12 січня – День українського політв'язня
01/12/2007 | Василь Овсієнко
12 січня – День українського політв'язня
Нещодавно віце-прем`єр з гуманітарних питань Дмитрій Табачник ошелешив українське суспільство цинічною фразою: „Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем”. Доктор історичних наук, автор двох дисертацій про репресії в Україні в 20–40-х роках не може не знати, де тоді поділася українська інтеліґенція і хто працював у ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Мав би знати й про долю ближчої за часом української інтеліґенції, шістдесятників. Зараз справляємо Різдвяних Василів – поминаємо Стуса, який загинув у концтаборі 47-ми років, Симоненка, якого побили міліціонери і він помер 28-ми років, Чумака, розстріляного у 18 років. Наведу лише один приклад: з того, що написав в останні 5 років свого життя вдруге ув`язнений 1980 Василь Стус, збереглося лише 45 листів до рідні та 16 дрібно списаних клаптів, які тепер публікуються під назвою «З таборового зошита». Про долю збірки віршів «Птах душі», де мало бути до 300 віршів і стільки ж перекладів, російська влада відповідає вдові та синові, що з ліквідацією табору всі папери знищені. Я читав цю збірку в лютому-березні 1984 року, коли сидів зі Стусом в одній камері, але через тяжкий фізичний свій стан не спромігся вивчити жодного з написаних верлібром віршів. Досі картаю себе за це. «Творчість Василя Стуса – дерево з обрубаною вершиною», – каже Михайлина Коцюбинська. Це ще один злочин російського імперіялізму проти української культури. Тим часом Леонід Бородін, останній співкамерник В.Стуса, а нині головний редактор журналу «Москва», опублікував усе, що написав у неволі. Чому б тепер віце-прем`єрові на державному рівні не звернутися до російських властей, щоб старанніше пошукали рукопис Стуса? Хай спитають пермських кагебітів Афанасова, Ченцова, Васілєнкова. Хай сам спитає Василя Івановича Ільківа, який ще недавно працював в СБУ. Хай пообіцяє велику винагороду тому, хто, може, не спалив рукопис, а приберіг його до ліпших часів. Адже такі випадки траплялися. Наприклад, один кагебіст спалив тільки перших 25 сторінок спогадів Бориса Антоненка-Давидовича, а решту згодом продав родині за 1000 доларів. Але пан віце-прем`єр зацікавлений не у зміцненні конкурентоспроможності української культури у позвах з рідною йому російською, а якраз навпаки, в подальшому ослабленні її. Він, наприклад, вважає непотрібним дублювати фільми українською мовою, бо це, бачте, економічно невигідно.
З цієї нагоди саме в ці дні годиться згадати, що 35 років тому, 12 січня 1972 року, в Україні здійнялася була нова хвиля арештів української інтеліґенції. За ґратами тоді опинилися лідери шістдесятництва Іван Світличний, Євген Сверстюк, В`ячеслав Чорновіл; цього ж дня були заарештовані Василь Стус, Зіновій Антонюк, Данило Шумук, Іван Коваленко, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Олесь Сергієнко, згодом Іван Дзюба, Надія Світлична, Семен Ґлузман, Василь Лісовий, Євген Пронюк, Валерій Марченко – в Києві; у Галичині Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий, Стефанія Шабатура, Зорян Попадюк, Василь Романюк, Богдан Ребрик, Оксана Попович, Ірина Сеник, Василь Долішній, група Володимира Мармуса; у Харкові Анатолій Здоровий, Ігор Кравців; в Умані Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз; у Черкасах Василь Захарченко; ще в кінці 1971 в Одесі були заарештовані Ніна Строката, Олекса Різників... Список сягнув сотні осіб. За цим стояли сотні обшуків; тисячі людей були стероризовані допитами.
Це не були ані підпільники, ані якимось чином організаційно пов'язані між собою люди. Вони діяли на основі міжособистих контактів. Та коли докупи сходиться так багато таких розумних, талановитих, добрих, славних людей – то щось із цього мало бути, сказав якось Євген Сверстюк. Після десятиліть сатанинської селекції – фізичного і морального винищення всього найкращого, що було в українському народі – поява цього покоління видається майже дивом. Уже фактично існувала інфраструктура виготовлення та розповсюдження позацензурної літератури – самвидаву, особливо з появою 1970 року машинописного журналу "Український вісник" (його редагував В’ячеслав Чорновіл). У самвидаві переважно не ставилось питання про зміну ладу. Але, діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновлювали суму соціяльно-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. У цьому середовищі панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Воно об'єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи. Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала – відроджувалась Особистість. "Ти знаєш, що ти – людина?" – спитав Василь Симоненко ще не початку 60-х. Культурницькі вимоги Особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище було основною причиною нищення української культурної самобутності. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: "Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ". Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти непересічних особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно-визвольний рух. Це розуміла й колоніальна влада – з цієї точки зору удару по шістдесятниках вона завдала дуже вчасно.
Український самвидав перетинав кордони. Він звучав по радіо "Свобода", виходив іншими мовами. Він розхитував російську імперію, яка вже не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися в процес "відпруження". Тому ЦК КПРС 28 червня 1971 року ухвалив таємну постанову „Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів”, а Політбюро ЦК КПРС 30 грудня постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху було розіграно окремий, "шпигунський детектив". 4 січня 1972 року на кордоні в Чопі було затримано громадянина Бельгії туриста Ярослава Добоша, члена "Спілки Української Молоді". Він після належної "обробки" показав, що зустрічався у Львові та Києві і "обмінявся інформацією" з кількома шістдесятниками. Примітивна авантюра зі "шпигунськими" пристрастями закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після чого його видворили за межі СРСР. У Бельгії на першій же прес-конференції для західних журналістів Добош заявив, що свідчення в Києві він дав під примусом, і відмовився від них. Проте “справа Добоша” виконала свою роль і поклала початок “ґенеральному погрому” 1972-73 рр.
Нікому з заарештованих не інкримінувати "зради батьківщини", тільки "антирадянську агітацію і пропаганду" (ст. 62 КК УРСР). Але майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець – 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання – й етаповані за межі Батьківщини – в Мордовію та Пермську область Росії, потім у Сибір та в Казахстан. Найупертіші були запроторені у психіятрички.
Суспільна атмосфера після арештів 1972 року була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів присікалися щонайжорстокіше. Заява блискучого перекладача іноземної літератури Миколи Лукаша, що він готовий сидіти замість Івана Дзюби, обернулася йому фактичним домашнім арештом і забороною публікуватися. 5 липня 1972 року філософ Василь Лісовий відніс у ЦК КПУ свій “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”, який закінчувався так: “Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” — це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене також заарештувати і судити”. Його «прохання» було задовільне наступного дня…
Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х – задушеним. Хто хотів вижити – мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Василь Захарченко), інші – криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних "українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок", вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у "внутрішню еміґрацію" (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або й справді еміґрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан).
Фізично розгромивши шістдесятників, Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів, політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства. Ще одне таке покоління – і рятувати Україну вже не було б кому і для кого...
Назагал же покоління шістдесятників не осоромило свого козацького роду. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними. Тут слід віддати належне КГБ: воно добирало в табори – на цю новітню Січ Запорозьку – високоякісні кадри. Шістдесятники продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи й там самвидав, борючись за статус політв'язня, захищаючи свою честь – а отже й гідність цілої нації. Зокрема, з ініціятиви "зеківського ґенерала" Вячеслава Чорновола вони з 1975 року починаючи відзначали 12 січня – День українського політв'язня – голодівками і протестами. Їх підтримало старше покоління – повстанці, які чесно досиджували 25-літні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців.
Шістдесятники заслужили моральної підтримки демократичного світу. Через них світ довідався про Україну, яка бореться, – і став їй допомагати. Світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами. Незалежність не впала нам з Неба. Це шістдесятники, а через 5 років після їх арешту Українська Гельсінкська Група, поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СССР і демократичного Заходу – і разом з ним подолали Імперію Зла, здобули свободу і незалежність. Ще 1981 року відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив: а...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше".
Ці останні слова стосуються Тебе, молодий сучаснику. Чи скористаєшся Ти здобутою свободою, чи готовий Ти прийняти естафету особистого прямостояння і самонаповнення України українським змістом? Бо нинішня влада, зокрема, в особі віце-прем`єра Табачника, пропонує Тобі жити в Україні – але без України...
Ще нагадаю молодим людям, що ввечері 11 січня 1981 члени Київського демократичного клубу Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко, яким було тоді трохи за 20 років, розклеїли в Києві кілька екземплярів листівки: “Співвітчизники! 12 січня — День українських політв’язнів. Підтримаймо їх!”. Усі були затримані поблизу ст. метро «Більшовик», четверо перших ув’язнені на три роки.
Тепер за українство «ніхто не поведе тебе в кайданах» (Т.Шевченко). Але я вийду на вулицю – і не бачу, не чую українців. Почуваюся, що я в Києві – національна меншина. І так буде, доки Ти не станеш поводитися як українець.
Василь Овсієнко, лауреат премії імені В.Стуса
Нещодавно віце-прем`єр з гуманітарних питань Дмитрій Табачник ошелешив українське суспільство цинічною фразою: „Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем”. Доктор історичних наук, автор двох дисертацій про репресії в Україні в 20–40-х роках не може не знати, де тоді поділася українська інтеліґенція і хто працював у ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Мав би знати й про долю ближчої за часом української інтеліґенції, шістдесятників. Зараз справляємо Різдвяних Василів – поминаємо Стуса, який загинув у концтаборі 47-ми років, Симоненка, якого побили міліціонери і він помер 28-ми років, Чумака, розстріляного у 18 років. Наведу лише один приклад: з того, що написав в останні 5 років свого життя вдруге ув`язнений 1980 Василь Стус, збереглося лише 45 листів до рідні та 16 дрібно списаних клаптів, які тепер публікуються під назвою «З таборового зошита». Про долю збірки віршів «Птах душі», де мало бути до 300 віршів і стільки ж перекладів, російська влада відповідає вдові та синові, що з ліквідацією табору всі папери знищені. Я читав цю збірку в лютому-березні 1984 року, коли сидів зі Стусом в одній камері, але через тяжкий фізичний свій стан не спромігся вивчити жодного з написаних верлібром віршів. Досі картаю себе за це. «Творчість Василя Стуса – дерево з обрубаною вершиною», – каже Михайлина Коцюбинська. Це ще один злочин російського імперіялізму проти української культури. Тим часом Леонід Бородін, останній співкамерник В.Стуса, а нині головний редактор журналу «Москва», опублікував усе, що написав у неволі. Чому б тепер віце-прем`єрові на державному рівні не звернутися до російських властей, щоб старанніше пошукали рукопис Стуса? Хай спитають пермських кагебітів Афанасова, Ченцова, Васілєнкова. Хай сам спитає Василя Івановича Ільківа, який ще недавно працював в СБУ. Хай пообіцяє велику винагороду тому, хто, може, не спалив рукопис, а приберіг його до ліпших часів. Адже такі випадки траплялися. Наприклад, один кагебіст спалив тільки перших 25 сторінок спогадів Бориса Антоненка-Давидовича, а решту згодом продав родині за 1000 доларів. Але пан віце-прем`єр зацікавлений не у зміцненні конкурентоспроможності української культури у позвах з рідною йому російською, а якраз навпаки, в подальшому ослабленні її. Він, наприклад, вважає непотрібним дублювати фільми українською мовою, бо це, бачте, економічно невигідно.
З цієї нагоди саме в ці дні годиться згадати, що 35 років тому, 12 січня 1972 року, в Україні здійнялася була нова хвиля арештів української інтеліґенції. За ґратами тоді опинилися лідери шістдесятництва Іван Світличний, Євген Сверстюк, В`ячеслав Чорновіл; цього ж дня були заарештовані Василь Стус, Зіновій Антонюк, Данило Шумук, Іван Коваленко, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Олесь Сергієнко, згодом Іван Дзюба, Надія Світлична, Семен Ґлузман, Василь Лісовий, Євген Пронюк, Валерій Марченко – в Києві; у Галичині Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий, Стефанія Шабатура, Зорян Попадюк, Василь Романюк, Богдан Ребрик, Оксана Попович, Ірина Сеник, Василь Долішній, група Володимира Мармуса; у Харкові Анатолій Здоровий, Ігор Кравців; в Умані Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз; у Черкасах Василь Захарченко; ще в кінці 1971 в Одесі були заарештовані Ніна Строката, Олекса Різників... Список сягнув сотні осіб. За цим стояли сотні обшуків; тисячі людей були стероризовані допитами.
Це не були ані підпільники, ані якимось чином організаційно пов'язані між собою люди. Вони діяли на основі міжособистих контактів. Та коли докупи сходиться так багато таких розумних, талановитих, добрих, славних людей – то щось із цього мало бути, сказав якось Євген Сверстюк. Після десятиліть сатанинської селекції – фізичного і морального винищення всього найкращого, що було в українському народі – поява цього покоління видається майже дивом. Уже фактично існувала інфраструктура виготовлення та розповсюдження позацензурної літератури – самвидаву, особливо з появою 1970 року машинописного журналу "Український вісник" (його редагував В’ячеслав Чорновіл). У самвидаві переважно не ставилось питання про зміну ладу. Але, діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновлювали суму соціяльно-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. У цьому середовищі панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Воно об'єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи. Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала – відроджувалась Особистість. "Ти знаєш, що ти – людина?" – спитав Василь Симоненко ще не початку 60-х. Культурницькі вимоги Особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище було основною причиною нищення української культурної самобутності. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: "Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ". Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти непересічних особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно-визвольний рух. Це розуміла й колоніальна влада – з цієї точки зору удару по шістдесятниках вона завдала дуже вчасно.
Український самвидав перетинав кордони. Він звучав по радіо "Свобода", виходив іншими мовами. Він розхитував російську імперію, яка вже не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися в процес "відпруження". Тому ЦК КПРС 28 червня 1971 року ухвалив таємну постанову „Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів”, а Політбюро ЦК КПРС 30 грудня постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху було розіграно окремий, "шпигунський детектив". 4 січня 1972 року на кордоні в Чопі було затримано громадянина Бельгії туриста Ярослава Добоша, члена "Спілки Української Молоді". Він після належної "обробки" показав, що зустрічався у Львові та Києві і "обмінявся інформацією" з кількома шістдесятниками. Примітивна авантюра зі "шпигунськими" пристрастями закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після чого його видворили за межі СРСР. У Бельгії на першій же прес-конференції для західних журналістів Добош заявив, що свідчення в Києві він дав під примусом, і відмовився від них. Проте “справа Добоша” виконала свою роль і поклала початок “ґенеральному погрому” 1972-73 рр.
Нікому з заарештованих не інкримінувати "зради батьківщини", тільки "антирадянську агітацію і пропаганду" (ст. 62 КК УРСР). Але майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець – 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання – й етаповані за межі Батьківщини – в Мордовію та Пермську область Росії, потім у Сибір та в Казахстан. Найупертіші були запроторені у психіятрички.
Суспільна атмосфера після арештів 1972 року була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів присікалися щонайжорстокіше. Заява блискучого перекладача іноземної літератури Миколи Лукаша, що він готовий сидіти замість Івана Дзюби, обернулася йому фактичним домашнім арештом і забороною публікуватися. 5 липня 1972 року філософ Василь Лісовий відніс у ЦК КПУ свій “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”, який закінчувався так: “Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” — це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене також заарештувати і судити”. Його «прохання» було задовільне наступного дня…
Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х – задушеним. Хто хотів вижити – мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Василь Захарченко), інші – криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних "українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок", вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у "внутрішню еміґрацію" (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або й справді еміґрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан).
Фізично розгромивши шістдесятників, Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів, політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства. Ще одне таке покоління – і рятувати Україну вже не було б кому і для кого...
Назагал же покоління шістдесятників не осоромило свого козацького роду. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними. Тут слід віддати належне КГБ: воно добирало в табори – на цю новітню Січ Запорозьку – високоякісні кадри. Шістдесятники продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи й там самвидав, борючись за статус політв'язня, захищаючи свою честь – а отже й гідність цілої нації. Зокрема, з ініціятиви "зеківського ґенерала" Вячеслава Чорновола вони з 1975 року починаючи відзначали 12 січня – День українського політв'язня – голодівками і протестами. Їх підтримало старше покоління – повстанці, які чесно досиджували 25-літні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців.
Шістдесятники заслужили моральної підтримки демократичного світу. Через них світ довідався про Україну, яка бореться, – і став їй допомагати. Світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами. Незалежність не впала нам з Неба. Це шістдесятники, а через 5 років після їх арешту Українська Гельсінкська Група, поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СССР і демократичного Заходу – і разом з ним подолали Імперію Зла, здобули свободу і незалежність. Ще 1981 року відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив: а...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше".
Ці останні слова стосуються Тебе, молодий сучаснику. Чи скористаєшся Ти здобутою свободою, чи готовий Ти прийняти естафету особистого прямостояння і самонаповнення України українським змістом? Бо нинішня влада, зокрема, в особі віце-прем`єра Табачника, пропонує Тобі жити в Україні – але без України...
Ще нагадаю молодим людям, що ввечері 11 січня 1981 члени Київського демократичного клубу Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко, яким було тоді трохи за 20 років, розклеїли в Києві кілька екземплярів листівки: “Співвітчизники! 12 січня — День українських політв’язнів. Підтримаймо їх!”. Усі були затримані поблизу ст. метро «Більшовик», четверо перших ув’язнені на три роки.
Тепер за українство «ніхто не поведе тебе в кайданах» (Т.Шевченко). Але я вийду на вулицю – і не бачу, не чую українців. Почуваюся, що я в Києві – національна меншина. І так буде, доки Ти не станеш поводитися як українець.
Василь Овсієнко, лауреат премії імені В.Стуса