10/19/2006 | Таля

Жодні міфи та нав'язані комуністами безглузді дискусії не можуть випалити з людської пам'яті героїзм і безстрашність воїнів Українсьої Повстанської Армії. На Західній Україні, де ще живуть свідки далеких героїчних подій, де люди знають не тільки ту брехню, котру поширювала сталінська пропаганда, але й те, що було насправді і що вони бачили на власні очі, майже у кожній оселі вам покажуть пожовклі світлини загиблих героїв, поведуть до того місяця в лісі, де була розташована криївка, і до того тисячу разів оплаканого клаптика землі, що скоплений кров'ю убитих, - повстанців переважно убивали молодими.

Десятки років сталінська пропаганда рівняла з землею могили, висилала на Сибір кожного, хто наважився вимовити вголос заборонене ім'я. А українські села понині зберігають свої повстанські історії - не для книжок, не для слави - для себе. Коли на відновлених могилах правлять панахиди - люди приводять зі собою дітей. Аби вони також знали правду, аби розповідали її своїм дітям, онукам.

Ніхто ніколи не зможе перервати цей живий ланцюг людської пам'яті.

І тим паче важко сприйняти той факт, що й нова українська держава, за яку віддавали життя повстанці, досі не має мужності назвати їх своїми героями. Президент Віктор Ющенко гає час, замінюючи слово "визнання" словом "примирення". Тим часом людей, котрі брали участь у національно-визвольній боротьбі і дивом дожили до нашого часу, з кожним роком усе менше...

Де корені цього нерозуміння? Можливо, принаймні частково відповідь на це запитання дадуть наведені нами факти і документи - добираючи їх, ми скористалися напрацюваннями групи істориків, що була створена при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА у 2005 році.

Коли виникла УПА, яка мала своєю метою боротьбу проти радянської влади та проти німецької окупації, радянські партизани почали запитувати своїх компартійних керівників, як їм слід ставитися до упівців. 23 березня 1943 року перший секретар КПУ Микита Хрущов надіслав на ім'я Ковпака і Руднєва листа, в якому виклав "правильну" точку зору. Треба виходити з того, писав він, що "керівники українських буржуазних націоналістів - це німецькі агенти". Далі він роз'яснював: "певна частина рядових учасників у цих згонах палко бажає боротися з німецькими окупантами, але вони обдурені буржузними націоналістами". Бійці УПА для Микити Хрущова і його компартійної команди не були звичайними ворогами - такими, як солдати вермахту. Вони вважалися зрадниками сталінської системи, тож карати їх потрібно було особливим способом. Таким, наприклад, який продиктував начальник УШПР Т.Строкач командиру партизанського з'єднання О. Сабурову 22 квітня 1943 року: "Дії загону ім. 24 річниці Червоної армії по знищенню націоналістів схвалюю. В кожному випадку їх нападу - жорстоко карати. Листівками попередити, що за одного партизана буде знищено 15 оунівців...".

Після проходження фронту основним засобом боротьби сталінської держави з національно-визвольним рухом стала поголовна мобілізація місцевого населення в Червону армію. Ця підступна ідея спала на думку секретарю рівненського обкому КПУ В. Бегмі - він запропонував Хрущову "здійснити поголовну мобілізацію чоловіків від 17 до 50 років життя й відправити подалі в тил східних областей, де їх розсортувати: частину до армії, а частину - в робочі батальони". За цю ідею радо вхоплися Хрущов та Сталін. Мобілізаційна політика в Західній Україні набула особливої мети - вона не просто поповнювала Збройні сили, але й мала на меті позбавити такої можливості УПА, тобто підірвати ресурсну базу національно-визвольного руху.

Однак первинну ідею Бегми не просто успішно втілили, але й нелюдськи "вдосконалили". Замість того, щоб відправляти мобілізованих юнаків та чоловіків подалі в тил, польові воєнкомати нерідко відразу ж кидали їх у бій - ще не навчених, погано озброєних, іноді - навіть не обмундированих. Тобто - на вірну смерть. Звідти - загальновідома жахлива різниця у бойових втратах між вермахтом і Червоною армією.

Націоналісти намагалися порятувти людей, застерегти їх від небезпеки. В одній з підпільних листівок від 30 березня 1944 року наголошувалося: "Московський імперіалізм хоче загнуздати наших українців мобілізацією. А потім, маючи нас в руках, кинути в карних загонах на першу лінію, на гарматне м'ясо, або ж морити голодом в таборах праці". Листівка закликла брати до рук зброю і боротися в лавах УПА. Радянська влада не могла такого простити.

У 1944 році перший заспупник наркома внутрішних спав УРСР генерал-летенант Т. Строкач придумав ще один не менш підлий спосіб боротьби з УПА. У листопаді 1944 року була створена спецгрупа П. Власюка, яка діяла на Волині під маскою УПА і підступно вбивала людей з підпілля. Такий метод дискредитації з часом було поставлено на потік.

Але до найрішучішої боротьби з повстанським рухом сталінська держава приступила восени 1944 року. 9 жовтня нарком внутрішніх справ СРСР Берія і нарком державної безпеки СРСР Меркулов підписали спільний наказ "Про заходи боротьби з оунівським підпіллям та ліквідацію збройних банд ОУН в західних областях УРСР". Ліквідувати підпілля доручили військам НКВС. В другій половні 1945 року спільними зусиллями внутрішних військ та органів НКВС, з'єднань Радянської армії, військової контррозвідки і винищувальних батальонів було встановлено тотальний котроль над кожним районом західних областей. Це допомогло визначити приблизну кількість боївок ОУН і підрозділів УПА, які оперували в них. За кожною боївкою або підрозділом закріпили опертивні групи, які повинні були їх відслідковувати і знищувати.

Під таким нечуваним тиском націоналістичне підпілля зазнавало неймовірних втрат. У грудні 1945 для встановлення зв'язків із Степаном Бандерою головний командир УПА Роман Шухевич відрядив у Німеччину Д. Грицая і Д. Маєвського. Їх схопили на Чехословацькому кордоні - обидва встигли покінчити з життям самогубством.

За даними КНВС УРСР, в 1944 - 1945 роках було проведено 39 778 чекістсько-військових операцій в Західних областях України, вбито 103 313, захоплено в полон 110 785, заарештовано 14 329 повстанців. У віддалені регіони СРСР було вислано в 1944 році 4744 родини ( 13 320 осіб) в 1945-му - 7393 родини ( 17 497 осіб), пов'язаних з підпіллям.

Колосальні втрати, заподіяні репресивними органами радянської держави учасникам повстанького руху, якйнакраще ілюструють його масштаби. Не маючи будь-якої підтримки ззовні, повстанці трималися мужньо і безстрашно.

Велетенська сталінська наддержава, якою був Радянський Союз, не могла придушити підпільно-партизанську активність у Західних областях УРСР упродовж десятків років - майже до середини 1950-х.

Черговий етап вже повоєнного протистояння повстанців і влади був пов'язаний із виборами до Верховної Ради СРСР в лютому 1946 року. Прагнучи забезпечти високу явку, органи радянської влади примусили працювати в агітаційній кампанії західноукраїнську інтелігенцію. УПА ж поширювала заклики до бойкоту виборів. Повстанці писали в листівках правду: "Сталінські вибори - це глум над демократією. Геть такі вибри. Ні один не підемо до виборів! Хай живуть справжні вільні вибори в українській самостійній державі". Існувала висока вірогідність, що населення не захоче солідаризуватися з чужою для нього владою. Тому Кремль розгорнув у Західних областях України безпрецедентну за масштабами і залученими силами акцію, що одержала назву "великої блокади".

У січні-квітні 1946 року на території західних областей було розміщено 3500 ганізонів регулярних військ, не рахуючи завжди присутні війська НКВС, а також 3593 гарнізони, сформовані з винищувальних батальонів. Такими неймовірними силами влада заблокувала усі без винятку західноукраїнські села і перекрила доступ до них повстанців. Для повставнців це була страшна зима - вони змушені були вести виснажливі бої з переслідувачами.

Сталінська пропаганда навіть у перші повоєнні роки за інерцією називала повстанців українсько-німецькими націоналістами.. Пропагндисти ніяк не могли знайти раціонального пояснення поведінці людей, які під час "великої болокади" були ізольовані від сіл і сиділи голодні у неоплюваних схронах без руху, тому що сніг видавав сліди спостерігачам з літаків, що невтомно кружляли над зимовим лісом. Чим керувалися вони, коли не здавалися владі? Адже влада неодноразово оголошувала амністію для тих, хто з'явиться з повиною. 26 травня 1946 року міністр внутрішних справ Т. Строкач заявив, що повстанці і підпільники, які залишилися в лавах визвольного руху, є націоналістами-фанатиками, які вирішили боротися з радянською владою до кінця.

У 1948-1949 роках органи МДБ і МВС різко розширили активність так званих спеціальних агентурно-бойових груп, які мали дискедитувати УПА. Діючи під виглядом повстанців і підпільників, ці спецгрупи виявляли і знищували справжніх учасників визвольного руху або тих, хто їм співчував. Однак їх розформували уже в березні 1949 року - місцеві жителі швидко розпізнали, хто є хто. "Ці групи поводилися як бандити і були відомі місцевому населенню", - напише прокурор військ МВС Українського округу, характеризуючи діяльніть однієї з таких спецгруп, яка діяла на Рівненщині.

Одвічне запитання - що давало повстанцям силу для боротьбі у подібних умовах? Коли проти них були націлені не тільки багнети енкаведистів, але й підступ, брехня? Можливо, відповіддю можуть слугувати здокументовані свідчення дружини Романа Шухевича. "У сорок п'ятому перед арештом я бачилася з Романом. То було під цвинтарем Личаківським у Львові. І кажу: "Слухай, та ви нічого не маєте. Ви без машин, без нічого, та вони вас всіх вистріляють, вилапають". Він каже: "Ти знаєш, як я тебе люблю. Але Україну - більше за тебе"...

Роксоляна Гончар