11/22/2006 | Ярослав Сватко

Сьогодні тема номер один у Львові – вбивство Богдана Дацка. Про це говорять усі – і ті, хто знаються на проблемах підприємництва в Україні та особисто знали колишнього директора склодзеркального заводу, і ті, хто мало на чому розуміються взагалі, але готові коментувати, як на футболі, - все. Бо це справді небуденна подія – на прохідній заводу вбивця підійшов до автомобіля керівника, розрядив у нього маґазин пістолета і втік. Втрачається відчуття безпеки в суспільстві – адже так можна вбити кожного, – тому кожному ця тема не байдужа. До того ж Львівський склодзеркальний завод – успішне підприємство, яке захопило 35% європейського ринку скляної ялинкової іграшки, і об'єм цей, хоч і непорівняний з ринком хліба чи нафти, все ж складає 400 мільйонів євро щороку. Богдан Дацко досяг цього, прийнявши підприємство банкрутом – і, схоже, впав жертвою власної успішності.

Хоча, якщо говорити про статистику подібних злочинів на Львівщині, то вона доволі стабільна. Підприємців стабільно відстрілюють, і так само стабільно ці злочини залишаються нерозкритими. Це не залежить від політичного забарвлення влади в Україні та її симпатій чи антипатій до конкретних підприємців – з чого можна зробити висновок, що не лише самі вбивства на замовлення є поза досяжністю української влади – навіть обставини, які призводять до цього, для влади є або непідконтрольними, або незрозумілими.

У жовтні 2002 року в під'їзді власного будинку, на очах в дружини вісьмома кулями був убитий виконавчий директор найбільшого у Львові ринку “Південний” Володимир Семенюк. Член СДПУ (о). До Помаранчевої революції було ще два роки, влада у Львові, та й у державі належала СДПУ(о), але вбивць ані до грудня 2004 року, ані досі, так і не знайшли. Так само, як і кілера, який намагався двома роками раніше вбити роботодавця Семенюка і власника “Південного” - Петра Писарчука. Хоча останній, отримавши статус народного депутата, докладав немало зусиль, щоб зрушити розслідування з мертвої точки, і навіть називав кримінальне угруповання “Артура” як таке, що намагалось захопити контроль над ринком у 1999 році, і від того часу йому погрожувало.

За рік до вбивства Семенюка майже в таких самих обставинах, як з Дацком, сталося вбивство голови спостережної ради фірми “Світанок”, генерального директора фірми “Технобуд” Богдана Опірського. Вбивця холоднокровно випустив дві кулі в голову Опірського і щез в натовпі біля львівської Опери. Опірський близько співпрацював з всесильним тоді Кірпою, його фірма брала участь у реконструкції київського вокзалу, виконувала замовлення Нацбанку.

У 2005 році змінилось політичне керівництво в державі, відбулися й зміни у міліції. Спочатку львівську міліцію очолив добре знайомий львів'янам Богдан Шкарада, який незадовго до виборів-2004 потрапив у немилість до політичної влади в області – і тепер був відновлений в міліції в образі противника кучмізму. Однак дуже швидко втратив посаду головного міліціонера області, хоча під час його роботи погіршення криміногенної ситуації у Львові не сталось. Показовий приклад: під час “розбору польотів” на найвищому рівні – розширеній колегії МВС 18 липня, – Президент поставив у вину Шкараді діяльність угруповання кримінального авторитета “Морди” (який, згідно з внутрішнім вироком львівського кримінального світу є винним у розстрілі згаданого вище “Артура”). Фахівці, які готували виступ Президента, забули вказати, що сам “Морда” в цей час абсолютно легально мешкав і займався бізнесом у Києві – і по суті, ним мала б займатись не львівська, а київська міліція. Як би там не було, але через оцього “Морду”, згаданого у виступі Президента, змінився керівник львівської обласної міліції – ним став Віталій Максимов. Але й при Максимові підприємців далі розстрілювали.

29 листопада 2005 року в Брюховичах було розстріляно екс-голову Львівської обласної держадміністрації (і ради), голову спостережної ради корпорації “ЕкоЛан” Степана Сенчука. Вбивці не залишили Сенчуку шансу на життя – в нього впритул розрядили повний ріжок автомата. Якщо послухати офіційні виступи керівників міліції – вони докладали гігантські зусилля для того, щоб затримати вбивць. На Львівщині була оголошена операція з їх перехоплення. Однак навіть неприскіпливе вивчення хронології подій того часу показує, що дії ці були більше ефектними, аніж ефективними. За час, що пройшов від моменту вбивства Сенчука до моменту перекриття обласних доріг, вбивці цілком встигали змінити автомобіль і на середній швидкості 110 км/год (це швидкість, яка зовсім не привертає увагу водіїв і ДАІ на наших дорогах) переїхати, наприклад, у Тернопіль. Незважаючи на те, що взагалі Степан Сенчук був помітною політичною фіґурою, останнім часом його участь в політичному житті була не дуже помітною, на відміну від економічної діяльності. Напередодні загибелі Сенчук планував взяти участь у відновленні колись галузево найпотужнішого в СРСР “Львівсільмашу” – і якби ця нерухомість потрапила в його управління,– він став би помітним підприємцем не лише львівського, але й загальнонаціонального маштабу.

Приблизно в той же час у Львові сталось ще одне резонансне вбивство. 20 грудня 2005 року двоє зловмисників зупинили у вузькому проїзді автомобіль, в якому їхав начальник міського управління транспорту Ярослав Вовчак, кинули в салон запальну суміш і підпалили її. Внаслідок отриманих опіків Ярослав Вовчак через тиждень помер. Найбільш імовірною версією причин замаху є розподіл приватних маршрутів транспорту в місті – але вбивць не знайдено й досі.

Нарешті, за три тижні до вбивства Дацка невідомі заклали вибухівку під автомобіль директора найбільшого в Україні гуртового сільськогосподарського ринку “Шувар” Романа Федишина. Директор відбувся пораненнями ніг, бо був у момент вибуху поруч з автомобілем. Але загинула абсолютно стороння школярка, яка йшла на заняття у свій ліцей. Федишин є помітною особою у львівській політиці, депутатом міської ради двох останніх скликань, проте мотиви замаху скоріш за все економічні – “Шувар” протягом останніх кількох років став помітним явищем в економіці області й має тенденцію до нарощування торгових оборотів.

Чи можна розглядати версію про спробу перехоплення бізнесу Дацка і Федишина з-поза меж Львівщини? Як одну з робочих – так. Однак для для доказовості потрібно арґументувати кілька суттєвих точок у такій версії. Федишин і зараз заперечує, що йому пропонували продати бізнес, Дацко нікому не розповідав про таке перед загибеллю – це перша причина, чому така версія підвисає в повітрі. Врешті, можливо, нерозголошення такої інформації обумовлене “таємницею слідства”. Однак потрібно бачити також механізм перехоплення бізнесу. У випадку Богдана Дацка зараз підприємством керує його син, який і за життя батька показав себе вправним менеджером. У випадку Романа Федишина є кілька інших співзасновників ринку “Шувар”, і щоб перехопити управління підприємством, треба забрати їхні долі. Для того, щоб арґументовано говорити про спробу перехоплення бізнесу, слідству треба мати точки опертя у цій версії – а їх поки що не було озвучено навіть гіпотетично.

Набагато зрозумілішими є інші версії мотивів убивства: внутрішній поділ впливів всередині підприємств, а також боротьба і Дацка і Федишина за розширення бізнесу. Обоє розпочали нові та дуже амбітні проекти. ТзОВ “Галімпекс-Склодзеркальний завод” вклав великий капітал у будівництво “Техноцентру” на території колишнього військового летовища та містечка у Черлянах (Городоцький район Львівщини). Там виготовлятимуться не лише ялинкові прикраси, але й обладнання для дитячих ігрових майданчиків. У боротьбі за цей шматок землі Дацко обійшов чимало інших потенційних інвесторів. У свою чергу “Шувар” уже зараз повинен стати взірцем для організації цього виду бізнесу в Україні, на його прикладі розробляється законодавство щодо інвестування і кредитування сільськогосподарського гуртового ринку. Планується отримання доволі вигідних міжнародних кредитів для його розширення та прийняття пільгового вітчизняного законодавства. Тут Федишин також обійшов чимало конкурентів, та й перебрав на себе значну частину сільськогосподарського ринку.

Врешті, проблема не у версіях, а в розкритті злочинів. Поки що з розкриттям у львівських правоохоронців справа йде кепсько. У справі Сенчука було затримано одного підозрюваного, але вийшов ляпсус – протримавши його майже рік під арештом, слідство мусіло вибачитись і випустити. Справа повернута Генеральною Прокуратурою України у львівську прокуратуру на подальше розслідування. Про вбивства до 2004 року уже й забули. Дуже ймовірно, що з останніми резонансними злочинами на Львівщині станеться те ж саме. Причина не виключно у львівських правоохоронцях, а в загальнонаціональних обставинах. В судах, які стали такою незалежною гілкою влади, що подекуди залежать не від закону, а від гаманця учасників. У владі, яка політичну доцільність ставить вище від духу і букви закону. Коли зміняться ці обставини – можна сподіватись на зміну якості роботи правоохоронних органів.

Коли це буде? - Не питайте мене. Спитайте, коли розслідують справу отруєння Ющенка. Коли назвуть замовників убивства Ґонґадзе. Адже у цих справах відомо значно більше, ніж про вбивство Сенчука чи Дацка. Але мовчанка дозволяє припускати, що лише політична доцільність – чи політичні домовленості – стоять на дорозі завершення справ. Не можна збудувати правову Україну в одній окремо взятій Львівській області. Коли буде політична воля замінити політично-господарський базар “ти мені – я тобі” законом – багато що може змінитися в Україні. Але цього треба вимагати не від міліції.

P.S. Стаття була здана в редакцію до пресконференції Віталія Максимова щодо затримання виконавців замаху на Романа Федишина. Про це Ви можете дізнатись на Майдані тут: http://www.maidan.org.ua/static/narnewslviv/1164030657.html
а також тут: http://www.maidan.org.ua/static/narnewslviv/1164032853.html