МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Український націоналізм на сучасному етапі

10/15/2006 | Богдан Червак
Цьогорічне відзначення дня Покрови у вітчизняних ЗМІ здебільшого коментувалося у світлі можливих сутичок або ж їх відсутності. Виглядає на те, що криваві події на Хрещатику у минулому році закріпили у свідомості громадян стереотип щодо українських націоналістів як про “крайніх правих”, своєрідних “радикалів” спроможних лише на локальні вуличні бійки.
Тим часом святкування Покрови, яке цього року пройшло у столиці під гаслом “ОУН і УПА – державне визнання!” може започаткувати нову якість у політичному житті країни, яка пов’язана із ренесансом сучасного українського націоналізму.

Звідки такі сподівання?
Насамперед слід відзначити, що цьогорічна акція, ініціаторами якої виступила низка націоналістичних організацій та партій відбулася на тлі глибокої політичної кризи, що її переживають, з одного боку, парламентські сили в особі блоку “Наша Україна”, а з другого – традиційні позапарламентські націонал-демократичні партії, для яких поразка на останніх виборах стала “останнім цвяхом у домовині”. Думаю, що не варто наводити аргументацію на користь сказаному, оскільки вона нагадуватиме самобичування, яке не личить справжнім патріотам.

Однак маргіналізація “НУ”, націонал-демократів в цілому – це не просто послаблення їх впливів. Це передусім криза їхньої ідеології, або ж фіксація її відсутності. Падіння рейтингу “НУ”, а зазначить суспільної довіри до неї, пов’язане не з її бездіяльністю, а з її світоглядною невизначеністю, яка у свою чергу призвела до політичного фіаско. Лідери “НУ” так і не зрозуміли животворної сили націоналізму, який привів їх до влади у 2004 році, а відтак сьогодні може “похоронити”.

Дозволю собі зробити таке припущення: розчарування у помаранчевих лідерах та політичних силах, які вони очолюють – потужний каталізатор для сучасного націоналістичного руху. Це – великий шанс для “правих”, які давно чекають свого часу.

Чи готові українські націоналісти до таких викликів?
Дискусія, що нині ведеться з приводу місця і ролі “правого руху” вказує, що, принаймні, амбіцій націоналістам не бракує. З цього приводу, вважаю за необхідне виловити кілька думок.

У своїй статті “Про необхідність українського націоналізму в Україні” (Інтернет видання “Українська правда”) Сергій Грабовський закидає націоналістам, що вони надміру захопилися “ритуальною” практикою, сконцентрувалися на героїчному минулому, зокрема, що стосується боротьби ОУН і УПА. А це, мовляв, робить націоналізм неактуальним.

Таке твердження вірне лише на перший погляд. Річ у тім, що історичне минуле націоналістичного руху вже давно є фактором сучасної української політики. Яскравим підтвердженням цього стали події довкола відзначень 60 -річниці так званої Волинської трагедії у 2003 році. Тоді президент Леонід Кучма, уражений бацилою меншовартості й запобіганням перед поляками, мав намір просити вибачення у польського президента Кваснєвського за події на Волині у 1943 році, коли власне ОУН вела національно-визвольну боротьбу проти польських окупантів. Очевидно, що таке “вибачення” стало б великою національною поразкою українського народу, засвідчило б його неповноцінність й нездатність захистити свою історичну правду. Лише протести українських націоналістів у Києві та на Волині, широка роз’яснювальна робота, яку вони тоді провели, дала можливість ухвалити у Верховній Раді зважене рішення з цього болючого для двох народів питання. Крім українських націоналістів більше ніхто не спромігся стати на захист честі української нації.

Врешті, боротьба за державне визнання ОУН і УПА – це також складова сучасної політики, де історичне минуле лише ґрунт для реалізації програмних гасел українського націоналістичного руху.
На мій погляд, проблема не в тому, що сучасні націоналісти надмірно захопилися власною історією. Проблема полягає у їх неспроможності ефективно творити те, що вже нові покоління назвуть історією.

У цьому контексті доволі слушні думки висловлені у статті Андрія Ільєнка “Нотатки про український правий рух”, що розміщена на офіційному сайті партії “Свобода”. Основну з причин “усіх бід” націоналістів, або ж за його визначенням українських правих, він вбачає у їх нездатності вийти із “силового поля” націонал-демократів та ідеології лібералізму, яку ті останнім часом намагаються взяти на своє озброєння. Іншими словами, він бачить “вихід у кінці тунелю”, коли націоналізм стане самостійним чинником в сучасній українській політиці. Із таким твердженням важко не погодитися. Набагато важче реалізувати цю мету. Але це необхідно зробити, оскільки націонал-демократичний рух переживає кризу, натомість суспільство “вагітне” націоналізмом.

Очевидно, що останнє твердження виглядає дискусійним з огляду на останні вибори до Верховної Ради, на яких націоналістичні партії зазнали болючої поразки. Але вибори відбулися на початку 2006 року. Сьогодні цей рік закінчується і в Україні є якісно інша політична ситуація, характерною особливістю якої є глибоке розчарування так званою політичною елітою країни, правлячими партіями та лібералізмом, який вони уособлюють.

Зрештою, навіть останні вибори, коли націоналістичний електорат роздирався “Нашою Україною” та БЮТ, засвідчили що у своїй сумі націоналістичні партії мають близько мільйона твердих прихильників. А це не так вже й мало для походу за владою.

Проте, під лежачий камінь вода не тече. Українські націоналісти мають навчитися давати чіткі відповіді на виклики сучасності. Вони мають не лише розпрощатися із помаранчевим лібералізмом націонал-демократів, а й з усіма “хворобами”, що їм притаманні, зокрема нездатністю об’єднуватися, йти на “гнилі” компроміси з ворогами, жертвувати ідеологічними принципами в ім’я політичні кон’єктури тощо.

Цьогорічне проведення майже в екстремальних умовах масштабної акції, присвяченої дню Покрови та державному визнанню ОУН і УПА засвідчило, що націоналістичні організації спроможні враховувати досвід минулих років, вчитися на власних помилках, не піддаватися емоціям і фальшивому радикалізму, проте впевнено досягати своєї цілі. Погодьмося, сьогодні не кожна політична сила чи політичний рух можуть цим похвалитися.
Так, це ще не перемога українського націоналізму. Це, можливо, лише перший крок до неї. Але добре, що він уже зроблений.

Стаття надійшла на Иайдан Sun, 15 Oct 2006 13:31:26

Відповіді

  • 2006.10.17 | Горицвіт

    Фундаментальні помилки

    Богдан Червак пише:

    > Падіння рейтингу “НУ”, а зазначить суспільної довіри до неї, пов’язане не з її бездіяльністю, а з її світоглядною невизначеністю, яка у свою чергу призвела до політичного фіаско. Лідери “НУ” так і не зрозуміли животворної сили націоналізму, який привів їх до влади у 2004 році, а відтак сьогодні може “похоронити”.


    Це серйозна помилка, мені здається. Фіаско НУ і помаранчевих в цілому сталося не через якусь неправильну ідеологію. А через те, що вони не дбали про виборців. Не було ні комунікації, ні розуміння, ні спроб хоч би сформулювати потреби виборців. Не кажучи про жахливо підібрані виборчі списки: почитай списки і можна не дивитися в "ідеологію" - це ті люди,які за бабки і владу назвуться ким завгодно. Оце три головні причини. Ще раз їх назву: продажність, глухота до потреб виборців і неефективність.

    Якщо ви хочете перемогти, то саме на це треба звернути головну увагу, а не на (міфічне) "відмежування від лібералів". Цих віртуальних відмежувань і примежувань в маргінальних тусовках відбувається кілька на тиждень, - але це віртуальний світ. А щоб впливати на реальну політику, треба займатись реальними речами.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua