МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Пішаки у чужій грі

03/03/2007 | Світослав Марків
Пішаки у чужій грі
або український погляд на ідею із варшавським пам’ятником

Два роки тому у Києві відбулася знакова прес-конференція, яка має пряме відношення до нинішнього дня. Там тодішньому міністрові культури Польщі Вальдемарові Домбровському у контексті існування у Вроцлаві пам’ятника спорудженого з ініціативи „кресовиків”, який ображає українську національну гідність, було поставлено запитання: Як би він прокоментував ситуацію, коли б хтось в Україні в одному із міст задумав поставити пам’ятник з аналогічним до вроцлавського написом — українським громадянам, які загинули від розбоїв Армії Крайової?

І хоч, як свого часу говорив перший президент України Леонід Кравчук, не буває дурних запитань, проте часто бувають дурні відповіді, на поставлену проблему польський урядовець відповідав дуже емоційною, засвідчивши декілька доволі прикрих нюансів.

„Ми можемо розмовляти такою мовою, — почав свою відповідь на це запитання міністр Домбровський, — однак навіщо”?

Нині питання „навіщо” у зовсім іншому плані ставлять українці, котрих шокував намір поставити у центрі Варшави „якомога жахливіший” антиукраїнський пам’ятник. Українська преса вже називала цей намір деревом розбрату та антиукраїнським виявом.

Попри спокій польської сторони, що подібні наміри ані разу не були реалізовані, в Україні не поділяють того спокою. Саме винесення ідеї та ще й з відповідним коментарем його автора викликає тривогу, що мислення, яке було причиною стількох нещасть, ще присутнє у польському житті.

В Україні не бажають загострення українсько-польських взаємин, бо розуміють хто штовхає до протистояння обидва народи. Розуміють також, до яких наслідків може привести протистояння двох найбільших народів у центрі Європи. Віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович наголошує, що ідея з пам’ятником у Варшаві виникла не стільки з відчуття історичної правди, як через потребу розпалити нове вогнище конфронтації. Тим паче, що економічні проблеми в обох країнах можуть дуже легко підштовхнути певні середовища (вони є у Польщі, і в Україні) до пошуків крайнього винного.

Нині в Україні, як виникає із розмов з простими людьми, вони підходять до межі терпіння. Так само про межу терпіння часто говориться і у Польщі. Для одних це пов’язане лише з економікою. Для інших – це пов’язане з неповагою до України, яку демонструє скажімо росіянин Лужков чи ініціатори пам’ятника у Варшаві.

Отже, ніхто не застрахований, що можуть знайтися щедрі „меценати”, які підтримають ідею побудови в Україні пам’ятників— жертвам банд Армії Крайової. А що буде далі?

У такому плані два роки тому ставилося запитання на прес-конференції вже згаданому міністрові Домбровському. У такому плані ставить його нині й один з провідних українських гуманістів, у минулому політв’язень М. Маринович: „Нехай ці люди (ініціатори антукраїнських пам’ятників у Польщі) не дивуються, якщо у відповідь в Україні почнуть ставити пам’ятники жертвам Армії Крайової.

Це аж ніяк не означає, що і журналісти, які ставили питання міністрові Домбровському і М. Маринович схиляються до подібної ідеї. Вони одноголосно закликають шукати порозуміння та будувати спільне майбутнє. „У мене виникає враження, що Польща хоче думати про майбутнє так само, як і Україна. Тому сподіваюся, що поляки знайдуть у собі сили не допустити появи таких неоднозначних пам’ятників”, — висловлює надію віце-ректор УКУ.
Проте, коли взяти до уваги позицію з цього питання знакової у Польщі постаті, якою є Гжегож Мотика, то требу сумніватися чи ця надія має під собою дуже твердий ґрунт.

Тим паче, що у цій „грі” є і інші дуже сильні „гравці”, які стоять у тіні. І не так вже складно вирахувати їх. Як не парадоксально, але союзниками польських кресовиків у питанні „видкриття правди” про УПА є комуністи України. Вони у своїх „доводах” та дискусіях, які точаться в Україні з приводу подій другої світової війни дуже часто посилаються на аргументи польських кресових організацій.

Зовсім не здивуюся, якщо з їх боку прозвучить ідея підтримки варшавського пам’ятника. Адже ж нині у тверезо мислячих людей не викликає сумніву, що в Україні, в українській політиці ця сила виконує роль п’ятої колони Російської Федерації.

Тому не дивно, що окремі її функціонери нагнітають в Україні психоз громадської війни. А їх хлібодавці й замовники зроблять все, щоб від України відвернути її друзів, до кола яких нині належить Польща.
Оскільки це важко зробити за допомогою дипломатичних механізмів, а також не дали очікуваного результату економічні блокади, то зачіпаються найбільш вразливі струни українсько-польських взаємин. Хоч українські дипломати одним з головних завдань на найближчий час закладають ідею створення середовища безпеки і стабільності навколо України (промовистим фактом є те, що з Росією його ще не створено!) проте недруги України не позбулися ідеї дискредитувати її у світі, поставити її у світлі непередбачуваного партнера. У першу чергу посіяти напруження у взаєминах з поляками.

А щоб такі дії виглядали якомога більше правдоподібно й „природно”, то підбираються найбільш зручні ситуації та дати. Тим разом вибране 60-річчя операції „Вісла” — депортації українців в 1947 році.

Мені важко погодитися з головою „Надсяння” Володимиром Середою, що підняття ідеї пам’ятника у Варшаві, це „черговий рецидив українофобії, клінічна справа”. Правда, це спроба „чимось” компенсувати 60-річчя операції “Вісла”, якій, за словами В. Середи, немає що протиставити. Це цілеспрямована акція на вирішення “українського питання”.

Однак відкритим залишається питання про режисера цієї вистави. Враховуючи як в унісон на свій лад трактують українську історію польські кресовики та російська п’ята колона в Україні, інтуїція підказує, що ідея із „якомога найбільш жахливим пам’ятником”, за словами його автора — це, гірка сторінка польського сьогодення, свічення, що Польща ще не зовсім виплуталася з павутиння російського домінування.

Голова „Надсяння” з приводу пам’ятника ставить логічне запитання: “Про що може свідчити така ініціатива? Хіба це увічнення пам’яті жертв?” І дає відповідь: „Це бажання задовольнити ненависть”. Не виключено, що спеціально підживлювану, як це вже не один раз було за останнє століття у стосунках між поляками і українцями.

Дивлячись у майбутнє можна сказати, що справа з ідеєю варшавського „пам’ятника” — серйозний іспит на європейськість для польської нації, інтелектуальної еліти та влади. Тим паче, що поляки є надто гордою нацією, щоб бути пішаками у чужій грі.

Відповіді

  • 2007.03.03 | діяспорник

    Re: Пішаки у чужій грі

    Треба плекати надію, що поляки витримають велику спокусу поринути в спазми ненависти і що українці в свою чергу не піддадуться солодким навіюванням "диявола" чинити так само ж. Маю надію, що великий поляк 20-го століття Папа Іван Павло ІІ, якого пам"ять шанують і чимало українців, випросить у Бога ласку душевного миру, силу взаємного прощення і примирення для всіх поляків, що відчувають - чи то виправдано чи ні - кривду і ненависть супроти братів українців. Дозволте повторити те, що я писав декілька днів тому про цю справу: На жаль, поляки роблять те саме, за що вони критикують німців-вигнанців зі Сілезії, Помор"я тощо: будують пам"ятник своїм жертвам. Правда в цьому всьому та, що всі "сусідні" народи Європи водночас і жертва і призвідник. Тому найкраще було б поставити спільний пам"ятник всім жертвам нашої спільної засліплености, злоби і взаємного насильства і попросити у нашого спільного Бога прощення за те, що ми всі однаково зрадили ЙОГО, коли ненависть опанувала наші серця. Змагання за монополію на невинність - це біг у тупік, у безперспективне провалля!
    Добро Європи (і Росії) вимагає від поляків і українців якісно іншої поведінки. Чи будуть обидва народи на висоті завдання?
  • 2007.03.03 | Юрко-птах

    Re: Пішаки у чужій грі

    На мій погляд, автори цієї ідеї є, перш за все, провідниками старої російсько-імперської політики "разделяй и властвуй". Поки поляки й українці будуть драти один одному чуби, російські імперіалісти (у яких чубів ніколи не було - самісінькі бороди, звідки й назва "кацап", тобто, "как цап") можуть спати спокійно. Я люблю й поважаю польський народ і не хочу, щоб знову нас розділяли наші спільні недруги.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2007.03.03 | voyageur

      Re: Пішаки у чужій грі

      Зрештою, поляки зроблять по-своєму й поставлять таки пам"ятника, якщо не у Варшаві, то іншому місці (ближче до кордонів України). І ми нічого не зробимо, бо то їхнє право, хіба що можемо дати знати їм, що іншої мови в часи протиборства поляки не знали, що правда була за нами, бо ми боролися із полякам-загарбниками. Той збудований поляками пам"ятник ми вважатимемо за пам"ятник нашій перемозі.
      Не треба забувати історії. Ми повинні побудувати пам"ятник у кожному місці укр. землі, де поляки чинили геноцид українців. Прийдешні покоління повинні знати історію, щоб правильно будувати стосунки з поляками,- на рівних.
      Історія довела, що Польща не може існувати без сильної України. Дружба з нами- запорука існування Польщі. То ж їм вирішувати. А нам своє робить.
      А комуністів давно вже треба до в"язниць.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2007.03.03 | Правду кажучи

        Re: Уже час свого зробить

        Хоч тепер не цікавлюся, а коли чогось почув про Польшу, то населення там швидко зміняється. Хто має можливість то виїжджає. Поляки вінчаються хмарами з іншими національностями.

        Якби мали сильний український рух, то ми це змогли б використати для нас. Якби скупчувати українців навколо українства, то десь за 100 років змогла б бути Польща напів українською.

        На жаль, тепер скоріше зникне українство. Польськість як таке, то тільки вимагає католицтво :). Усе ж, польське населення напрочуд розчиняється в европейському морі.

        Та саме Леонід Кравчук як ніхто піджарив Волинські байки, тощо.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua