МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Душа не вмирає

11/29/2006 | Володимир МАРТИНЮК
У Голодомору 1933-го було повторення - Голодомор 1947-го. Однак, попри масові смерті і повторення випадків людоїдства, він не досяг масштабу свого попередника. І причина була надзвичайно проста - майже на третій частині території України щоночі не було радянської влади. Забрати продукти в озброєних селян Західної України можна було лишень після запеклого бою. І ті ж самі селяни того року віддавали ці продукти, часто зовсім безплатно, численним прохачам та міняйлам, які прибували зі Східної України. У 1947-му році ми відчули ту силу, яку дає національна єдність та повага до традицій.

У суботу, 25 листопада, в Україні вже вдруге на загальнонаціональному рівні вшановували пам'ять жертв Голодомору та політичних репресій. Згідно з указом Президента Ющенка, це вшановування проводиться в останній тиждень листопада. Саме в листопаді 1932 року найвище керівництво СРСР остаточно винесло смертний вирок мільйонам українських селян і в Україні, і за її межами та прийняло жорстоке рішення про вилучення в українських селян всього їстивного. Це було лицемірно назване «посиленням хлібозаготівлі». Насправді, це було рішення про вилучення всіх їстивних запасів та продуктів у тих районах, мешканці яких прирікалися на страшну голодну смерть. Повна конфіскація зерна, навіть посівного насіння, свідчила лише про одне - радянська влада навіть не збиралася щось засівати з цими людьми. Мешканці всіх без винятку кліматичних зон України, українськомовні селяни та козаки Росії, Поволжя, Казахстану і Сибіру, згідно з рішенням ЦК ВКП(б) СРСР, повинні були померти протягом зими та весни 1933 року.

І документи, й уцілілі свідки в один голос твердять - реґіони і навіть окремі села вибиралися для голодної смерті суто за національною ознакою. Ніхто не може вказати суто російські реґіони чи принаймні хоча б окремі російські села, які вимерли того року від голоду, навіть тоді, коли це суцільно ставалося у сусідніх неросійськомовних селах та районах. Окрім українців та українськомовних козаків Росії, жертвами штучного голодомору стали ще декілька тюркських народів, з яких найвідомішими є трагедії казахів та якутів.

Голод як засіб досягнення політичного панування був освоєний більшовиками зразу ж після їхнього перевороту у 1917 році. Вони дуже швидко зрозуміли, що, оточивши великі російські міста озброєними постами і конфісковуючи під виглядом «боротьби із спекулянтами» всі харчі, які туди завозилися, можна вхопити жителів цих міст «кістлявою рукою за горло». Потім вже було справою політичної технології: хочеш їсти - підтримуй більшовиків, працюй за півдарма на заводах або проливай свою кров у Червоній армії. Потім більшовики спровокували великий голод у 1921 році, який, на думку дослідників, також не був природним, і досяг найбільшого розмаху у реґіонах, нелояльних до московського більшовицького керівництва.

Вбивалися тіла, аби вбити душу
Зауважу, що сам голод не був головною метою більшовиків - він був лише засобом. А метою було знищення вільнолюбства, особистої гордості, паплюження духовних цінностей у тих, проти кого застосовувався «терор голодом», довічна кабала і ламання здатності опиратися більшовицькому насиллю. Голод 1921-го року був використаний більшовиками і особисто Лєніним для того, аби знищити незалежну від них форму самовираження та співіснування людей - християнську Церкву. Голод 1933-го року мав на меті вже знищення нації як форми самоорганізації та співіснування окремих людських осіб. Це була в першу чергу нація українська.

У 1933-му році голод як засіб політичного терору і розправи був використаний не вперше. Однак того року вперше більшовики розпочали війну «на знищення» саме за національною ознакою. Хоча вони й тоді намагалися представити це як конфлікт «класовий», однак до списку ворогів московських правителів був внесений вже не «окремий контрреволюційний прошарок», а другий за чисельністю народ СРСР. Нинішні адвокати тодішніх кремлівських стерв'ятників з усіх сил намагаються переконати нас у тому, що страхіття того року не були ні геноцидом, ні етноцидом, оскільки знищувалися, мовляв, лише ті українці, які не встигли на той час переселитися у міста. Однак тоді саме село було життєвим та духовним центром української нації, саме з села приходили до міст українські інтелігенти та суспільні діячі, саме там черпали силу та натхнення борці за українську національну ідею, за створення незалежної Української держави.

Власне, Голодомор 1933-го року можна вважати тим рубежем, після якого були втрачені всі ілюзії стосовно російсько-імперської суті більшовизму. Адже тоді ніщо не загрожувало ідеї побудови так званого соціалізму на території колишньої Російської імперії. Ніщо, крім вигнання із складу ЦК ВКП(б) Сталіна, Молотова та до них подібних, і заміни їх якоюсь більш «успішною командою», наприклад, командою українського більшовика Скрипника, члени якої на відміну від тодішніх «мешканців» московського Кремля, демонструвала себе на той час набагато вправнішими господарниками та будівниками військово-промислового комплексу.

Але Скрипник не соромився того, що він є українцем, і навіть успішно використовував національні симпатії українців для посилення свого впливу і своєї влади на теренах тодішнього СРСР. За рік до трагічних подій 1932-1933 років харківському комуністичному уряду України вдалося провести рішення про впровадження навчання українською мовою у школах та навчальних закладах вищого рівня за межами України. Саме тоді відкрилися пам'ятні багатьом українські школи та технікуми на Кубані, Північному Кавказі, Поволжі, Південному Уралі, Казахстані, Алтаї, Забайкаллі та Приморському краї РРФСР. Очевидно, що тодішня російська «еліта» сприйняла це ледь чи не як російську національну трагедію. Пристрасті нагнітала випущена наприкінці 20-х років книжечка-довідник для систем політпросвіти, де наводилася кількість українців на території СРСР, що перевищувала кількість росіян. Деякі дослідники пишуть нині, що це була звичайна друкарська помилка - мовляв, замість 31 млн. українців написали 81 мільйон. Однак для кожного, хто мав можливість подорожувати просторами тодішнього СРСР, це виглядало абсолютно відповідним тодішній дійсності - українці та «українсько-співаючі» виявилися надзвичайно економічно успішними як вільні селяни та дрібні ремісники. Вони, на відміну від «великоруського пролетаріату», додержувалися сімейних цінностей та народних традицій, що виливалося у завидному для росіян рівні народжуваності.


Хто відповідальний за злочин?

Будь-яке рішення, навіть таких тоталітарних режимів, яким був режим московських більшовиків у 20-30-х роках минулого століття, не приймається спонтанно, не народжується з вакууму, а виникає в результаті якого б то не було, але обговорення та вироблення якоїсь «громадської думки». Очевидно, що у 1932 році ця московська «громадська думка» підштовхувала призвичаєним до насильства та смертовбивства кремлівських лідерів ідею нищення українців як нації. Очевидно, що Сталін, Молотов та подібні до них вхопилися за цю ідею з великим задоволенням. Причина варварської конфіскації отар овець у казахів та оленячих стад у якутів була та сама, що й причина вигрібання зерна з комор українських селян - їх також віднесли до «політично неблагодійних» народів.
Загальну увагу привертає вже навіть не сам факт страхітливого злочину, який стався у 1932-1933 роках, а істерично-вперте намагання заперечити якщо не сам факт Голодомору, то принаймні применшити його значення, знівелювати ті чи інші аспекти навмисності у його творенні та реалізації. Очевидно, що згідно із загальноприйнятою практикою міжнародного права відповідальним за злочини проти людства, які тоді діялися, повинна бути держава-правонаступник СРСР. Таким правонаступником оголосила себе теперішня Російська Федерація. Тому ще десь можна спробувати логічно витлумачити намагання російських політиків заперечити Голодомор повністю чи хоча б у найнеприємніших для теперішньої Росії аспектах.
Однак дуже бридко спостерігати за намаганнями деяких наших співвітчизників робити те саме. Нема для цього іншого пояснення, аніж констатація того, що ці люди напевно вважають себе, або своїх батьків чи дідів причетними до цих злочинів, і намагаються отаким чином відбілити їх та й себе заодно.

Лінія фронту пролягає по могилах загиблих
Але є ще й інша причина того, що чимала кількість наших «співвітчизників» дуже завзято намагається заперечити Голодомор, применшити його масштаби, приховати його рукотворність та конкретне антиукраїнське спрямування. Вони прагнуть зберегти «досягнення» Голодомору, зафіксувати його нелюдські «результати». Таким «досягненням» вони вважають, зокрема, ледь чи не всмоктаний з молоком матерів, страх багатьох наших співгромадян перед власним українством, особливо у народжених у Центрі, Сході та Півдні України. Цей тваринний страх, перемішаний з потужним комплексом незрозумілої вини, змушує їх покірно слухатися різноманітних «представників» вже неіснуючого СРСР в українському політикумі - таких, як представники КПУ, послідовники Вітренко чи діячі Партії реґіонів. На жаль, поки що шаманські заклинання українофобів отримують серед частини українців майже такий відгук, як і звертання до почуття національної гордості та обов'язку інших українців, позбавлених цього комплексу «голодоморного шоку». Цей страх змушує їх сторонитися свого походження і своєї сутності, прирікає на вторинність та другорядність порівняно із «справжніми росіянами», заохочує позбуватися своєї мови та залишків традиційної моралі і культури.

У деяких особливо пристрасних послідовників Наталі Вітренко так і хочеться запитати: «А за рахунок чого вижили Ваші родичі у 1933-му році?» Питання це зовсім риторичне - навіть мешканці міст, яких не торкнувся Голодомор 1933-го року, відчувають зрозумілу вину перед тими, кому вони не змогли чи не захотіли тоді допомогти. Що вже говорити про різноманітних сільських «активістів», присланих з міста «двадцяти п'яти тисячників», чи й просто переселених пізніше у спустошені села «інтернаціоналістів» з Росії та Білорусії. Адже ті люди колись також повинні були відчувати муки совісті і каятися за мимовільну причетність до страхітливих злочинів. Аби позбавити народ від таких рефлексій, більшовизм попередньо знищив Церкви та принизив священиків. Було розстріляно або ув'язнено кожного, хто міг би вчинити збройний чи навіть словесний опір. Однак виявилося, що знищити душу народу набагато важче, аніж знищити життя мільйонів його представників. Тому у Голодомору 1933-го було повторення - Голодомор 1947-го. Однак, попри масові смерті і повторення випадків людоїдства, він не досяг масштабу свого попередника. І причина була надзвичайно проста - майже на третій частині території України щоночі не було радянської влади. Забрати продукти в озброєних селян Західної України можна було лишень після запеклого бою. І ті ж самі селяни віддавали ці самі продукти, часто зовсім безплатно, численним прохачам та міняйлам, які прибували зі Східної України в надії врятуватися від голоду самим, а можливо ще й привезти щось своїм помираючим родичам та дітям. Віддавали, тому що поруч були священики, ще не були закриті Церкви, де щотижня мовилося про християнський обов'язок любові та милосердя до ближнього.
Українці у 1947-му році отримали перший урок сили, яку дає національна єдність та дотримання тисячолітніх народних і церковних традицій.

У суботу у Києві на велелюдному вічі, Президент Віктор Ющенко вимагав, аби Верховна Рада визнала факт Голодомору геноцидом та проголосувала за відповідний Закон. Щось таке вже зробили парламенти десятьох країн. Можна дуже багато в чому дорікати Президентові Ющенку щодо керування ним державою чи поступкам антидемократичним та антиукраїнським силам. Однак якщо йому все таки вдасться пробудити національну пам'ять у мільйонів наших співвітчизників, як це він намагається зробити стосовно справи українських Голодоморів, то це стане його очевидним досягненням.


Володимир МАРТИНЮК

Фотографії з акції на Софіївській та Михайлівській площах.
http://maidan.org.ua/gallery/album38


Фотоколлаж жителя Криму, якого обурили висловлювання лідера українських комуністів Петра Симоненка, в яких заперечується Голодомр, політичні репресії та депортації громадян України. У 1933 році багато кримських татар також загинули внаслідок штучного голоду.
http://maidan.org.ua/n/foto/1164817582

Відповіді

  • 2006.11.29 | сябр

    Душа не вмирає. Но зачем притягивать за уши очевидные нелепицы?

    Вполне согласен с основной мыслью статьи. Но зачем повторять очевидную нелепицу о 81 млн. украинцев в 1926 г? кРОМЕ УПОМЯНУТОЙ политброшюрки, ни один из серьезных исследователей, ни Кубийович, ни другие не подтверждают эту цифру. Использование непроверенных фактов дискредитирует правильную идею, дает повод украинофобам объявить и сам Голодомор такой же выдумкой. Кроме того, явно читаемая между строк мысль о неполноценности русских, которые якобы проигрывали украинцам демографическое соревнование вследствие своей лени, алкоголизма и забвения традиционных ценностей, мягко говоря, является весьма спорной и переводит обсуждение этой важной и трагической темы-Голодомора -в русло традиционных огульных обвинений по линиии "хохлы-жлобы и приспособленцы"и "русские-лентяи и алкоголики". Подобные популистские идейки приятны, поскольку позволяют ощутить свое превосходство над другими. К сожалению, следует признать, что Голодомор не только был геноцидом украинского народа, но и осуществлялся в основном руками украинцев - односельчан своих жертв. Подобное не новинка в мировой истории - вспомним хотя бы Пол Пота в Кампучии!
  • 2006.11.30 | BIO

    Душа не вмирає - ії віддають...

    Вочевидь "кістлява рука" має наміри вхопити вже у 2007 році
    за горло мільони трохи підбадьорених відносним достатком -
    дії влади не зрадили своїх принципів, тепер знов слово (а
    краще дія) за піддослідним народом.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua