МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Чорні полковники

11/17/2006 | Віталій Чечило
Віталій Чечило, як реакція на плач міністра оборони у парламенті 15. 11. 06

ЧОРНІ ПОЛКОВНИКИ

Власне – сірі. “Військові придуркуваті” засвідчує китайська мудрість. Втім, це було відомо в Європі і без підказок зі Сходу. Італійський театр del’arte запропонував світові безсмертний образ “іспанського капітана” як уособлення претензійного та недалекого солдафона. Мистецтво з властивим йому вмінням вгадувати суть речей дуже рано відчуло і розвинуло, принаймні в творах легкого жанру, таку визначну рису військових як переляканість. Їм завжди є кого боятися більше ніж ворога. Цей стан перманентного переляку, який перешкоджає осягненню внутрішньої рівноваги (без якої ефективні дії є неможливими в принципі) і лежить в основі тієї двоїстості, яка притаманна діям військових. Коли поруч з нарочитою жорстокістю ми спостерігаємо елементарну нерішучість, коли побудженням до дії є безкарність, а стримуючим фактором – страх.

Цей переворот свідомості військових в європейському культурному середовищі стався на переломі 16-17 ст. З розбудовою централізованої держави з ринковою економікою chevalier sans peur et sans pardon перестав бути потрібний, щонайменше в якості морального авторитету. Офіцер перетворився на такого ж дипломованого лакея буржуазії, хіба що, по мірі подальшого розвитку правової держави, більш упослідженого, аніж адвокат. Абсолютизм породив засаду одноначальства а з нею систему карності засадничо однакову щодо шеренгових, унтер-, обер-та штаб-офіцерів. З дезактуалізацією станових пережитків, коли значна кількість офіцерів походила вже з нижчих класів, над регулярним військом запанував принцип “я начальник - ти дурак!”. Кастовість офіцерства, той стан лицарської товариської рівності в стосунках є в принципі неможливою, якщо не ґрунтується на єдності становій. Розуміння цього призвело до спроби Фрунзе поширити кастовість на всю Червону армію (станом на 1924 рік - 550 тис. осіб). По мірі постання нової “радянської” бюрократії від цього швидко відмовились і предметом загравань (персональні військові звання, відмова від єдиного однострою, ордени) став офіцерський корпус, чисельність якого з урахуванням політпрацівників (станом на 1928 рік - 80 тис. осіб на 550 тис. війська) майже вдвічі перевищувала російський (на 1913рік – 50 тис. осіб на 1,5 млн. війська). Професійне військо, яке фактично існувало в СРСР аж до середини 30-х рр., становило безпосередню загрозу державній та партійній бюрократії. Єдиною можливістю нейтралізувати військо було розбавити його “кадровий” професійний склад сірою масою антимілітаристськи налаштованих призовників. Коли офіцер буде постійно зайнятий необхідністю контролювати солдатів, аби лише ті чого не втнули, йому буде не до політики. Масове військо перестає бути мобільним, його неможливо використати як знаряддя війни, в першу чергу – громадянської. Військовий переворот Тухачевського був паралізований в першу чергу організаційними заходами, а лише потім репресіями.

Між 01.01.35 та 01.01.37 чисельність радянських ЗС зросла з 980 тис. осіб до 1300 тис. осіб. Загалом, з 1930 по 1939 чисельність ЗС зросла у понад 3,5 рази. За цей час в 1937-1939 рр. з лав ЗС було звільнено 45 000 осіб, з яких власне репресовано 17 000 осіб. Зокрема військовими трибуналами в 1936-1941 році за “контрреволюційні” злочини були засуджені лише 3682 офіцери. Рішення Комітету Оборони при РНК СРСР від 29 листопада 1937 року щодо “організаційного розвитку стрілецьких військ” призвело до обмеження кількості боєздатних дивізій: 14 на Далекому Сході та 1 в Монголії. Непридатність такого війська для захисту держави від нападу ззовні було визнано другорядним. У випадку конфлікту низької та середньої інтенсивності лишалася можливість використовувати військо як навчений і організований резервний контингент з тим, щоб формувати з нього сякі-такі зведені частини - як це благополучно робиться з українськими контингентами міжнародних сил і по сьогоднішній день. В разі великої війни державу, власне Батьківщину, захищатиме озброєний народ. Модель спрацювала. Коли Перша світова війна виявила повну неспроможність тодішнього населення країни до самоорганізації військової машини, то вже Друга світова війна довела існування радянсько-російської нації, творцем якої був Сталін.

Дієвим засобом стримування суспільних амбіцій військових стала соціальна політика, яку з успіхом впроваджують в пострадянських державах , зокрема в Україні. Власне, підстави її були закладені ще в Давньому Римі, закріплені в Візантії та серед іншого культурного спадку спожиті Великим Князівством Московським за Івана ІІІ, коли на зміну “вотчині” прийшло “помістя”. В умовах відносної бідності Росії утримувати Збройні Сили чисельністю, яка перевищує економічні можливості держави, було і лишається можливим єдино шляхом примикання очей на практику зловживань як “згори-донизу” так і “знизу-догори”. Ця хистка система може бути кожного часу довільно порушена, що змушує її учасників триматися в напрузі, перешкоджає утворенню кастової єдності, дозволяю контролювати систему через загрозу відлучення від неї кожного, хто “випадає” з її лав. Та ефемерна “єдність” війська, яка спостерігається при кожній спробі “ззовні” навести в ньому лад, є свідченням успіху цієї політики. Приладом є наслідки державного перевороту в СРСР в 1964 році. В якій мірі військо скористалося з повалення Хрущова? Ті відносно великі гроші, які мали бути переадресовані Хрущовим від силових відомств в бік інших галузей “народного господарства”, зрештою дісталися ВПК. Останнім “мілітаристом” серед міністрів оборони був маршал Гречко. Устинов, який йому наслідував, представляв інтереси ВПК. Військо привчили грати “по-дрібному” – за зарплату. Економічний “зліт” стагнаційної доби, викликаний припливом нафтодоларів, призвів єдино до подальшого вдосконалення системи надбавок та пільг. І це в той час коли нафтодолари породили помпезні військові режими в цілій низці країн “третього світу”.

Примара “соціального захисту”, до якої був зведений військовий рух за доби “перебудови”, призвела до відсторонення війська від процесу розбудови пострадянських держав. Історія зберегла ім’я людини, яка знищила військовий рух як в СРСР, так і в Україні. Це скромний військовий полковник, командир окремого полку зв’язку, вірменин з Азербайджану Вілен Арутюнович Мартиросян, нині генерал-лейтенант, голова самочинної Координаційної ради у справах військовослужбовців - однієї з псевдодержавних установ, які дозволяють своїм керівникам харчуватися від іміджу влади. Японською таке називали “тінь воїна”.

Спочатку українські генерали продали батьківщину – СРСР, потім зброю, потім власних вояків – як ООН, так і вітчизняним бізнесменам. Зараз продають нерухомість Міноборони. Все за одну ціну – власну пенсію. Що далі?

Умовою можливості військового перевороту “згори” є популярність особи, яка його вчиняє, навіть якщо вона і є формально вповноваженою віддавати накази війську. Іоанн Колядинський, відомий нам за назвою родового гнізда – Мазепинці, не був популярним в українському середовищі за часів свого правління. Його політика збирання податків (на регулярне військо) викликала повсюди невдоволення. Зрештою, при потребі він зміг покластися єдино на найманців. Натомість соціальна політика царя Петра І гарантувала йому вплив на міліційне військо Гетьманщини, оскільки з ним розраховувалися пільгами та екстарординарними надбавками: “по десять локтєй красного сукна, даби відом нє гнусни билі....”.

Навіть коли збереження командної вертикалі і дозволяло вчинити заколот “механічно”, як це було в березні 1917 року в Росії, брак популярності його призвідців у війську (а генерал Алєксєєв був типовим кабінетним діячем) швидко призводив до їх заміщення іншими особами, навіть з кола цивільних політиків (Родзянко). Коли справа дійшла до дій (червневого заколоту 1917), то “главковєрх” Корнілов програв в популярності Керенському.Справа в тому , що сам факт участі у змові нівелює змовників і підриває військову дисціпліну серед них.

Російських генералів, популярних настільки, щоб підняти заколот у військах, за всю історію Росії доби масових армій можливо перерахувати на пальцях: Скобелєв, Тухачевський, Жуков. На трьох припадає три спроби перевороту. Причому популярність Тухачевського не виходила за межі власного апарату. Це ще не відомо, чи пішла б за ним сіра, як завжди, солдатська маса, яка впізнавала в обличчя хіба що Ворошилова з Будьонним. Лише Скобєлєв та Жуков були настільки відомі (про популярність в сучасному значенні не йдеться, тоді було достатньо, щоб пізнавали в обличчя і мати командний голос) в середовищі селянської маси, щоб віддані ними гучним командирським голосом прості зрозумілі накази були сприйняті “запасними” – військовослужбовцями запасу, які складали “народ” для змовників. Інша справа, чи мав той самий Жуков 1957 року, в часі історичного засідання політбюро, коли Хрущов, Мікоян і Суслов виявилися “більшістю”, а всі інші члени Політбюро (разом із “примкнувшим” до них Шепіловим) в меншості, якійсь важелі впливу, щоб реалізувати свою погрозу “вивести військо на вулиці”? Якщо і ні, то яка зрештою різниця. Переворот є мистецтвом блефу. Удари лише позначаються, вони мають передусім подіяти на психіку противника. Хрущов це розумів. Після ліквідації опозиції Жуков, який насмілився таке бовкнути (військо на вулиці), об’єктивно став противником. Механізм його усунення Хрущовим, коли опального воєначальника вивезли на дачу просто з літака, вказує і на механізм військового заколоту “згори”, можливий в радянській армії. Командна вертикаль була спроможна виконати наказ Міністра оборони (принаймні відзвітуватися) доти, поки з ланцюга не спускали політоргани. Вже наступного дня в усіх військових округах були скликані збори, на яких мав обговорюватися “стан партійно-виховної роботи у військах”. На словах були передані вказівки розгорнути необмежену критику Жукова як міністра оборони і тих командувачів округами, які вважалися його ставлениками. Так, щоб підірвати авторитет або принаймні внести замішання в голови на кілька годин, поки інстинкт підкорятися не запустить механізм “машини”.

Військовий переворот “згори” був можливий в Україні в той короткий проміжок часу, коли після формального розпаду СРСР ще зберігалась командна вертикаль Радянської Армії в межах Київського, Прикарпатського та Одеського військових округів. Тісні зв’язки вищого командування на щаблі “округ-корпус” дозволяли сподіватися на поширення та передачу вниз імпульсу - наказу до виступу. На участь військових змовників, головним чином через внесення замішання до непевних ще органів державної влади, сподівався і А. Лупиніс у своїх планах замаху в 1992-1993 рр. Подейкують про певні таємні переговори, які відбувалися в його помешканні. Інша справа, чи не застрягли б накази, видані в округах, на щаблі дивізія – полк, і чи не були б ці накази зустрінуті вороже принаймні в окремих батальйонах та ротах. Події ГКЧП, зокрема двозначна позиція дивізійних командирів в Білій Церкві та Новограді Волинському, та провал спроби восени 1991 року вивести значну частину угруповання Радянської Армії з території України до Білорусі, як це не парадоксально, засвідчили правильність військового будівництва в Росії/СРСР. На зміну командній вертикалі не прийшов авторитет. Російсько-радянське військо вкотре в серпні 1991 року зрадило присязі – склало зброю. Військо визнало свою непридатність як інструмент внутрішньої політики. Інакше воно б давно опанувало цю країну. Чинником, який цементував конгломерат Російської імперії стала державна бюрократія, а не військо, оскільки воно не становило собою радикального політичного угруповання.

Підґрунтям військової змови “знизу” є амбіції. Погасити їх в масштабах усього офіцерського корпусу як спільноти спроможна лише тривала, поступова та повільна кар’єра, в кінці якої людина не бажає вже нічого іншого, окрім пенсії. Таким чином, вирішення соціальних проблем принципово відкладається “на потім”. Щоб зробити військо небезпечним для державного устрою достатньо лише одного – вирішити його соціальні проблеми, оскільки це дозволить зосередитися на викохуванні цих самих амбіцій. Надлишок офіцерських кадрів є неуникненим у регулярному війську з регламентованою системою просування “пірамідою”. Війна вирішує цю проблему втратами та екстраординарним просуванням. Але мир, особливо мир по війні, який плодить честолюбних висуванців та ще більш честолюбних претендентів, сіє невдоволення.

Критичним з точки зору гормонального балансу є вік між 15 та 30 роками, коли людина є придатною власне до війни. “Гусар, який не вбитий в 30 років є не гусар а merde ” – писав кавалерійський генерал наполеонівської доби Франсуа Келерман, який сам загинув в 32. Або як казав Cтендаль, “після 30-ти зникає хоробрість викликана спалахами гніву”. Механізм військової змови “знизу” базується на використанні незадоволення з повільного просування. “Повільного” з точки зору власного честолюбства. Що стосується вітчизняної історії, то найбільше прикладів дає доба професійного війська від Павла І до Миколи І включно. До Павла - за “золотої” доби Катерини ІІ, стабільність війська, яке пам’ятало “гвардійські” перевороти, забезпечувалася вільним та необмеженим просуванням в чинах. Так, Преображенський полк мав 8 полковників, 26 підполковників, 6 тисяч(!) унтер-офіцерів з дворян на три тисячі шеренгових, які також жили з родинами. Буденну службу в полку ніс один (і той самий) майор та кілька писарів. В гвардії фактично утворився потрійний надлишок офіцерства. За Павла І чисельність надлишків офіцерського корпусу скоротилася. Так, з 32 офіцерів кінногвардійського полку лишилися лише кілька. Скорочення було достатньо, щоб викликати непевність і незадоволення, чим і скористалися заколотники.

По війні 1812-14 рр. російське військо було переповнене молодими “учасниками бойових дій”. Візьмемо першого ліпшого декабриста із співвітчизників. Михайло Лорер з Полтавського полку Пестеля в 28 років вже майор – командир батальйону і аж палає невдоволеними амбіціями. Адже начальник штабу 2-ої (Тульчинської) армії, однієї з 2-х (!) в Росії на той час мав усього тридцять сім. Якою б стала позиція війська в разі успіху замаху 14 грудня? Чи не пробудив би приклад одних політичні амбіції решти? Як бачимо, учасники змови декабристів були небезпечно молоді, середній вік не перевищує 30 років. А коли і перевищував, то це аж ніяк не йшло на користь змові. Полковнику Булатову, який, зрештою, завалив весь план заколоту 14 грудня 1825 року, було вже 33. Трубецькому, який так і не вийшов на Сенатську площу – тридцять шість. Натомість свіжоспеченому государю Миколі І виповнилося лише 29. Неважко спрогнозувати перебіг подій, якби молодим і гарячим змовникам протистояв сорокашестилітній Костянтин Павлович. В п’ятдесят він програє, власне проспить, листопадову ніч тридцятитрьохрічному поручникові Висоцькому – інструктору з фехтування. Той спроможеться підняти на повстання (1830 року у Варшаві) ціле офіцерське училище – школу підхорунжих. Отже, єдиним ефективним знаряддям протидії військовій змови “знизу” є практика вільного просування в званнях, яку і зараз з успіхом використовують в деяких країнах Латинської Америки.

Короткотривала змова, як, наприклад, проти Павла І, може підтримуватися почуттям образи та бажанням помсти. Але негативні мотиви слугують швидше для побудження до безпосередньої дії. Щоб утримати ситуацію під контролем тривалий час потрібні позитивні перспективи. Ось чому як правило не вдаються “солдатські” бунти, такі як на “Потьомкіні”, викликані форс-мажорними обставинами.

Конечною умовою військової змови, як “згори” так і “знизу” є безкарність. Тривалий час в Росії був відсутній механізм викриття військової змови. Вона могла бути викрита лише через донос одного з учасників безпосередньо до вищих щаблів державної влади, як це зробив “на государєво імя” Майборода в 1825 році. Навіть окремий корпус жандармів, створений 25.06.1826 року, відразу після заколоту декабристів, був призначений власне для діяльності “по всіх дивізіях війська” та не спромігся закласти в офіцерському середовищі мережу інформаторів. Визнанням безсилості стала розписка в “неприналежності” до таємних організацій, яку “після декабристів” мали давати всі при промоції (рос. проізводствє в офіцери). В офіцерському середовищі змовники, як перед польським повстанням 1863 року, так і за часів “Народної волі”, почувалися цілком безкарно. В Києві напередодні повстання саперів 1905 року агентурою були охоплені хіба що нижні чини, і то за окремим дозволом генерал-губернатора Драгомірова. Військова контророзвідка, заснована лише 1903 року, була зосереджена на боротьбі зі шпигунами. Військо було політично поза контролем держави, що дало можливість вільно розвиватися генеральській змові 1917 року. Вперше в історії Росії військова контррозвідка стала політично заангажованою лише за радянської доби. Це стало можливим завдяки включенню її до апарату ОГПУ. В так званій справі “Генштабісти”, яку розробляли в 20-30 рр. були зосереджені матеріали на понад 350 осіб. На оперативний облік як “неблагонадійні” були взяті Каменєв, Тухачевський, Шапошніков, Якір, Будьонний, Вацетіс, Бонч-Бруєвич та багато інших. Проте, власне політична функція військової контррозвідки була завершена разом із репресіями передвоєнної доби. Вже “СМЕРШ” на чолі з Абакумовим знову був зосереджений на питаннях розвідницької та контррозвідницької служби.

За спадкоємців Сталіна вже самі органи державної безпеки стали предметом політичного контролю. Ця практика тривала до останніх років існування СРСР. 1982 р. Ю. Андропов зобов’язав органи військової контррозвідки до “оперативного обслуговування” органів та військ МВС СРСР. Військова контррозвідка контролювала абсолютно всі силові структури країни, що призвело до елементарного розпилення зусиль. З 60-х років особливі відділи у військах перетворилися на органи контролю передусім за політично неблагонадійними. Функцію власне військової контррозвідки за часів Хрущова виконували політоргани. Прикладом ефективності їх діяльності є усунення Жукова.

Таким чином, військовий рух за часів “перебудови” отримав можливість вільного розвитку. Військовий заколот 19 серпня 1991 року в окремому полку зв’язку в Рівному став можливим завдяки змові його командира полк. Мартиросяна з офіцером особливого відділу армії Чернієм. Саме Черній забезпечував через засоби зв’язку особливого відділу, які були відсутні у військах (!), ведення переговорів заколотників із Кравчуком та Єльциним.

Разом з тим безкарність військових змовників породжує і їх бездіяльність. Коли військову змову може вчинити “герой-полководець”, “генерал-апаратник”, “чорний полковник” або навіть “забулдига старлєй” – чому ж Україна до сих пір спить спокійно?

