МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Чи варто знову вийти на Майдан?

10/13/2006 | Сергій Грабовський
Події стрімко насуваються, а більшість провідних ЗМІ та державних мужів роблять вигляд, наче нічого принципового не відбувається. А між тим 14 жовтня 2006 року може стати знаковим днем для не лише для Києва, а й для всієї України, ба більше, - датою, після якої зміниться у той чи інший бік уся країна. І від того, як розгорнуться цього дня події, залежить надто багато.

Нагадаю: рік тому на Хрещатику відбувся марш вояків УПА і ряду радикальних організацій з вимогою офіційного визнання і вшанування Української Повстанської Армії. Цей марш “не помітила” жодна провідна політична сила, в тому числі й начебто дуже-дуже патріотичні й дуже-дуже українські організації (окремі народні депутати були серед учасників маршу, але дуже вже окремі...). А якщо й помітили, то потім розповідали всім, що захід був організований неправильно і брали участь у ньому не ті люди. Цілком можливо, що організація була поганою, а люди й справді – не ті. Не буду узагальнювати, але після маршу автор цих рядків розповів кільком активістам УНА-УНСО, як слід проводити подібні акції, щоб вони були ефективними й ефектними, і невдовзі ці технології були успішно застосовані... Прогресивною соцпартією й особисто Вітренко Н.М.

Але ж від того проблема невизнання і невшанування УПА та інших формацій, які воювали за незалежність і свободу України, не зникла. Ба більше: вона тільки загострилася і загострюватиметься щороку – і так буде навіть після того, як відійде у Вічність останній повстанець. Адже питання стоїть руба: на яких ідейних підвалинах стоїть сучасна Україна – на тих, які напрацьовані борцями за її свободу, чи на тих, які притаманні якщо не імперським колонізаторам й окупантам різного ґатунку та їхнім прислужникам, то людям (переважно, між іншим, етнічним українцям), байдужим і до свободи, і до незалежності, аби їх не чіпали.

Я зовсім не стверджую, що тільки вояки УПА і тільки члени ОУН прагнули свободи та незалежності України. Були під час Другої світової війни і формування УНРА, і такі екзотичні політичні організації, як комуністи-самостійники. І, звичайно, цього прагнуло значне число українців, котрі воювали в Червоній армії чи працювали в радянському тилу, щиро вбачаючи шлях до такої незалежності у принциповій трансформації СРСР у союз рівноправних суверенних держав. Скажімо, перший (і останній) нарком оборони УРСР генерал Василь Герасименко розробив план розгортання Української Червоної армії зі своїм Генштабом, з танковими військами, авіацією, флотом, у власних одностроях. Чи Олександр Довженко з його утопією “національного комунізму”. Чи навіть Микита Хрущов, за якого в офіційній пропаганді з‘явилися поняття “великий український народ” та “УРСР як форма суверенної державності українського народу” і який докладав зусилля, щоб мати у складі УРСР ще й Берестейську та Холмську області (ну, а те, що під особистою орудою Микити Сергійовича були знищені кілька десятків тисяч комуністів, з позицій сьогоднішнього дня не надається до однозначної оцінки...). І чому ми повинні відмовлятися від вшанування реальної, а не містифікованої “Молодої гвардії”, коли вона співпрацювала з місцевим націоналістичним підпіллям, а її лідери Земнухов та Туркенич, як засвідчують документи НКВД, були налаштовані не тільки антинацистськи, а й антисовєтськи?

Проте головне в іншому. Однозначною погоджуюся з тим, що сказав Сашко Положинський у статті “Поки влада не визнає УПА – доти вона не буде українською”. Ба більше – вона не буде ані європейською, ані демократичною. Хоча б тому, що з усіх сил, які вели боротьбу на території України в часи Другої світової війни, тільки ОУН-Б 1943 року проголосила демократичні гасла і прийняла демократичні цінності (звичайно, ці ідеї сповідували й Бульба-Боровець і “перша” УПА, але то виявилося чисто локальне, а не загальнонаціональне явище), які й були на стягах повстанців. “Свобода народам! Свобода людині!” – панове, а чи сучасні європейські ліберали чи соціал-демократи не обстоюють ці ж цінності?

Звичайно, були в УПА та ОУН й після 1943 року персонажі з авторитарними та тоталітарними настановами, втілюваними ними у життя. Але в такому разі слід раз і назавжди припинити вшанування всіх вояків Червоної армії, скасувати їм пенсії, знести пам‘ятники – бо ж йшлося про армію відверто тоталітарної імперії, яка і в ідеології, і в політичній практиці несла Європі що завгодно, крім свободи. А на додачу – армії, яка з осені 1939 по літо 1941 року була фактичною союзницею Вермахту (згадаймо лишень спільний штурм Брестської фортеці у вересні 1939 року військами Гудеріана та Кривошеїна, і потім – спільний парад переможців на честь “дружби, скріпленої кров‘ю”; до речі, хто не знає – це слова Сталіна з телеграми Ріббентропу від 25 грудня 39 року). Варто нагадати і про расистські мотиви в совдепівській ідеології: так, 1939 року нацисти закупили фільм “Мінін і Пожарський”, який демонстрували своїм воякам для підтвердження расової неповноцінності поляків; часи змінилися, і 9 травня 1945 року Сталін уже говорить про закономірну перемогу слов‘янства над його споконвічним німецьким ворогом. І так далі. Отож треба обирати якусь точку відліку, єдину для оцінки всіх подій війни і боротьби за свободу України.

Смію наполягати, що без визнання і вшанування УПА така точка просто не буде знайдена, отже, ми не зможемо зрозуміти своє минуле і спертися на нього.

А відтак і далі стверджуватиметься та мерзотна державна надбудова, яку ми наразі маємо. Антинаціональна, антисоціальна, антидержавна, якщо за великим рахунком. А як же може бути інакше, коли в основі її – цінності сервілізму, лакейства, насильства щодо народу, зневаги до культури (будь-якої) та до свободи (будь-чиєї, не лише української)?

Нагадаю ще раз: рік тому влада і дуже-дуже патріотичні партії здали без бою Київ антидемократичним і антидержавницьким (що, власне, в сучасній Україні те ж саме) силам. (“Антидержавницькі” я вживаю у суто науковому розумінні: скажімо, ПСПУ прямо виступає за вступ України до союзної російсько-білоруської держави, а хіба ж модно вступити до іншої держави, не скасувавши власну державність?) Тоді влада і дуже-дуже патріотичні партії вважали, що не треба розбурхувати перед виборами пристрасті, поляризувати суспільство, діяти радикальними методами і так далі. Результат не забарився. Здача Майдану стала символічною подією. Здали Майдан – програли парламентські вибори – програли коаліціаду. А далі? Перетворення Української держави на “Государство Украина”?

14 жовтня у Києві обіцяє бути гарячим днем. Бо, які б рішення не ухвалила міська влада, як прихильники, так і противники УПА (читай – вільної України) зберуться у центрі Києва. Цей день покаже, чи житимемо ми і далі в УРСР, не маючи жодного шансу стати Європою, чи у справді незалежній Україні.

Відповіді

  • 2006.10.13 | Хвізик

    чому Ви так любите ці кліше?

    > 14 жовтня у Києві обіцяє бути гарячим днем.
    що не день, то й гарячий

    > Цей день покаже, чи житимемо ми і далі в УРСР, не маючи жодного шансу стати Європою, чи у справді незалежній Україні.
    вже була купа днів, які іменно ЦЕ і показували
  • 2006.10.14 | Олег Дячок, м. Дніпропетровськ

    Re: Чи варто знову вийти на Майдан?

    Дійсно ми живемо якось дивно. Як закляття вже 16-й рік повторюємо "незалежна Україна" й одночасно зневажаємо тих, хто боровся за незалежність. А очільники держави ледь не щотижня літають до Кремля із запопадливим "Чего изволите-с?" Пора вже відчути себе людьми та нацією й змусити це зробити антиукраїнську, антидемократичну владу. А ще краще обрати собі таку владу. І то чим швидше, тим краще.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua