11/19/2006 | Богдан Червак

Серед політичних гурманів побутує думка, що другий етап з’їзду “Народного союзу “Наша Україна” завершився фіаско, оскільки так і не відбулася очікувана зміна керівництва партії та не було внесено жодних коректив у її ідеологію. Однак у даному випадку спрацювало правило: відсутність змін – також результат. Сьогодні уже майже ні у кого не залишилося сумнівів, що так звана “партія Президента” перетворилася у клуб для “любих друзів”, а значить звільнила праву нішу українського політикуму для іншої політичної сили. Першими це зрозуміли народні депутати, члени Народного руху України, які у парламенті замінили помаранчеві прапорці на символіку свої партії, що мало б проілюструвати їхню самодостатність і незалежність від “старшого брата”. Тут варто нагадати, що на останніх виборах “Наша Україна” отримала перемогу виключно у “галицьких областях”, які традиційно підтримують національно спрямовані партії правої орієнтації.

Доля НСНУ ще турбує членів цієї партії, однак навряд чи нею переймаються ті, хто голосував за “Нашу Україну”. Очевидно, що під час наступної виборчої кампанії електорат “НУ” опиниться перед необхідністю пошуку нової сили, яка віддзеркалюватиме його світоглядні, ідеологічні та політичні пріоритети. А тому останній з’їзд НСНУ можна вважати початком великої битви за “правий” електорат.

У зв’язку із цим варто відзначити, що останні дані соціологів свідчать, що незважаючи на тотальну поразку “правих” на останніх виборах, їх електорат залишається стабільним. Так, згідно з опитуванням Українського інституту соціальних досліджень 16 відсотків респондентів вважають себе прихильниками націонал-демократичного напряму в українській політиці.

Черговий дзвінок пролунав від нинішнього міністра внутрішніх справ та колишнього переконаного соціаліста Юрія Луценка. Виступаючи на з’їзді “наших”, він несподівано недвозначно натякнув на те, що готовий очолити нову партію, основу якої складуть “помаранчеві” сили, активні учасники революційних подій 2004 року. Чимало аналітиків розмірковують над тим, що сталося із “лівим” Луценком, який несподівано захотів стати “правим” лідером. Дозволю зробити власне припущення: зміна ідеологічної орієнтації Луценка напряму пов’язана із його бажанням й надалі залишатися у великій політиці після можливої відставки з посади першого міліціонера країни. Іншими словами, ідеологія тут ні при чому. Юрій Луценко не хоче служити олігархам, він не може пристати до соціалістів, а тому змушений шукати свої місце у таборі націонал-демократів. Зрештою, він не перший “варяг”, який прагне очолити “правий рух”. У свій час це намагався зробити соціал-демократ Євген Марчук. Наслідки такого кульбіту загальновідомі. Час покаже, наскільки, з одного боку, амбіції Луценка є сильними, а з другого – наскільки праві партії готові знову наступити на граблі.

Проте міністр внутрішніх справ далеко не єдиний політичний лідер, що має намір реанімувати “українську правицю”. Із власним баченням місця і ролі націонал-демократів нещодавно виступив голова партії “Собор” Анатолій Матвієнко. Суть його проекту полягає в об’єднанні парламентських та позапарламентських націонал-демократичних партій і створенні ще однієї пропрезидентської сили. Як бачимо, Матвієнко зводить роль “правих” до підтримки Президента Віктора Ющенка, який, на його думку, залишається виразником національної ідеї та “локомотивом”, що на наступних виборах довезе до омріяного виборчого бар’єру. У цьому проекті – один великий мінус. Сам Ющенко немає наміру ідентифікувати себе із “правими”. Більше того, Президент недвозначно заявив, що й надалі підтримуватиме НСНУ, оскільки розділяє цінності цієї партії. А тому проект Матвієнка нежиттєвий апріорі, оскільки зорієнтований скоріше на лідера, а не на відстоювання певних ідеологічних засад.

За правий електорат продовжує битися Юрій Костенко та очолювана ним Українська народна партія. Перебуваючи на Чернігівщині, лідер УНП навіть окреслив коло партій, які можуть у майбутньому створити нове правоцентристське об’єднання. До цього переліку, крім УНП, увійшли Народний рух України під керівництвом Бориса Тарасюка, Конгрес українських націоналістів під проводом Олексія Івченка, УРП “Собор” Анатолія Матвієнка та націоналістична “Свобода”, яка невіддільно пов’язана із Олегом Тягнибоком. При цьому об’єднавчий процес, на думку Костенка, має розпочатися “на низах”, де потреба в об’єднанні правих сил є дуже сильною і може мати вирішальний вплив на позицію центральних проводів згаданих партій. Він також більше не бачить необхідності “служити” Президенту та гостро критикує соціалізм БЮТ.

Єдине із чим не визначився лідер УНП так це із формою майбутнього об’єднання. “Яким має бути об’єднання у найближчому часті – чи блок правих сил, чи більш тісне на основі конфедеративних стосунків об’єднання, чи ми одразу вийдемо на формат однієї партії – покаже життя”, зазначає Костенко. Нова-стара тактика УНП уже дала певні висліди. Як повідомила прес-служба цієї партії, проведені “об’єднавчі” акції дали такий результат: не в усіх районних центрах є зареєстровані організації правих партій; не всі запрошені виявили бажання сісти за “круглий стіл”; переважаючий результат – підтримка на словах ініціативи об’єднання “знизу”, проте офіційна відповідь – очікування рішення з Києва. Ось такий несподіваний, зате прогнозований результат.

Проте є і певні успіхи. Зокрема на Буковині керівники обласних організацій НРУ, УНП, УРП “Собор”, КУН, ВО “Свобода” та УНА-УНСО оголосили про своє об’єднання у Блок національно-демократичних сил Буковини, який може стати прообразом майбутнього всеукраїнського об’єднання. Правда, може і не стати.
Тим часом в Україні можлива реалізація “націоналістичного проекту”, оскільки політична дискредитація “Нашої України” та її націонал-демократичних суб’єктів, здається, сягнула критичної межі. Принаймні на це сподівається Олег Тягнибок та очолюване ним Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, публічні акції якої, спрямовані на державне визнання ОУН і УПА та недопущення проведення у Києві акцій російських шовіністів мали значний суспільний резонанс й засвідчили спроможність українських націоналістів діяти в “автономному режимі”. І хоча Олег Тягнибок сьогодні не називає ймовірних союзників своєї партії, проте не важко здогадатися, що акції “Свободи” підтримуються рядовим членством інших націоналістичних середовищ, із яких у майбутньому може постати націоналістичний блок.
У підсумку можемо констатувати, що в історії із формуванням правого руху в сучасному політикумі більше запитань, аніж відповідей. Відтак питання винесене у заголовок цієї статті не знімається із порядку денного.