Опір - це капітуляція (л) (MOD)
11/20/2007 | Left Initiative
Славой ЖИЖЕК
http://www.livasprava.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=382&Itemid=1
ОПІР - ЦЕ КАПІТУЛЯЦІЯ
Один із найчіткіших уроків останніх кількох десятиліть полягає в тому, що капіталізм непереможний. Маркс порівнював його з вампіром, і зараз нам помітно, що вампіри завжди відроджуються після смерті. Навіть спроба Мао змести рештки капіталізму під час Культурної революції завершилась його тріумфальним поверненням.
Сьогоднішня Лівиця реагує на гегемонію глобального капіталізму та його політичного додатку, ліберальної демократії, в різні способи. Вона може, наприклад, приймати гегемонію, але продовжувати боротьбу за реформи в її рамках (це – соціал-демократія Третього шляху).
Або ж вона визнає, що гегемонія встановлена, але їй слід опиратися з її «розламів».
Або ж вона визнає марність усієї боротьби, оскільки гегемонія настільки всеосяжна, що можна лише очікувати на вибух «божественного насильства» - революційна версія Хайдеггерівського «нас може врятувати тільки Бог».
Або ж вона визнає тимчасову марність боротьби. Стверджується, що при нинішньому тріумфі капіталізму справжній опір неможливий, тому до того часу, поки революційний дух світового робітничого класу не відновиться, можна лише захищати те, що залишається від соціальної держави, вимагаючи від влади те, чого вона завідомо не зможе виконати, а в усьому іншому піти в культурні дослідження й там спокійно продовжувати критику.
Або ж вона наголошує на тому, що проблема є більш фундаментальною, що глобальний капіталізм є, зрештою, наслідком наріжних принципів технології, або ж «інструментального розуму».
Або ж вона стверджує, що глобальний капіталізм і державну владу можна підірвати не атакуючи їх прямо, а зміщуючи фокус боротьби на щоденні практики, де можна «побудувати новий світ»; таким чином, підвалини влади капіталу й держави будуть поступово підірвані, й колись держава розвалиться (приклад цього підходу – рух сапатистів).
Або ж вона йде шляхом «постмодерну», зміщуючи акцент з боротьби проти капіталізму на різні форми політично-ідеологічної боротьби за гегемонію, наголошуючи на важливості дискурсивної реартикуляції.
Або ж вона вважає, що на постмодерному рівні можна повторити класичний марксистський жест «рішучого заперечення» капіталізму: при сьогоднішньому підйомі «когнітивної праці» протиріччя між суспільним виробництвом і капіталістичними відносинами стає більш разючим, ніж будь-коли, вперше вможливлюючи «абсолютну демократію» (це – позиція Хардта і Негрі).
Перелік цих позицій не намагається уникнути якоїсь «справжньої» радикальної лівої політики – насправді тут ми хочемо залишити в стороні якраз відсутність такої позиції. Втім, ця поразка Лівиці – не все, що сталося протягом останніх тридцяти років. З того факту, що китайські комуністи керують процесом, мабуть, найстрімкішого розвитку капіталізму в історії, а також зі зростання західноєвропейської соціал-демократії Третього шляху слід винести інший, не менш дивний, урок. Коротко він звучить так: ми можемо робити це краще. У Великій Британії тетчеристська революція була свого часу хаотичною й імпульсивною, відзначеною непередбачуваними обставинами. Саме Тоні Блер зміг її інституціоналізувати або ж, словами Гегеля, перетворити (те, що спочатку здавалося) історичною випадковістю на необхідність. Тетчер не була тетчеристом, вона просто була собою; саме Блер (скоріш, ніж Мейджор) надав тетчеризму форми.
Відповідь деяких критиків з постмодерної Лівиці на це твердження – заклик до нової політики опору. Ті, хто все ще наполягає на боротьбі з державною владою, не кажучи вже про її захоплення, звинувачуються в тому, що вони застрягли в «старій парадигмі»: сьогодні, стверджують критики, задача полягає в протистоянні державній владі шляхом відходу з її території та створенні нових просторів за межами її контролю. Це, звичайно, оборотна сторона прийняття тріумфу капіталізму. Політика опору – ніщо інше, як моралізаторський додаток до Лівиці Третього шляху.
Остання книга Саймона Крітчлі, «Безмежні вимоги», є майже досконалим втіленням цієї позиції. Для Крітчлі ліберально-демократична держава встановлена надовго. Намагання скасувати державу жалюгідно провалились; отже, нова політика має бути розташована на відстані від неї: антивоєнні рухи, екологічні організації, групи, протестуючі проти расизму й сексизму, інші форми локальної самоорганізації. Це має бути політика опору державі, бомбардування держави вимогами неможливого, заперечення обмежень державних механізмів. Головний аргумент на користь проведення політики опору на відстані від держави лежить в етичному вимірі «безмежно вимогливого» заклику до справедливості: жодна держава не може послідувати цьому заклику, оскільки її остаточна мета – «реальна політика» забезпечення самовідтворення (економічного зростання, громадської безпеки тощо). «Звичайно, - пише Крітчлі, - історію зазвичай пишуть люди зі зброєю й палицями, й не можна розраховувати перемогти їх глузуванням, сатирою й пір’ям для пилу. Як яскраво показує історія ультралівого активного нігілізму, ти програєш, щойно ти взяв до рук зброю й палиці. Анархічний політичний опір не повинен прагнути копіювати архічну насильницьку владу, якій він протистоїть.
То що ж повинні робити, скажімо, американські демократи? Припинити змагатися за державну владу й відійти в розлами держави, залишивши державну владу республіканцям і розпочати кампанію анархічного опору їй? І що зробив би Крітчлі, якби його противником був Гітлер? Звичайно ж, у такому випадку слід «копіювати архічну насильницьку владу», якій ти протистоїш? Чи не повинна Лівиця розділити обставини, в яких потрібно вдатися до насильства, опонуючи державі, й обставини, в яких можна й потрібно застосовувати лише «глузування, сатиру й пір’я для пилу»? Двозначність позиції Крітчлі полягає в дивному нелогічному висновку: якщо держава встановлена надовго, якщо неможливо її (або капіталізм) скасувати, навіщо тікати від неї? Чому не діяти разом з (всередині) держави? Чому не прийняти базове припущення Третього шляху? Чому обмежуватися політикою, яка, за словами Крітчлі, «ставить державу під питання й закликає встановлений порядок до звіту не для того, щоб покінчити з державою, хоч у якомусь утопічному смислі це й було б бажано, а для того, щоб поліпшити її або пом’якшити її шкідливий вплив»?
Ці слова попросту демонструють, що сьогоднішня ліберально-демократична держава та мрія про «безмежно вимогливу» анархічну політику існують у відносинах взаємного паразитизму: анархічні агенти займаються етичним мисленням, а держава займається управлінням і регулюванням суспільства. Анархічний етико-політичний агент Крітчлі діє як супер-его, комфортно бомбардуючи державу вимогами; і чим більше держава намагається задовольнити ці вимоги, тим більш винною вона виглядає. Відповідно до цієї логіки, анархічні агенти фокусують свій протест не на відвертих диктатурах, а на лицемірстві ліберальних демократій, які звинувачуються в зраді власних принципів.
Великі демонстрації в Лондоні й Вашингтоні проти нападу США на Ірак кілька років тому є прикладом таких дивних симбіотичних стосунків між владою й опором. Їх парадоксальним результатом було задоволення обох сторін. Маніфестанти зберегли свої прекрасні душі: вони дали зрозуміти, що не згодні з політикою уряду щодо Іраку. Можновладці спокійно прийняли це, і навіть отримали від цього вигоду: маніфестанти не тільки жодним чином не запобігли вже прийнятому рішенню напасти на Ірак, вони навіть легітимізували його. Так, реакція Джорджа Буша на масові демонстрації проти його візиту в Лондон була такою: «Бачите, ось за що ми боремось, щоб те, що люди роблять тут – протестують проти політики власного уряду – було можливим і в Іраку!».
Вражає, що курс, прийнятий Уго Чавесом з 2006 року, прямо протилежний тому, який обрала постмодерна Лівиця: замість того, щоб протистояти державній владі, він захопив її (спочатку невдалим переворотом, потім демократично), безжально використовуючи венесуельський державний апарат для досягнення власних цілей. Більше того, він мілітаризує житлові райони й організовує там підготовку озброєних загонів. І найбільша загроза: відчувши економічні наслідки «опору» його правлінню з боку капіталу (тимчасовий дефіцит деяких товарів у супермаркетах, які субсидує держава), він оголосив плани консолідувати 24 партії, які його підтримують, в єдину партію. Навіть деякі його союзники скептично налаштовані щодо цього кроку: чи буде він зроблений за рахунок народних рухів, які забезпечили венесуельській революції її натиск? Утім, цей вибір, хоча й ризикований, має бути цілковито схвалений: завдання полягає в тому, щоб нова партія функціонувала не як типова державна соціалістична (або пероністська) партія, а як механізм мобілізації нових форм політики (таких, як низові комітети трущоб). Що ми повинні сказати комусь такому, як Чавес? «Ні, не захоплюй державну владу, просто відступи, залиш державу й нинішню ситуацію такими, як вони є»? Часто Чавеса називають клоуном – але чи не перетворить його такий відхід на якусь версію субкоманданте Маркоса, якого багато мексиканських лівих зараз називають «субкомедіанте Маркос»? Сьогодні державі «протистоять» саме великі капіталісти – Білл Гейтс, коопорації-забруднювачі природи, мисливці на лисиць.
Урок полягає в тому, що справді підривна річ – не наполягати на «безмежних» вимогах, які завідомо не зможуть виконати можновладці. Оскільки вони знають, що ми це знаємо, таке «безмежно вимогливе» ставлення не є проблемою для тих, хто при владі: «Так чудово, що своїми критичними вимогами ви нагадуєте нам, у якому світі ми всі хотіли би жити. На жаль, ми живемо в реальному світі, в якому слід обходитись тим, що можливо». Потрібно ж, навпаки, бомбардувати можновладців стратегічно підібраними, точними, обмеженими вимогами, яких не можна відкинути під таким же приводом.
Переклад з англ. master_genie
Спільнота "Антикапіталізм і позитивні альтернативи"
Оригінал: London Review of Books
http://www.livasprava.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=382&Itemid=1
ОПІР - ЦЕ КАПІТУЛЯЦІЯ
Один із найчіткіших уроків останніх кількох десятиліть полягає в тому, що капіталізм непереможний. Маркс порівнював його з вампіром, і зараз нам помітно, що вампіри завжди відроджуються після смерті. Навіть спроба Мао змести рештки капіталізму під час Культурної революції завершилась його тріумфальним поверненням.
Сьогоднішня Лівиця реагує на гегемонію глобального капіталізму та його політичного додатку, ліберальної демократії, в різні способи. Вона може, наприклад, приймати гегемонію, але продовжувати боротьбу за реформи в її рамках (це – соціал-демократія Третього шляху).
Або ж вона визнає, що гегемонія встановлена, але їй слід опиратися з її «розламів».
Або ж вона визнає марність усієї боротьби, оскільки гегемонія настільки всеосяжна, що можна лише очікувати на вибух «божественного насильства» - революційна версія Хайдеггерівського «нас може врятувати тільки Бог».
Або ж вона визнає тимчасову марність боротьби. Стверджується, що при нинішньому тріумфі капіталізму справжній опір неможливий, тому до того часу, поки революційний дух світового робітничого класу не відновиться, можна лише захищати те, що залишається від соціальної держави, вимагаючи від влади те, чого вона завідомо не зможе виконати, а в усьому іншому піти в культурні дослідження й там спокійно продовжувати критику.
Або ж вона наголошує на тому, що проблема є більш фундаментальною, що глобальний капіталізм є, зрештою, наслідком наріжних принципів технології, або ж «інструментального розуму».
Або ж вона стверджує, що глобальний капіталізм і державну владу можна підірвати не атакуючи їх прямо, а зміщуючи фокус боротьби на щоденні практики, де можна «побудувати новий світ»; таким чином, підвалини влади капіталу й держави будуть поступово підірвані, й колись держава розвалиться (приклад цього підходу – рух сапатистів).
Або ж вона йде шляхом «постмодерну», зміщуючи акцент з боротьби проти капіталізму на різні форми політично-ідеологічної боротьби за гегемонію, наголошуючи на важливості дискурсивної реартикуляції.
Або ж вона вважає, що на постмодерному рівні можна повторити класичний марксистський жест «рішучого заперечення» капіталізму: при сьогоднішньому підйомі «когнітивної праці» протиріччя між суспільним виробництвом і капіталістичними відносинами стає більш разючим, ніж будь-коли, вперше вможливлюючи «абсолютну демократію» (це – позиція Хардта і Негрі).
Перелік цих позицій не намагається уникнути якоїсь «справжньої» радикальної лівої політики – насправді тут ми хочемо залишити в стороні якраз відсутність такої позиції. Втім, ця поразка Лівиці – не все, що сталося протягом останніх тридцяти років. З того факту, що китайські комуністи керують процесом, мабуть, найстрімкішого розвитку капіталізму в історії, а також зі зростання західноєвропейської соціал-демократії Третього шляху слід винести інший, не менш дивний, урок. Коротко він звучить так: ми можемо робити це краще. У Великій Британії тетчеристська революція була свого часу хаотичною й імпульсивною, відзначеною непередбачуваними обставинами. Саме Тоні Блер зміг її інституціоналізувати або ж, словами Гегеля, перетворити (те, що спочатку здавалося) історичною випадковістю на необхідність. Тетчер не була тетчеристом, вона просто була собою; саме Блер (скоріш, ніж Мейджор) надав тетчеризму форми.
Відповідь деяких критиків з постмодерної Лівиці на це твердження – заклик до нової політики опору. Ті, хто все ще наполягає на боротьбі з державною владою, не кажучи вже про її захоплення, звинувачуються в тому, що вони застрягли в «старій парадигмі»: сьогодні, стверджують критики, задача полягає в протистоянні державній владі шляхом відходу з її території та створенні нових просторів за межами її контролю. Це, звичайно, оборотна сторона прийняття тріумфу капіталізму. Політика опору – ніщо інше, як моралізаторський додаток до Лівиці Третього шляху.
Остання книга Саймона Крітчлі, «Безмежні вимоги», є майже досконалим втіленням цієї позиції. Для Крітчлі ліберально-демократична держава встановлена надовго. Намагання скасувати державу жалюгідно провалились; отже, нова політика має бути розташована на відстані від неї: антивоєнні рухи, екологічні організації, групи, протестуючі проти расизму й сексизму, інші форми локальної самоорганізації. Це має бути політика опору державі, бомбардування держави вимогами неможливого, заперечення обмежень державних механізмів. Головний аргумент на користь проведення політики опору на відстані від держави лежить в етичному вимірі «безмежно вимогливого» заклику до справедливості: жодна держава не може послідувати цьому заклику, оскільки її остаточна мета – «реальна політика» забезпечення самовідтворення (економічного зростання, громадської безпеки тощо). «Звичайно, - пише Крітчлі, - історію зазвичай пишуть люди зі зброєю й палицями, й не можна розраховувати перемогти їх глузуванням, сатирою й пір’ям для пилу. Як яскраво показує історія ультралівого активного нігілізму, ти програєш, щойно ти взяв до рук зброю й палиці. Анархічний політичний опір не повинен прагнути копіювати архічну насильницьку владу, якій він протистоїть.
То що ж повинні робити, скажімо, американські демократи? Припинити змагатися за державну владу й відійти в розлами держави, залишивши державну владу республіканцям і розпочати кампанію анархічного опору їй? І що зробив би Крітчлі, якби його противником був Гітлер? Звичайно ж, у такому випадку слід «копіювати архічну насильницьку владу», якій ти протистоїш? Чи не повинна Лівиця розділити обставини, в яких потрібно вдатися до насильства, опонуючи державі, й обставини, в яких можна й потрібно застосовувати лише «глузування, сатиру й пір’я для пилу»? Двозначність позиції Крітчлі полягає в дивному нелогічному висновку: якщо держава встановлена надовго, якщо неможливо її (або капіталізм) скасувати, навіщо тікати від неї? Чому не діяти разом з (всередині) держави? Чому не прийняти базове припущення Третього шляху? Чому обмежуватися політикою, яка, за словами Крітчлі, «ставить державу під питання й закликає встановлений порядок до звіту не для того, щоб покінчити з державою, хоч у якомусь утопічному смислі це й було б бажано, а для того, щоб поліпшити її або пом’якшити її шкідливий вплив»?
Ці слова попросту демонструють, що сьогоднішня ліберально-демократична держава та мрія про «безмежно вимогливу» анархічну політику існують у відносинах взаємного паразитизму: анархічні агенти займаються етичним мисленням, а держава займається управлінням і регулюванням суспільства. Анархічний етико-політичний агент Крітчлі діє як супер-его, комфортно бомбардуючи державу вимогами; і чим більше держава намагається задовольнити ці вимоги, тим більш винною вона виглядає. Відповідно до цієї логіки, анархічні агенти фокусують свій протест не на відвертих диктатурах, а на лицемірстві ліберальних демократій, які звинувачуються в зраді власних принципів.
Великі демонстрації в Лондоні й Вашингтоні проти нападу США на Ірак кілька років тому є прикладом таких дивних симбіотичних стосунків між владою й опором. Їх парадоксальним результатом було задоволення обох сторін. Маніфестанти зберегли свої прекрасні душі: вони дали зрозуміти, що не згодні з політикою уряду щодо Іраку. Можновладці спокійно прийняли це, і навіть отримали від цього вигоду: маніфестанти не тільки жодним чином не запобігли вже прийнятому рішенню напасти на Ірак, вони навіть легітимізували його. Так, реакція Джорджа Буша на масові демонстрації проти його візиту в Лондон була такою: «Бачите, ось за що ми боремось, щоб те, що люди роблять тут – протестують проти політики власного уряду – було можливим і в Іраку!».
Вражає, що курс, прийнятий Уго Чавесом з 2006 року, прямо протилежний тому, який обрала постмодерна Лівиця: замість того, щоб протистояти державній владі, він захопив її (спочатку невдалим переворотом, потім демократично), безжально використовуючи венесуельський державний апарат для досягнення власних цілей. Більше того, він мілітаризує житлові райони й організовує там підготовку озброєних загонів. І найбільша загроза: відчувши економічні наслідки «опору» його правлінню з боку капіталу (тимчасовий дефіцит деяких товарів у супермаркетах, які субсидує держава), він оголосив плани консолідувати 24 партії, які його підтримують, в єдину партію. Навіть деякі його союзники скептично налаштовані щодо цього кроку: чи буде він зроблений за рахунок народних рухів, які забезпечили венесуельській революції її натиск? Утім, цей вибір, хоча й ризикований, має бути цілковито схвалений: завдання полягає в тому, щоб нова партія функціонувала не як типова державна соціалістична (або пероністська) партія, а як механізм мобілізації нових форм політики (таких, як низові комітети трущоб). Що ми повинні сказати комусь такому, як Чавес? «Ні, не захоплюй державну владу, просто відступи, залиш державу й нинішню ситуацію такими, як вони є»? Часто Чавеса називають клоуном – але чи не перетворить його такий відхід на якусь версію субкоманданте Маркоса, якого багато мексиканських лівих зараз називають «субкомедіанте Маркос»? Сьогодні державі «протистоять» саме великі капіталісти – Білл Гейтс, коопорації-забруднювачі природи, мисливці на лисиць.
Урок полягає в тому, що справді підривна річ – не наполягати на «безмежних» вимогах, які завідомо не зможуть виконати можновладці. Оскільки вони знають, що ми це знаємо, таке «безмежно вимогливе» ставлення не є проблемою для тих, хто при владі: «Так чудово, що своїми критичними вимогами ви нагадуєте нам, у якому світі ми всі хотіли би жити. На жаль, ми живемо в реальному світі, в якому слід обходитись тим, що можливо». Потрібно ж, навпаки, бомбардувати можновладців стратегічно підібраними, точними, обмеженими вимогами, яких не можна відкинути під таким же приводом.
Переклад з англ. master_genie
Спільнота "Антикапіталізм і позитивні альтернативи"
Оригінал: London Review of Books