Почнемо з апаратників. Нинішній міністр оборони, цей генерал армії спецслужб, якщо назвати речі своїми іменами є повним “ніщо”. Людина, яка зрадила присязі з меркантильних міркувань робитиме це знову і знову. Прийняття посади міністра оборони вказує на його готовність служити будь-де і в будь-якій ролі, аж до гардеробника або швейцара в Кабміні, аби тільки зберегти ті скромні привілеї та пільги, які він копітко назбирав за життя. Марчук прекрасний спарений партнер для змовників. Його ідея проведення військової реформи поставить хрест на армії За досвідом серпня 1991 року від нього можливо очікувати лише одного – він нічогісінько не зробить, як міністр оборони, доки ситуація остаточно не проясниться і буде запізно щось робити.

Командувачі оперативних напрямків – глибоко нещасні, бо раз і назавжди перелякані люди. Не варто навіть їх згадувати на ім’я. Щоб віддавати відповідні накази від їхнього імені достатньо мати одного полковника на вузлі зв’язку. Їхні штаби та підпорядковані ним з’єднання неспроможні до дії в принципі. Наприкінці 2002 року загальна штатна чисельність ЗС України сягнула 389 000 осіб, при реальній потребі та економічних можливостях країни в 90-100 тисяч. Україна зараз утримує одне з найпотужніших мілітарних угруповань у Центральній Європі. Жодні проекти реформування, укази президента не змусили генералів роззброїтися. Спроби влади демілітаризувати суспільство наражаються на погрози генералітету, що скорочення політизує армію та підштовхне її в обійми опозиції. Перелякана влада відступає. Хоча жалюгідний стан армії ще більше політизує та деморалізує військо.

Хаотична діяльність в армії видається за реформи. “Реформування” зводиться до організаційно-штатних заходів при загальному зростанні кількості генеральських і полковничих посад. Триває латиноамериканізація війська, перш за все вищого управлінського апарату. На сьогодні Україна має понад 300 генералів. За часів СРСР загальна кількість усіх генералів, включаючи відставників, була 300 осіб. Ніхто не міг отримати генеральської посади, поки не вмирав один з генералів. Цей негласний закон порушив Горбачов, який таким чином намагався завоювати лояльність армії.

В ЗС України 36,5 тисяч старших офіцерів, 40,4 тисячі молодших. Диспропорція очевидна і вона не на користь бойової підготовки. Молоді офіцери, які не бачать перспектив кар’єрного росту, вимушені йти з армії.

Доля сучасної техніки, яка стоїть на озброєнні української армії - близько 20%, відповідно 80% - застарілої. Майже третина військової техніки (50% бойових літаків, танків, 80% вертольотів) за технічним станом не готові до бойового використання. Зараз вже не легко знайти техніку навіть для військових парадів. Тим не менше 80 тис. прапорщиків та контрактників укупі з 120130 солдатами строкової служби цю техніку “успішно експлуатують”. А керують усім цим 2150 вищих посадовців Міноборони. А колись, в 1992-ому році, в апараті МО працювали приблизно 300 осіб - армія була понад 700 тисяч, і все літало, стріляло.

Диспропорція між різними категоріями військовослужбовців (на 120 тисяч солдатів 160 тис. офіцерів і прапорщиків) призводить до того, що останні змушені в частинах виконувати функції рядових. Значна кількість старших офіцерів, яких більше ніж молодших, призводить до того, що кошти оборонного бюджету спрямовуються на виплату грошового утримання, а не на закупівлю нової техніки та озброєнь. До речі, в армії США молодших офіцерів на 60% більше ніж старших, а на одного офіцера припадає 5 солдатів. В ЗС України діє абсурдна система військових звань, успадкована від радянської армії. Погони не відображають дійсного положення людини в армії. Частиною може керувати майор, а серед його підлеглих можуть бути підполковники.

Протекціонізм залишається основним критерієм при призначенні на вищі посади. В нормально організованій армії випадкових людей серед керівників немає. У нас це практикується на кожному кроці. Серед наших військових керівників знайти професіоналів майже неможливо. Генеральська каста сторонніх не допускає. І саме тому так довго командував армією О. Кузьмук, який навіть не мав освіти Академії Генштабу. В США офіцер, перед тим, як обійняти генеральську посаду, проходить довгий шлях різних посад та воєнних конфліктів. У нас генеральський зорепад може відбутися на честь чергової річниці незалежності. Вже не дивуєшся, коли бачиш генеральські лампаси на якомусь начпроді-забулдизі, начальникові клубу та інших “воєначальниках”. За рік-півтора офіцер може пройти усі ступені від полковника до Генерала Армії. Шкода, що у нас немає звання генералісимуса, а то деякі міністри оборони вже б його мали. Зовнішність і командний голос їм це дозволяють.

Нинішнє становище молодих офіцерів, особливо в глухих провінційних гарнізонах є просто нестерпним. Про це говорить той факт, що майже половина випускників військових ВУЗів віддають перевагу цивільному життю. Багато молодих офіцерів звільняються. Командир взводу-офіцер став в армії рідкістю.

Саме життя ставить крапку на генеральських амбіціях. Але їм поки що вдається утримуватися на посадах, завдяки збереженню значної мілітарної потуги майже в 400 тисяч багнетів. У пересічного громадянина виникає закономірне питання – навіщо нашій країні такі заможні генерали і з ким вони збираються воювати? Чому нація має витрачати гроші на мілітаризацію суспільства, відмовивши вчителям, лікарям та пенсіонерам?

Далі буде

Відповіді

  • 2006.11.17 | сябр

    Re: Чорні полковники

    Про що стаття? На біса нам здалася Катерина ІІ, Павло І, їхні лейб-драгуни та інші кацапи? Що поганого у тому, що офіцери Радянської Армії у 1991 "зрадили присязі" і не втопили у крові молоду українську незалежність? Втім, можливо, втопили б таки їх. Тоді б ми не мали зараз відставного генерала Герасимова, Севастополя з його ЧФ (їх би знищили) та інших "савєцкіх ахвіцерафф". так звані лицарі без страху й докору були звичайними бандюками. які з трудом корилися будь-якому правителю. Хто б це терпів?
    До чого закликає автор статті? Чим поганий Гриценко? Які до нього КОНКРЕТНІ претензії? Коротше, продовження статті читати не варто. Навіщо втрачати час?..
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2006.11.17 | один_козак

      Якщо читати радянську військову присягу,

      звертаючи увагу на її зміст, то можна помітити, що суперечності, з якими був побудований Радянський Союз, відображені і в ній. Ці суперечності - це "ген самознищення".
      Коли людині "командири і начальники" (виходячи за рамки суто військової старшини) ставлять людину в умови, коли доводиться вибирати, яку частину присяги виконувати, то як після цього можна військовослужбовцю дорікнути, що він дотримався одного твердження присяги за рахунок того, що не дотримався іншого? А якщо держава, на службу якій присягали, тихо-мирно, "без оголошення війни" та заповіту здохла, то люди, що їй присягали, є вільними від присяги. Про що й у Біблії сказано:
      До римлян 7
      1 Чи ви не знаєте, браття, бо говорю тим, хто знає Закона, що Закон панує над людиною, поки вона живе?
      2 Бо заміжня жінка, поки живе чоловік, прив'язана до нього Законом; а коли помре чоловік, вона звільняється від закону чоловіка.
      3 Тому то, поки живе чоловік, вона буде вважатися перелюбницею, якщо стане дружиною іншому чоловікові; коли ж чоловік помре, вона вільна від Закону, і не буде перелюбницею, якщо стане за дружину іншому чоловікові.
      Там пояснюються духовні речі. Але на прикладі, поданому вище.
    • 2006.11.18 | Volodymir

      Не асилил. Неужели присяга предполагала гасиво собственого +

      населения. Я уж не говорю, что текст краденный, а миф о данной раз и навсегда присяге (с отсылками на честь русского офицера) как всегда был спекуляцией - русский офицер давал присягу каждому царю по очереди.
      Вообще-то, подлинными ценностями этой вселенной есть знания ученого и честь воина. Их человек может потерять только по своей воле.
      Если автор претендует на знание, то начинать нужно с этологии (зоопсихологии).
      Армия есть функция невоспроизводящихся самцов - если это армия. Для того, чтобы у военного не было сомнений - в нем необходимо лелеять инфантильность. Слабовооруженное от природы животное не приучено своей эволюцией к морали - специальной технологии, которая позволдяет выяснить кто агрессивней без смертоубийства. Потому военным нужно искусственно внедрять ритуалы (понятие чести), человеком с честью легче манипулировать, но такая внушаемость предполагает отсутвие желания выделять причины и проявлять гибкость, т.е. фильтрацию психотипа.
      Как результат - армия, особенно в походе - штука строго иерархическая (аксакалы, снабжение, самое дорогое - в центре, неудачники - в арьергарде на прокорм кошкам, субдоминанты бдительно работают над совим будущим). Особенно страшно, когда в невинное население выплескиваются ветераны войны с более продвинутой психикой по сравнению с психикой воина постоянно в бою.
      Потому римляне, которые очень хорошо понимали проблему разделения властей (только делилась она по психодипу - царям (консулам) кесарево, аристократам (сенат) высокое, плебсу (популярии) - полномочия), не позволяли легионам входить в Город. И у империи начались проблемы, по мнению Тита Ливия, именно когда избираемые командиры армий перестали возвращаться после истечения срока своей командирской каденции в строй. Американцы тоже оказались чем-то не таким - запретили передвижения федеральной армии без разрешения властей штата (а министром обороны не может быть военный, и даже гражданский, уволившийся из армии не так давно).
      Мне не охота соревноваться длиною неясной мысли с автором.
      Но если кто-то считает, что армию можно приспособить для целей, для которых она не предназначена, тот явно думает, что в походном строю гамадрил ему достанется место рядом с самками.
      Ну а уж если байда пошла про советскую присягу, которую нужно было трактовать как применение оружия против гражданских (ктати, было), то это не просто моральный кретинизм. Воин, даже моральный урод, всегда с осознанно и с честью принимает последсвия своей ограниченности.
  • 2006.11.17 | AxeHarry

    5+

  • 2006.11.18 | vvkornilov

    браво, автор!

    перша глибоко аналітична і не заангажована стаття на Майдані за дуже тривалий час. Щодо тих, хто зрадив прясязі -- можна без лапок, бо так воно і є. Коли країни нема, треба було саморозпустити військо, от і все. Це раз. А Гриценко -- секретар похоронної команди. А у моїх очах -- звичайний нишпірка, з декількох сотен просто третій зверху. Знищувати ПЗРК, кожний з яких коштує по сотні штук?! Та продай, убогий...але що взяти зі зрадника?
  • 2006.11.18 | Критик

    Re: Чорні полковники

    Автор статті- ділетант-аматор. 1.Андропов не міг зобов"язувати до будь чого військову контррозвідку в 1982-му році він був лише головою КГБ. 2.Нинішній міністр оборони ніколи не був генералом спецслужб. То коли було написано статтю? В 2003 році, коли Марчук був міністром оборони? 3. Знання історії збройних сил СССР в автора- на рівні короткого курсу ВКП(б).
  • 2006.11.18 | Критик

    Re: Чорні полковники

    Що до військової присяги. Більша частина Радянської Армії давала присягу примусово, а присяга, дана під примусом, ні до чого не зобов"язує. Наступне, присяга давалася КОМУНІСТИЧНІЙ партії, РАДЯНСЬКОМУ уряду і РАДЯНСЬКОМУ народові. Партія розкололася, Радянський уряд в кожній республіці виявився із своїми особливостями, а радянський народ, як нова формація, вмер на стадії формування. Таким чином, присяга стала недійсною і для тих, хто давав її добровільно.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua