МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Класна стаття про УПА - реальні історії

03/07/2007 | Мінор
http://www.pravda.com.ua/news/2007/3/6/55419.htm

Героїчно-трагічні етюди про захисників Вітчизни: УПА
07.03.2007 10:55 ___ Олег Надоша, Володимир Гонський, для УП

Версия для печати Додати коментар [ 0 ]

--------------------------------------------------------------------------------

Нас трагедії не лякають,
Знать не знаєм могил повстанських,
У нас брат братові – той же Каїн,
То навіщо тут Авель здався?!
Скільки господи нас упало
По лісах, по криївках, в’язницях
Не уявити, уяви – мало!
Не примариться, не присниться!

Микола Самійленко, з поеми "Дзвони", 1994 року.

Ми не згадуємо про них. Як не згадуємо в будь-який інший день.

Бо їх, ніби, й нема… І немає їхнього офіційного свята. І пам’ять про більшість із них зітліла у волинських чи поліських лісах, донбаських степах чи сибірських ГУЛАГах. Або й не народилася зовсім, - бо не мали вони права навіть на свої справжні імена. Лиш право загинути за Вітчизну.

І якби не політичні електоральні розклади, мало хто б здогадався, що останні з них ще, виявляється, живуть поміж нас.

Але вони були… І, щедро проливаючи свою кров на свою ж землю, вірили, що на ній зійде і зросте нова українська нація – горда і щаслива.

Вони захищали нашу Вітчизну відразу від трьох імперій. Згадаймо про них. Але не в плані цифр, гасел чи закликів.

Полюбляючи різні житейські історії з телесеріалів чи реального життя, ми якось не задумуємось, що ОУН і УПА – це не тільки політика Але й сотні тисяч людських доль, мрій, прагнень. І найвищих "порухів душі", як сказав би поет, - надзвичайно красивих вчинків, красивих життів. І красивих смертей.

Може, колись хтось назве їх подвигами в ім’я нашої Вітчизни. Але зараз це не в моді. І не в політичній, так скать, струї…

Тому вважаємо за обов’язок оприлюднити дійсні історії, зібрані авторами в різний час з розповідей безпосередніх учасників – захисників нашої Вітчизни - воїнів УПА або свідків. Думаємо, - вони варті не одного телесеріалу.

***

Втім, найперше згадаємо Івана Станжура. Він воював за Україну в Радянській Армії.

Пам’ятаєте радянський фільм "Спрага" про бої за Одесу, блокаду німцями міської водокачки і героїзм радянських воїнів при її розблокуванні? І. Станжур – один з реальних прототипів героїв цього фільму. Після страшного поранення в тому бою він залишився без ока, партизанив на Чернігівщині.

На запитання щодо його ставлення до ОУН і УПА відповів, що звичайний радянський воїн, захисник Вітчизни, а не імперії і Сталіна, має ставиться до повстанців з великою пошаною.

Років 5 тому влада навіть не відреагувала на клопотання про присвоєння йому "Героя України". Байдужа до нього і "помаранчева команда".

Ось ми телефонуємо йому, - вітаємо, хворого. Слабкий голос відповідає, що для "списочної" влади вони, ветерани, стали вже непотрібні навіть для показухи… Ні радянські, ні УПівські …

***

…Ось із пам’яті виринає усміхнений образ Данила Шумука, світла йому пам’ять. Кажуть, у книзі рекордів Гіннеса є запис, що саме він – тюремний "чемпіон" світу: загальний "стаж" його польських, німецьких та радянських "відсидок" - 47 років!

Шумук не був націоналістом. Вперше його, члена Комуністичної Партії Західної України, "посадила" влада довоєнної Польщі у "Березу Картузьку". Вдруге, - "перші совіти", які вважали, що західноукраїнські комуністи якісь неправильні. Втретє - вже Гестапо, як "ОУНівція". А потім – десятиліття страшної ГУЛАГівської каторги.

Років 14 тому він розповів про битву УПА з німцями за монастир в Загорові на Волині. "Це були наші українські Фермопіли" - казав він.

Отже, після другої, радянської відсидки "за неправильний комунізм", Шумук прозріває і стає політвиховником ОУН-УПА. Якраз у Загорів у 1943 р. направив його провід ОУН в той період, коли німецькі нацисти кинули на знищення УПА цілі дивізії з танками і авіацією.

Шумук спостерігав, як одна посилена чота УПА до 50 стрільців (чотовий Береза) відбивала атаки кількох німецьких батальйонів. Розповідаючи, він азартно показував, як УПівці раз за разом вибігали з укріплень монастиря і кидали під німецькі танки в’язанки гранат, як обстрілювали їх кілька ворожих літаків.

Пропонували здатися. "Українські повстанці не здаються" - кричали хлопці, співаючи наш гімн.

Німці відступили, втративши всі свої танки, забравши на вантажівках кілька сотень трупів. Поліг і Береза майже зі всіма своїми хлопцями, але кілька повстанців все ж вистояли і перемогли!.

Данило Шумук залишив книгу спогадів про ті бої і про своє мучинецьке життя в ім’я Вітчизни.

Але кому цікава та книга і те життя?

***

До речі, чи читав хоч хтось із розколювачів України на "сорти" чи Схід і Захід спогади керівника українського націоналістичного підпілля на Донбасі Євгена Стахіва "Останній молодогвардієць"? Гестапівці знищили ту потужну мережу за наводкою… агентів НКВД.

Героїзм тих "східняків" у боротьбі за Україну був не менш жертовним, ніж "західняків". Але нам нав’язують інші думки…

***

Ім’я наступного героя нашої розповіді, на жаль, не запам’яталося. Але ніколи не забудеться його страшне обличчя - суцільна рана, навіть після десятиліть. І його коротка страшна розповідь про той випадок.

…НКВДисти вже третю добу штурмували повстанський бункер-фортецю. З чоти їх лишилося 12. І коли з боєприпасів залишилася одна граната, чотовий сказав: "Пора, хлопці!". Здаватись ніхто не хотів.

Але - як вчинити, щоб однієї гранати вистачило на всіх 12? Хтось збагнув, - треба всім стати в коло, головами до центру. Так і зробили.

Голова до голови, стали вони, обійнявшись. Помолились "Отче наш". Вигукнули "Слава Україні". І хтось вийняв "чеку" з гранати…

Вранці баба Ярина буквально вирила і воскресила його з завалів того бункера, закривавленого і контуженого. Але єдиного – ще живого…

***

А ось яку трагічно-красиву історію розказав колись ветеран УПА і ГУЛАГу Никифор Романишин.

…Епогей облави залишив їх всього удвох – він і ройовий Орлик. Орлик був десь із Полтавщини, його справжнього імені ніхто не знав. Втім, як і всіх інших.

Вони вирішили все ж прорватися. Першим у довгий і вузький коридор будинку вибіг Орлик. Никифор прикривав.

Але в цю ж мить назустріч Орлику вибіг якийсь солдатик зі словами "Здавайся, бандит!" з колоритним полтавським акцентом.

Якийсь час земляки, Орлик і солдатик, стояли, направивши один на одного свої автомати. Щось говорили. Никифор розчув тільки фразу Орлика "Та наших батьків вони голодом заморили! А ти за них воюєш і своїх же вбиваєш!".

В цю мить позаду солдатика у дверях коридору з’явився командир-НКВДист з дикими матюками до нього: "Стреляй, хахол, а то сейчас обеих прострочу!"

Після паузи Орлик повернув цівку зброї на себе і викрикнув свої останні слова:

"Живи! Люби Україну!". Після Орликового пострілу в своє серце декілька секунд панувала тиша.

І тут раптом солдатик розвертається і випускає всю обойму свого автомата в офіцера та інших НКВДистів. Забирає автомат вже мертвого Орлика і втікає до лісу.

Подальша доля цього радянського солдата-полтавчанина невідома. А Никифор воював аж до 1955 року.

***

Ілля Бойцюн, вічна пам’ять, жив десь на Дарниці і помер через кілька місяців, як в 1993 р. розповів цю історію. Він був бандерівським "спецназівцем" - його боївка виконувала спецзавдання, зокрема, по визволенню політичних в’язнів, - з польських, потім більшовицьких, потім гестапівських, потім знову радянських тюрем.

Хлопці Бойцюна творили дива винахідливості, хоробрості і доблесті, - куди там голівудівським бойовикам. Але в червні 1941 р. вони не встигли…

Львівську тюрму на вулиці Лонського вони взяли, як і раніше за Польщі, миттєво і блискуче. Але сотні її в’язнів – в основному, ні в чому не винних людей, вже не врятували.

Ілля і через 50 з лишнім років здригався, коли розказував про побачені в тій тюрмі страхіття: людські "туші", зварені в якихось велетенських казанах, розірвані тіла жінок і старих, каземати, по щиколотки повні людської крові.

По свіжих швах між цеглою бійці пізнавали місця замурування в’язнів, розбивали ці стіни і знаходили там мертвих, зневоднених, задушених заживо людей. Скільки днів ті мучилися, ніхто не знає…

Але одного їм таки вдалося врятувати. Знаєте, як він підтримував життя в своєму тілі? Бойцюн розповів, що коли його хлопці розбили чергову стіну, - непритомного, але живого, знайшли того в’язня. Його зап’ястя були густо покусані.

Пізніше той розповів, що помираючи від голоду і спраги, він (хай читач дарує цей жах) прокушував свої жили і пив свою кров! І так вижив!

***

Дмитро Жовтяк – батько Євгена Жовтяка. Того самого. Історія, яку він розповів, мабуть, була не найгероїчніша. Але дуже корисна.

Отже, було це вже після більшовицьких ГУЛАГівських концтаборів, колишнім політзекам дозволяли жити тільки на засланні у спецпоселеннях, - радянська імперія боялася українських патріотів незрівнянно більше, ніж усіх бандитів разом взятих.

Виснажені багатодесятилітніми табірними стражданнями, українські націоналісти під наглядом відповідних служб продовжували "каратись, але не каятись" вдалині від Батьківщини.

Але і в таборах, і на спецпоселеннях націоналісти зберегли або створили нові мережі ОУН з відповідними органами самоорганізації. Дмитро Жовтяк був керівником місцевого внутрішнього суду.

Один з колишніх повстанців уже встиг одружитися – з місцевою росіянкою. Сталося так, – чи випив забагато, чи за діло, чи ні, – побив трохи каторжанин свою дружину. Місцевий осередок ОУН вирішив розібратися. Снігами, лісами судді на чолі з Д. Жовтяком вирушили до поселення.

- Не бійтеся, розкажіть нам правду і ми разом подумаємо, що робити, - звернувся до жінки Жовтяк.

Пан Дмитро не розповів детально, що повідомила їм та жінка, але розмова з її чоловіком була суворіша:

- Ви, друже Бере, підняли руку на жінку, зганьбивши честь українського націоналіста. Прошу пана, лягайте на лавицю животом донизу.

Бер не дискутував: закони ОУНівського правосуддя були суворі, справедливі і чинні для всіх . Декілька десятків добрих палиць, як сказав пан Дмитро, стали чудовим стимулом до підвищення показників у сімейному житті колишнього повстанця та його дружини-росіянки. І дієвим засобом для зростання його націоналістичного світогляду.

Авторитет повстанців був маяком для всіх інших категорій в’язнів, всіх, хто шукав справедливості: борців з більшовизмом інших народів, священників, полонених, "шпіонів" і навіть звичайних урок. Наші хлопці заступалися за всіх, кого скривдили.

Особливо їх поважали полонені японці. За договором з Японією, полонених "самураїв" мали ось-ось відпустити додому. В якийсь день приїхало багато різних авто і "офіційних" японців. Вдячні екс-полонені розповіли їм про справедливих бандерівців. Журналісти взяли багато інтерв’ю.

Згодом увесь світ дізнався про справжній інтернаціоналізм УПА та про їхній подвиг. В тому числі, - і в "Інтернаціоналі ГУЛАГ".

***

От, мабуть, і всі історії, які більш-менш цілісно залишилися в пам’яті.

Ще спливають уривки розповідей якогось повстанця про його кумедні бойові винаходи: оточений німцями в якійсь клуні, він за гранатою кидав у ворогів один за одним п’ять-шість буряків. Коли ті розслаблялись, - знову граната. І так далі, поки вирвався з лабет дезорієнтованих німців! Багато їх він тоді поклав!

Хай дарує нам вразливий читач за ці трагічно-героїчні етюди.

Де ви, сценаристи, продюсери, поети!?

Бездарно-байдужі нові фільми про ОУН і УПА ("Атентат..", "Армія безсмертних", "Залізна сотня") більше нагадують звіт перед діаспорою за змарновані немалі кошти…

Таке враження, що робили їх люди без найменшого "відчуття теми".

Але ж один такий небайдуже виплеканий фільм міг би зміцнити весь наш народ, якому якраз так не вистачає новітніх ціннісних орієнтирів…

Головний ініціатор і спонсор вказаних фільмів, австралійський мільйонер, колишній булавний УПА Юрій Борець, який віддавав Україні свою кров і мільйонні кошти до останнього дня, помер ось у грудні 2006 р. І ніхто публічно не сказав йому: "Прощай! І прости!".

Видатний поет Микола Омелянович Самійленко воював в УПА на рідній Дніпропетровщині. Мучився по ГУЛАГах і засланнях. Читав свої вірші із заплющеними очима, - бо так звик творити їх, відключаючись від страшної табірної дійсності. Помер, не потрібний народові, за який страждав усе життя, 11 травня 2001 року.

Твердь небесна, земне бездоння
Поглинають і тіло й дух нам –
Тисячоліття нам подзвін дзвонять
Слово! Може хоч ти не вщухнеш.
Що – забудькуватим минуле?!
Не озиваємось. Від утоми?...
Що було – Не було!... Забули…
Нащо ми? І чиї? І хто ми?

Микола Самійленко, з поеми "Дзвони", 1994 року.

Коли вони вмирали, їм дзвони не грали… І тоді, і тепер…

Відповіді

  • 2007.03.07 | Мінор

    Прошу поставити негайно на 1 сторінку

  • 2007.03.07 | Боровик

    Дякую (-)

  • 2007.03.07 | igorg

    На форумі Історія гілка Історія ОУН УПА додано

  • 2007.03.07 | kvitka

    Re: Класна стаття про УПА - реальні історії

    http://www.infoukes.com/upa/


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua