МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

MAIDAN longa, politica brevis

11/23/2006 | Майдан-ІНФОРМ
Чим постає Майдан для української нації два роки після вибуху національного духу? Майдан як перехрестя перспектив та ілюзій? І все? Сьогодні казати про річницю (не дай Боже, роковини!) Майдану, напевно, й не варто. Врешті, якщо думати, що Майдан перетворився на стартовий Майданчик для Уряду Януковича після річного тайм-ауту, для інтеграції мафіозних кланів до найвищої державної політики, до вбивств представників правоохоронних служб, до цензури в засобах інформації, до підвищення цін на енергоресурси, до визнання українськомовних “узким слоем интеллигенции”, — то Майдану не відбулося. Але ні, це все — не Майдан!
Сьогодні до влади прийшли варвари, які не мають сил для оновлення України (імплантати совєтської системи міцно закріплено в їхніх сенсорних аналізаторах), а тому можуть хіба що в стані агонії сформувати “бюджет для своїх”, знизити повелінням могутньої руки ПДВ для “своїх” бізнесових корпорацій, “закрити” справу проти себе. Все це — ознаки часу вихолощування етики, визначення силових та економічних базисів для керівництва країною з метою розбудови України в хижацьких схемах. Адже іншого (європейського, національно-демократичного) варіанту ці політики просто не бачать. Єдиний вихід — залучитися підтримкою тоталітарної Росії і діяти в їхній спосіб. 18 листопада світом облетіла звістка про вбивство польового чеченського командира в Москві. Після чого ще порушили кримінальну справу. Можливо, в такий спосіб і в Україні потрібно чинити з недобитим “узкім слоєм” української інтелігенції, що дуже вже розперезався на недогоду новому уряду. Все це — не результат Майдану.
Щодо інтеґрації в бік Росії, то чітко зрозуміло: в такому складі Україну “наш брат” не прийме. Або Україна визнає залежність від Росії шляхом підписання кількох міжурядових угод — підстав для поступового входження в трансформований СССР (одвічна мрія Путіна та й прадавня мрія Лужкова щодо Криму). Росія за 15 років із совєтської моделі перейшла на модель авторитарно-тоталітарну з потужним первнем національно-російської політики, спрямованої на винищення масивним катком тих, хто не належить до “русской крови”. І тому-то навіть 7 Листопада в цій країні відзначати на офіційному рівні заборонено, щоб не було зайвих конфронтацій. Бачачи такі російські трансформації, “наші” політики вирішили попрацювати на себе, тримаючи за спиною привідчинені двері (тобто заготовлені паспорти російського або ще якогось громадянства!) для втечі.
Їм потрібний від України фінансовий зиск. Як, урешті, і попередникам. Тільки от масштаби не були такими тотальними. Але ж український світ, принаймні його частина, хотів приходу до влади регіоналів. Тепер секатори почали відтинати голови своїм винахідникам. Маємо переписану історію про злого джина, який відплачує за звільнення вбивством господаря.
Сьогодні функціонує той стратегічний проект “України”, що ніколи з Майданом і поряд не стояв. А тому все, що відбувається, це не крах Майдану, а крах політичних інституцій, криза свідомості тих, хто “дорвалися” до влади в час політичного плюралізму на не-національній основі. На українському просторі відбулися докорінні трансформації в час агонії капіталів та вільної можливості робити все “для українського народу”. Пінчук проводить меценатські оргії за участю президентів України з їхніми родинами. Ахметов організовує програми розвитку культури в стилі “вивчаймо Ахмєтову і Гулака-Артьомовського”! Але все це — не Майдан.
Майдан — це розуміння власної ідентичності, мови як системи кодових знаків, без яких ідентифікація в соціокультурному просторі неможлива. Майдан — це готовність діяти заради оновлення України від совєтського минулого, бандитських схем упровадження політики, це толерантність до тих, хто має інші погляди на Україну, хто опинився у трикутнику чуми внаслідок сторічної політики винищення української інтелігенції, депортації за совєтських часів; тих, хто потребує сильного державця для того, щоб не впасти в депресії, аномію. На жаль, Президент України не здатен відчути пульсацію думок та енергій в Україні, не здатен, де потрібно, сказати рішуче і ствердно. Він тільки простягає руки зі словами про “демократію”.
Неможлива демократія в антидемократичній системі, коли на рівні свідомості прописано схеми “експлуататор-жертва”. Доба миттєвого культурного оновлення не починається на просторі столітнього безкультур’я. Національні цінності (поступове впровадження проекту “Українська мова — мова українського світу”, визначення національних орієнтирів державної політики у сфері гуманітарній, економічній) — ось основа для доби Після-Майдану. Сьогодні бачимо проліферацію цих понять, коли уряд повниться ідеями впровадження російської мови, а українська перетворюється реально на мову із позначкою “другорядна”. Коли міністри відверто і цинічно виступають (звертаються до учасників Майдану) чужою мовою, — ось тоді потрібно згадувати Майдан і активно виступати проти свавілля. Разом ми сила. І єдиний, хто в цій системі кулуарної інквізиції може щось зробити, — це народ, здатний вимагати від гаранта Конституції збереження національної політики. А це збереження не в безкінечних прокламаціях про діяльність заради українського народу. Все інше хай залишиться для приватних розмов по молільнику між Віктором Андрійовичем і Віктором Федоровичем. Україні потрібна українська влада, що має інтеграційні можливості для входження в ЄС, СОТ. Без Майдану Віктора Андрійовича не було б як Президента України, а тому хай розказує про роль демократії хоча б Олександру Морозу. Україна постає там, де є українська національна ідентичність.
Національна ідентичність — це не дефенсивна практика захисту Шевченка (чи Ахматової) від манкуртів, а визнання і закріплення їх на символьному рівні як атрибутів українського (російського, якщо про Анну Ахматову) світу. Що ми маємо? У Великобританії в Національній бібліотеці — лише кілька позицій із Шевченком (між іншим, завдяки одній людині, Вірі Річ). І це — також провал української національної політики. Росія дбає про свої літературні коди, Україна не визнає вартості своєї літератури. Літературній коди не функціонують у суспільстві (натомість у тій самій Росії твори Достоєвського, Толстого — це символи, що ретранслюються від виступів політиків до обігравання в “Єралашах”). Хіба що президент може поодиноко згадати слова Григорія Сковороди, Ліни Костенко чи Івана Дзюби. Інших політиків українська література не обходить. І ми не чинимо опір системі цинізму та нищення культури. Авжеж, ми ж “узкий слой укрАинской интеллигенции”!
Хто ж тоді здійснив Майдан?


Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Національний університет
“Києво-Могилянська академія”,
журнал "Всесвіт"

Відповіді

  • 2006.11.25 | юля

    Re: MAIDAN longa, politica brevis

    Дуже добрий матеріал. Я на одному диханні прочитала і тепер маю дещо поміркувати...
  • 2006.11.25 | Стопудів

    мовне питання

    в принципі, якщо "майдан", то було б логічно longus.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua