1988. – С.94-97.
8. Білецький О.В. The Revolution: Reloaded. –
http://maidan.org.ua/static/mai/1105740795.html
9. Білецький О.В. Феномен надсистемності й демократія. –
http://www.vox.com.ua/data/osnovy/2006/02/10/fenomen-nadsystemnosti-i-demokratiya.html
10. Білецький О.В. Феномен “Alien”. (Нарис з езотеричної політології). –
http://maidan.org.ua/static/mai/1107048963.html;
Білецький О.В. Методи протидії злу в Новому Заповіті. –
http://www.siac.com.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=920&Itemid=31
11. Бердяев Н. Царство Божье и царство кесаря // Путь. – № 1, сентябрь 1925 г. – С.37.
12. Білецький О. В. Нова Україна. Якою їй бути? –
Частина 1: http://maidan.org.ua/static/mai/1111322840.html
Частина 2: http://maidan.org.ua/static/mai/1112036179.html
Частина 3: http://maidan.org.ua/static/mai/1112540528.html
ПРО ПАРТІЮ НОВОГО ТИПУ
О.В.Білецький
Воістину, Аллах не змінює становища людей,
поки вони самі не змінять себе
Коран, 13:11
El Pueblo unido jamas sera vencido!
поки вони самі не змінять себе
Коран, 13:11
El Pueblo unido jamas sera vencido!
04.08.2006 р. на Вільному форумі інтернет-сайту “Майдан” була розміщена невелика стаття добродія П.Тарасевича “Проект створення Помаранчевої партії” [1]. В ній піднімається питання про чергові завдання “помаранчевої” частини нашого суспільства, котрі виникають у зв’язку з відомими змінами суспільно-політичної обстановки, що сталися на початку серпня цього року в країні.
Головним завданням поточного моменту автор цієї статті вважає створення нової партії. Але, на жаль, він не надає належного аналізу ситуації, що склалася в Україні. Фактично, головний його висновок-пропозиція зводиться до того, щоб “зібрати усіх помаранчевих в одній партії”. При цьому добродій П.Тарасевич засновується на власному баченні деяких окремих інтересів (які навіть важко назвати цілями) тактичного і тимчасового характеру, що переважним чином обертаються навколо питань про вибори та ставлення “електорату” до БЮТ. Те саме можна сказати про запропоновані ним Програму та принципи організації Помаранчевої Партії. Отже, думається, що в цьому випадку було б цілком справедливим, вслід за У.Черчіллем, сказати: відмінність державного діяча від політика в тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч – на майбутні покоління.
Треба зауважити, що сказане вище аж ніяк не слідує сприймати як докір особисто добродію П.Тарасевичу. Тим більше, що саме такий підхід зараз є у нашому суспільстві дуже поширеним, і для цього існують певні поважні причини об’єктивного та суб’єктивного характеру. Посиланням на думку У.Черчілля мені хотілося вказати на існування значної розбіжності між розповсюдженим у нас рівнем відображення і усвідомлення важливих суспільних проблем і тим більш грунтовним підходом, який необхідно застосовувати при їх обговоренні та вирішенні. Однак, все ж таки позитивним здається той факт, що дана проблема (створення нової партії) узагалі когось нині хвилює, і що вона була за ініціативою добродія П.Тарасевича поставлена для обговорення на майданівський форум.
У зв’язку з цим, треба зауважити, що об’єктивно існуюча історична необхідність появи в Україні якісно нової суспільно-політичної сили, яка змогла би взяти на себе важливу і відповідальну роль народного авангарду в справі побудови саме у цій конкретній частині Земної Кулі нового й досконалого суспільства, відчувається вже давно.
Так, у роботі “Нова ідеологія для нової України”, яка була закінчена ще 12 грудня 1995 року, мною була висловлена така думка:
“Стає все більш очевидним, що рішуче переломити сучасну "застійну" ситуацію в Україні, допомогти подолати загальносистемну кризу, консолідувати суспільство і мобілізувати його на виконання нових історичних завдань змогла би поява в Україні цілком нової, могутньої соціально-політичної сили в особі всеукраїнського, широкого й масового народно-патріотичного руху гуманістичної орієнтації. Його ядром і авангардом могла би стати загальнонародна партія нового типу, яка у своїй теоретичній та практичній діяльності неухильно буде керуватися ідеями наукового гуманізму (умовно назвемо її "Український народний конгрес – УHК"). Cвоєю соціальною базою цій новій партії треба було б розглядати не якісь окремі суспільні верстви чи групи, а весь Український народ у цілому. Справжнє та послідовне служіння власному народу, співгромадянам мало би бути сенсом існування і всієї діяльності УНК” [2].
З моменту написання цих рядків минуло вже понад десять років. Однак, ще й досі в Україні, незважаючи на існування великої кількості різного роду партій і партійок, такого суспільно-політичного руху і такої партії немає. Так само, як і немає в ній ані справжнього народовладдя, ані демократичної, правової та соціальної держави, яка повинна існувати за нашою Конституцією. Більше того, незважаючи на перемогу народної революції на рубежі 2004-2005 років, в Україні встановився й панує політичний режим, який за своєю системною якістю виявляється навіть ще гірше горезвісного “кучмізму”...
Отже, сьогодні, коли ми відзначаємо 15-ту річницю нашої Незалежності, є необхідність знову повернутися до проблеми партії нового типу. І саме тому я хотів би висловити ряд власних думок з цього приводу, переважно зосередившись на кількох питаннях, які звичайно залишаються поза увагою української громадськості.
Два основні типи суспільної організації
Ще на самому початку створення нової соціальної структури, в тому числі і цієї партії, об’єктивно постає питання про тип її організаційного устрою. Це питання є дуже важливим, бо тип створюваної структури повинен визначатися тими цілям і завданням, які перед нею стоять. Ігнорування цього питання або його неадекватне вирішення чревате тим, що реалізований проект може виявитися невдалим, неефективним і, в решті решт, потерпить фіаско.
У своїй роботі “Принципи демократії” мені вже доводилося вказувати на те, що загалом існують лише два основні типи суспільної організації, що є діаметрально протилежними один до одного. Це – децентралізований (демократичний, общинний, громадянський, “горизонтальний”, розосереджений, функціональний, конструктивний, etc.) і централістичний (авторитарний, монархічний, державний, військовий, “вертикальний”, ієрархічний, неефективний, деструктивний, etc.) типи. Основні їх відмінності полягають в абсолютно протилежних фундаментальних принципах (Свобода – Рабство), в типі організаційної структури (“горизонтальна” – “вертикальна”), в домінуючому типі взаємодії компонентів (координація – субординація), у вищому керівному органі (ціла колективна єдність – елементарна одиниця чи окрема група) [3].
У зв’язку з цим, наведу один вельми красномовний приклад із нашої історії. Основний конфлікт анархістів із більшовиками, який свого часу завершився поразкою перших та перемогою других, по суті, мав ідеологічний, тобто світоглядний, характер і виник саме навколо питання вибору типу організації нової соціалістичної держави. Ось як про це розповідається в книзі В.Воліна “Невідома революція, 1917-1921”:
“Порівняємо загалом обидві ідеї. Більшовицька ідея полягала в тому, щоб на руїнах буржуазної держави побудувати нову “робітничу державу”, створити “робітничо-селянський уряд”, установити “диктатуру пролетаріату”. Анархісти пропонували трансформувати економічні і соціальні основи суспільства, не прибігаючи до яких то не було політичної держави, уряду, “диктатури”, тобто здійснити Революцію і вирішити поставлені нею проблеми не політичними і державними засобами, а в процесі природної і вільної економічної та соціальної діяльності об'єднань трудящих, що скинули останній капіталістичний уряд.
Для координації дій перша концепція передбачала центральну політичну владу, що організує державне життя за допомогою уряду і його уповноважених, а також формальних указівок “центра”. Інша концепція припускала: безумовну відмову від політичної та державної організації; прямі домовленості та співробітництво на федералістській основі між економічними, соціальними, технічними та іншими об'єднаннями (профспілками, кооперативами, різного роду асоціаціями й ін.) на місцевому, регіональному, національному і міжнародному рівнях; тобто централізацію не політичну і державну, яка виходить від повновладного центрального уряду зверху вниз, а економічну і технічну, що йде знизу нагору, що враховує реальні потреби та інтереси, установлену природним і логічним шляхом відповідно до конкретної необхідності, без панування й влади...
Одні стверджують, що варто сформувати центральну керівну групу – “еліту” – покликану керувати тим, що відбувається, у відповідності зі своїми ідеями, нав'язати їх усьому суспільству, створити уряд і організувати державу, диктувати населенню свою волю, силою установлювати свої “закони”, боротися проти тих, хто з нею не згодний, до повного їх знищення. Інші вважають, що подібна концепція абсурдна, суперечить основним тенденціям розвитку людства і, в остаточному підсумку, абсолютно марна, тобто згубна для справи Революції. Зрозуміло, стверджують анархісти, суспільство повинне бути організоване. Але ця нова, природна і відтепер можлива організація повинна здійснюватися в суспільстві вільно і, головне, знизу. Організаційний принцип повинний виходити не з заздалегідь створеного центра, що нав'язує свою волю всьому суспільству, а – відмінність саме в цьому – звідусіль і завершитися утворенням координаційних органів, природних центрів, покликаних служити всьому народу” [4].
Отже, cлідує зауважити, що справжніми демократами і комуністами (бо комуністична теорія, у її основі, передбачає на меті побудову Комунізму – нового, вільного, бездержавного, безкласового та самокерованого людського суспільства) були саме анархісти, а не більшовики. Останні ж на практиці виявилися типовими державниками-тоталітаристами та прихильниками так званого “азіатського способу виробництва” (за Марксом). Саме тому перемога в цьому ідейному конфлікті більшовиків мала своїм наслідком побудову в СРСР аж ніяк не комунізму, а його протилежності – централістичного, дуже неефективного та ще більш антагоністичного, ніж попереднє, суспільства. По суті, у радянському суспільстві були лише два основні антагоністичні класи – експлуатованих (народ, трудящі) та експлуататорів (професійні партійно-державні керівники, “номенклатура”) [5].
Саме цей останній факт нам необхідно зараз всіляко осмислити та врахувати. Тому що в сучасній Україні (яка є ще більш антагоністичним суспільством, ніж СРСР) фактично існує вельми специфічна форма суспільно-політичного ладу, який є логічним і послідовним розвитком попереднього радянського “номенклатурного соціалізму”. І думається, що його цілком можливо визначити як деякий “номенклатурно-олігархічний капіталізм”. А головна відмінність між першим та другим, певне, полягає в тому, що основна частина колишньої “загальнонародної” власності, котра раніше знаходилася у колективній власності всього панівного класу “номенклатури”, після 1991 р. була нею “роздержавлена” і тепер знаходиться у приватній власності її окремих представників.
Таємниця беззаконня
Звичайно ми сприймаємо навколишній світ не таким, яким він є у дійсності. Світ сприймається нами так, як ми самі хочемо його бачити або здатні відобразити своїми органами почуттів та свідомістю. Крім того, нас ще й навмисно, за допомогою цілеспрямованої “промивки мозків”, привчають сприймати світ певним чином – саме так, як це потрібно нашим маніпуляторам (добрим тому прикладом є відома “Матриця”). Ось чому багато з нас навіть не усвідомлює того, що в реальності всяка держава, яка організована за централістичним типом, є по відношенню до свого народу (нації) типовою АНТИСИСТЕМОЮ або “химерою”, яка засновується на принципі брехні та ним же приводиться в дію.
“Різниця між етносом та химерою на погляд є невловимою, – слушно зауважує Л.Гумільов у праці “Етногенез та біосфера Землі”. – ...Це значить, що співвідношення між етносом і химерою таке саме як між організмом і раковою пухлиною. Остання може розростатися до меж організму, але не далі, і живе вона тільки за рахунок організму, що її вміщає. Подібно до пухлини, химерна антисистема... (химери бувають і нешкідливими, тобто пасивними) висмоктує з етносу або суперетносу засоби для підтримки існування, використовуючи принцип брехні, що описаний вище” [6].
Та хіба ж ми самі цього не відчуваємо повсякденно на протязі всіх 15 років нашої Незалежності? Відчуваємо! Бо дуже швидко вимираємо. І в першу чергу через нестачу необхідних нам засобів для існування, які за допомогою системної брехні висмоктує з нас існуюча державна антисистема усіма своїми раковими органами та клітинами. Зухвале нехтування нормами суспільної моралі, права і Конституції, бюрократизм, корупція, кумівство, порушення прав і свобод людини, чиновницька та суддівська сваволя, брехня політиків, постійне підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги і тому подібне, – для даної антисистеми є не аномальними відхиленнями, а штатним режимом її функціонування. Більше того, все це – характерні та необхідні складові її власної природи. Однак, ще й досі ми цей факт належним чином не усвідомили і не зробили необхідних “оргвисновків”.
І також ми ніяк не зрозуміємо того, що за своєю природою держава є способом і засобом існування соціальних паразитів, котрі використовують саме цей тип суспільної організації як специфічний інструмент для насильницького вилучення у народу всіляких ресурсів із метою надійного забезпечення власного комфортного життя. Причому, головним знаряддям для досягнення цієї провідної мети їм слугує легальне ПРАВО НА ВЛАДУ, яке отримується за допомогою вельми лукавої псевдодемократичної процедури, що називається “вибори”...
Отже, суть революційної справи полягає не в заміні якихось особистостей в існуючій державній антисистемі, а в повному демонтажі самої цієї антисистеми. Бо якщо все у нас буде залишатися по-старому, то оця антисистема-паразит перетравить і перелицює на свій лад ще дуже багато нових людей, які до неї увіллються, та буде і далі цілком легально грабувати наш народ та безкарно привласнювати собі його ресурси. І тому думається, що головним історичним завданням, яке сьогодні об’єктивно стоїть перед українцями, є аж ніяк не вибори, а радикальна заміна МИРНИМ ШЛЯХОМ існуючої антинародної і антилюдської суспільно-політичної системи насправді демократичною, справедливою, народницькою та гуманною системою. І досягти цього можливо, в тому числі, через безпосереднє здійснення самим суверенним Українським народом своєї верховної влади, в повному її обсязі, у відповідності до ст. ст. 1, 5, 38, 69 Конституції України від 1996 року.
Українські партії – прямі нащадки КПРС
Найбільш характерним практично для всіх сучасних українських політичних партій та громадських об’єднань (включаючи, на жаль, і БЮТ) є те, що в основу їх організаційного устрою та діяльності закладений старий керівний принцип КПРС – “демократичний” або державно-бюрократичний централізм. В першу чергу, цей старий ленінський принцип проявляється у специфічній централістичній структурі цих організацій – наявності центрального апарату, який, як правило, розташований в Києві (де саме й концентрується державна влада), у “вертикальній” ієрархічній мережі строго підпорядкованих центру регіональних осередків і такому іншому. Дух цього старого державно-бюрократичного централізму також добре проглядається у менталітеті, психології та способах діяльності багатьох українських “партійних лідерів”, або, кажучи по-старому, “вождів”.
Треба зауважити, що цьому вельми сприяє недосконале українське законодавство про політичні партії та об’єднання громадян, яке фактично вимагає при утворенні громадських організацій керуватися саме цим старим централістичним принципом.
Для того щоб можна було ясно побачити, наскільки недемократичними за своєю суттю є українські партії та громадські об’єднання, що улаштовані у відповідності до номенклатурного принципу “демократичного централізму”, порівняймо їх, наприклад, з американськими.
У якості типового прикладу організаційного ладу американських об’єднань громадян можна привести дві провідні політичні партії США – Демократичну та Республіканську. За своїм організаційним устроєм обидві ці партії однаково представляють собою потужні суспільно-політичні децентралізовані структури федералістського (тобто союзного, асоціативного) типу, у яких широко діє демократичний принцип автономізму. Обидві вони не мають формального та постійного членства. Проте, за даними соціологічного опитування, яке проводилося у 1986 році, на той час самостійно (!!!) зараховували себе до демократів 38%, а до республіканців – 23% американських виборців. Партійний механізм американських демократів, який не має жорстко централізованої вертикальної структури, представляє собою “горизонтальне” об'єднання парторганізацій штатів. Кожна з них має свої виборчі осередки у всіх виборчих округах та ділянках США. Республіканська партія також представляє собою сукупність штатних, окружних, міських партійних організацій, що мають досить високий ступень автономності. Вищими органами обох партій є національні з'їзди. Поточне керівництво партіями у масштабах всієї країни та між виборами у органи державної й місцевої влади здійснюють їх національні комітети. Останні виконують, головним чином, координаційні та ідеологічно-пропагандиські функції, організують проведення загальнопартійних з'їздів і конференцій, а також виборчих кампаній [7].
Отже, між українськими політичними партіями та їхніми американськими колегами існує досить істотна, навіть принципова розбіжність. І полягає вона якраз у тому, що американські партії, на відміну від українських, побудовані на основі цілковито інших організаційних принципів – принципів свободи, автономізму та федералізму.
Як уже було сказано вище, практично всі українські партії улаштовані за централістичним (державним) типом суспільної організації та згідно принципу “демократичного централізму”, що йому відповідає. Отже, фактично, всі вони за своєю суттю є такими ж антисистемами-паразитами, як і держава. Ці партії створені та існують заради того, щоб забезпечувати комфортне життя та легітимацію свого власного керівництва. Оце якраз і є справжньою метою та основною функцією цих неефективних “міні-держав”, які руйнують та гублять усяку конструктивну справу, за яку беруться. Ось тому вони в принципі не можуть бути виразниками загальнонародних інтересів, ефективним захисником прав і свобод наших громадян, провідниками історично назрілих, позитивних і величних соціальних перетворень. А для виконання нових історичних завдань українському суспільству потрібні вже цілковито нові суспільно-політичні структури, які мають бути організованими за іншими принципами, а також повинні щиро керуватися у своїй діяльності загальнонародними інтересами та цілями.
Мережеві структури – світле майбутнє людства
У моїй статті “The Revolution: Reloaded” (січень 2005 р.) вказувалося на те, що сьогодні в глобальному масштабі у сфері організації суспільної взаємодії людей усе більше дає себе знати певна цивілізаційна тенденція. Уже відносно скоро вона може призвести до зникнення вельми поширених нині соціально-політичних структур централістичного типу (зокрема, традиційних держав і партій), яких замінять організаційні структури більш ефективного децентралізованого типу – мережеві структури.
Найбільш характерними рисами структур такого роду є:
а) відсутність локалізованого керівного центру, роль якого виконує певна загальна ідея;
б) відсутність багаторівневої ієрархічної піраміди (управлінського апарату);
в) наявність розосередженого управління, яке відбувається через процеси безперервної особистої взаємодії членів спільноти;
г) співучасть в управлінні структурою одночасно всіх її компонентів, що утворюють цілісну колективну єдність - надсистему.
“Слід також враховувати, – сказано у статті, – що останнім часом на нашій планеті відбувається так звана “інформаційна революція”, яка має просто таки вибуховий характер. За висновками ряду відомих у світі аналітичних центрів (того ж RAND) і соціологів (зокрема, М.Кастельса), завдяки їй у соціальній і економічній структурі людства сьогодні йдуть дуже масштабні революційні зміни. Очевидно, що вони призведуть і до якісних структурно-функціональних змін у галузі державного управління. Адже сьогодні, у нових історичних умовах, суспільству об’єктивно стає непотрібною та величезна, громіздка і неефективна “державна машина”, котра існує, наприклад, у нас в Україні” [8].
Радикальні та комплексні внутрішні зміни, суттю яких є перетворення України на вільне, народовладне, потужне та ефективне інформаційно-мережеве суспільство, є об’єктивною потребою нової історичної епохи. На мою думку, саме ці суспільні зміни є нашим головним стратегічним резервом. І от якби ми тепер свідомо та цілеспрямовано застосували їх “на випередження”, то це не лише дозволило б нам відносно швидко подолати наші нинішні негаразди, але й вивело б Україну на достатньо передові позиції у світі. Однак, сподіватися на те, що ці революційні, по суті, зміни стануть належним чином запроваджуватися нинішніми державними структурами та особами, які кревно зацікавлені якраз у збереженні сучасного незадовільного стану речей, цілком даремно.
Чудо Майдану
Безумовно, що народно-революційний Помаранчевий Майдан став однією з найбільш видатних і величних подій за останні 15 років не лише в Україні, але й у цілому світі. На мій погляд, есхатологічне чудо Майдану, яке одних змусило пережити великий духовно-емоційний підйом, а інших дуже перелякало, можна було б порівняти, хіба що, із Богоявленням.
Далі хотів би пояснити, чому я так вважаю.
У вiдповiдності до поглядiв системології, абсолютно все, що є у Всесвiтi (у тому числi кожний з нас), являє собою певнi cистеми – вiдносно вiдокремленi вiд оточуючого середовища, суцiльнi комплекси взаємодiючих компонентiв (елементiв і частин). Взаємодiючи мiж собою, системи утворюють так звану "надсистему", тобто систему бiльш високого рiвня органiзацiї. Будь-яка надсистема (а вона є цiлiсною сукупнiстю не тiльки систем, котрi входять до неї, але також їх взаємних зв'язкiв та вiдносин) володiє, у порiвняннi зi своїми компонентами, новою якiстю та новими властивостями, власною автономною метрикою, специфiчними законами збереження та функцiонування, бiльшою кiлькiстю ступенiв свободи й таким iншим. Надсистема також має i деякий "колективним розум", який безпосередньо керує всiма її компонентами. У неї часто може зовсiм не існувати якоїсь локалiзованої системи управлiння (на зразок уряду чи парламенту). Проте вона все ж таки успішно керує всiма своїми компонентами, а вiдбувається це через процеси безперервної прямої взаємодiї її компонентiв одного з одним (розподiлене управлiння). Причому, звичайно компоненти надсистеми навіть не усвідомлюють того, що "згори" ними "хтось" управляє. Вони вважають, що це нiбито вони самi приймають тi чи iншi рiшення та дiють самостiйно на основi своїх власних вiдображень ситуацiї. Отже, як на мене, Помаранчевий Майдан став очевидним проявом і доказом існування вселенського феномену надсистемності, який cаме і лежить в основі явища демократії [9].
Хоча, звичайно, певне управління Майданом із боку його організаторів мало місце, але в цілому він виявився такою соціальною структурою, що сама організовувала себе та собою ж управляла. Більше того, ця структура управляла тими, хто вважався її керівниками. Майже весь той час, поки Помаранчевий Майдан жив і діяв, не залишало відчуття того, що загальне керівництво ним здійснює якась могутня надіндивідуальна духовна сила. Не виключено, що це міг бути деякий надсистемний “колективний розум” (скажімо, наш національний егрегор – Ненька Україна). В усякому випадку, та відверто-демонстративна присутність надсистемної (Вищої) сили, яка звичайно у нашому буденному житті залишається для нас непомітною, є справжнім і величним чудом Майдану.
І ще є деякі важливі моменти, на які неодмінно слідує звернути увагу.
Фактично, Помаранчевий Майдан виявився справжнім соціальним СУПЕРОРГАНІЗМОМ, єдність і цілісність якого забезпечувала спільна для всіх його учасників ідеологія. Центральним її стрижнем стала ідея народної Свободи, яка є фундаментальним принципом народовладдя.
Крім того, Майдан став своєрідною народною партією нового типу. При чому, ця партія не була обмежена лише тими людьми, що безпосередньо зібралися у Києві на реальному Майдані Незалежності. Одночасно цим Майданом були Майдани в інших українських містах. Ним також стала і кожна людина в Україні та за її межами, яка хоч і не була особисто присутня на фізичному Майдані, але внутрішньо підтримала його ідеї, коли дізналася про них за допомогою сучасних засобів інформації. І все це був один і той же Помаранчевий Майдан!
Самоорганізований і самокерований народний Майдан був сильніше та діяв ефективніше за централізовану державу та її “вертикальні” структури.
Нарешті, чудо та урок Майдану полягають у тому, що він, фактично, виявився певною діючою моделлю суспільства зовсім іншого організаційного типу, ніж той, що існує у нас зараз. Складалося таке враження, що це була сама прийдешня Нова Україна. І що вона спеціально матеріалізувалася в нашому часі в образі Помаранчевого Майдану для того, щоб показати українцям: ось, саме це і є ваше справжнє світле майбутне! Воно зараз реально знаходиться з вами і серед вас, і якраз до нього ви тепер маєте прагнути! Та як, у зв’язку з цим, не пригадати мудрий вислів Христа про те, що не треба нам шукати Царство Боже “тут” або “там”, тому що воно вже сьогодні є з нами, всередині нас (Лук.-17:21)...
Тож, завжди пам’ятаймо про цей великий урок Майдану!
Проблема “свій – чужий”
Оскільки у статті добродія П.Тарасевича достатньо чітко поставлена важлива проблема своїх і чужих, вважаю необхідним окремо приділити увагу і їй. Загалом, мої погляди на цю проблему були висвітлені у роботах “Феномен “Alien” та “Методи протидії злу в Новому Заповіті” [10]. Тому зараз хотів би привернути увагу до того методологічного підходу, який існує для розв’язання цієї проблеми в християнстві, бо він здається мені конструктивним.
Якщо говорити коротко, християнство пропонує розпізнавати своїх та чужих лише за плодами їхніх практичних учинків, а не за словами чи обіцянками. Характерні ознаки при цьому такі: кожен, хто є від Бога, тобто свій, завжди чинить праведно, не грішить і любить брата свого. А кожен, хто праведності не чинить, брата свого ненавидить та творить щодо нього усілякі гріхи й беззаконня – той від диявола, тобто чужий. (1Ів.–3:1-18).
У зв’язку з цим, також доцільно навести думку М.Бердяєва, який у 1923 році писав:
“Відмінність між добром і злом у людях не має майже жодного відношення до політичних напрямків людей. Морально оцінювати людей у залежності від того, “праві” вони або “ліві”, є найгіршим духовним збоченням. “Правість” або “лівість”, монархізм або республіканізм суть цілковито нікчемні й жалюгідні речі, речі третьорядні перед лицем Божим, перед справжнім духовним життям. Люди бувають духовно близькі та об'єднані або далекі та роз'єднані зовсім не тому, що вони “праві” або “ліві”… зовсім не в цій зовнішній області визначаються стосунки людей” [11].
Отже, думаю, що нам тепер необхідно відступитися від нашої старої й хворобливої звички ділити людей за якимись зовнішніми ознаками: словами, кольорами прапорів, політичними або релігійними поглядами, місцем проживання, національністю і таким іншим. Нашим об’єктивним критерієм оцінки будь-якої фізичної чи юридичної особи повинно стати головне: ЩО і ЯК ця конкретна особа ПРАКТИЧНО ЧИНИТЬ по відношенню до Українського народу та українських громадян – чинить вона щодо них праведно або творить беззаконня. І ось у залежності від цього, враховуючи це, відповідним повинно бути і наше ставлення до цієї конкретної особи.
Що робити?
На мою думку, тепер настав той час, коли у нас повинна, нарешті, з’явитися принципово нова, ідейно та організаційно самостійна суспільно-політична структура, така собі “партія нового типу”, яка зможе перейняти революційну естафету народного Майдану та стане своєрідною системною “закваскою” для майбутньої Нової України.
Ця партія за своїм організаційним типом неодмінно повинна бути громадянською, децентралізованою, “горизонтальною” інформаційно-мережевою структурою. Саме тому в основу цієї партії мають бути закладені організаційні принципи мережевих структур, про які вже сказано вище.
Провідною метою цієї партії, на мій погляд, слідує вважати побудову в Україні нового, демократично розвинутого, досконалого та ефективного суспільства. Моє особисте бачення нового українського суспільно-політичного ідеалу (національної ідеї), в основному, викладено у роботі “Нова Україна: Якою їй бути?”, котра опублікована на сайті “Майдан”. Тому всім, кого це питання цікавить, пропоную звертатися за тими адресами, які наводяться нижче в примітках [12].
Будівництво нового суспільства має свою особливість, тому що окремими блоками у ньому є нові люди, а сполучним розчином, що кріпить ці блоки між собою – нова загальна ідея та нові суспільні відносини.
Я стверджую: нові люди, які внутрішньо готові для цього будівництва, в Україні є, їх нині досить багато, і цей факт однозначно доведений на Майдані. Тому, у принципі, Нову Україну можна починати будувати вже прямо зараз. Скажімо, спочатку у віртуальному просторі Інтернету і паралельно існуючим офіційним структурам. І для цього потрібно усього лише відчути себе вільними людьми та справжніми господарями своєї країни, проявити сміливість і рішучість, повірити у власні сили та у свою здатність самостійно творити нове суспільство на цій землі заради спільного блага. Так само, як це було на Помаранчевому Майдані.
Отже, якщо ми станемо змінювати себе – Бог неодмінно допоможе Україні!
P.S. Створення нової партії треба з чогось починати. Тому в якості конкретної пропозиції додаю до цієї статті розроблений мною ще у 1997 році (зі змінами від 1999 і 2001 років) проект Програми Українського Народного Конгресу. Звичайно, він не є досконалим і потребує певної доробки. Однак, у його преамбулі, в основних рисах, викладена нова ідеологічна концепція патріотичного гуманізму. Отож, пропоную розглянути цей проект на “Майдані” та, можливо, взяти його за основу Програми нової народницької партії.
19 серпня 2006 р.
Харків
ПРИМІТКИ
1. Тарасевич П. Проект создания Помаранчевой партии. –
http://www2.maidanua.org/news/index.php3?bn=maidan_free&key=1154678579&action=view
2. Білецький О.В. Нова ідеологія для нової України. –
http://maidan.org.ua/static/mai/1102883752.html
3. Білецький О.В. Принципи демократії. –
http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/01/25/pryntsypy-demokratii.html;
4. Волин В. Неизвестная революция, 1917-1921. –
http://novsvet.narod.ru/volin-index.htm
5. Докладніше див.: Восленский М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. - http://bookz.ru/authors/voslenskii-m/woslenskij.html
6. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 1977. – С.561.
7. Современные Соединенные Штаты Америки: Энциклопедический словарь. – М.: Политиздат, 1988. – С.94-97.
8. Білецький О.В. The Revolution: Reloaded. –
http://maidan.org.ua/static/mai/1105740795.html
9. Білецький О.В. Феномен надсистемності й демократія. –
http://www.vox.com.ua/data/osnovy/2006/02/10/fenomen-nadsystemnosti-i-demokratiya.html
10. Білецький О.В. Феномен “Alien”. (Нарис з езотеричної політології). –
http://maidan.org.ua/static/mai/1107048963.html;
Білецький О.В. Методи протидії злу в Новому Заповіті. –
http://www.siac.com.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=920&Itemid=31
11. Бердяев Н. Царство Божье и царство кесаря // Путь. – № 1, сентябрь 1925 г. – С.37.
12. Білецький О. В. Нова Україна. Якою їй бути? –
Частина 1: http://maidan.org.ua/static/mai/1111322840.html
Частина 2: http://maidan.org.ua/static/mai/1112036179.html
Частина 3: http://maidan.org.ua/static/mai/1112540528.html
Відповіді
2006.08.21 | Сахаров
Ой і багато ж написано.
Красиво. Але відгонить рафінованим космополітизмом. Без нації, без націоналізму, про які пан Тарасевич і не згадує, ця нова партія стане ще однією політичною вампукою на тлі понад сотні інших. Якщо і потрібна нова партія, вона має бути партією з чітко окресленою національною орієнтацією, ґрунтуватися на засадах націоналізму і на тих засадах об'єднувати громадян України, на засадах громадянського націоналізму "од можа до можа", "від Сяну до Дону". Все інше вже пройдене і вичерпане.2006.08.22 | Shadow
Re: Ой і багато ж написано.
> Красиво. Але відгонить рафінованим космополітизмом. Без нації, без націоналізму, про які пан Тарасевич і не згадує, ця нова партія стане ще однією політичною вампукою на тлі понад сотні інших.На відміну від потужних та впливових націоналістичних партій, еге? УНП - це ж монстр! Взяв більше одного процента!
>Якщо і потрібна нова партія, вона має бути партією з чітко окресленою національною орієнтацією, ґрунтуватися на засадах націоналізму
З якого це лиха? Чи Ющ тобі не наочний приклад, що україномовний політик так же легко може бути політ-проституткою? Не в "українськості" головне...
2006.08.21 | ЮрБас
Re: Про партію нового типу
Для створення чогось нового (без старого політичного "секонд-хенду")потрібні кошти -це по перше.
Потрібні нові люди у політиці, в основному ідеалісти-патріоти, які за звичай грошей не мають -це по друге.
Значить потрібен спонсор? То для чого тоді ця катавасія. Щось дійсно
цінне і толклве організовується і створюється не на форумах. Тому пишіть собі і отримуйте задоволення.
2006.08.21 | странник
Re: Про партію нового типу
>Тому що в сучасній Україні (яка є ще більш антагоністичним суспільством, ніж СРСР) фактично існує вельми специфічна форма суспільно-політичного ладу, який є логічним і послідовним розвитком попереднього радянського “номенклатурного соціалізму”. І думається, що його цілком можливо визначити як деякий “номенклатурно-олігархічний капіталізм”.Я більше скажу. Якось ми провели опитування, і з цих варіантів:
Капитализм с человеческим лицом
Развитой (застойный) капитализм
Дикий (номенклатурный) капитализм
Олигархический (кумовской) капитализм
Люмпен (социал) капитализм
Физиологический (базарный) капитализм
Хуторской (шароварный) капитализм
Слепой (народный) капитализм
Искренний (щирий) капитализм
Научный (истинный) капитализм
найбільше набрав: Олигархический (кумовской) капитализм.
http://forum.pravda.com.ua/read.php?2,897460
2006.08.21 | Хвізик
даремні балачки. річ в тому, що в нас боротьба ведеться не між к
класами та соціальними прошарками, а між владою і народом.Ще з совіцьких часів, влада веде війну проти власного народу.
мали шанс покласти цій війні край, провівши люстрації всіх органів влади, так прохукали. Бандити знову при владі. тільки в інші одежі вбрані.
2006.08.21 | Хвізик
щоб зрозуміти механізм, як у нас робиться влада (\)
Щоб зрозуміти механізм панування партії влади над народом, варто також прочитати нижченаведений передрук. Щоправда, там мова йдеться про Росію, але не думаю, що у нас щось суттєво відрізняється. Згадайте серію вбивств: Бойко, Гетьман, Чорновіл, Гонгадзе, Кирпа, Кравченко, Ющенко, Янукович...А, ну да, останні двоє поки що живі. ПОКИ ЩО.
КП-СС та КГБ позникали,
а гебня нікуди не ділася, продовжує панувати і навіть поповнюється новими кадрами.
Як нам з звільнитися з під влади гебні???
http://2002.novayagazeta.ru/nomer/2002/68n/n68n-s45.shtml
Александр ЛИТВИНЕНКО:
«ВЫЗЫВАЮ СЕБЯ НА ДОПРОС»
В прибалтийском издательстве вышла книга подполковника ФСБ, экс-чекиста и нынешнего политического эмигранта Александра ЛИТВИНЕНКО "Вызываю себя на допрос". Он отвечает на вопросы, которые ему не задали во время судебных разбирательств по обвинению в превышении служебных полномочий. Редакция по своему усмотрению, но согласовав с авторами, скомпоновала некоторые фрагменты книги, посвященные самым крупным нераскрытым делам, информацией о которых по роду службы Литвиненко владел. Мы предлагаем Вашему вниманию отрывки из книги, посвященные нераскрытым заказным убийствам тележурналиста Влада Листьева, депутата Галины Старовойтовой, банкира Ивана Кивилиди и зам начальника МУРа Владимира Цхая. Редакция опускает в отрывках характеристики ряда должностных лиц, имея ввиду перспективы исков в отсутствие самого подполковника Литвиненко, который по понятным причинам не может присутствовать на очных допросах в российских судах.
Отдел расследований
УБИЙСТВО ЛИСТЬЕВА. КТО
В этот день шли поминки по Владу. Он жил на Новокузнецкой, рядом с клубом. И тут перед клубом появилась камера НТВ. Видимо, ждали, когда Березовского в наручниках выведут как подозреваемого в убийстве. Собралась толпа.
Я позвонил и доложил Трофимову:
— Анатолий Васильевич, это провокация, а не следственное действие. Стоит камера НТВ, восемь автоматчиков поведут Березовского... Можно было со двора заехать, а они машины демонстративно поставили на улице.
— Вы что, хотите провокаций? — спросил я сотрудников РУОПа.
— Нет, мы хотим допросить Березовского.
— Видите, — говорю, — толпа на улице. Вы сейчас поведете его в наручниках, провокатор какой-нибудь скажет: "Вот убийца", и снесут весь дом. Начнется драка, искалеченные будут. Зачем вам это? Хотите его допросить? Ради Бога. Загоните машину во двор, мы возьмем Березовского под охрану и отвезем на допрос. Если следователь найдет основание, пусть арестует. А если отпустит, мы его привезем сюда. Хотите делать обыск — пожалуйста, вам никто не мешает. А вообще, лучше бы следователь прибыл сюда и провел допрос на месте.
Он говорит: "Ладно". Начал звонить начальству. А я — Трофимову. Он мне: "Ни в коем случае Березовского в наручниках не дать вывести. Они что, хотят беспорядки устроить в Москве? Я сейчас пришлю людей".
Прислал человек двадцать с автоматами из Московского управления.
Приехал следователь, допросил Березовского в "Логовазе", и вопрос был решен.
Сейчас Коржаков обвиняет меня в своей книге, что я чуть ли не подрабатывал в охране олигарха. Хотя прекрасно знает, кто и зачем меня послал...
А мною потом были получены оперативные данные, что весь этот цирк с арестом Березовского был устроен Коржаковым. Время было четко выбрано. В тот день Ельцина увезли на охоту, и Березовскому некуда было обратиться за помощью. Уже и камеру подготовили, куда его должны были посадить. По той же оперативной информации, к Березовскому должны были применить психотропное средство и до понедельника выбить показания о том, что убийство Листьева организовал он. Все это планировалось записать на кассету и показать Ельцину.
— Откуда у тебя такие данные?
— Это из беседы с одним из сотрудников СБП, которые тот "цирк" организовали. Но я не хочу раскрывать источник - он до сих пор работает. За арестом Березовского под камеру НТВ стоял Коржаков. Поэтому он так старается обвинить меня в том, что я "с оружием в руках защищал своего патрона".
— К расследованию убийства Листьева Коржаков имел отношение?
— Самое непосредственное. С Коржаковым я общался сразу после убийства. Один из агентов, который действовал в курганской группировке, вышел на меня и запросил встречи. Агент сказал — есть информация, что Листьева убили курганские, но заказ пришел откуда-то сверху. И поскольку шум поднялся, то курганские хотят этого человека убрать. "И могут это дело, — сказал агент, — поручить мне. А я сдам вам этого человека. Но для того, чтобы добиться большего расположения, мне надо показать свой вес. Ко мне обратились с просьбой посодействовать, чтобы выпустить под подписку одного человека. А потом вы можете его опять арестовать".
В то время заместитель Коржакова Рогозин просил рассказывать ему все, что касалось Листьева. Потом я понял, почему это их интересовало: они сами это дело и организовали. Но, увы, об этом я узнал гораздо позже. А в те дни я лично, да и сам Березовский доверяли Коржакову полностью. В общем, развел меня Коржаков по полной программе.
Когда я доложил о сообщении агента Рогозину, тот ответил: "Иди к Коржакову". Я пришел и все рассказал. Выпустим, предложил, одного под подписку о невыезде, а взамен выйдем на заказчика Листьева. Коржаков говорит: "Что, правда?" Я ответил: "Да. Давайте из вашего кабинета позвоню, послушайте разговор с агентом". Коржаков поставил кассету, говорит: "Давай запишем". Я поговорил, агент все подтвердил. Коржаков просит меня выйти на минуту. Потом позвал, отдал кассету и говорит: "Сейчас придет Ильюшенко, исполняющий обязанности генерального прокурора, ему все расскажи". Я все рассказал Ильюшенко, тот начал канючить, мол, это все бред сумасшедшего, нам этого не надо.
— Генеральный прокурор примчался мгновенно?
— Минут через сорок, как ручной. Конечно же, они с Коржаковым все заранее решили. Это был обыкновенный "развод". Мол, я пообещаю, но ты пойди к тому. А тот твердит — нам это не надо. И все. И курганскую группировку конечно же никто не стал разрабатывать.
Запись разговора с агентом я принес на Лубянку. Распечатку этого разговора даже не включили в материалы по Листьеву. Просто приказали подшить к личному делу агента и забыли. (...)
— Курганская версия имела какое-нибудь подтверждение?
— Разработкой "курганцев" занимался 12-й отдел МУРа. Однажды со мной связался Олег Плохих, который вел это оперативное дело, и сообщил, что задержаны два члена курганской банды и посажены в СИЗО "Матросская тишина". Один из них сказал, что готов расколоться и сообщить подробности многих заказных убийств, включая убийство Листьева. Но он требовал гарантий безопасности. Дело в том, что курганцы ликвидировали несколько воров в законе, за что по правилам российской тюрьмы полагалась смерть.
— Зачем "курганцам" было ликвидировать воров?
— Курганская группа, в которую входил известный киллер Александр Солоник, состояла в основном из бывших сотрудников спецслужб. Как я потом узнал, у нее были хорошие связи со Службой безопасности президента и в ФСБ, и они тесно сотрудничали на взаимовыгодной основе. В 1994 году шла война между курганцами и бауманской группировкой, в которой было много дагестанцев. В ходе этой войны погибло несколько десятков бауманских, в том числе несколько воров.
Так вот, после звонка Олега я начал готовить перевод этих курганцев в Лефортово, но перевод не состоялся. Произошла утечка информации, и оба они были убиты в "Матросской тишине" в одну и ту же ночь, хотя и сидели в разных камерах.
Таким образом, у меня было два независимых указания, что заказ на Листьева выполнили курганцы — от Олега Плохих и от моего собственного агента, но обе линии зависли, потому что кто-то в ВСБ или СБП внимательно все отслеживал и торпедировал разработку. Эх, знал бы я тогда про Коржакова!
— А как продвигалось расследование по Листьеву?
— Да никак. Однажды Березовский спрашивает: "Слушайте, Саша, по Листьеву у вас что-нибудь получается?" - "Борис Абрамович, да уже все заглохло. Никто никого не ищет, одни разговоры, — ответил я. — Чтобы разрабатывать дело дальше, надо обратиться к Барсукову, поговорить с ним".
Березовский встретился с Барсуковым, и тот навесил эту работу на своего заместителя Ковалева.
Ковалев приказал мне пройти по всем подразделениям и посмотреть, что вообще делается по Листьеву. По розыску должны были работать три подразделения: Управление по борьбе с терроризмом, Управление экономической контрразведки — третий отдел Курганова, и отдел защиты стратегических объектов, который обслуживал Останкино. Никто не проводил никаких оперативных мероприятий. Вообще.
Я встретился с Березовским: "Борис Абрамович, никто убийц Листьева не ищет. Если вы хотите их найти, делайте то, что вы делали, когда Листьев был жив. Ведь Листьева убили за что-то, и те, кто убил, на этом не остановятся. Убрали-то его за определенные действия".
— Листьев с Березовским, насколько я помню, перестроили всю схему продажи рекламного времени на ОРТ.
— Да, да. Листьев же хорошо знал телевидение. Если Березовского, который не совсем хорошо в этом разбирался, они могли обмануть, то Листьева — нет. И поэтому Березовскому я сказал: продолжайте делать то, что начал Листьев. И на вас еще раз наедут. Обязательно.
Через месяц-два мы встречаемся, и он говорит: "Саша, наехали!" Спрашиваю: "Кто?" — "Не могу сказать. Но наехали".
Потом я виделся с Бадри Патаркацишвили, партнером Березовского, который занимался ОРТ. Он тоже говорит: "Наехали". Спрашиваю: "Кто?" Бадри: "Я не могу об этом говорить".
В 96-м году я еще раз вернулся к этому вопросу. "Борис Абрамович, все-таки кто же на вас тогда наехал?" Он ответил: "Теперь могу сказать — Коржаков". Это было уже после того, как Коржакова сняли. - "А что же вы раньше не сказали?" — "Ну, ты понимаешь..."
Я понял. Березовский боялся, что его ударят сразу же...
И он рассказал, как все было. "Стрелка" была назначена у Коржакова в кабинете. Участвовали Березовский, Бадри, Коржаков и Шамиль Тарпищев, который привел с собой каких-то бандитов. Прямо в Кремль.
Речь шла об ОРТ. Они в ультимативной форме потребовали от Березовского и Бадри отдать Шамилю весь спортивный блок, чтобы Тарпищев там делал, что хочет. Рекламу ставил, деньги получал Березовский, естественно, понимал, что это будет за телевидение, если все растащить по кускам... Деньги-то он туда вкладывал. А они хотели спортивным блоком пользоваться бесплатно. Вот такой рэкет получается.
Началась разборка, бандиты Тарпищева стали "наезжать по понятиям". Тут Коржаков выгнал из своего кабинета Бадри и заявил Борису: "Чего ты с собой этого грузина приволок? Я только с тобой хочу дело иметь". В общем, Березовский отказался.
С этой встречи, как я понял, началась война между Коржаковым и Березовским. Короче, этот наезд показал, что у коржаковской команды был интерес на ТВ и мотив против Листьева. А в 1998 году я получил прямое подтверждение, что Листьева заказал Коржаков.
— От агента?
— Нет, из беседы с заместителем директора ФСБ Трофимовым. Он мне лично рассказал. И то же самое он рассказал Березовскому.
(...) — Значит, тайны убийства Листьева не существует?
— Да. Об этом я рассказывал в интервью Доренко после пресс-конференции в ноябре 1998 года. Тот показал по телевизору.
— Неужели никто тебя по этому факту не допрашивал?
— За месяц до ареста мне позвонили из Генеральной прокуратуры. Человек представился следователем Ширани Эльсултановым и вызвал меня на допрос в качестве свидетеля по убийству Листьева. Я написал все то, что мне рассказал Трофимов. Ширани спросил: "И вы это подпишите?" Я ответил: "Конечно, подпишу. И прошу поехать со мной, изъять кассету с записью этого разговора".
Он отказался. Я спрашиваю: "Почему вы не хотите взять вещественное доказательство?" Он отвечает, что не может без санкции Катышева. Тогда я предлагаю: "Позвоните Катышеву и поехали". Он заладил: "Нет, я не могу". Говорю: "Хорошо, позвоните Трофимову, давайте очную ставку с Трофимовым". Ширани сказал: "Он от очной ставки отказался". Я просто очумел: "Хорошо, а как мне быть? Давайте, я вам сам эту пленку принесу". — "Не надо, не приносите".
— Боялся?
— Я думаю, что о "треугольнике" Листьев-Коржаков-Дьяченко догадывались многие, но знать не хотел никто. Прокуратура боялась, не дай Бог, узнать что-нибудь по делу Листьева — все боялись. Им нужны были какие-то другие "доказательства", уводящие в сторону, а подлинные не нужны. Вот вам человек, который знает, кто убил Листьева. Разговор записан. А прокуратура не хочет пленку изымать! После моего ареста на обыске были изъяты все аудио— и видеозаписи, даже мультфильмы моего ребенка. Что они искали? Эту кассету. Ее надо было уничтожить, что они и сделали. Иначе почему на обыске они кассеты при понятых не просматривали и не прослушивали? Почему все в кучу свалили и увезли? И протокол обыска не составили.
— Имея такую серьезную улику, ты хранишь ее дома? Для оперативного работника это как-то странно...
— После того допроса я хранил ее дома специально, потому что думал — если ко мне придут с обыском (надеялся, что обыск будет в моем присутствии), я бы ее выдал. И сказал бы: "Граждане понятые, гражданин следователь, прошу эту кассету прослушать и приобщить к материалам уголовного дела". И пояснил бы, как эта запись оказалась у меня. Но они запрятали меня в тюрьму, а обыск провели в мое отсутствие.
— И где эта пленка сейчас?
— Из прокуратуры с другими вещами ее не вернули. Просто украли.
ДЕЛО ДЖАБРАИЛОВА
Перед нами поставили задачу похитить известного бизнесмена Умара Джабраилова, чтобы вызволить из чеченского плена наших офицеров... Вот так, открытым текстом.
— Официально приказали похитить Джабраилова?
— Да, чтобы получить за него деньги и выкупить офицеров. Без денег никто Джабраилова на офицеров не поменяет.
— Кто поставил такую задачу?
— Руководство управления. Генерал Хохольков и его заместитель Макарычев.
— Ты своими ушами слышал?
— Дело было так. Я довольно много занимался розыском заложников. Разработал даже целую систему и в общем считался специалистом. И вот как-то меня Гусак пригласил в кабинет, где шло совещание. ПрисутствовалиБавдей, Гусак, Понькин, Шебалин и Щеглов.
Гусак спросил:
— Саша, как украсть человека, чтобы не нашли?
Я удивился:
— А что, воровать, кого-то собрались?
Вот тогда Гусак рассказал, что ему поставлена задача похитить Джабраилова.
У Джабраилова прослушивали телефон. По нему работало наружное наблюдение. Установили его местонахождение. Этим занимался Понькин. У него была на Джабраилова вся подборка. Он же предложил — лучше похитить не Умара, а его младшего брата Хусейна. По чеченским обычаям, за младшего брата брат всегда заплатит. И похищать проще — самого Джабраилова охраняет нанятая им милиция.
Я объяснил им, как похитить человека, чтобы не поймали. Вспомнил случаи, когда наш розыск заходил в тупик и не дал результата.
Тот, кто выкрадывает человека, не должен знать, где его спрячут. Те, кто охраняет, не должны иметь контакта с тем, кто вымогает деньги. Я знаю, что в этом случае ни милиция, ни мои коллеги никогда не будут задерживать человека, который вымогает деньги, пока не установят точно, где находится заложник. Поэтому сказал, что если заложник будет в одном месте, а тот, кто вымогает деньги, — в другом и никогда не приведет к заложнику (просто не знает, где он), то его никогда и не задержат, иначе заложник будет убит.
— Словом, если заложника берут спецслужбы, то найти его практически невозможно, поскольку они знают все тонкости этого дела? И главное — знают, кто их будет искать.
— Да, конечно, его найти невозможно, даже если задержат того, кто вымогает деньги. Спецслужбы своего вытащат, а заложник погибнет. Кроме того, я порекомендовал Гусаку проводить мероприятие совместно с третьим отделом РУОПа. Потому что освобождением заложников в то время в Москве занималось это подразделение. Они специализировались на заявителях и заложниках. Понятно, что его только этот отдел искать будет. И надо работать совместно: внедрить своего человека туда. У нас будет оперативник, который полностью контролирует ход розыска.
— Выходит, ты практически помогал разрабатывать преступление?
— Да, помогал разрабатывать преступление, о чем сожалею и о чем я позже заявил в прокуратуру. К счастью, оно не состоялось. Я не скрываю: по указанию своего руководства объяснял, как это все провести. Позже я присутствовал еще на одном совещании, когда к нам приехали сотрудники силового отдела — они, собственно, и должны были осуществлять похищение по нашей разработке. Похищение должно было произойти во время концерта Махмуда Эсамбаева, на который пригласили Джабраилова. Это стало известно при прослушивании его телефонных разговоров.
Сотрудники силового отдела спрашивают:
— Его охраняет милиция. Что с ней делать? Они же с автоматами.
Руководство сказало:
— Валить ментов. Нечего было этого чеченца охранять.
— Приказ был устный или письменный?
— Устный, конечно. Кто же такие письменные приказы дает?
— Похищать человека и валить при этом ментов, которые его охраняют?
— Да. Причем в деле похищения Умара была еще одна хитрость. Хохольков сказал, что он сейчас подозревается в убийстве американца Пола Тейтума. А у того есть родственник, который хочет отомстить. Мы Умара украдем, получим деньги. А при розыске основную версию будем отрабатывать — месть американца.
Кстати, как я узнал впоследствии, Пола Тейтума тоже убили спецслужбы — мне Гусак об этом рассказывал по пьянке.
Но силовой отдел отказался похищать Джабраилова. Они потребовали деньги вперед! Объяснили, что один раз уже похитили человека по заказу руководства, привезли к нам в спортзал, и он там три дня сидел, прикованный к батарее наручниками. На операцию эту они выезжали в командировку, и им обещали заплатить. Но "командировочные" никто так и не выписал. Приехал Камышников,* забрал заложника и не заплатил. Поэтому они сказали — сначала деньги. И уехали.
* Камышников Александр Петрович — зам. начальника УРПО ФСБ РФ, капитан I-го ранга, отдал приказ убить Березовского Б.А.
КОНЦЫ В ВОДУ. ЧТО НЕ СДЕЛАНО ДЛЯ РАСКРЫТИЯ УБИЙСТВА ГАЛИНЫ СТАРОВОЙТОВОЙ
— У каждой банды есть свой почерк. Одна взрывает, другая стреляет из снайперской винтовки, третья работает топором. Одна банда грабит квартиры, другая банки, третья работает на рынках. Так вот, профессионалы, обученные в спецслужбах, тщательно готовят информационное сопровождение убийства, особенно если оно политическое. Задача — увести следствие и общественное мнение в сторону, создать правдоподобную ложную версию. Таков почерк спецслужб.
Если этот человек бизнесмен — общественное мнение готовится под версию, что он кому-то должен деньги. Если лидер криминальной группировки — вбрасывается информация, что у него разборки в преступном мире. Если политический деятель, то обычно появляются слухи, что он якобы занимался бизнесом либо был коррумпирован. Причем эти статьи размещаются в газетах и, может быть, не в самых популярных. Публикуется малюсенькая заметка, где-нибудь в уголке.
(...) Например, перед тем как убили Галину Старовойтову, появилась статья малоизвестной российской журналистки о том, что когда Ельцин приезжал в Лондон, Старовойтова организовала интервью российского президента газете "Санди Экспресс" за деньги. И были ссылки на источники, которые находятся в Англии.
И смотрите, как сделали: почему из Англии пришла информация? Потому что планировали после ее убийства именно туда увести все следы. Там живут ее первый муж и сын. В газетах даже писали, что они занимаются нефтяным бизнесом в Англии. Обывателю все понятно: "Ах, она нефтяным бизнесом занималась!" Да у нас же всех, кто занимается нефтью, регулярно отстреливают. (...)
— Вернемся к Старовойтовой. Как бы ты раскрывал это преступление?
— Первая ниточка — все, что связано с той статьей и теми, кто ее заказал. Я бы начал с досконального изучения судебного иска Старовойтовой за клевету, который она выиграла.
В ходе судебного заседания так и не был установлен мотив: почему журналистка это написала? Клевета — умышленное преступление, и зачем она это сделала, осталось невыясненным. По чьему заданию журналистка оклеветала Галину Старовойтову? Кто ее, студентку журфака, дважды отправил в Лондон и снабдил адресами и документами, номера которых она приводит в статье? (...)
Через четыре месяца после решения суда (в пользу Старовойтовой. — Ред.) Галина Васильевна была убита. И первая версия, которую начало отрабатывать следствие - "экономический" характер убийства. Версия с нефтью была не основной, а пробной. Потом выдумали другое — якобы ей восемьсот тысяч долларов дали, и она привезла их в Питер для своей партии. То есть просто ограбили ее. В общем, всячески уводили следствие от политической версии.
Мне известно, что ни сын, ни муж Галины Васильевны нефтяным бизнесом не занимаются. Сын, правда, работал в какой-то компании, но оттуда давно уволился. Был мелким клерком, не имеющим отношения к бизнесу. Семья живет достаточно скромно и не имеет никаких прибылей. А ведь кто-то же это все продумывал, кто-то готовил. Ведь кто-то искал и нашел начинающую журналистку, дал ей в руки "материал". Именно английскую версию вытащили за восемь месяцев до убийства, чтобы отвести дело от России.
Если бы не было суда, они бы ее, может, и раньше убили. А теперь очень важный вопрос. Что было бы, если бы Галина Васильевна не подала в суд? Не заметила бы публикации? Тогда версия, связанная с нефтяным бизнесом ее родственников в Англии, стала бы основной. И после ее убийства вытащили бы эту газету и сказали: "А вот видите! Про нее писали! И она не подала в суд. Значит, была согласна".
Я думаю, что Галина Васильевна Старовойтова была убита спецслужбами. Подъезд, кстати, их рабочее место. Логика и стиль события, характер клеветы на нее после убийства подсказывают это. Уголовнику не нужно убивать политического деятеля. Кстати, слово в слово на панихиде это подтвердил Аркадий Мурашов, бывший начальник Московской милиции, ее друг.
ПОСТАВЬТЕ ПАМЯТНИК ЦХАЮ *. О ЗНАМЕНИТОЙ ОПЕРЕ, БАНДЕ ТЕРРОРИСТОВ И БАНКИРЕ КИВИЛИДИ
У данной темы есть длинная предыстория, которая для меня началась в 1994 году, перед первой чеченской войной. В это время я сидел в одном кабинете с Женей Макеевым. Он разрабатывал банду Лазовского.
18 ноября 1994 года в Москве на железнодорожном мосту через Яузу произошел взрыв. Бомба, видимо, взорвалась случайно в момент минирования полотна. Был обнаружен труп подрывника — капитана Андрея Щеленкова, сотрудника нефтяной компании "Ланако". Руководителем фирмы был Максим Лазовский. Вскоре после взрыва на мосту произошел взрыв в городском автобусе на ВДНХ — это был первый теракт в Москве. Пострадал шофер. Два года спустя в совершении теракта признался шофер Лазовского, Владимир Акимов.
— Кому нужно было минировать железнодорожный мост и взрывать пустой автобус?
— А вспомни. Первая чеченская война началась через пару месяцев. Во взрывах 94-го года сразу обвинили чеченцев, было заявление Сосковца, что готовятся группы террористов для засылки в Москву.
Московский угрозыск совместно с нашим управлением начал разрабатывать Лазовского, и выяснилось, что за ним большое количество преступлений. Его дали в розыск по статье бандитизм. Лазовский был задержан вместе с офицером Московского управления ФСБ майором Алексеем Юмашкиным. Об этом написано в книге "ФСБ взрывает Россию". То есть офицер Управления по незаконным бандформированиям ФСБ ездил с лицом, находившимся в розыске за бандитизм. Естественно, выяснилось, что Лазовский — тоже агент Управления ФСБ по Москве и Московской области. Погибший подрывник также числился в списках агентов ФСБ.
Лазовский и его банда совершили похищение Феликса Львова из VIP-зала аэропорта Шереметьево-1. При этом Львову было предъявлено удостоверение сотрудника ФСБ. Его вывели прямо из таможенной зоны, увезли, а через несколько дней нашли убитым.
Лазовского посадил в тюрьму Владимир Цхай из МУРа, который работал по этому делу вместе с Макеевым. Он сам его арестовывал Цхай — замечательный профессионал, сыщик от Бога. Это был лучший сыщик России, и он ничего не боялся.
Просидел Лазовский недолго, года три...
Кроме того, был осужден за теракты один из сотрудников фирмы "Ланако", подполковник Воробьев, который был агентом спецслужб (в его уголовное дело из ФСБ пришла положительная характеристика). Воровьев был осужден за взрыв автобуса, получил три года за терроризм, а того, кто с ним минировал автобус, Акимова, вообще отпустили из зала суда.
Что интересно: Лазовского и Воробьева осудили за взрывы 94-го года, вроде бы их вина доказана, но никто даже не поинтересовался, кто же у них заказчик? Не сами же они решили мост да автобус взрывать ни с того ни с сего?
А ведь Воробьев в последнем слове назвал приговор "издевательством над спецслужбами". Еще бы - за выполнение боевого задания дали срок.
Вторая серия взрывов произошла летом 96-го года. Сначала в метро "Тульская" — четверо убитых, 12 раненых; 11 июля в троллейбусе на Пушкинской — шестеро раненых, 12 июля в троллейбусе на проспекте Мира — 28 раненых. И опять заговорили о чеченцах — Лужков пообещал выселить их из Москвы.
— А в это время в Чечне...
— А в это время в Чечне мы проигрывали и начались мирные переговоры, так что непонятно, зачем чеченцам были нужны эти взрывы. Правда, сорвать переговоры не удалось — в конце августа Лебедь подписал с Масхадовым Хасавьюртское соглашение.
Цхай был уверен, что вторая серия взрывов тоже дело рук банды Лазовского вкупе с ФСБ.
— На Лубянке хотя бы между собой об этом говорили?
— Конечно. Макеев это знал. Его это просто из себя выводило. Он порядочный, честный парень, десантник бывший. Читает публикации, где написано, что чеченцы, чеченцы... Один раз сказал: "Какие чеченцы?!" Тогда Макеева уволили. Всех повыгоняли. Отдел разогнали.
— А Цхай?
— Цхай скоропостижно скончался при странных обстоятельствах 12 апреля 1997 года в возрасте 39 лет. Диагноз: цирроз печени, хотя он не пил и не курил.
Незадолго до его смерти я завербовал одного из людей Лазовского, Сергея Погосова (оперативный псевдоним Григорий), и тот рассказал мне все, что знал о банде и о ее связях с ФСБ. От Погосова я узнал, что эта бригада не бандиты, а скорее секретное подразделение, которое решает государственные задачи, устраняет людей, организует теракты. Лазовский был всего лишь исполнитель. Приказы исходили от кого-то из нашего руководства.
Погосов прямо сказал мне, что Цхаю конец, что ФСБ ему не простит разгром команды Лазовского. Я передал это Цхаю лично. А мне Погосов искренне советовал держаться подальше от этого дела.
Как только я начал работать с Погосовым, мне стали звонить из Московского управления, сначала с просьбами, а потом и требованиями отказаться от услуг моего нового агента. Я не реагировал. В конце концов мое начальство распорядилось прекратить все контакты с Погосовым.
— Что ты думаешь о смерти Цхая?
— Думаю, его отравили. Он сгорел у всех на глазах. За два месяца. Наблюдать это было страшно. Его смотрели лучшие доктора, но помочь уже не мог никто. Смерть Владимира была как показательная казнь для всех оперов. Так будет с каждым. Они ведь убивали лучших из нас.
Да и первый случай. Помнишь банкира Кивилиди? Того отравили ядом, заложенным в телефонную трубку. И Цхаю, наверное, что-нибудь подсыпали. У ФСБ есть спецлаборатория для этих целей на Краснобогатырской улице. **
Перед смертью на Цхая давили. Из Московского УФСБ несколько раз звонили в МУР, требовали прекратить дело банды Лазовского. Со смертью Цхая оно и прекратилось.
— Странная смерть Лазовского тоже подтверждает версию о его участии в терактах в Москве?
— Да, Лазовского убили в 2000 году, уже после взрывов, и в тот день, когда должны были арестовать второй раз. Красивое совпадение.
— Правда, что на похоронах Цхая из ФСБ был ты один?
— Как мне сказал начальник МУРа Голованов: "Ты единственный, кто из ФСБ пришел с ним проститься". Может, позже еще кто-то пришел. Я никого не видел. Со слов Голованова — больше никто так и не пришел.
— У меня сложилось впечатление, что успехи Цхая в поисках террористов и бандитов во многом были возможны только потому, что он исходил в своей работе из того, что против него действует ФСБ.
— Не думаю. Цхай был просто сыщик, который собирал доказательства. Причем талантливо это делал. Цепочка следов привела его... в ФСБ. Он не предполагал, а просто на нее вышел. Ему было без разницы — ФСБ, ЦРУ, ФБР. Для Цхая существовало преступление и лицо, его совершившее. Нарушил закон, неси ответственность. Я уверен на сто процентов, что если бы Цхай вышел по следам на начальника МУРа, он бы ему в кабинете наручники надел. Такой был человек, и за это его уважали. Когда мы стояли на похоронах, Голованов плакал и говорил: "Я был за ним как за каменной стеной. Я ему доверял. Ему можно было доверить все".
Будь моя воля, я на Лубянке вместо Феликса поставил бы памятник Цхаю. Он это заслужил.
* Цхай Владимир Ильич — зам. начальника УУР ГУВД Москвы, полковник милиции, умер в 1999 г.
** На с. 134 той же книги Литвиненко прочно указывает, что "всем было уже известно, каким ядом отравлен Кивилиди", намекая на лабораторию ФСБ.
ОТ РЕДАКЦИИ
Первая книга Литвиненко, написанная им в соавторстве с г-ном Фильштинским, "ФСБ взрывает Россию" вызвала огромный резонанс. И сегодня, прежде чем разместить фрагменты очередной книги в "Новой газете", нам бы хотелось узнать Ваше мнение, чтобы начать дискуссию до публикации и часть Ваших комментариев разместить рядом с авторским текстом.
Нам интересно, что Вы думаете по следующим вопросам (хотя, конечно, при обсуждении Вы вольны ничем себя не ограничивать):
1. Что из прочитанного кажется Вам наиболее спорным, а что — достоверным?
2. Почему, на Ваш взгляд, до сих пор не найдены убийцы и "заказчики" Листьева, Старовойтовой, Кивилиди и Цхая?
3. Является ли проблема "наследия КГБ" важной для России?
4. Полезны ли подобные публикации для понимания сути происходящих в России процессов, либо они, наоборот, только вредят нашему государству?
5. Имеет ли смысл создать специальную депутатскую комиссию по изучению фактов, изложенных в книге А. Литвиненко? Либо этим вопросом должен заниматься некий независимый прокурор? Либо — вообще всему этому не стоит придавать никакого значения?
Ждем Ваших откликов здесь или на адрес электронный почты отдела расследований rassled@novayagazeta.ru
2006.08.22 | странник
Re: даремні балачки. річ в тому, що в нас боротьба ведеться не між к
Тоді взагалі всякий сенс в існуванні форумів зникає.2006.08.22 | Хвізик
Re: даремні балачки. річ в тому, що в нас боротьба ведеться не
странник пише:> Тоді взагалі всякий сенс в існуванні форумів зникає.
я би уникав радикальних висновків
насправді, ми вже місяців зо 3 б"ємося над правильною постановкою питання про те, як нам усім вирватися нарешті з-під опіки кп, сс, чк, нквд,кгб і прочіх спецслужб
дієвої формули поки що не придумано
2006.08.22 | странник
Re: даремні балачки. річ в тому, що в нас боротьба ведеться не
Хвізик пише>насправді, ми вже місяців зо 3 б"ємося над правильною постановкою питання про те, як нам усім вирватися нарешті з-під опіки кп, сс, чк, нквд,кгб і прочіх спецслужб
дієвої формули поки що не придумано
Якщо вам заважають спецслужби, мабуть треба створити їм противагу.
Може підійде УПА? Українська Підпільна Армія.
2006.08.22 | странник
Не відкривається текст
Пане Білецький, чомусь не відкривається текст:3.Білецький О.В. Принципи демократії.
2006.08.22 | Боррачо
Re: Про партію нового типу
Ржунімагу. Добродію, ви хоча б Майкла Мура спочатку почитали ("Де моя країна, чувак?", "Дурні білі люди", та ін.), а тоді б подумали, чи варто годувати нас нісенітинцями. Де ви бачили внутрішню демократію у Демократичній (чи то пак, Республіканській) партії США?? Ви що, дійсно приймаєте за чисту монету формальні принципи, за якими вона мала б функціонувати? Чи відверто дурите українську публіку?Насправді, Осляча партія давно здихалася будь якого демократизму. Усіма справами там заправляють кілька номенклатурних кланів, щільно пов`язаних із бізнесовими структурами, інтереси яких вони лобіюють на різних рівнях. Хто платить, той й замовляє "демократичну" музику.
> У якості типового прикладу організаційного ладу американських об’єднань громадян можна привести дві провідні політичні партії США – Демократичну та Республіканську. За своїм організаційним устроєм обидві ці партії однаково представляють собою потужні суспільно-політичні децентралізовані структури федералістського (тобто союзного, асоціативного) типу, у яких широко діє демократичний принцип автономізму. Обидві вони не мають формального та постійного членства. Проте, за даними соціологічного опитування, яке проводилося у 1986 році, на той час самостійно (!!!) зараховували себе до демократів 38%, а до республіканців – 23% американських виборців. Партійний механізм американських демократів, який не має жорстко централізованої вертикальної структури, представляє собою “горизонтальне” об'єднання парторганізацій штатів. Кожна з них має свої виборчі осередки у всіх виборчих округах та ділянках США. Республіканська партія також представляє собою сукупність штатних, окружних, міських партійних організацій, що мають досить високий ступень автономності. Вищими органами обох партій є національні з'їзди. Поточне керівництво партіями у масштабах всієї країни та між виборами у органи державної й місцевої влади здійснюють їх національні комітети. Останні виконують, головним чином, координаційні та ідеологічно-пропагандиські функції, організують проведення загальнопартійних з'їздів і конференцій, а також виборчих кампаній [7].