МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Річниця з присмаком гіркоти

11/20/2006 | Максим Стріха
Один раз Україна таки встигла відзначити річницю Майдану як офіційне свято. Щоправда, й рік тому воно вже було присмачене гіркотою розколу між колишніми союзниками (як виявилося, лишень ситуативними!), й відвертим перетягуванням політичного канату перед початком парламентської кампанії.
Але як святкуватимуть другу річницю – мені, чесно кажучи, уявити важко. Будь-яке масове дійство носитиме відтінок фальшу, - якщо на цьому дійстві головуватимуть політики, з вини яких ми всі втратили найблискучіший, можливо, шанс в нашій історії.
І все ж вийти цього дня на Хрещатик – необхідно. Бодай для того, аби показати сьогоднішнім переможцям, що ми, переможці 2004-го, попри все, таки існуємо, - і не жалкуємо за своїм вибором два роки тому. Аби, врешті-решт, згадати, чим був Майдан для кожного з нас.

...21 листопада по закритті дільниць я був у прямому включенні з Майдану Першого каналу польської телевізії – разом з Мареком Сівцем, Єжи Бузком і професором Богданом Осадчуком. Зривався сніг, внизу люди святкували перемогу (хоч уже почали надходити дані про непояснюване жодними природними причинами зростання явки на Донеччині). Телевізійники частували нас у вагончику-апаратній добрим коньяком. А я, коли вже вимкнули камери, майже розпачливо кинув європарламентаріям: коли нас тут розстрілюватимуть, ви ж там і не поворухнетеся...

Скажу відверто: тоді я не вірив у перемогу. Я добре уявляв, які сили стоять по той бік барикад, і, як виявилося, надто погано – який потенціал зібрано по цьому боці. Зранку наступного дня я був на Майдані виключно задля того, щоб продемонструвати собі й світові: без боротьби ми не здамося.

Але коли надвечір, замість очікуваних мною пари десятків тисяч на Майдані стояли вже пара сотень тисяч, і число людей дедалі росло – мій настрій почав змінюватися на краще. А коли у вівторок до партійного штабу з’явилися активісти з райцентру, які, не отримуючи жодних вказівок (лідери того дня були ще надто розгублені, аби ці вказівки давати), власними старенькими “жигулями” перекрили залізничну колію, зупинивши поїзд з мобілізованими на сході шахтарями, - і ось тепер просили грошей, бо гостей треба було годувати! – я зрозумів: перемогти цей народ буде важко.

...Поважні західні дослідники сьогодні сперечаються: чи була Помаранчева революція революцією в повному розумінні цього слова, чи лишень яскравим етапом незавершеної української революції 1991-го?

Для мене це термінологічне запитання позбавлене сенсу. Адже важить не формальне визначення, а суть. Помаранчева революція не тільки наново відкрила забуту всіма Україну світові. Не тільки змусила інтелектуальну європейську еліту відновити дискусію про межі континенту (перед тим поняття “Європа” і ЄС стали майже тотожними; і ось Україна нагадала всім: існує Європа й поза східним кордоном Євросоюзу).

Найголовніше: революція відкрила Україну для нас самих. Виявляється, ми значно кращі, ніж уявляли доти. Ми здатні до боротьби за власні права, до самопожертви, навіть до милосердя до переможеного супротивника.

Єдине, з чим нам фатально не пощастило – так це з нашими політичними елітами. Здатними часом мобілізуватися й діяти на висоті вимог. Але після того – знову самозакоханими, короткозорими, малоосвіченими, егоїстичними, захланними й корумпованими.

Майдан відходить у минуле – й стає дедалі більше схожим на прекрасну казку, в якій усі ми були добрішими і кращими, ніж є щодня. В якій ми відкривали двері наших осель для десятків абсолютно незнайомих людей. В якій ми посміхалися й вірили в майбутнє...

Зізнаюся: в це майбутнє вірив і я. Хоч майже до всіх без винятку фігурантів головної сцени й тоді ставився доволі скептично. Я по-людському дуже співчував отруєному Ющенкові, який з останніх сил виголошував свої довгі (й часом плутані) промови. Я захоплювався драйвом Тимошенко – хоч водночас розумів: вона змагається насамперед за свій особистий приз. Я не мав жодних ілюзій щодо Мороза, Порошенка, Кінаха та іже з ними. Але інших лідерів на той момент у нас, на жаль, не було (як немає й сьогодні)...

Коли революція перемогла, я усвідомлював: рівень очікувань настільки високий, що навіть найідеальніша, найпрофесійніше, найморальніша команда невдовзі викличе розчарування. Проте кількість помилок, що їх фігуранти Майдану встигли наробити протягом наступного року, заскочила навіть мене.

Адже кадрові призначення лютого 2005-го зовсім не обов’язково мали бути аж такими поганими. Могло бути сформовано команду, яка принаймні дотримувалася б більш-менш однакових поглядів на економіку (і на етику поведінки поміж собою). Можна було негайно розпочато продуманий процес реінтеграції держави й суспільства. Й тоді еліти й населення Сходу й Півдня не мобілізувалися б через рік під прапорами “партії териконів”. А Україна нарешті перестала б бути державою, де населення готове інтегруватися одночасно до ЄС і ЄЕП...

А найголовніше – нові державні чільники могли б передбачити, що в умовах вільних ЗМІ особливо пильна увага буде прикута до відповідності їхніх високих слів і реальних вчинків (і навіть дрібні, з погляду звичаїв доби Кучми, пустощі президентського сина і забудькуватість відомого міністра щодо подробиць власної освіти сприйматимуться суспільством вельми болісно).

Проте всі можливі помилки було зроблено. Й не наробити їх народні вожді листопада-грудня 2004-го генетично не могли, бо всі вони – і Ющенко, і Тимошенко, і Мороз, і Порошенко, і Кінах (далі за списком) є саме такими, як вони є. З їхніми чеснотами і з їхніми не менш очевидними вадами людей, сформованих (хто більшою, хто меншою мірою) радянською системою й добою первісного накопичення капіталу.

Звичайно, мені прикро, що Ющенко не зміг стати для суспільства бодай високим моральним еталоном (якого це суспільство реально потребувало). Мені прикро, що Тимошенко в ролі прем’єра стала кумиром баби Параски (і ще кількох мільйонів її однодумців), - але не зуміла бути ще й ефективним менеджером (такого менеджера гостро потребувала економіка, яка так і не дочекалася потенційних інвестицій). Мені прикро, що Мороз взагалі змінив урешті-решт орієнтацію, уможлививши реванш “учорашніх”.

Але будьмо нарешті безжально відверті: хлопець з глухого села, навчаючись у провінційному інституті народного господарства, просто не мав шансів отримати того багажу знань і уявлень, який уможливлює появу нового Вацлава Гавела (симптоматично, що навіть у царині улюбленої історичної спадщини Ющенка приваблює не багатюща доба маєстатичного мазепинського бароко, а насамперед Трипілля – цікавий, але периферійний відлам румунської археологічної культури Кукутені).

Не могла стати новим Ергардтом колишня “газова принцеса”, яка звикла керувати методами, доречними для великої компанії (що діє під особистою протекцією прем’єра на прізвище Лазаренко), - але провальними у випадку значно складнішої відкритої системи економіки немалої за європейськими мірками держави.

Що ж до колишнього середньої руки компартійного партапаратника Мороза, то його завжди цікавила виключно влада. Все інше – шляхетна сива чуприна й дилетантські малоросійські (а за нагоди – й просто російські) вірші – було лишень антуражем. І називати політичний кульбіт Мороза “зрадою” – принаймні наївно: такого слова в його понятійному апараті не існує. Просто інші запропонували більше.

Натомість я говорив би про реальну зраду егоїстичних європейських еліт. Вони нічим не ризикували б, пославши Україні сприятливий сигнал на початку 2005-го – однаково це не мало б ні для кого зобов’язувальної сили й переговорний процес із ЄС розтягнувся б не на одне десятиліття. Але цього сигналу так і не було – і це дало потужний додатковий аргумент тим, хто говорив про прожектерство й мрійництво нової команди, про безперспективність європейського вибору взагалі.

А відтак, за гірким спостереженням відомого російського історика Олексія Міллера (не плутати з його тезкою з “Газпрому”!) тема якогось майбутнього “круглого столу” високочолих західних інтелектуалів за участю запрошених недобитків з країни Ахметова-Януковича цілком могла б звучати як “Betrayed Ukraine” – “Зраджена Україна”.

...В цілому два останні роки зробили нас усіх меншою мірою романтиками й більшою мірою реалістами. Й куплено це надто дорогою ціною: як свідчать соціологи, сьогодні українці дивляться в майбутнє з більшим песимізмом, аніж до початку виборчої кампанії 2004 року.

Зазнавши гірких розчарувань, ці пересічні українці готові були спересердя надати суттєвий кредит довіри новому “урядові професіоналів”. Щоправда, засилля “донецьких” в усіх управлінських установах, “ручний” перерозподіл повернення ПДВ на корись одного-єдиного регіону (вгадаймо з одного разу, якого), вкупі з тяжким входженням в опалювальний сезон і очікуваним шоком від підвищення цін і тарифів можуть вичерпати цей кредит значно швидше, аніж розтанув захмарний на початку 2005-го рейтинг Ющенка й Тимошенко.

(Про сміливі заяви Дмитра Табачника на захист “упослідженої російської мови” наразі не згадую, - вони ж, словами нашого гуманітарного віце-прем’єра, зачепили насамперед “вузький прошарок україномовної інтелігенції”! Але ціни за воду й газ зростуть і для україномовних, і для російськомовних, і для носіїв суржику.)

Відтак починає зринати запитання: коли й за яких умов люди знов можуть вийти на вулиці?

...Як людина громадянсько активна, я готовий висловлювати свою позицію й зараз. Як висловлював я її, виходячи на вулицю, і наприкінці 1980-х, і в час акції “Україна без Кучми”. Проте особливість Майдану в тому й полягала, що на ньому всі ми були разом – і ті, хто йшов у 2000-му Хрещатиком, скандуючи “Кучму геть!”, і ті, хто байдужо (у кращому разі!) позирав тоді на них з хідника.

А от що (і коли) може спричинити новий Майдан – питання наразі відкрите. Мені очевидно одне – сьогодні він неможливий. Надто великий тягар розчарування, надто дискредитовані вчорашні кумири (а нові ще не з’явилися).

Тому в критичні дні межі липня-серпня цього року, гадаю, більше рації мав таки Президент, намагаючись вийти з найменшими втратами з надзвичайно тяжкої ситуації (за яку значну частку відповідальності несе й він особисто), - аніж ті, хто кликав на вулиці, на площі, й на нові вибори. Потенціалу для перемоги на тих нових виборах демократичних, проєвропейських сил на той момент не було. (Прикро лишень, що тодішній надзвичайно важливий, і, хочу вірити, гранично щирий заклик глави держави до національного примирення ні в кого так і не знайшов реального відгуку).

Але це не значить, що передумови для перемоги прихильників справедливої європейської України не з’явиться через рік, через три, або через п’ять. Важливо лишень, щоб на той час встигло вийти на авансцену нове покоління лідерів – не обтяжене вже помилками, поразками й відповідальністю за змарнування тих блискучих перспектив, що їх відкрив перед Україною Майдан листопада-грудня 2004-го.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник

Відповіді

  • 2006.11.20 | сябр

    Re: Річниця з присмаком гіркоти

    Хто змушував президента ще влітку 2005 (!)приязно спілкуватися з підрахуєм Ківаловим і дарувати йому своє фото з приязним написом? Саме Ющенко першим зрадив Майдан, коли вирішив, що бандитам у тюрмах не місце. Скільки можна вигороджувати цього нікчему? Втім, це характерна риса частини нашої нацдемінтелігенції. Вони навіть у Кучми примудрялися знаходити риси патріота, державника та демократа.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua