03/03/2007 | Світослав Марків

Пішаки у чужій грі
або український погляд на ідею із варшавським пам’ятником

Два роки тому у Києві відбулася знакова прес-конференція, яка має пряме відношення до нинішнього дня. Там тодішньому міністрові культури Польщі Вальдемарові Домбровському у контексті існування у Вроцлаві пам’ятника спорудженого з ініціативи „кресовиків”, який ображає українську національну гідність, було поставлено запитання: Як би він прокоментував ситуацію, коли б хтось в Україні в одному із міст задумав поставити пам’ятник з аналогічним до вроцлавського написом — українським громадянам, які загинули від розбоїв Армії Крайової?

І хоч, як свого часу говорив перший президент України Леонід Кравчук, не буває дурних запитань, проте часто бувають дурні відповіді, на поставлену проблему польський урядовець відповідав дуже емоційною, засвідчивши декілька доволі прикрих нюансів.

„Ми можемо розмовляти такою мовою, — почав свою відповідь на це запитання міністр Домбровський, — однак навіщо”?

Нині питання „навіщо” у зовсім іншому плані ставлять українці, котрих шокував намір поставити у центрі Варшави „якомога жахливіший” антиукраїнський пам’ятник. Українська преса вже називала цей намір деревом розбрату та антиукраїнським виявом.

Попри спокій польської сторони, що подібні наміри ані разу не були реалізовані, в Україні не поділяють того спокою. Саме винесення ідеї та ще й з відповідним коментарем його автора викликає тривогу, що мислення, яке було причиною стількох нещасть, ще присутнє у польському житті.

В Україні не бажають загострення українсько-польських взаємин, бо розуміють хто штовхає до протистояння обидва народи. Розуміють також, до яких наслідків може привести протистояння двох найбільших народів у центрі Європи. Віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович наголошує, що ідея з пам’ятником у Варшаві виникла не стільки з відчуття історичної правди, як через потребу розпалити нове вогнище конфронтації. Тим паче, що економічні проблеми в обох країнах можуть дуже легко підштовхнути певні середовища (вони є у Польщі, і в Україні) до пошуків крайнього винного.

Нині в Україні, як виникає із розмов з простими людьми, вони підходять до межі терпіння. Так само про межу терпіння часто говориться і у Польщі. Для одних це пов’язане лише з економікою. Для інших – це пов’язане з неповагою до України, яку демонструє скажімо росіянин Лужков чи ініціатори пам’ятника у Варшаві.

Отже, ніхто не застрахований, що можуть знайтися щедрі „меценати”, які підтримають ідею побудови в Україні пам’ятників— жертвам банд Армії Крайової. А що буде далі?

У такому плані два роки тому ставилося запитання на прес-конференції вже згаданому міністрові Домбровському. У такому плані ставить його нині й один з провідних українських гуманістів, у минулому політв’язень М. Маринович: „Нехай ці люди (ініціатори антукраїнських пам’ятників у Польщі) не дивуються, якщо у відповідь в Україні почнуть ставити пам’ятники жертвам Армії Крайової.

Це аж ніяк не означає, що і журналісти, які ставили питання міністрові Домбровському і М. Маринович схиляються до подібної ідеї. Вони одноголосно закликають шукати порозуміння та будувати спільне майбутнє. „У мене виникає враження, що Польща хоче думати про майбутнє так само, як і Україна. Тому сподіваюся, що поляки знайдуть у собі сили не допустити появи таких неоднозначних пам’ятників”, — висловлює надію віце-ректор УКУ.
Проте, коли взяти до уваги позицію з цього питання знакової у Польщі постаті, якою є Гжегож Мотика, то требу сумніватися чи ця надія має під собою дуже твердий ґрунт.

Тим паче, що у цій „грі” є і інші дуже сильні „гравці”, які стоять у тіні. І не так вже складно вирахувати їх. Як не парадоксально, але союзниками польських кресовиків у питанні „видкриття правди” про УПА є комуністи України. Вони у своїх „доводах” та дискусіях, які точаться в Україні з приводу подій другої світової війни дуже часто посилаються на аргументи польських кресових організацій.

Зовсім не здивуюся, якщо з їх боку прозвучить ідея підтримки варшавського пам’ятника. Адже ж нині у тверезо мислячих людей не викликає сумніву, що в Україні, в українській політиці ця сила виконує роль п’ятої колони Російської Федерації.

Тому не дивно, що окремі її функціонери нагнітають в Україні психоз громадської війни. А їх хлібодавці й замовники зроблять все, щоб від України відвернути її друзів, до кола яких нині належить Польща.
Оскільки це важко зробити за допомогою дипломатичних механізмів, а також не дали очікуваного результату економічні блокади, то зачіпаються найбільш вразливі струни українсько-польських взаємин. Хоч українські дипломати одним з головних завдань на найближчий час закладають ідею створення середовища безпеки і стабільності навколо України (промовистим фактом є те, що з Росією його ще не створено!) проте недруги України не позбулися ідеї дискредитувати її у світі, поставити її у світлі непередбачуваного партнера. У першу чергу посіяти напруження у взаєминах з поляками.

А щоб такі дії виглядали якомога більше правдоподібно й „природно”, то підбираються найбільш зручні ситуації та дати. Тим разом вибране 60-річчя операції „Вісла” — депортації українців в 1947 році.

Мені важко погодитися з головою „Надсяння” Володимиром Середою, що підняття ідеї пам’ятника у Варшаві, це „черговий рецидив українофобії, клінічна справа”. Правда, це спроба „чимось” компенсувати 60-річчя операції “Вісла”, якій, за словами В. Середи, немає що протиставити. Це цілеспрямована акція на вирішення “українського питання”.

Однак відкритим залишається питання про режисера цієї вистави. Враховуючи як в унісон на свій лад трактують українську історію польські кресовики та російська п’ята колона в Україні, інтуїція підказує, що ідея із „якомога найбільш жахливим пам’ятником”, за словами його автора — це, гірка сторінка польського сьогодення, свічення, що Польща ще не зовсім виплуталася з павутиння російського домінування.

Голова „Надсяння” з приводу пам’ятника ставить логічне запитання: “Про що може свідчити така ініціатива? Хіба це увічнення пам’яті жертв?” І дає відповідь: „Це бажання задовольнити ненависть”. Не виключено, що спеціально підживлювану, як це вже не один раз було за останнє століття у стосунках між поляками і українцями.

Дивлячись у майбутнє можна сказати, що справа з ідеєю варшавського „пам’ятника” — серйозний іспит на європейськість для польської нації, інтелектуальної еліти та влади. Тим паче, що поляки є надто гордою нацією, щоб бути пішаками у чужій грі.