МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Навколо Майдану: революція та її лаштунки

11/22/2006 | Богдан Казка
Ось і настала друга річниця початку Помаранчевої революції. І хоча особливих веселощів у суспільстві з цього приводу не видно, але я її писатиму саме так – з великої літери, не інакше. Адже йдеться саме про революцію. Хоча і вочевидь незавершену. Але таки революцію. Щоб там хто не говорив зараз і як би політики не звинувачували один одного у “зраді ідеалів Майдану”, одночасно виставляючи себе чи не єдиними носіями його вільнолюбного духу.

Що ж сталося в нашій країні два роки тому? Чому вона подивувала сама себе і змусила навіть африканців шукати на карті це загадкове слово – Ukraine?

А сталося так, що всі 1990-ті та початок 2000-х років в Україні творилося те, чого нормальна, чи, як то кажуть вишукані інтелектуали, укшталтована національна держава не допустила б. Офіційно все те, що діялося, звалося “економічними та політичними реформами”, реально ж являло собою ледь прихований грабунок державної власності (незалежно від суспільної потреби у цій власності) та її перерозподіл між екс-комсомольською екс-номенклатурою, криміналітетом, авантюристами-нуворишами та “червоним директоратом”. А на додачу різні політичні авантюристи робили собі кар‘єру на забобонах населення того чи іншого регіону, одні подавали себе як “послідовних націоналістів”, другі – як “лібералів”, треті – як “інтернаціоналістів”, четверті – як “прихильників слов‘янської єдності” і т.д. Спершу “реформи” проводилися під виглядом “фінансової стабілізації”, і таке гучне гасло давало змогу правлячій верхівці розкрадати сотні мільйонів доларів зарубіжних позик, виділених на цю саму стабілізацію, натомість більш-менш приборкувати інфляцію за допомогою багатомісячних, а подекуди й багаторічних затримок з виплатами зарплати, пенсії та соціальної допомоги. Разом із тим адміністрація Леоніда Кучми (команда котрого зуміла потрактувати на свою користь усі нечітко виписані положення щодо поділу влад у Конституції 1996 року) відверто провокувала корупцію на всіх поверхах влади: мізерні офіційні зарплати чиновників, включно із міністрами, і водночас система “конвертів”, товщина яких напряму залежала від уміння того чи іншого владного органу “розв‘язувати” проблеми.

Доба становлення та ствердження цієї системи (яка пізніше отримала назву “кучмізму”) супроводжувалося руйнацією майже всіх високотехнологічних виробництв країни (крім хіба що рідного Кучминого “Південмашу”), оскільки їхній розвиток не обіцяв швидкого прибутку, і постанням в Україні експортно-сировинної моделі економіки, притаманної державам Третього світу, вигідної і нуворишам, і владі, - така модель корелювалася з утриманням основної маси населення в догромадянському і донаціональному стані, коли неможливі зрілі політичні рухи, які мають на меті захист всього комплексу людських прав. Але до кінця провести “кучмізацію” всією країни не вдалося: в Україні, на відміну, скажімо, від Білорусі чи Молдови, існували значно більш потужні традиції боротьби за свободу, причому не тільки на Заході, а і в Центрі і на Сході країни. Крім того, серйозні економічні зв‘язки із Європою вимагали певної, бодай косметичної, європеїзації правлячого режиму. Нарешті, самолюбство команди Леоніда Кучми вимагало, щоб їх сприймали на рівних у всіх навколишніх країнах, а це, у свою чергу, спонукало до певних обмежень у внутрішній політиці, які не давали перетворити Україну на диктаторську державу.

Як би там не було, у ХХІ століття наша країна увійшла, так-сяк припинивши економічне падіння і зумівши спершу стабілізуватися ледь не на “дні”, а потім почати зростання. Хто сотворив це диво – важко сказати; дехто киває на уряд Віктора Ющенка 2000-2001 років; дехто вважає, що досить було Леоніду Кучмі очуматися й підписати кілька указів про виплату пенсій та зарплат, як усе стало на свої місця; втім, швидше, ситуацію переламали ті мільйони громадян, які не складали руки навіть у найскрутніші роки – і заробітчани, щороку привозячи в країну і непрямим чином інвестуючи в українську економіку мільярди доларів, і селяни, навчившись виживати без колгоспів, і інженери, перекваліфікувавшись на базарних торговців та ділерів дрібних фірм, й інтелектуали, не даючи владі спокійно спати. Одне слово – у людей з‘явилася жива, хоч і дрібна, копійка, вони стали економічно незалежними від влади (яка їх перманентно грабувала, але роботу вони знаходили самі), а серед “нових українців” з‘явилося чимало таких, які були незадоволені Кучмою та його командою, оскільки вважали, що їм не дають розгулятися і набити кишені грішми.

А тут якраз назріли парламентські вибори-2002, на яких ближче оточення Кучми зазнало нищівної поразки, і якби не адміністративні важелі впливу на “незалежних” мажоритарних депутатів, глава держави одержав би ворожий до себе парламент; а на обрії вже мерехтіли президентські вибори-2004, на яких Леонід Данилович не мав права балотуватися, бо відбував другий свій термін. Але хіба даремно будувалася система кучмізму? Конституційний Суд дав право громадянину Кучмі утретє брати участь у виборчих перегонах, бо, мовляв, його третій термін – то насправді другий. Але от лихо – всі соціологічні заміри свідчили, що на чесних виборах чинний президент не має жодного шансу на виграш, оскільки його перемагає і Ющенко, і Мороз, взагалі – кого б опозиція не висунула. А тому “кризові менеджери” та високооплачувані інтелектуали з оточення Леоніда Кучми розробили хитрий план, реалізація якого відкривала перед згаданим Кучмою Л.Д. та ними самими перспективи утримання влади у своїх руках на фактично необмежену перспективу.

Що для цього було треба? Дуже просто: вщент перелякати країну, яка тільки-но почала звикати до більш-менш прийнятного життя, поставити її на межу економічної катастрофи та громадянської війни, а потім зупинити конфлікт, і випустити, всього у білому вбранні, Леоніда Даниловича як батька та рятівника нації. З тим, щоб вдячний народ сам підніс йому на тарілочці державне кермо.

Отож, як можна зробити висновок з одержаної від ряду учасників команди, яка розробляла ці плани, головними персонажами політичної драми були обрані дві постаті, кожна з яких могла викликати співчуття і підтримку тільки у половини країни, а в іншій до неї ставилися б украй погано – Віктор Ющенко та Віктор Янукович. Обом допомогли повірити у свою ледь не богообраність, в обох роз‘ятрювали неприйняття суперника, обох оточили такі команди, які швидше стримували лідерів, коли ті починали діяти надто хвацько, ніж допомагали їм. А щодо українських громадян, то їм ретельно допомагати виплекати всі можливі фобії та страхи, вкладаючи в це величезні гроші і намагаючись використати у своїх цілях навіть лідерів сусідніх та віддалених держав.

Але тут почалися несподіванки. Для всіх головних гравців.

Спершу з‘ясувалося, що прихильники Ющенка значно активніші, ніж публіка, об‘єднана навколо Януковича, скільки б не платили останній. Особливо молодь, ініціативи якої постійно виходили за межі планів штабу “Нашої України”. Потім з‘ясувалося, що Інтернет у своїй масі вислизнув з рук влади – і це до певної міри компенсувало тотальний контроль президентської адміністрації над телебаченням, якому вже, до речі, мало хто вірив. Ну, а далі був івано-франківський сюрприз: скидається на те, що за задумом розробників проекту імені “третього терміну Л.Д.К.”, отруєння Ющенка мусило мати своє симетричне відображення у чомусь не менш неприємному для Януковича та його електорату. Але загадкові “важкі тупі предмети” (про які потім за інерцією говорив Тарас Чорновіл) не встигли полетіти у тодішнього прем‘єра: геніальний задум був зірваний банальним курячим яйцем, спонтанно кинутим місцевим студентом. Що ж, всі плани на папері геніальні, якщо не зважати на яйця.

Ну, а далі за планами згаданої публіки демонстративні скандали й фальсифікації результатів голосування мусили вивести у столиці на Майдан тисяч 40-50 опозиціонерів, а у відповідь їм до столиці приїхало б стільки ж опонентів із Донбасу. Потім мали початися зіткнення між прихильниками двох кандидатів, які дали б можливість президенту Кучмі вийти, як уже говорилося, на арену в білому костюмі і виступити в ролі всезагального миротворця та рятівника.

Максимум, на що сподівалася команда Ющенка (частина котрої, поза сумнівом, знала про суть справи чи здогадувалася про неї), так це на домовленість з Леонідом Кучмою (який повинен був стати новим-старим президентом) про допуск до певних важелів влади і до частини “годівниць”: усе це робилося б під гаслами “національної єдності” та “Схід і Захід разом”. Але раптом на Майдан вийшло вдесятеро більше людей, ніж запланували ті, хто смикав за ниточки певну категорію лідерів “помаранчевих” (у щирості інших сумнівів немає, так само, як і в їхній непрофесійності). Це викликало ледь не паніку серед керівництва “Нашої України”, яке не знало, що робити за несподіваних для нього обставин. Підніміть пресу й прогляньте її під цим ракурсом – ви знайдете чимало визнань високопоставлених “помаранчевих” діячів щодо цього. І знов-таки згадайте: що робили Ющенко та його оточення на Майдані? Вони щосили стримували енергію своїх прихильників, щоб ті, не дай Боже, не викинули на смітник історії команду Кучми, команду Януковича й іже з ними.

І знову неочікуване: Юлія Тимошенко закликає всіх зі сцени Майдану піти на Банкову, закликає блокувати всі урядові споруди та діяти наступально. Якби не було цього заклику, хіба б вдалося мобілізувати стільки “помаранчевої піхоти” на боротьбу за свободу? Якби не блокада дачі Кучми і якби не готовність мас до штурму урядових установ і цієї дачі, чи змушений був би Леонід Данилович дати задній хід і відмовитися від ідеї третього терміну? В обмін, звичайно, на певні гарантії з боку Віктора Андрійовича...

І це була справжня революція. Впала не тільки система кучмізму – розсипалися проекти “кризових менеджерів” і російських політтехнологів, котрі вважали, що спроможні розпланувати життя країни на десятиліття вперед. Ключові постаті команди Кучми почали стрілятися. Довіра народу до нової влади просто-таки зашкалювала. Олігархи підготувалися “затягнути паски” і поділитися з людьми, а журналісти відчули смак свободи слова. Історія пришвидшила свій біг – але...

Але ніхто з нової команди не був готовий до виконання владних функцій, тим більше за умов революції. Підкреслюю: ніхто. Згадаймо, з чим прийшов до влади Франклін Делано Рузвельт на початку 1933 року – він та його команда вже мали пакет законопроектів стосовно радикальних змін в американській системі управління, у соціальній політиці та в контролі за власністю. І як тільки пройшла церемонія інавгурації нового президента, одразу Конгрес почав затверджувати нові біллі буквально “пачками”, а президентська адміністрація почала всюди, де можливо, розставляти надійних людей. Скажуть: команда Ющенка була неоднорідною... – так і у хлопців Рузвельта не було єдиномислія, були постійні жорсткі дискусії, але люди спокійно й відповідально ставилися до свого нового статусу і працювали не задля наповнення власних кишень, а для порятунку власної країни. Тим часом ані сам Ющенко, ані Тимошенко, ані Порошенко не мали цілісної візії розвитку країни, тим більше, законодавчого пакету, який би цю візію конкретизував юридично-прагматичною мовою.

Скажімо, однією з головних проблем революції та одним із головних завдань, які вона мусила розв‘язати, була енергетична безпека країни. Чи мав хтось хоч якийсь проект розв‘язання цього питання? Ні. Та більше: вже після відставки з посади прем‘єра Юрій Єхануров в ефірі радіостанції “Ера” на докір, чому його уряд не займався збільшенням видобутку власних нафти та газу, з щирим розпачем зауважив: та намагалися займатися! Але ж у них там усе схоплено, нічого не дають зробити! Запитання навздогін: а хто це ті таємничі “вони”? І невже у глави уряду немає важелів, щоб поставити на місце публіку, яка не дає реалізувати завдання енергетичної безпеки країни? І невже не було заздалегідь зрозуміло, що доведеться долати силою держави опір отих таємничих “вонів” (чи все ж таки “донів”)?

Рузвельт, до речі, у схожій ситуації, коли гангстерські групи зривали соціальні реформи і паразитували на економіці, зумів добре використати ФБР, особливо її таємних агентів, закинутих у гангстерські середовища, та снайперів, котрі вміло виконували роботу зі знешкодження тих, на кого вказували таємні агенти...

Утім, то Америка. А то ми. Подивувавши світ і справді змінивши політико-економічну систему в країні, народні маси пішли на відпочинок. А тим часом місце “кризових менеджерів” невдовзі зайняли “любі друзі”. Наслідки відомі.

Проте яка склалася в країні нова система, ще достеменно не відомо нікому. Найшвидше, вона ще не склалася, точиться позиційна боротьба між різними політичними силами та економічними кланами, і ближчий час ще подарує нам неабиякі сюрпризи. Але щастя жити за третього терміну Кучми Л.Д. ми, схоже, позбавлені раз і назавжди. А певні громадяни, котрі зараз хизуються своїм всевладдям, постійно з острахом озираються – і озиратимуться довіку: а чи не оточують їх хлопці в американських валянках і з наколотими апельсинами.

Відповіді

  • 2006.11.23 | Hoja_Nasreddin

    Re: Навколо Майдану: революція та її лаштунки

    ... І бігаючи всеможливими каналами (теле та радіо) знай поторюють як ті попки - другого Майдану не буде:). Потвори перестрашені у 2004 році на все життя, як з'ясувалося. Щось в цьому є радісне й веселе, у їхньому "глибокому" горі:).


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua