МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Об’єднання українців і України: міф чи перспектива….

11/15/2007 | Юрій Гнаткевич

Тема об’єднання українців і України знову стала активно обговорюватися у зв’язку з формуванням нової парламентської коаліції. Чимало політиків твердять, що в разі створення „помаранчевої” коаліції численна фракція „регіоналів” за активної підтримки комуністів не дасть їм продуктивно працювати. Неочікувані і неприродні шляхи створення коаліції у Верховній Раді попереднього скликання, її розпуск та хід недавньої виборчої кампанії, „війна пам’ятниками”, що почалася, сутички і дискусії з нагоди 65-річчя УПА та з приводу перейменнування вулиці Січневого Повстання у Києві свідчать про існування гострих протиріч в українському суспільстві. Чи переборними є вони та чи має перспективу об’єднання українців? Щоб заглянути в перспективу, слід озирнутися на ретроспективу та зясувати витоки існуючих конфліктів.

Перше протиріччя випливає з нерозвязаності національного питання. Занурившись в історію та окинувши оком карту світу, побачимо, що майже усі держави будувалися і будуються націями: поляки збудували Польщу, японці – Японію, монголи – Монголію, росіяни - Росію і т. д. З іншого боку, існування національної держави сприяє формуванню і згуртуванню нації. Нація, яка не має своєї держави, асимілюється, тобто зникає як нація, влившись в іншу чи розсипавшись на окремі частини.

Українцям віками не вдавалося створити свою власну державу. Не скріплена державністю, українська нація не виглядала до кінця сформованою. В СРСР українців чекало зросійщення. Проголошення самостійної України відкрило шлях українству до національного відродження шляхом повернення українців до національних витоків, рідної мови і національних традицій. Але коли стала розбудовуватися незалежна Україна, з’ясувалося, що у значної частини українців українськими залишилися тільки прізвища: українською мовою вони не спілкуються і її не шанують. Вони кажуть, що вони „тоже украинцы” і що їм „без разницы”, але орієнтуються при цьому виключно на російську культуру і совєтскі традиції.

Зробімо прогулянку вулицями та державними установами, освітніми закладами чи торговельними точками Рівного, Луцька, Лубен, Сквири, Здолбунова, Дніпропетровська, Харкова, Макіївки, Херсона, Краматорська і в нас виникне враження, що ми ніби перебуваємо серед різних народів. Україна, яку ми зараз маємо, українську національну державу нагадує лише частково і не скрізь.

Якби після проголошення Незалежності влада рішуче взяла курс на українське національне відродження, відкрила б посвсюдно українські школи, перевела б пресу, вищу освіту, військо, інші силові структури на українську мову і стала виховувати молодь у дусі національного патріотизму, Україна зараз була б іншою. Проте упродовж шістнадцяти років при владі в зросійщених регіонах України були і залишаються здебільшого саме ті українці, для яких все українське значною мірою стало чужим. Тому основне протиріччя, яке нині розшматовує Українську державу і розколює її політичну еліту лежить в національній площині. Одні українці хочуть, повторивши досвід поляків, чехів, італійців, ізраїльтян, будувати Україну як справді українську національну державу. Інші ж хочуть розколоти українців і Україну двома національними мовами і двома культурами. Якщо глянути на електоральну мапу останніх трьох виборів, можна буде легко помітити неспростовну кореляцію: чим менше української мови (читай: національної свідомості), тим більше голосів було віддано за Партію Регіонів, комуністів і „вітренківців”, а де української мови майже зовсім немає, там за них голосують майже всі.

Лідери Партії Регіонів говорять про демократію та права „рускоязичного насєлєнія”, але уникають говорити про те, якими методами і з якою метою віками витруювалася з українців їхня мова. Вони замовчують, що ж трапиться з Україною після впровадження державності російської мови. Нині російська мова є панівною у більшості міст України, а тому після втілення в життя задуму регіоналів вона, як це було у Білорусії, дуже скоро стала б основною чи навіть єдиною державною мовою. Мова вивчається не з підручників, а опановується з життя через певні мотиви і потреби. У мільйонів українців, що живуть у південних і східних областях та в зросійщеній столиці, зникла б мотивація і вони назавжди дистанціювалися б від української культури. Націй з двома мовами не буває. Якщо нація має дві мови, то це вже не одна, а дві нації. Тому Партія Регіонів готує нам у перспективі остаточний поділ українства на дві нації, а держави - на дві держави, про що вони нам якось уже „продзвонили” у Сєвєродонецьку. Саме завдяки усвідомленню такої перспективи „помаранчеві” ніколи не погодяться з мовно-культурною стратегією Партії Регіонів і її союзників у цьому питанні - комуністів.

Друге характерне для сучасної України гостре протиріччя, лежить у класово-соціальній площині. До проголошення Незалежності в Україні всі засоби виробництва, всі підприємства були державними. Все це називалося загальнонародною власністю. Коли було взято курс на ринкову економіку і прийнято низку законів, які відкрили шлях до приватизації, Верховна Рада законодавчо закріпила деякі її правила. Одним з прикладів тут може служити запровадження приватизаційних сартифікатів. Проте приватизація дуже швидко перетворилася у відверте розкрадання державного майна. До загальнонародної власності потягнулися руки найспритніших представників колишньої комуністичної і комсомольської номенклатури. Вони шляхом фальсифікації виборів у Донецькій області привели до влади Кучму, який мав на все заплющити очі. Приватизація пройшла в обхід закону і моралі. Невдовзі до розкрадання державних багатств активно долучився криміналітет, насамперед донецький. В Україні став нагромаджуватися і концентруватися в руках невеликої купки людей величезний капітал. Водночас мільйони українців стали багатими лише на проблеми: з пенсіями, зарплатами, тарифами, боргами та втраченими заощадженнями. Вони почувають себе ображеними і ошуканими. Помаранчева революція стала своєрідним вибухом народного гніву. Останні вибори знову повертають нас до ідей і гасел цієї революції. Юлія Тимошенко і її соратники врятували помаранчеву революцію і знову говорять про необхідність дооплати за безцінь придбані підприємства. Вони говорять про законопроекти, які мають відродити силу приватизаційних сартифікатів, про повернення втрачених заощаджень, про виведення з тіні численних економічних структур. Капітал не любить розтринькуватися. Він має властивість лише нагромаджуватися, концентруватися і відтворюватися. Капітал боїться команди Юлії Тимошенко, бо вона хоче вирішити проблеми людей за рахунок новітніх капіталістів.

Третє серйозне протиріччя в українському суспільстві випливає із різного ставлення до колоніального і комуністичного минулого. Ідеться про різну оцінку ролі Росії в українській історії, голодомору, УПА і т.д. Яскравим прикладом тут служить топонімічна політика влади, яка стає поступово у центрі уваги. Україну можна починати ділити на Схід і Захід не за мовним критерієм і не по Дніпру, а по наявності пам’ятників Леніну та міст і вулиць, названих на його честь та на честь інших російських більшовиків, військових діячів часів злочинної громадянської війни і комуністичних діячів різних країн і періодів. На Рівненщині, наприклад, уже немає жодного памятника комуністичному вождеві, тоді як на Київщині гранітний чи камінний Ленін бовваніє в усіх без винятку районних центрах. У самісінькому центрі Києва він наполегливо нагадує українцям, що про вільну Україну без єдності спільних дій малоросів з великоросами не може бути й мови. Доречно нагадати, що 56% міських і районних рад в Україні досі розташовані на вулицях, площах, проспектах та бульварах, названих на честь комуністичного вождя.

У колишній козацькій столиці Запоріжжі є вісім топонімічних об’єктів, названих іменем Леніна: Дніпрогес, проспект, порт, парк, острів, комбінат, пам’ятник і т.ін., але тут немає вулиць, названих на честь українських гетьманів. Іменем ката і професійного злодія Котовського, який розстріляв під селом Базар 359 українців, було названо місто і вулиці в десятках інших міст. Ленін ніколи у Запоріжжі та в Києві не був. А ось „командір отряда матросов” Андрєй Полупанов був. Він прибув на Україну разом з військами Муравйова і після розправи над київськими студентами під Крутами вдерся зі своїм „отрядом” у Київ і наказав розстрілювати і колоти багнетами усіх, хто носить вишиті сорочки, хто підстригся „під оселедець”, та хто відкрито розмовляє українською мовою. За наказом Полупанова було вбито тисячі киян. Іменем цього убивці було названо одну з київських вулиць. За 16 років незалежності київська влада попри наполегливі вимоги громадськості чинила опір перейменуванню цієї вулиці.

Міський Голова одного з районних центрів на Київщині так пояснив небажання перейменувати вулиці Леніна, Рози Люксембург, Клари Цетлін, Котовського та Бакинських комісарів: „Немає на це коштів”. Щось подібне заявив днями мер Донецька О. Лук’янченко. Цікаво, а де взяли кошти мери усіх західноукраїнських міст? Вони розуміли моральну сторону питання і прийняли моральні рішення, а проблема печаток і записів в паспортах була справою часу. І сама справа, вочевидь, не в коштах, а в моральній і політичній позиції. Позиція мерів західноукраїнських міст є активною на захист честі і гідності української нації. О. Лук’янченка захист честі і гідності українців не хвилює, а пропозиції переназвати вулиці, названі іменами убивць і грішників, його, як видається, дратують.

Активною є також позиція одеської влади, яка відновила пам’ятник цариці, котра, за словами Т. Шевченка, „доконала Україну” знищенням Запорозької Січі і запровадженням кріпацтва. Одеська влада вирішила зробити виклик українцям і подивитися, як вони на це реагуватимуть і чи, взагалі, вони ще є. Відкриття пам’ятника російській цариці в Одесі, Степанові Бандері – у Львові, знищення владою пам’ятного знака на честь отамана Симона Петлюри у Полтаві, заяви про наміри встановити ще один пам’ятник Катерині ІІ, заклики знести погруддя одного з організаторів голодомору Чубару в його рідному селі, зіткнення колон мітингувальників у день відзначення 65-річчя УПА, провокації в Криму та в Києві у день „русского единства”, заяви Луганської та Донецької обласних рад з приводу присвоєння Роману Шухевичу звання Героя України засвідчують, що протистояння у суспільстві щодо ставлення до колоніального минулого України і насправді є. Але хто ж їх провокує: народ чи політики? Наскільки небайдужою чи активно усвідомленою є позиція певних верств суспільства в питаннях, що його розколюють?

В Україні немає достатніх обєктивних соціологічних даних щодо протистоянь, зокрема між Сходом і Заходом. Політики обмежуються лише припущеннями і погрозами щодо можливого розколу України. Тому вдамося до поширеного у психології подумкового експерименту. Уявімо собі, що до влади на парламентському та урядовому рівнях прийшли „помаранчеві” й почали законодавчо ліквідовувати символіку комуністичного тоталіризму, включно з пам’ятниками, назвами окремих міст та безлічі вулиць у містах. Досвід показує, що коли перейменовували Комунарськ на Алчевськ, Жданов на Маріуполь, Ворошиловград на Луганськ, Червоноармійськ на Радивилів, коли перейменовували чи повертали старі назви вулицям у Києві та в інших містах, жодних заворушень не виникало. Відповідні рішення приймалися місцевими радами і в разі перейменування міст затверджувалися Верховною Радою. Так само буде й зараз. Адже не йдеться про масові й поспішні кампанії. Ідеться про зрушення з місця важливої суспільної проблеми. Адже не можуть міста і вулиці називатися іменами тих, хто організовував і проводив масові вбивства і голодомор, хто підривав динамітом православні храми. Пригадаймо, як завдяки позиції лідерів СДПУ(о) було прийнято давно очікуване рішення про ліквідацію символіки УРСР на фронтонах Верховної Ради. Тоталітарна символіка не є близькою для Партії Регіонів і її прихильників. Агресивно протестуватимуть тільки комуністи і „вітренківці”. Але вибори показали, що народ від них відвернувся, і що їхні протести не приведуть до розєднання України. Якби О. Омельченко переніс пам’ятник комуністичним вождям до музею і перейменував деякі вулиці, як обіцяв після свого першого обрання міським головою, про це вже давно забули б, як забули, як називалися раніше у столиці вулиці Сагайдачного, Хмельницького, Олеся Гончара та Шовковична. Але колишній комуніст О. Омельченко чомусь передумав. Нагадаєм, що Майдан Незалежності називався площею Жовтневої Революції, а ще раніше – площею Калініна. Європейська площа називалася площею Ленінського Комсомолу, а ще раніше – площею Сталіна. Немає особливих підстав боятися, що якби місту Торез, що у Донецькій області (Торез - прізвище покійного керівника Французької комуністичної партії, про яку зараз нічого не чути) було повернуто назву, яка була до 1964 р. – Чистякове, населення цього міста виходило б на протестні акції. Важко також повірити, що В. Янукович, дід з бабою якого втекли з Орловської області на Донбас, рятуючись від розкуркулення і виселення до Сибіру, стане захищати символіку і топоніміку комуністичних часів.

Дещо складніше будуть у В. Януковича проблеми з державністю російської мови. Р. Богатирьова так пояснила той факт, що їхня партія включила до своєї партійної і виборчої програм положення про надання російській мові статусу державної: „Потому что мы пообещали это нашим избирателям”. А чи не краще було пообіцяти своїм „избирателям” створити для українців, що живуть у містах Донбасу і півдня України умови, за яких вони могли б навчитися вільно спілкуватися українською мовою? Чи не краще було б спочатку подбати про проблеми української мови, яка ще досі на Донеччині і Слобожанщині почувається наймичкою у своїй рідній хаті? У Партії Регіонів посилаються на думку своїх „избирателей”, не знаючи, власне, цієї думки. Та обставина, що російському шовінізмові вдалося значною мірою розукраїнити міських українців Донеччини і Луганщини не означає, що вони вже перейшли в інший етнічний стан і не вважають чи не почувають себе українцями і в разі поширення використання української мови в освіті, засобах масової інформації та в службовій діяльності стануть організовано вимагати виходу з України. Згідно з даними останнього перепису населення більшість населення східних і південних областей України назвали себе українцями. Так, українцями у 2001 р. визнали себе у Донецькій області – 56 % населення, у Харківській – 70,7%, у Запоріжській – 70,8%, у Дніпропетровській - 79,3%, в Одеській – 62,8%, у Миколаївській – 81,9%, у Луганській – 58%. Лише в Донецькій і Луганській областях кількість громадян, що визнали рідною мовою українською є невеликою (відповідно 24,1% і 30%), а в інших з перерахованих областей таких є більшість, а в Миколаївській і Дніпропетровській – переважна більшість (відповідно 69,2% і 67%). Перепис населення був своєрідним референдумом. Він і проводився для того, щоб враховувати його дані в державній політиці.

Українська мова не стала чужою для російськомовних українців чи навіть для росіян. В Україні важко знайти людей, які б не володіли українською мовою на пасивному рівні, тобто не розуміли б її під час читання текстів чи слухання телепередач. Коли В. Янукович виступає іноді на своїй батьківщині українською мовою, всі його слухають і розуміють. То чи не краще було б йому не кликати земляків на мовний референдум, а звернутися до них так: „Дорогі земляки! Ось я, син білоруса і росіянки, вважаю і записую себе українцем. Я вивчив українську мову і користуюся нею на службі. Отож і ви зробіть так! Коли ми всі будем двомовними, ми завдяки цьому пошануємо українську землю, на якій живемо, і станем духовно багатшими.” Жодного заворушення після такого звернення нігде не виникне, а лише поглибшає повага до такого лідера. І коли помаранчевий уряд розробить програму поступового і плавного розширення сфер і обсягів поширення української мови в областях, які вважаються російськомовними, В. Януковичу і його соратникам по партії важко буде її заперечити. Російськомовні українці протестувати не будуть, бо в більшості з них ще жевріє козацький дух, що панував колись на південних і східних українських землях.

Помаранчеві сили під час виборчої кампанії дали кілька конкретних обіцянок соціального характеру, які викликають особливе занепокоєння у їхніх опонентів. Найбільше їх непокоїть те, звідки уряд Ю. Тимошенко братиме гроші для їх втілення в життя. Не секрет, що Ю. Тимошенко хоче розрахуватися з ошуканим під час „прихватизації” народом шляхом наведення порядку в економіці, ліквідації тіньових схем у ній, дооплати за приватизовані з грубим порушенням законодавства промислові об’єкти, упорядкуванням продажу підприємств, що ще залишилися у державній власності, тощо. Звичайно, реалізація цих задумів викличе конфлікти, але ж не з народом, а з буржуазією, з олігархами, з мільярдерами. Народ тому і голосував „за Юлю”, щоб вона нарешті навела в державі порядок. Але ті українці, які голосували за Партію Регіонів, не будуть протестувати, коли уряд Ю. Тимошенко припинить розкрадання державного майна і повертатиме вкрадені у них заощадження. Усіх людей в Україні хвилює існуюча соціальна нерівність. Команда В. Януковича мусить стати партнером нового уряду. Нехай опозиційним, але партнером. Нинішня ситуація свідчить про відсутність підстав і передумов для протистоянь між Сходом і Заходом на соціальній основі.

З викладених вище міркувань можна зробити висновок, що в українському суспільстві попри наявність різних політичних і національно-мовних середовищ не існує протиріч і суперечностей, які могли б призвести до серйозних конфліктів між ними. Поряд з факторами, що роз’єднують українців, є фактори, що їх об’єднують. Переважна більшість громадян України усвідомлюють незворотність її незалежності і неможливість повернення до тоталітарних часів. Усіх в Україні сущих об’єднує пасивне володіння українською мовою, тобто її розуміння, а також усвідомлення її важливості як мови державної. Українці знають, що Україна – не Росія. Усі в Україні прагнуть гідного життя і не хочуть, щоб хтось розкошував за їхній рахунок. Затухання існуючих в українському суспільстві протиріч та об’єднання українців і України – не міф, а перспектива. Треба тільки, щоб в Україні з’явилася нарешті справді українська влада.

Відповіді

  • 2007.11.20 | Володимир

    Re: Об’єднання українців і України: міф чи перспектива….

    Так-то воно так, але Віктор Андрійович з Іваном Степановичем думають інакше.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua