Потьомкінська евроінтеграція
03/03/2008 | Григорій Грабович
Теми, яким присвячено вміщену тут добірку, – зокрема питання етичного кодексу для наукового середовища (що за нормальних обставин мав би існувати в ньому вже давно – але не всі обставини й не всі середовища нормальні), а також питання атестацій, звань і взагалі наукових стандартів заслуговують ретельного громадського обговорення. Річ, щоправда, дещо утопійна, – бо де воно, оте громадянське суспільство, в межах якого ця дискусія мала би розгортатися? Якщо українське суспільство тільки починає усвідомлювати свою політичну силу, робить тільки перші кроки до народовладдя, тобто демократії, то чи готове воно – вже тепер – дбати про перспективу, про те, які плоди дадуть уже чинні, але ще не осмислені процеси та рішення?
Процеси, до речі, запущені, а рішення роблені переважно за вчорашніми навиками і рецептами і руками вчорашніх кадрів. Проте мовлення, озвучування позиції, і де треба – протесту, вже є першим виявом суспільної дії і фактичним (не лише символічним) стверджуванням того очікуваного, ближчого до нормального ладу.
Бачачи нагальну потребу обговорити цей комплекс питань, я планував зробити це у слушний час (саме готую у видавництві «Критика» книжку есеїв «Наука, антинаука, містифікації» й у вступі до неї торкаюся питання взаємодії науки та різних її заперечень). Проте поява відкритого листа професора Миколи Дробнохода (за дорученням Президії Академії наук вищої школи України) до президента Ющенка, а ще [...] допис на цю тему доктора фізико-математичних наук, відомого літератора й частого автора «Критики» Максима Стріхи, спонукали мене до оперативнішого, хай і тематично дещо звуженого відгуку.
На самому початку мушу сказати, що я багато в чому не згоден із тим, що кажуть доктори Дробноход і Стріха, а з двома їхніми твердженнями, які, власне, є центральними в їхній аргументації, – що український ступінь «кандидата наук» «рівноправний» із західним PhD або є його еквівалентом і що питання атестації науковців не є першочерговим для української науки – я не згоден категорично. Питання стандартів, на якому будуються всі дальші як роздуми, так і дії та рішення щодо наукових звань і ступенів, є фундаментальним для здоровля науки; нехтувати їх або розв’язувати волюнтаристськими, суто адміністративними чи бюрократичними фокусами є щонайменше (повторюю вислів доктора Стріхи) безвідповідально, – бо для науки попросту згубно.
Болонський процес – на поверхні й дещо глибше
Чи не основним контекстом для цього комплексу питань є Болонський процес – і не лише контекстом, але й каталізатором і якоюсь невидимою та владною рукою – нібито (за Адамом Смітом) саморегульованого, розумного і благодійного ринку. Про Болонський процес писали й пишуть багато: в україномовному інтернеті на час написання цієї статті пошук за відповідними гаслами (Болонський процес і Україна) показує 178 тисяч (!) сторінок; в англомовному набагато більше: і тут є й офіційні описи, й коментарі, хоча посутньої критики небагато, більше нескінченного пережовування відомого та поверхового (адже інтернет – це радше звалище, ніж каталог чи бібліографія), й величезна кількість бюрократичного блефу, який навіює виразне відчуття про віртуальну і кон’юнктурну присутність державного істеблішменту, який той процес тепер в Україні насаджує. Але існує також і чимало фахової літератури (переважно англомовної – адже процеси глобалізації мають свою мовну логіку) з питань вищої освіти: «Higher Education», «Higher Education in Europe», «European Journal of Education», «Russian Education and Society», «European Educational Research Journal», або й такі професійні журнали на кшталт «Anthropology Today», на сторінках яких питання Болонського процесу має постійне і професійне висвітлення.
Втім, серед багатьох статтей про перебіг цього поцесу в різних країнах Европи й на тлі чималої уваги до Росії України майже не видно. Що гірше, не видно, щоб цей европейський і взагалі західний дискурс і досвід щодо майбутнього вищої освіти в Европі звучав в українському державному, науковому й освітянському контекстах. До цієї самомаргіналізації, нашого аж надто рідного ізоляціонізму, ще повернемося.
Болонський процес – це в основному мета-настанова, а потім низка домовлень (не так між державами, як між мегаінституціями та бюрократіями) про конкретні дії задля встановлення уніфікованого европейського науково-освітянського простору, в якому звання, кредити за навчання, курси, залікові одиниці тощо стають легко «конвертовними» або взагалі спільними (як оте сакраментальне евро), щоби студенти, викладачі та наукові працівники могли вільно пересуватися, навчатися, знаходити працю тощо в різних країнах оцього спільного ринку-простору. Центральною тезою для цього спільного простору є запровадження двоциклової системи вищої освіти й одночасно звань – на підставі, власне кажучи, англо-американського розрізнення нижчого циклу (undergraduate studies, який завершується бакалавром) і вищого циклу, власне наукової освіти (graduate studies, який завершується докторатом, PhD, а першим етапом якого є ма∂істеріюм). Україна та Росія, які формально пристали до Болонського процесу, найбільше проблем мають із тим PhD. Бо совєтська система встановила два звання – кандидата наук і доктора наук, і заковика в тому, як їх скорелювати з отим одним PhD (що його формально перекладають як «доктор філософії», але який на Заході також охоплює «доктора наук» – у кожному разі, це найвищий науковий ступінь, який завершує довготривалі студії). Справу дещо ускладнює німецька (і побазована на ній польська) традиція «габілітації», «доктора габілітованого», тобто додаткового відзначення, звичайно за чергову наукову працю, після якого вчений може стати професором. В нецентралізованих країнах Заходу, де професора призначає не міністр освіти, а університет, його рада, ту саму функцію виконує підвищення до статусу професора (в Америці воно завершується процесом tenure, довічного контракту), що зазвичай також пов’язане із належними науковими осягненнями (другою книжкою тощо). Говорити про якусь суттєву наукову різницю між «доктором габілітованим» із Німеччини чи Польщі і професором із PhD, який має tenure в такому університеті, як Гарвард, Єйл або МІТ – підстави немає; це схоластичні або радше школярські ігри. Так само безпредметні розмови про різниці між «доктором філософії» (PhD) і «доктором наук» (DSci), перевагами «doctorat d’État» над PhD тощо. Ті, хто знаються на справі, занурені в науку, такими спекуляціями не займаються – передусім, мабуть, тому, що в світі справжньої науки (не кажу тут про сонні американські провінційні коледжі, ані про наші Авгієві стайні із симулякрами «академій») процес стверджування стандартів є постійним, він закладений у саму фактуру академічного життя, у структуру семінарів і викладів, і в самому способі спілкування професора зі студентами і докторантами, – а також і коле∂ами на інших континентах і науковою працею як такою. Хоч виїмки, на жаль, всюди бувають, навіть у добрих університетах, але коли йдеться про відкриту систему з нормальною циркуляцією ідей та людей, де пошук професора на конкретну посаду, тим паче на важливу катедру, принципово поставлено на рівень міжнародного пошуку (так роблять далеко не в усіх західних університетах – але в найкращих радше так, аніж інак), говорити про те, що одні докторати (PhD) є буцімто 100-відсоткові, зате інші (DSci, наприклад) ну просто 138-відсоткові, якось не випадає; сам такий алгоритм скоріше використовується для ефекту і для профанів – у кожному разі, не для встановлювання дороговказів1.
Заки перейти до цієї квадратури кола, де кандидати і доктори мають і вміститися у цьому PhD, і замінити й перевершити його, варто ще кількома штрихами доповнити системний портрет Болонського процесу. Насамперед зауважмо, що не було майже нікого, хто не бажав до нього приєднатися. 2005 року на останній немовби зупинці прилучилися Вірменія, Грузія, Азербайджан, Молдова й Україна. (2001 року прийнято було Хорватію, Кіпр, Ліхтенштейн і Туреччину; 2003-го – Албанію, Андору, Боснію і Герцеговину, Ватикан, Македонію, Росію, Сербію та Чорногорію – варто побачити, хто і коли нас випередив.) Не пристала до процесу Білорусь (і це чимало каже про її теперішній режим); крім того, не ввійшли також Монако і Сан-Марино, але, можна припустити, що з інших причин: у Монако освітня система скоординована із французькою і, мабуть, важко знайти у світі країну, що була би більше космополітичною та міжнародно зінтегрованою; а Сан-Марино, мала гірська місцина на території Італії, має з 1985 року свій університет, але ті, хто хочуть продовжувати освіту, можуть це також робити в італійських. Іще варто згадати, що чотири країни не прийнято до Болонського процесу: Киргизстан, північний Кіпр, Ізраїль і Косово. Причина технічно-правова: ці країни не є учасниками европейської культурної конвенції Ради Европи (Ізраїль є спостерігачем; статус Косова ще не визначений; державний статус Північного Кіпру визнає тільки Туреччина, яка його окупувала).
Одне слово, майже всі европейські країни, а також і окраїни, виразно відчуваючи, що коли не сісти у цей поїзд тепер, потім наздогнати його буде вкрай важко, всідалися навипередки і на всі вимоги – хай які для них обтяжливі – погоджувалися. Нікого, хто сяк-так вписувався в Европу, не відхиляли (Грузія і Туреччина таки мають різні ознаки европейськости, хоч і далеко не всі, – але Азербайджан?). Як зазначав один учасник на конференції Европейської Асоціяції суспільної антропології, европейці зі Східної Европи аж так хотіли подолати свою «недоевропейськість», що їхні державні бюрократії наперед приставали на різні нелегкі умови.
Із цього випливає кілька структурних висновків. По-перше, держави, які так легко погоджуються на принцип контролю над якістю, над науковим моніторингом тощо, про який так побожно дбають різні угоди Болонського процесу, за наявности тих освітних систем, кадрів, традицій і ресурсів, якими вони володіють, не можуть дотриматися того принципу з належною ретельністю або й зовсім не можуть. Це стосується не лише України, але й, наприклад, Польщі, та й Росії також. Але їм важливо щось підписати (адже евроінтеграція!) – а потім якось уже воно буде. По-друге, суть Болонського процесу, як це випливає з цілого його дискурсу, полягає у домовленостях не так між науковцями чи науковими інституціями, як між великими державними бюрократіями. До того – і це також звучить лейтмотивом у різних дописах із поодиноких країн – ці ж державні бюрократії використовують ті чи ті пункти-домовленості Болонського процесу, щоб розв’язувати свої не так освітньо-наукові, як освітянсько-бюджетні проблеми.
А найголовніше ось що: як видно з усього вже сказаного, основним рушієм Болонського процесу є не питання освітянсько-наукових реформ, докорінних структурних змін задля оптимізації науки й освіти у двадцять першому столітті тощо, а оптимізація ринкових стосунків у сфері освіти на европейському просторі – перш за все для подальшої успішної конкуренції з іншими економічними ареалами: з американським та австрало-азійськими (поки що це передусім Японія, але за нею вже видно Китай). Це, звісно, також важливо, але варто усвідомити пріоритети, що тут чому підпорядковано. Як каже одне з положень Болонського процесу: «Звання, надані після першого циклу [тобто бакалаврат. – Г.Г.], також має бути релевантне для европейського ринку праці як відповідний рівень кваліфікації»2 .
Вдумливе осмислення того, що є і чого немає у Болонському процесі, пропонує познанський професор Марек Квєк (поінформований український читач знає його завдяки нещодавно виданій збірці «Ідея університету»). Враховуючи політичний і культурно-історичний контексти, Квєк наголошує, що Болонський процес, хоч і відбиває оті ринкові потреби й вимоги та загальну прагматично-економічну настанову Заходу, не має чіткого (не те що глибокого) осмислення стану речей у Центральній і Східній Европі, її перманетної культурної й зокрема освітянської кризи від часу падіння комуністичної системи, і тому не дає жодних вказівок, жодного аналізу для осмислення і подолання тієї кризи і врахування глибоких процесів глобалізації, її викликів для сучасної науки й освіти, інституції університету тощо; маючи шанс стати дороговказом і рушієм для докорінних реформ у цій частині світу, Болонський процес від цього ухиляється3. Будь-кого, хто стежить за політичною далекоглядністю і рішучістю Европи (добрим прикладом була недавня війна на теренах колишньої Югославії, а для України прикладів є ще більше – зокрема европейське ставлення до російського енергетичного шантажу), це аж ніяк не здивує.
Болонський процес: pro & contra для України
Як бачимо, поїзд уже поїхав, тож саме запитування – а що дає Болонський процес Україні? які його pro і contra саме для нас? – може видатися ретроградним або нативістичним, бо ж як узагалі можна ставити під сумнів евроінтеграцію? Проте запитання небезпідставне – тим більше, що, як видно, слідом за буцімто розв’язаною проблемою (мовляв, усі вже підписалися, консенсус є), надходить наступна, ще складніша.
Щодо переваг ніби все ясно: факт доконаний і відступу немає. Поїзд їде до світлої мети (заїхати має 2010 року), всі якось сіли й висідати на станції Білорусь ніхто не збирається. Конкретно й ідеологічно – альтернативи до евроінтеграції так і немає. Найпромовистішим, мабуть, є те, що й сама «альтернатива», тобто Росія, також купила квиток на цей поїзд (хоч і дуже ремствує, що не туди він насправді їде). Об’єктивні дивіденди з уніфікованого европейського освітянського і наукового простору таки мають появитися – хоча ніхто ще не знає, коли (для України, як і для цілої Східної Европи, напевно ще не за два роки). Заперечень проти таких принципових вимог, як-от контроль над якістю (курсів, дипломів тощо) й забезпечення можливости вільно пересуватися, також не чути. (Студенти, втім, кепкують в інтернеті, що вільно пересуваються й інтегруються в Европу, тобто відвідують її, самі тільки бонзи. Із власних спостережень знаю, що справді, ті одиниці, які потрапляють з України в західну вищу школу й науку і добре там почуваються, досягли цього завдяки власній кмітливості й таланту, а зовсім не завдяки системі, найчастіше навіть усупереч їй.)
Власне, головне pro Болонського процесу – це те, що він не закриває, а відкриває двері, чи, може, не так відкриває, як обіцяє, що вони можуть – і мають – бути відкриті. Після офіційної совєтської ксенофобії така обіцянка, хай і символічна – це щось. Але не вдаваймо, ніби це щось безпрецедентне, або виїмково благородне: адже двері de facto вже давно відкриті – для туристів, для великого капіталу, і для різного непотребу також (наприклад, вельми токсичних промислових відходів – на цьому теж можна заробляти). Як ці двері буде використано, що входитиме й виходитиме, який буде людський і науковий обмін – покаже час. Але в кожному разі перспективу виходу в ширший світ треба вітати.
Натомість чуємо нарікання, що, мовляв, наша система не готова до змін, або взагалі їх не потребує (адже маємо те, що маємо, і воно не аж так погане: цілі покоління так училися, і наші батьки...), або, коли вже запроваджувати ті зміни, то якнайповільніше. Зрозуміло, що кожний істеблішмент має свою інерцію, і чим більше він зашкарублий, а тим паче скорумпований, тим більший чинитиме спротив реформам, самій ідеї реформ. Не в цьому гальмуванні, однак, небезпека: об’єктивно таку опозицію до змін, інерцію, вже переломила вища політична сила, центрально-бюрократичне рішення інтегруватися в Европу – хай там що. (Бо така воля історії, чи там нашої державної місії, чи чогось іще.) Тобто маховик уже крутиться, і все тепер залежить від того, яким змістом наповнюватиметься процес. Бо його негативні моменти діють уже, не тільки в перспективі або in potentio, – і треба навчитися адекватно до них ставитися, щонайменше вміти їх розпізнати. Деякі з місцевих реалій і настанов (коли не більшість їх), що впливатимуть на доконання обіцяних змін, не вельми продумані. Ситуацію ускладнить той очевидний факт, що сам Болонський процес чітких продуманих настанов не дає. Він, наприклад, не встановлює державного мінімуму підтримки науки й освіти – і не погрожує виключати з Болонського клубу країни, які такого зобов’язання не дотримуватимуться. Навпаки, як багато вже про це писано, своїм посутнім схематизмом він відкриває шлях до різних бюджетних зміщень і навіть викривлень.
Лейтмотивом у критиці Болонського процесу є те, що він не враховує специфіки досвіду і надбань конкретної національної освітньої чи наукової системи. Чути слушне нарікання (воно настільки поширене, що навіть міститься на вікіпедіївському сайті4 ), що двоциклова концепція освіти і наукових звань недооцінює фахові (а не академічні) вимоги, скажімо, інженерські, й ускладнює або взагалі шкодить їх імплементації. З українського боку лунають протести, що болонська схема недооцінює різні професійні, наприклад, художні звання. Вікіпедіївська мудрість повчає нас, що все це треба і можна узгоджувати. Але чи є такі держави, які зможуть обстоювати свої легітимні інтереси, провадити політику розумного протекціонізму? Може, і є, але Україна навряд чи до них належить.
Схематизм, переважання формальних параметрів над інтелектуальним змістом (і тільки такий підхід, власне, вписується у загально-прагматичну настанову laissez faire, яка підштовхує цей процес) легко може призвести до спрощення, якщо не знецінення інтелектуальних, наукових, культурних критеріїв. Питання – універсальне, і вимагає воно окремого обговорення. Проте деякі речі очевидні: хоч би якою була традиція і відданість справі науки і педагогіки, але вони таки улягають економічним чинникам. Якщо факультет зменшує число академічних позицій, якщо під тиском університет змушений зменшувати вимоги (скажімо, закінчувати докторантуру максимум за п’ять-шість років, а не як колись, за сім-вісім), це зрештою починає щораз помітніше впливати на наукову якість. Імунітету перед цим не мають навіть найкращі західні інституції. Проте корегування стандартів під тиском коштів, браку ресурсів, павперизації суспільства, депріоритизації науки тощо (хоча ці дії вкрай шкідливі і для науки, і для суспільства) – ще не найгірша поступка. Набагато загрозливішою є підміна цих стандартів зовсім іншими, не науковими критеріями, коли академічний простір опановують антинаукові, а іноді попросту корупційні схеми.
Наука й освіта між інфляцією та обманом
Потуги вільного ринку, комерції та глобалізації, що стимулюють Болонський процес, водночас також розмивають наукові цінності й концепцію місії традиційного, «класичного» університету5 . Наступним кроком є вже його заперечення, як і заперечення наукових цінностей узагалі. Комерція витісняє науку з її місця, коли співіснує з нею без перегородок і медіяцій. Крайнім виявом цього є виготовляння, «маркетинг», надавання і продавання фальшивих (у побутовому мовленні – «липових») дипломів. Експерти кажуть, що річний прибуток від цієї узвичаєної в теперішньому світі практики становить не мільйони навіть, а мільярди доларів. З огляду на особливості глобалізованого ринку, на попит і пропозицію, здебільшого вона розквітає в «першому», «просунутому» світі, але в добу інтернету насправді не має реальних меж: вона всюдисуща і живиться насамперед своїм віртуальним статусом, перебуваючи, завдяки юридичній невизначеності – в законодавстві багатьох країн, а тим паче у транснаціональному просторі інтернету і глобальної економіки, – між легітимною та кримінальною діяльністю.
Не можна сказати, що поява інституцій, які заробляють на штампуванні фальшивих дипломів (в англомовному світі їх називають diploma або degree mills, «млинами»), залишилася непоміченою: існує цілий масив описів, аналізів і коментарів, не кажучи вже про нестримну навалу рекламного спаму. Елементарну інформацію про те, чим є оті штампувальні, подає World Education Services6 , – це, власне, віртуальні інституції (поштова скринька й електронна адреса), які без належної чи й будь-якої акредитації і без належних, іноді без жодних студій і праць кандидата, але за гроші, надають – тобто продають – свої дипломи; тут-таки наведено чималий, але далеко не вичерпний список сайтів, де це питання обговорюють. У США, де атестацію освіти, дипломів тощо в кожному штаті регулюють власні закони, ле∂альну (віртуальну) адресу для такої штампувальні створюють там, де ці вимоги мінімальні або їх немає взагалі; до того ж, відкрита модель суспільства уможливлює ситуацію, за якої така установа спроможна заснувати власну акредитаційну фірму, і та, існуючи поряд із легітимними, державними, підтверджуватиме «липову» установу, яка цю фірму і заснувала! Кругова запорука, нічим не гірша від наської. В інтернеті цей момент іще виразніший: пошук у google за «diploma mills» видає вам не лише такі чи такі обговорення, але й «спонсоровані лінки», які застерігають: «Не купуйтеся на липові дипломи! Ходіть до нас, ми даємо справжні дипломи» – і тоді пропонують таку саму «липу». Один із таких7 обіцяє диплом PhD всього за 549 доларів плюс достава (що, може, дешевше, ніж в Україні). Інший, University of Aberdeen8 , обіцяє це за 900 доларів плюс достава, але додає до того диплому вашу дисертацію, видруковану у формі книжки, в палітурці, щоправда, в одному примірнику, але з автентичним ISBN номером. Також непогано.
Викладати історію боротьби з цим явищем немає тут місця, а в ній самій немає нічого втішного. Хтось нагадує, що фальшиві дипломи існують відтоді, відколи й справжні, тобто вже десь від XI століття. Особливо засмучує декого, що в XX столітті певним оплотом «липових» дипломів у США були релігійні («біблійні») школи і що часто духовним особам надавали безпідставні наукові звання і нагороди; звідти, мабуть, і тон праведного обурення цією «проституцією» освіти і науки9 . В США боротьба йшла хвилями. 1924 року сенатська комісія дійшла висновку, що в країні є понад 25 тисяч лікарів із фальшивими дипломами. В 1970-х роках буцімто дуже успішною була боротьба ФБР із різними фальшувальниками дипломів (програма Dip Scam) – але її припинили в 1992 році. Відтоді, за загальним консенсусом, ситуація весь час гіршає – і наявність так званої інтернетівської освіти й інернетівських дипломів ці проблеми тільки помножує.
І не дивно, що ця хвиля дісталася й нашого берега – з далеких гавайських островів. 2005 року всім відома МАУП – беру саме цей приклад зокрема тому, що її віце-ректором у регіональних справах був тоді професор Микола Дробноход, чий відкритий лист до президента Ющенка спричинився до цих роздумів – аж двічі оголосила на шпальтах свого часопису «Персонал» (2005, №2 і 6), що МАУП розглядає співпрацю з «Американським університетом Гаваїв»; у №6 так і написано під гаслом «Освітні зв’язки міцнішають»:
Днями у Міжрегіональній Академії управління персоналом перебувала делегація Американського університету Гаваїв (АУГ) на чолі з його президентом, професором Хасаном Сафаві (США). У ході візиту відбулася зустріч представників АУГ з президентом МАУП Георгієм Щокіним, на якій підписано документи про створення представництва АУГ. Гавайський університет, який створено 1994 року, має філії у всьому світі. Попередній обмін думками щодо перспектив взаємовигідної співпраці між керівництвом Міжрегіональної Академії управління персоналом та Американським університетом Гаваїв відбувся ще в січні. Розглянувши пропозиції гостей, керівництво МАУП зацікавилося можливістю створення навчального центру АУГ на базі МАУП. Цього разу, крім підписання угод, уже проведено співбесіди з кандидатами на роботу в представництві Американського університету Гаваїв – Україна10 .
Якось пройшло тоді повз увагу керівників МАУП – може, професор Дробноход тепер це вже знає, – що АУГ, American University of Hawaii – це типова дипломоштампувальня, яка попри назву ніякого формального зв’язку зі штатом Гаваї не має, і ще 17 листопада 2004 року штат Гаваї через своє бюро захисту консумента (Office of Consumer Protection) подав до суду на АУГ, щоби він припинив свою діяльність і продаж дипломів (і дезінформацію щодо назви), а 31 січня 2005 року суд цей позов задовільнив і оштрафував АУГ на 500 тисяч доларів. Як буває в таких випадках, АУГ перейменувався і, зберігши абревіятуру, надалі діє як «American University for Humanities» – тепер у штаті Місисипі, хоча бюро має в Каліфорнії11 .
Говорячи про «липові дипломи» в Україні, варто поглянути на «Заяву Прес-служби МОН» у цій справі:
"Лють й ненависть ділків від освіти, заробітчан на обмані батьків й дітей викликають сміливі й послідовні кроки МОН щодо наведення порядку в галузі освіти, припинення діяльности псевдонавчальних закладів. Очолило цей рух горезвісне керівництво МАУП, яке веде свій багатотисячний колектив на заклання, грубо і∂норує закони України, політизуючи, захищаючи свою незаконну діяльність. За десятки років в Україні розвинулась, на жаль, корумпована, злодійська мережа обкрадання громадян за так звані «освітні» послуги. Ці «Вузи» без кадрів, матеріяльної бази, всякого навчального процесу видають липові дипломи. На очах суспільства, держави калічаться долі сотень тисяч юнаків і дівчат, наноситься непоправна шкода міжнародному іміджу країни. Прикро, що до цієї кампанії долучаються окремі політичні партії, ЗМІ, молодіжні організації"12 .
Хвацька риторика і брава поза не усуває, однак, підозри, що не все тут гаразд, і у війні зі «злодійською мережею обкрадання громадян» присутня чимала порція блефу – бо, крім переходу в розпалі цієї війни проф. Дробнохода з МАУПу в радники міністра освіти і науки, інших її результатів щось не видно. Які з тих «Вузів» таки закрито? На крайній випадок, де бодай якийсь перелік вичислених штампувальників «липових» дипломів? Їх же, судячи з заяви, чимало. Питання, звісно, риторичні. Яка держава, такі «Вузи», який політикум, таке й міністерство освіти. Реформи, мабуть, «липові».
Тут варто ще додати, що липові дипломи не тільки «калічать долі сотень тисяч юнаків і дівчат» – вони прилипають і до дорослих, ба, маститих. І так проф. Дробноход у своєму виступі «Академія наук вищої школи України в контексті проблем освітньої і наукової сфер держави» згадує між іншим і те, що правовий статус АН ВШ остаточно розв’язано, а розкольницьку діяльність колишнього (тепер уже «лже»-) президента АН ВШ, академіка Миколи Дубини, остаточно засуджено:
"З трибуни цієї Конференції ми в черговий раз доводимо до відома науково-педагогічної громадськости, що всі дипломи «академіків», «почесних академіків» АН ВШ України, а також лавреатів академічних нагород, видані впродовж 2002–2007 років за підписом виключеного з Академії М. Дубини, є нечинними, а за фактами шахрайства і підроблення документів проти М. Дубини порушена кримінальна справа за ст. 358, ч. 1 КК України. Ця справа зараз знаходиться на стадії досудового слідства"13 .
Таке ретельне вичищування своїх стаєнь може тільки тішити, але знову вкрадається невтішна думка: якщо академік Дубина був таким негідним, що всі його діла і видані чи пак продані дипломи тепер перекреслено, то як це сталося, що він міг заволодіти цією академією? Чому він там узагалі опинився, до свого президентства? Де був інституційний контроль за якістю? Питання – ніяк не риторичні. Йдеться все ж таки про стандарти, про легітимність звань і про моральне право брати слово в таких вагомих справах.
Про суцільну інфляцію ВНЗ, про їхнє непомірне розмножування й роздування, коли чи не кожний повітовий педінститут уже зробився університетом, а національних також ціла купа, можна говорити менше – тим паче, що цей державний блеф також уже нарешті привертає щораз більше уваги. (Академік Дробноход торкається й цього, але про це згодом.) Марек Квєк у згаданій статті про співвідношення Болонського та глобалізаційних і передусім приватизаційних процесів у постсовєтському просторі робить украй песимістичний, хоча, з усього судячи, справедливий висновок:
"Вища освіта в регіоні [Східної Европи. – Г.Г.], за незначними виїмками, перебуває у стані перманентної кризи від часу занепаду комунізму <...>: від паралічу основних дослідницьких функцій до постійного зменшення державних видатків, від розбуханости як державних, так і приватних «дипломоштампувалень» до корупції і зниження професійного етосу і моральности – комбінація тих чинників своя для кожної країни"14 .
Масштабність цього процесу в Україні передають самі сухі цифри: за підрахунком міністерства освіти, всього є 920 ВНЗ, серед них 184 університети, 58 академій, 125 інститутів, одна консерваторія, 199 коледжів, 210 технікумів і 143 училища15 . Інфляція у нарощуванні інституцій і роздмухуванні їхнього статусу – за відсутности контролю над якістю, не кажучи вже про нормальні інвестиції, нормальну бюджетну опіку над тим сектором громадського життя, про що постійно йде мова – не може не призводити до загальної деградації стандартів. Яка своєю чергою спричиняє дальшу інфляцію та самообман – скажімо, у тих-таки званнях.
Інфляція і самообман
Обгрунтування вимоги прирівняти вітчизняного кандидата наук до західного PhD базуються передусім на інерції, на довголітньому наполяганні на тому самих совєтських (а потім постсовєтських) кандидатів наук, а також тих інститутів, що за ними стояли. (І тепер бачимо, що ті кандидати на своїх візитівках або у c.v. афішують себе як PhD – хоч і не всі так чинять.) Найвища інстанція, тобто СССР, на цьому наполягала, і де могла, свою волю накидала. Скажімо, за підписаною 1974 року угодою між СССР і Польською Народною Республікою про взаємне визнання дипломів совєтського кандидата наук у ПНР належало сприймати як рівного польському докторові, і навпаки, польського доктора наук совєтська сторона прирівняла до свого кандидата. Всі, хто знав обидві ці системи, а насамперед польські науковці, розуміли, що це явний нонсенс, але чи могла Польща Варшавського пакту, de facto окупована совєтами, проти того заперечити? І, до речі, за тією ж інерцією, вже незалежна Польща відновила оті домовленості з Україною та Росією (з Україною – в 2002 році). Того вимагають добросусідські відносини – хоча самі звання й умови вишколу для їх здобуття нітрохи не змінилися, хіба що вишкіл на ступінь кандидата наук порівняно з польським докторатом став іще гіршим.
У США в половині минулого століття внаслідок тієї совєтської «перемоги», що її нібито звістував «спутнік», таки засперечалися про співвідношення якости совєтської та американської освіти, зокрема в галузі математики та фізики, – але ледве чи хто гамузом і в усьому спектрі наук ототожнював ці два звання; а після американської «перемоги» у космічних перегонах наприкінці 1960-х і далі про це вже більше не було мови й поготів. Причина очевидна – і не тільки у сфері гуманітарних наук. Отже, в американській системі докторський ступінь, PhD (доктор філософії), або DSci (доктор наук) – між ними немає істотної різниці – базується на вимогливій системі graduate studies, яка (покликаюся тут до прикладу Гарвардського університету, але те саме стосується всіх якісних університетів, які взагалі мають graduate studies) обіймає три роки спеціялізованих курсів, загалом десь 24 чи й більше, докторські письмові і усні іспити, і три роки писання дисертації; переважно докторські студії тривають шість-сім років; іноді хтось закінчує швидшим темпом, скажімо, за п’ять років. Докторські дисертації мають обсяг і інструментарій дослідницької монографії, пересічно на 300–500 сторінок. Українська аспірантура, яка закінчується «кандидатом наук», ніяк не подібна до цього: обов’язковими є два курси – іноземна мова, зазвичай англійська, та філософія; курсові роботи тут не конче дослідницькі. Інших курсів немає. Є іспит зі спеціяльности. Бувають консультації з керівником; частота таких зустрічей – від одного, ну хай навіть двох разів на тиждень до одного разу на рік; пересічно, може, раз на місяць. Науковий контакт пошукача практично тільки з отим керівником – не так, як у системі graduate studies: із цілим департаментом і багатьма професорами. Та й схожі ті зустрічі тутейшого аспіранта з керівником – перепрацьованим, недоплаченим, на кількох посадах, аби звести кінці з кінцями – радше на короткі розмови, ніж на tutorial, тим паче на курс із обов’язковими дослідницькими працями. Все завершується кандидатською працею розміром до 180 сторінок. Я перебачив таких праць чимало (щоправда, здебільша з гуманітарних наук); жодна не мала насправді дослідницького, наукового характеру. Велика більшість із них – реферативні. Чимало із серйозним нашаруванням поверхового списування. (Про плагіят тут не говоритиму – хоча проблема така існує.) Жодна із тих кандидатських дисертацій, які я бачив, не краща від пересічної американської магістерської, тобто M.A. Весь процес підготування такого кандидата наук триває три роки. І це все тепер прирівнюється до PhD? Нібито на повному серйозі? А панове Дробноход і Стріха ще й запевнюють нас, що це нібито й загальновизнано, буцімто світовим консенсусом.
Навпаки, загальновизнаним (не так у світі, як в Україні, хоч і в світі подекуди також) є те, що українська освіта і наука в глибокій, системній кризі, поточена корупцією, недотримуванням елементарних педагогічних зобов’язань, абсурдним перенавантаженням викладачів (що мають викладацьких годин десь удесятеро (!) більше, ніж американські), недофінансуванням, інфляцією, штампуванням дипломів і продажем академічних звань. Про останнє ми вже чули з перших уст. Але й про загальну кризову ситуацію промовисто пише академік Дробноход у своєму виступі «Сьогодення і проблеми вищої школи України»16 ; доктор Стріха своєю чергою дещо наголошує, зокрема проблему недофінансування, – але ні той, ні той якось не пов’язують цей сумний стан української вищої освіти, її системні негаразди з адекватністю, достовірністю, придатністю тих звань, що ця освіта продукує. Немовби не в Україні і не з залученням саме теперішніх, реальних українських кадрів, ресурсів, об’єктивних навичок оцінювання тощо ці кандидати наук постали. Та що там не пов’язують – ще й запевняють, що питання адекватности звання до його змісту, кореляції актуального стандарту із наданим йому найменуванням взагалі не першочергове. Тобто а) зробімо кандидатську (будь-як, хай і халтурно), б) назвімо її PhD і в) закриємо дискусію (питання не першочергове). Коментарі, мабуть, зайві. Але не зайво нагадати, що в Україні, згідно з українським законом, західні PhD мусять пройти переатестацію й довести, що вони бодай на рівні кандидата наук. Про такий контроль над якістю пам’ятають. (Хай читачі самі вгадають, чому.)
Як каже народна мудрість, шило завжди вилізе з мішка (це, певно, якийсь закон фізики). Шило в даному випадку – це намагання надати цьому всьому якоїсь логіки і якось умонтувати в цю схему підлаштування кандидатського ступеня під PhD також і докторський (із яким, як читачі «Критики» знають, також не все гаразд: згадаймо бодай недавній казус із паном Петром Іванишиним – тепер уже доктором наук). Академік Дробноход і доктор наук Стріха висувають немовби пропозицію якось відзначати українського доктора наук: чому, наприклад, не звати його – як це нібито роблять у франкомовному світі – «grand doctor», або «Grand PhD». І дійсно, якщо пошукати в інтернеті – для цього він дуже надійний – такі згадки про «Grand PhD» є – і всі вони без виїмку походять із глобалізованої мережі отих diploma mills. Особливо завзятий серед них такий собі World Information Distributed University (WIDU, інший її варіянт уживає ще «Informatisation»). Ця штампувальня дипломів покликається на якусь атестацію від короля Бельгії – звісно, липову, зі справжнім французьким або франкомовним бельгійським науковими світами це нічого спільного не має; вона навіть вигадала собі герб – додавши одну зі своїх абревіятур до герба краківського Ягелонського університету (що мене трохи «дістає» – бо сам студіював у Ягелонському університеті і маю до нього сантимент.) Де він є, отой WIDU, ніхто достеменно не знає – десь у віртуальному просторі між Австралією, Бельгією, Нігерією та Росією. Знаємо з різних сайтів, що президентом отого WIDU є якийсь пан Едуард Євреїнов із Росії, він же не лише доктор наук, але й «Grand PhD» і навіть «кавалер» і «командор» наук. На сайті West Coast Institute of Manegmant and Technology, ще однієї іпостасі WIDU, є чимало отих «Grand PhD» з різних країн світу. Серед них також президент НАНУ Борис Патон, професор WIDU, кавалер і командор Світового ордену «Наука, освіта, культура». Що його спонукало бути у цьому товаристві й так рекламувати українську науку, не знаю. Іншим подібним «Grand PhD» і «командором наук» є Його Еміненція Монарх О. Oджеренем із Нігерії, – всупереч запевненням академіка Дробнохода, що «беззастережно відданими одноступеневій системі залишаються хіба що університети країн “третього світу”». Мабуть, після Бокаси модніше стало бути якимсь «великим доктором», ніж «Імператором». Залишу читачеві вирішити, кого саме тягне до «третього світу», але зауважу, що ніхто із серйозних науковців на Заході (наскільки я знаю) не претендує на такий титул.
Жага парвеню та нуворишів прикупити собі шляхетности й легітимности, прикраситися різними симулякрами орденів і звань – «великий лицар того й тамтого»; «кавалер й командор такого й сякого ступеня» (у Ку-Клукс-Клані ще величають себе «Великими Драконами»...) – перекинулася на депутатів і на український політикум узагалі. Липовим духом повіяло вже й від державних орденів – якщо взяти до уваги декого з останніх нагороджених; липові наукові звання стають елементом цього загального процесу. Але який стосунок це має до науки? І, мабуть, головне: невже хтось думає, що отакі дипломні маніпуляції переконають світ і оті сили, що стоять за Болонським процесом? Чи знають ті, хто таке пропонує, про існування різних формальних, соціометрично й економетрично тонко об’єктивізованих рейтин∂ів світових університетів, і що в жодному списку провідних навчальних закладів не видно жодного українського університету з отієї роздутої кількости, про яку тут ішлося? В китайському рейтингу 500 університетів, що його на державне замовлення робив Шанхайський університет Дзяо Тонг17 , немає ні одного українського; жодного немає і в сорбонському рейтингу 200 університетів, складеному за іншими критеріями; аналогічно з іншими рейтингами. Зате маємо те, що маємо, в даному випадку багато липових дипломів – і штампувалень.
Західні працедавці переважно знають ціну нашим дипломам, а поважна наукова інституція – то й поготів. Саме тому молоді люди, які, крім отого диплома кандидата наук, мають іще талант, волю й амбіцію, їдуть звідси на Захід, щоби там розпочати все «з нуля» – отримати PhD і йти далі в люди. Втім, насправді це ніяк не нуль: справжнє знання своє робить і процес неабияк пришвидшує.
На веб-сайтах жартують: якщо вітчизняний істеблішмент і здатний щось досконало робити, то це будувати потьомкінські села. Є історичний досвід. (Самі офіційні документи/відповіді української сторони на формальні запити/анкети від адміністраторів Болонського процесу чимало тут можуть сказати – проте, це вже на розширену дискусію.) Але кого ми дуримо? Перед ким ставимо оті муляжі? Як знаємо зі світового фольклору, трикстер урешті завжди ошукує сам себе, це його карма – як у того цигана із хроном у Руданського. Але вже зовсім несовісно і безвідповідально дурити своїх підопічних, своїх студентів.
*****
1Хоч як це елементарно, але одним із визначальних моментів у такому підході до питання є обов’язок (іноді записаний у законі) певного відділу, департаменту, катедри тощо перед університетом – оголошувати найширший професійний, отже й міжнародний пошук на заповнення вакантної посади. Коли у грудні 2007 року Університет Кембридж, в Англії, оголосив пошук викладача української філоло-гії та культури, звістка вмить облетіла світ (знаю це достеменно) і кандидуватимуть на цю посаду представники багатьох країн.
2Див.: Christian Tauch, «Almost Half-time in the Bologna Process – Where Do We Stand?», European Journal of Education, 2004, т. 39. №3, с. 275.
3Див.: Marek Kwiek, «The Emergent European Educational Policies under Scrutiny: the Bologna Process from a Central European perspective», European Educational Research Journal, т. 3, №4, 2004.
4http://en.wikipedia.org/wiki/Bologna_process
5 Див.: Ідея університету, зокрема Квєкову статтю.
6 Див.: http://www.wes.org/ewenr/DiplomaMills.htm
7 Див.: http://www.belforduniversity.org
8http://aberdeen.university-edu.us/research.htm
9Пор.: Richard T. Lumadue, «When Graduate Degrees Prostitute the Educational Process: Degrees Gone Wild», Christian Higher Education, 2006, №5, с. 263–278.
10http://personal.in.ua/article.php?ida=43
11Див.: «Unaccredited colleges», Oregon Student’s Assistance Commission, Office of degree authorization, http://www.osac.state.or.us/oda/unaccredited.aspx
12Див.:http://www.mon.gov.ua/mainphp?query=newstmp/13_10; 4 грудня 2007.
13 Див.:http://anvsu.org.ua/index.filesZBORY/dopovid2007.htm
14Kwiek, с. 763.
15http://almamater.com.ua/modules/smartsection/item.php?itemid=26&page=0; 07/06/2007
16Див.: http://www.anvsu.org.ua/index.files/Articles/Drobnoxod2.htm
17 Див.: Nian Cai Liu and Ying Cheng, «The Academic Ranking of World Universities», Higher Education in Europe, т. 30, №2, July 2005, с. 127–136 і сам рейтин∂ http://ed.sjtu.edu.cn/ranking.htm
Процеси, до речі, запущені, а рішення роблені переважно за вчорашніми навиками і рецептами і руками вчорашніх кадрів. Проте мовлення, озвучування позиції, і де треба – протесту, вже є першим виявом суспільної дії і фактичним (не лише символічним) стверджуванням того очікуваного, ближчого до нормального ладу.
Бачачи нагальну потребу обговорити цей комплекс питань, я планував зробити це у слушний час (саме готую у видавництві «Критика» книжку есеїв «Наука, антинаука, містифікації» й у вступі до неї торкаюся питання взаємодії науки та різних її заперечень). Проте поява відкритого листа професора Миколи Дробнохода (за дорученням Президії Академії наук вищої школи України) до президента Ющенка, а ще [...] допис на цю тему доктора фізико-математичних наук, відомого літератора й частого автора «Критики» Максима Стріхи, спонукали мене до оперативнішого, хай і тематично дещо звуженого відгуку.
На самому початку мушу сказати, що я багато в чому не згоден із тим, що кажуть доктори Дробноход і Стріха, а з двома їхніми твердженнями, які, власне, є центральними в їхній аргументації, – що український ступінь «кандидата наук» «рівноправний» із західним PhD або є його еквівалентом і що питання атестації науковців не є першочерговим для української науки – я не згоден категорично. Питання стандартів, на якому будуються всі дальші як роздуми, так і дії та рішення щодо наукових звань і ступенів, є фундаментальним для здоровля науки; нехтувати їх або розв’язувати волюнтаристськими, суто адміністративними чи бюрократичними фокусами є щонайменше (повторюю вислів доктора Стріхи) безвідповідально, – бо для науки попросту згубно.
Болонський процес – на поверхні й дещо глибше
Чи не основним контекстом для цього комплексу питань є Болонський процес – і не лише контекстом, але й каталізатором і якоюсь невидимою та владною рукою – нібито (за Адамом Смітом) саморегульованого, розумного і благодійного ринку. Про Болонський процес писали й пишуть багато: в україномовному інтернеті на час написання цієї статті пошук за відповідними гаслами (Болонський процес і Україна) показує 178 тисяч (!) сторінок; в англомовному набагато більше: і тут є й офіційні описи, й коментарі, хоча посутньої критики небагато, більше нескінченного пережовування відомого та поверхового (адже інтернет – це радше звалище, ніж каталог чи бібліографія), й величезна кількість бюрократичного блефу, який навіює виразне відчуття про віртуальну і кон’юнктурну присутність державного істеблішменту, який той процес тепер в Україні насаджує. Але існує також і чимало фахової літератури (переважно англомовної – адже процеси глобалізації мають свою мовну логіку) з питань вищої освіти: «Higher Education», «Higher Education in Europe», «European Journal of Education», «Russian Education and Society», «European Educational Research Journal», або й такі професійні журнали на кшталт «Anthropology Today», на сторінках яких питання Болонського процесу має постійне і професійне висвітлення.
Втім, серед багатьох статтей про перебіг цього поцесу в різних країнах Европи й на тлі чималої уваги до Росії України майже не видно. Що гірше, не видно, щоб цей европейський і взагалі західний дискурс і досвід щодо майбутнього вищої освіти в Европі звучав в українському державному, науковому й освітянському контекстах. До цієї самомаргіналізації, нашого аж надто рідного ізоляціонізму, ще повернемося.
Болонський процес – це в основному мета-настанова, а потім низка домовлень (не так між державами, як між мегаінституціями та бюрократіями) про конкретні дії задля встановлення уніфікованого европейського науково-освітянського простору, в якому звання, кредити за навчання, курси, залікові одиниці тощо стають легко «конвертовними» або взагалі спільними (як оте сакраментальне евро), щоби студенти, викладачі та наукові працівники могли вільно пересуватися, навчатися, знаходити працю тощо в різних країнах оцього спільного ринку-простору. Центральною тезою для цього спільного простору є запровадження двоциклової системи вищої освіти й одночасно звань – на підставі, власне кажучи, англо-американського розрізнення нижчого циклу (undergraduate studies, який завершується бакалавром) і вищого циклу, власне наукової освіти (graduate studies, який завершується докторатом, PhD, а першим етапом якого є ма∂істеріюм). Україна та Росія, які формально пристали до Болонського процесу, найбільше проблем мають із тим PhD. Бо совєтська система встановила два звання – кандидата наук і доктора наук, і заковика в тому, як їх скорелювати з отим одним PhD (що його формально перекладають як «доктор філософії», але який на Заході також охоплює «доктора наук» – у кожному разі, це найвищий науковий ступінь, який завершує довготривалі студії). Справу дещо ускладнює німецька (і побазована на ній польська) традиція «габілітації», «доктора габілітованого», тобто додаткового відзначення, звичайно за чергову наукову працю, після якого вчений може стати професором. В нецентралізованих країнах Заходу, де професора призначає не міністр освіти, а університет, його рада, ту саму функцію виконує підвищення до статусу професора (в Америці воно завершується процесом tenure, довічного контракту), що зазвичай також пов’язане із належними науковими осягненнями (другою книжкою тощо). Говорити про якусь суттєву наукову різницю між «доктором габілітованим» із Німеччини чи Польщі і професором із PhD, який має tenure в такому університеті, як Гарвард, Єйл або МІТ – підстави немає; це схоластичні або радше школярські ігри. Так само безпредметні розмови про різниці між «доктором філософії» (PhD) і «доктором наук» (DSci), перевагами «doctorat d’État» над PhD тощо. Ті, хто знаються на справі, занурені в науку, такими спекуляціями не займаються – передусім, мабуть, тому, що в світі справжньої науки (не кажу тут про сонні американські провінційні коледжі, ані про наші Авгієві стайні із симулякрами «академій») процес стверджування стандартів є постійним, він закладений у саму фактуру академічного життя, у структуру семінарів і викладів, і в самому способі спілкування професора зі студентами і докторантами, – а також і коле∂ами на інших континентах і науковою працею як такою. Хоч виїмки, на жаль, всюди бувають, навіть у добрих університетах, але коли йдеться про відкриту систему з нормальною циркуляцією ідей та людей, де пошук професора на конкретну посаду, тим паче на важливу катедру, принципово поставлено на рівень міжнародного пошуку (так роблять далеко не в усіх західних університетах – але в найкращих радше так, аніж інак), говорити про те, що одні докторати (PhD) є буцімто 100-відсоткові, зате інші (DSci, наприклад) ну просто 138-відсоткові, якось не випадає; сам такий алгоритм скоріше використовується для ефекту і для профанів – у кожному разі, не для встановлювання дороговказів1.
Заки перейти до цієї квадратури кола, де кандидати і доктори мають і вміститися у цьому PhD, і замінити й перевершити його, варто ще кількома штрихами доповнити системний портрет Болонського процесу. Насамперед зауважмо, що не було майже нікого, хто не бажав до нього приєднатися. 2005 року на останній немовби зупинці прилучилися Вірменія, Грузія, Азербайджан, Молдова й Україна. (2001 року прийнято було Хорватію, Кіпр, Ліхтенштейн і Туреччину; 2003-го – Албанію, Андору, Боснію і Герцеговину, Ватикан, Македонію, Росію, Сербію та Чорногорію – варто побачити, хто і коли нас випередив.) Не пристала до процесу Білорусь (і це чимало каже про її теперішній режим); крім того, не ввійшли також Монако і Сан-Марино, але, можна припустити, що з інших причин: у Монако освітня система скоординована із французькою і, мабуть, важко знайти у світі країну, що була би більше космополітичною та міжнародно зінтегрованою; а Сан-Марино, мала гірська місцина на території Італії, має з 1985 року свій університет, але ті, хто хочуть продовжувати освіту, можуть це також робити в італійських. Іще варто згадати, що чотири країни не прийнято до Болонського процесу: Киргизстан, північний Кіпр, Ізраїль і Косово. Причина технічно-правова: ці країни не є учасниками европейської культурної конвенції Ради Европи (Ізраїль є спостерігачем; статус Косова ще не визначений; державний статус Північного Кіпру визнає тільки Туреччина, яка його окупувала).
Одне слово, майже всі европейські країни, а також і окраїни, виразно відчуваючи, що коли не сісти у цей поїзд тепер, потім наздогнати його буде вкрай важко, всідалися навипередки і на всі вимоги – хай які для них обтяжливі – погоджувалися. Нікого, хто сяк-так вписувався в Европу, не відхиляли (Грузія і Туреччина таки мають різні ознаки европейськости, хоч і далеко не всі, – але Азербайджан?). Як зазначав один учасник на конференції Европейської Асоціяції суспільної антропології, европейці зі Східної Европи аж так хотіли подолати свою «недоевропейськість», що їхні державні бюрократії наперед приставали на різні нелегкі умови.
Із цього випливає кілька структурних висновків. По-перше, держави, які так легко погоджуються на принцип контролю над якістю, над науковим моніторингом тощо, про який так побожно дбають різні угоди Болонського процесу, за наявности тих освітних систем, кадрів, традицій і ресурсів, якими вони володіють, не можуть дотриматися того принципу з належною ретельністю або й зовсім не можуть. Це стосується не лише України, але й, наприклад, Польщі, та й Росії також. Але їм важливо щось підписати (адже евроінтеграція!) – а потім якось уже воно буде. По-друге, суть Болонського процесу, як це випливає з цілого його дискурсу, полягає у домовленостях не так між науковцями чи науковими інституціями, як між великими державними бюрократіями. До того – і це також звучить лейтмотивом у різних дописах із поодиноких країн – ці ж державні бюрократії використовують ті чи ті пункти-домовленості Болонського процесу, щоб розв’язувати свої не так освітньо-наукові, як освітянсько-бюджетні проблеми.
А найголовніше ось що: як видно з усього вже сказаного, основним рушієм Болонського процесу є не питання освітянсько-наукових реформ, докорінних структурних змін задля оптимізації науки й освіти у двадцять першому столітті тощо, а оптимізація ринкових стосунків у сфері освіти на европейському просторі – перш за все для подальшої успішної конкуренції з іншими економічними ареалами: з американським та австрало-азійськими (поки що це передусім Японія, але за нею вже видно Китай). Це, звісно, також важливо, але варто усвідомити пріоритети, що тут чому підпорядковано. Як каже одне з положень Болонського процесу: «Звання, надані після першого циклу [тобто бакалаврат. – Г.Г.], також має бути релевантне для европейського ринку праці як відповідний рівень кваліфікації»2 .
Вдумливе осмислення того, що є і чого немає у Болонському процесі, пропонує познанський професор Марек Квєк (поінформований український читач знає його завдяки нещодавно виданій збірці «Ідея університету»). Враховуючи політичний і культурно-історичний контексти, Квєк наголошує, що Болонський процес, хоч і відбиває оті ринкові потреби й вимоги та загальну прагматично-економічну настанову Заходу, не має чіткого (не те що глибокого) осмислення стану речей у Центральній і Східній Европі, її перманетної культурної й зокрема освітянської кризи від часу падіння комуністичної системи, і тому не дає жодних вказівок, жодного аналізу для осмислення і подолання тієї кризи і врахування глибоких процесів глобалізації, її викликів для сучасної науки й освіти, інституції університету тощо; маючи шанс стати дороговказом і рушієм для докорінних реформ у цій частині світу, Болонський процес від цього ухиляється3. Будь-кого, хто стежить за політичною далекоглядністю і рішучістю Европи (добрим прикладом була недавня війна на теренах колишньої Югославії, а для України прикладів є ще більше – зокрема европейське ставлення до російського енергетичного шантажу), це аж ніяк не здивує.
Болонський процес: pro & contra для України
Як бачимо, поїзд уже поїхав, тож саме запитування – а що дає Болонський процес Україні? які його pro і contra саме для нас? – може видатися ретроградним або нативістичним, бо ж як узагалі можна ставити під сумнів евроінтеграцію? Проте запитання небезпідставне – тим більше, що, як видно, слідом за буцімто розв’язаною проблемою (мовляв, усі вже підписалися, консенсус є), надходить наступна, ще складніша.
Щодо переваг ніби все ясно: факт доконаний і відступу немає. Поїзд їде до світлої мети (заїхати має 2010 року), всі якось сіли й висідати на станції Білорусь ніхто не збирається. Конкретно й ідеологічно – альтернативи до евроінтеграції так і немає. Найпромовистішим, мабуть, є те, що й сама «альтернатива», тобто Росія, також купила квиток на цей поїзд (хоч і дуже ремствує, що не туди він насправді їде). Об’єктивні дивіденди з уніфікованого европейського освітянського і наукового простору таки мають появитися – хоча ніхто ще не знає, коли (для України, як і для цілої Східної Европи, напевно ще не за два роки). Заперечень проти таких принципових вимог, як-от контроль над якістю (курсів, дипломів тощо) й забезпечення можливости вільно пересуватися, також не чути. (Студенти, втім, кепкують в інтернеті, що вільно пересуваються й інтегруються в Европу, тобто відвідують її, самі тільки бонзи. Із власних спостережень знаю, що справді, ті одиниці, які потрапляють з України в західну вищу школу й науку і добре там почуваються, досягли цього завдяки власній кмітливості й таланту, а зовсім не завдяки системі, найчастіше навіть усупереч їй.)
Власне, головне pro Болонського процесу – це те, що він не закриває, а відкриває двері, чи, може, не так відкриває, як обіцяє, що вони можуть – і мають – бути відкриті. Після офіційної совєтської ксенофобії така обіцянка, хай і символічна – це щось. Але не вдаваймо, ніби це щось безпрецедентне, або виїмково благородне: адже двері de facto вже давно відкриті – для туристів, для великого капіталу, і для різного непотребу також (наприклад, вельми токсичних промислових відходів – на цьому теж можна заробляти). Як ці двері буде використано, що входитиме й виходитиме, який буде людський і науковий обмін – покаже час. Але в кожному разі перспективу виходу в ширший світ треба вітати.
Натомість чуємо нарікання, що, мовляв, наша система не готова до змін, або взагалі їх не потребує (адже маємо те, що маємо, і воно не аж так погане: цілі покоління так училися, і наші батьки...), або, коли вже запроваджувати ті зміни, то якнайповільніше. Зрозуміло, що кожний істеблішмент має свою інерцію, і чим більше він зашкарублий, а тим паче скорумпований, тим більший чинитиме спротив реформам, самій ідеї реформ. Не в цьому гальмуванні, однак, небезпека: об’єктивно таку опозицію до змін, інерцію, вже переломила вища політична сила, центрально-бюрократичне рішення інтегруватися в Европу – хай там що. (Бо така воля історії, чи там нашої державної місії, чи чогось іще.) Тобто маховик уже крутиться, і все тепер залежить від того, яким змістом наповнюватиметься процес. Бо його негативні моменти діють уже, не тільки в перспективі або in potentio, – і треба навчитися адекватно до них ставитися, щонайменше вміти їх розпізнати. Деякі з місцевих реалій і настанов (коли не більшість їх), що впливатимуть на доконання обіцяних змін, не вельми продумані. Ситуацію ускладнить той очевидний факт, що сам Болонський процес чітких продуманих настанов не дає. Він, наприклад, не встановлює державного мінімуму підтримки науки й освіти – і не погрожує виключати з Болонського клубу країни, які такого зобов’язання не дотримуватимуться. Навпаки, як багато вже про це писано, своїм посутнім схематизмом він відкриває шлях до різних бюджетних зміщень і навіть викривлень.
Лейтмотивом у критиці Болонського процесу є те, що він не враховує специфіки досвіду і надбань конкретної національної освітньої чи наукової системи. Чути слушне нарікання (воно настільки поширене, що навіть міститься на вікіпедіївському сайті4 ), що двоциклова концепція освіти і наукових звань недооцінює фахові (а не академічні) вимоги, скажімо, інженерські, й ускладнює або взагалі шкодить їх імплементації. З українського боку лунають протести, що болонська схема недооцінює різні професійні, наприклад, художні звання. Вікіпедіївська мудрість повчає нас, що все це треба і можна узгоджувати. Але чи є такі держави, які зможуть обстоювати свої легітимні інтереси, провадити політику розумного протекціонізму? Може, і є, але Україна навряд чи до них належить.
Схематизм, переважання формальних параметрів над інтелектуальним змістом (і тільки такий підхід, власне, вписується у загально-прагматичну настанову laissez faire, яка підштовхує цей процес) легко може призвести до спрощення, якщо не знецінення інтелектуальних, наукових, культурних критеріїв. Питання – універсальне, і вимагає воно окремого обговорення. Проте деякі речі очевидні: хоч би якою була традиція і відданість справі науки і педагогіки, але вони таки улягають економічним чинникам. Якщо факультет зменшує число академічних позицій, якщо під тиском університет змушений зменшувати вимоги (скажімо, закінчувати докторантуру максимум за п’ять-шість років, а не як колись, за сім-вісім), це зрештою починає щораз помітніше впливати на наукову якість. Імунітету перед цим не мають навіть найкращі західні інституції. Проте корегування стандартів під тиском коштів, браку ресурсів, павперизації суспільства, депріоритизації науки тощо (хоча ці дії вкрай шкідливі і для науки, і для суспільства) – ще не найгірша поступка. Набагато загрозливішою є підміна цих стандартів зовсім іншими, не науковими критеріями, коли академічний простір опановують антинаукові, а іноді попросту корупційні схеми.
Наука й освіта між інфляцією та обманом
Потуги вільного ринку, комерції та глобалізації, що стимулюють Болонський процес, водночас також розмивають наукові цінності й концепцію місії традиційного, «класичного» університету5 . Наступним кроком є вже його заперечення, як і заперечення наукових цінностей узагалі. Комерція витісняє науку з її місця, коли співіснує з нею без перегородок і медіяцій. Крайнім виявом цього є виготовляння, «маркетинг», надавання і продавання фальшивих (у побутовому мовленні – «липових») дипломів. Експерти кажуть, що річний прибуток від цієї узвичаєної в теперішньому світі практики становить не мільйони навіть, а мільярди доларів. З огляду на особливості глобалізованого ринку, на попит і пропозицію, здебільшого вона розквітає в «першому», «просунутому» світі, але в добу інтернету насправді не має реальних меж: вона всюдисуща і живиться насамперед своїм віртуальним статусом, перебуваючи, завдяки юридичній невизначеності – в законодавстві багатьох країн, а тим паче у транснаціональному просторі інтернету і глобальної економіки, – між легітимною та кримінальною діяльністю.
Не можна сказати, що поява інституцій, які заробляють на штампуванні фальшивих дипломів (в англомовному світі їх називають diploma або degree mills, «млинами»), залишилася непоміченою: існує цілий масив описів, аналізів і коментарів, не кажучи вже про нестримну навалу рекламного спаму. Елементарну інформацію про те, чим є оті штампувальні, подає World Education Services6 , – це, власне, віртуальні інституції (поштова скринька й електронна адреса), які без належної чи й будь-якої акредитації і без належних, іноді без жодних студій і праць кандидата, але за гроші, надають – тобто продають – свої дипломи; тут-таки наведено чималий, але далеко не вичерпний список сайтів, де це питання обговорюють. У США, де атестацію освіти, дипломів тощо в кожному штаті регулюють власні закони, ле∂альну (віртуальну) адресу для такої штампувальні створюють там, де ці вимоги мінімальні або їх немає взагалі; до того ж, відкрита модель суспільства уможливлює ситуацію, за якої така установа спроможна заснувати власну акредитаційну фірму, і та, існуючи поряд із легітимними, державними, підтверджуватиме «липову» установу, яка цю фірму і заснувала! Кругова запорука, нічим не гірша від наської. В інтернеті цей момент іще виразніший: пошук у google за «diploma mills» видає вам не лише такі чи такі обговорення, але й «спонсоровані лінки», які застерігають: «Не купуйтеся на липові дипломи! Ходіть до нас, ми даємо справжні дипломи» – і тоді пропонують таку саму «липу». Один із таких7 обіцяє диплом PhD всього за 549 доларів плюс достава (що, може, дешевше, ніж в Україні). Інший, University of Aberdeen8 , обіцяє це за 900 доларів плюс достава, але додає до того диплому вашу дисертацію, видруковану у формі книжки, в палітурці, щоправда, в одному примірнику, але з автентичним ISBN номером. Також непогано.
Викладати історію боротьби з цим явищем немає тут місця, а в ній самій немає нічого втішного. Хтось нагадує, що фальшиві дипломи існують відтоді, відколи й справжні, тобто вже десь від XI століття. Особливо засмучує декого, що в XX столітті певним оплотом «липових» дипломів у США були релігійні («біблійні») школи і що часто духовним особам надавали безпідставні наукові звання і нагороди; звідти, мабуть, і тон праведного обурення цією «проституцією» освіти і науки9 . В США боротьба йшла хвилями. 1924 року сенатська комісія дійшла висновку, що в країні є понад 25 тисяч лікарів із фальшивими дипломами. В 1970-х роках буцімто дуже успішною була боротьба ФБР із різними фальшувальниками дипломів (програма Dip Scam) – але її припинили в 1992 році. Відтоді, за загальним консенсусом, ситуація весь час гіршає – і наявність так званої інтернетівської освіти й інернетівських дипломів ці проблеми тільки помножує.
І не дивно, що ця хвиля дісталася й нашого берега – з далеких гавайських островів. 2005 року всім відома МАУП – беру саме цей приклад зокрема тому, що її віце-ректором у регіональних справах був тоді професор Микола Дробноход, чий відкритий лист до президента Ющенка спричинився до цих роздумів – аж двічі оголосила на шпальтах свого часопису «Персонал» (2005, №2 і 6), що МАУП розглядає співпрацю з «Американським університетом Гаваїв»; у №6 так і написано під гаслом «Освітні зв’язки міцнішають»:
Днями у Міжрегіональній Академії управління персоналом перебувала делегація Американського університету Гаваїв (АУГ) на чолі з його президентом, професором Хасаном Сафаві (США). У ході візиту відбулася зустріч представників АУГ з президентом МАУП Георгієм Щокіним, на якій підписано документи про створення представництва АУГ. Гавайський університет, який створено 1994 року, має філії у всьому світі. Попередній обмін думками щодо перспектив взаємовигідної співпраці між керівництвом Міжрегіональної Академії управління персоналом та Американським університетом Гаваїв відбувся ще в січні. Розглянувши пропозиції гостей, керівництво МАУП зацікавилося можливістю створення навчального центру АУГ на базі МАУП. Цього разу, крім підписання угод, уже проведено співбесіди з кандидатами на роботу в представництві Американського університету Гаваїв – Україна10 .
Якось пройшло тоді повз увагу керівників МАУП – може, професор Дробноход тепер це вже знає, – що АУГ, American University of Hawaii – це типова дипломоштампувальня, яка попри назву ніякого формального зв’язку зі штатом Гаваї не має, і ще 17 листопада 2004 року штат Гаваї через своє бюро захисту консумента (Office of Consumer Protection) подав до суду на АУГ, щоби він припинив свою діяльність і продаж дипломів (і дезінформацію щодо назви), а 31 січня 2005 року суд цей позов задовільнив і оштрафував АУГ на 500 тисяч доларів. Як буває в таких випадках, АУГ перейменувався і, зберігши абревіятуру, надалі діє як «American University for Humanities» – тепер у штаті Місисипі, хоча бюро має в Каліфорнії11 .
Говорячи про «липові дипломи» в Україні, варто поглянути на «Заяву Прес-служби МОН» у цій справі:
"Лють й ненависть ділків від освіти, заробітчан на обмані батьків й дітей викликають сміливі й послідовні кроки МОН щодо наведення порядку в галузі освіти, припинення діяльности псевдонавчальних закладів. Очолило цей рух горезвісне керівництво МАУП, яке веде свій багатотисячний колектив на заклання, грубо і∂норує закони України, політизуючи, захищаючи свою незаконну діяльність. За десятки років в Україні розвинулась, на жаль, корумпована, злодійська мережа обкрадання громадян за так звані «освітні» послуги. Ці «Вузи» без кадрів, матеріяльної бази, всякого навчального процесу видають липові дипломи. На очах суспільства, держави калічаться долі сотень тисяч юнаків і дівчат, наноситься непоправна шкода міжнародному іміджу країни. Прикро, що до цієї кампанії долучаються окремі політичні партії, ЗМІ, молодіжні організації"12 .
Хвацька риторика і брава поза не усуває, однак, підозри, що не все тут гаразд, і у війні зі «злодійською мережею обкрадання громадян» присутня чимала порція блефу – бо, крім переходу в розпалі цієї війни проф. Дробнохода з МАУПу в радники міністра освіти і науки, інших її результатів щось не видно. Які з тих «Вузів» таки закрито? На крайній випадок, де бодай якийсь перелік вичислених штампувальників «липових» дипломів? Їх же, судячи з заяви, чимало. Питання, звісно, риторичні. Яка держава, такі «Вузи», який політикум, таке й міністерство освіти. Реформи, мабуть, «липові».
Тут варто ще додати, що липові дипломи не тільки «калічать долі сотень тисяч юнаків і дівчат» – вони прилипають і до дорослих, ба, маститих. І так проф. Дробноход у своєму виступі «Академія наук вищої школи України в контексті проблем освітньої і наукової сфер держави» згадує між іншим і те, що правовий статус АН ВШ остаточно розв’язано, а розкольницьку діяльність колишнього (тепер уже «лже»-) президента АН ВШ, академіка Миколи Дубини, остаточно засуджено:
"З трибуни цієї Конференції ми в черговий раз доводимо до відома науково-педагогічної громадськости, що всі дипломи «академіків», «почесних академіків» АН ВШ України, а також лавреатів академічних нагород, видані впродовж 2002–2007 років за підписом виключеного з Академії М. Дубини, є нечинними, а за фактами шахрайства і підроблення документів проти М. Дубини порушена кримінальна справа за ст. 358, ч. 1 КК України. Ця справа зараз знаходиться на стадії досудового слідства"13 .
Таке ретельне вичищування своїх стаєнь може тільки тішити, але знову вкрадається невтішна думка: якщо академік Дубина був таким негідним, що всі його діла і видані чи пак продані дипломи тепер перекреслено, то як це сталося, що він міг заволодіти цією академією? Чому він там узагалі опинився, до свого президентства? Де був інституційний контроль за якістю? Питання – ніяк не риторичні. Йдеться все ж таки про стандарти, про легітимність звань і про моральне право брати слово в таких вагомих справах.
Про суцільну інфляцію ВНЗ, про їхнє непомірне розмножування й роздування, коли чи не кожний повітовий педінститут уже зробився університетом, а національних також ціла купа, можна говорити менше – тим паче, що цей державний блеф також уже нарешті привертає щораз більше уваги. (Академік Дробноход торкається й цього, але про це згодом.) Марек Квєк у згаданій статті про співвідношення Болонського та глобалізаційних і передусім приватизаційних процесів у постсовєтському просторі робить украй песимістичний, хоча, з усього судячи, справедливий висновок:
"Вища освіта в регіоні [Східної Европи. – Г.Г.], за незначними виїмками, перебуває у стані перманентної кризи від часу занепаду комунізму <...>: від паралічу основних дослідницьких функцій до постійного зменшення державних видатків, від розбуханости як державних, так і приватних «дипломоштампувалень» до корупції і зниження професійного етосу і моральности – комбінація тих чинників своя для кожної країни"14 .
Масштабність цього процесу в Україні передають самі сухі цифри: за підрахунком міністерства освіти, всього є 920 ВНЗ, серед них 184 університети, 58 академій, 125 інститутів, одна консерваторія, 199 коледжів, 210 технікумів і 143 училища15 . Інфляція у нарощуванні інституцій і роздмухуванні їхнього статусу – за відсутности контролю над якістю, не кажучи вже про нормальні інвестиції, нормальну бюджетну опіку над тим сектором громадського життя, про що постійно йде мова – не може не призводити до загальної деградації стандартів. Яка своєю чергою спричиняє дальшу інфляцію та самообман – скажімо, у тих-таки званнях.
Інфляція і самообман
Обгрунтування вимоги прирівняти вітчизняного кандидата наук до західного PhD базуються передусім на інерції, на довголітньому наполяганні на тому самих совєтських (а потім постсовєтських) кандидатів наук, а також тих інститутів, що за ними стояли. (І тепер бачимо, що ті кандидати на своїх візитівках або у c.v. афішують себе як PhD – хоч і не всі так чинять.) Найвища інстанція, тобто СССР, на цьому наполягала, і де могла, свою волю накидала. Скажімо, за підписаною 1974 року угодою між СССР і Польською Народною Республікою про взаємне визнання дипломів совєтського кандидата наук у ПНР належало сприймати як рівного польському докторові, і навпаки, польського доктора наук совєтська сторона прирівняла до свого кандидата. Всі, хто знав обидві ці системи, а насамперед польські науковці, розуміли, що це явний нонсенс, але чи могла Польща Варшавського пакту, de facto окупована совєтами, проти того заперечити? І, до речі, за тією ж інерцією, вже незалежна Польща відновила оті домовленості з Україною та Росією (з Україною – в 2002 році). Того вимагають добросусідські відносини – хоча самі звання й умови вишколу для їх здобуття нітрохи не змінилися, хіба що вишкіл на ступінь кандидата наук порівняно з польським докторатом став іще гіршим.
У США в половині минулого століття внаслідок тієї совєтської «перемоги», що її нібито звістував «спутнік», таки засперечалися про співвідношення якости совєтської та американської освіти, зокрема в галузі математики та фізики, – але ледве чи хто гамузом і в усьому спектрі наук ототожнював ці два звання; а після американської «перемоги» у космічних перегонах наприкінці 1960-х і далі про це вже більше не було мови й поготів. Причина очевидна – і не тільки у сфері гуманітарних наук. Отже, в американській системі докторський ступінь, PhD (доктор філософії), або DSci (доктор наук) – між ними немає істотної різниці – базується на вимогливій системі graduate studies, яка (покликаюся тут до прикладу Гарвардського університету, але те саме стосується всіх якісних університетів, які взагалі мають graduate studies) обіймає три роки спеціялізованих курсів, загалом десь 24 чи й більше, докторські письмові і усні іспити, і три роки писання дисертації; переважно докторські студії тривають шість-сім років; іноді хтось закінчує швидшим темпом, скажімо, за п’ять років. Докторські дисертації мають обсяг і інструментарій дослідницької монографії, пересічно на 300–500 сторінок. Українська аспірантура, яка закінчується «кандидатом наук», ніяк не подібна до цього: обов’язковими є два курси – іноземна мова, зазвичай англійська, та філософія; курсові роботи тут не конче дослідницькі. Інших курсів немає. Є іспит зі спеціяльности. Бувають консультації з керівником; частота таких зустрічей – від одного, ну хай навіть двох разів на тиждень до одного разу на рік; пересічно, може, раз на місяць. Науковий контакт пошукача практично тільки з отим керівником – не так, як у системі graduate studies: із цілим департаментом і багатьма професорами. Та й схожі ті зустрічі тутейшого аспіранта з керівником – перепрацьованим, недоплаченим, на кількох посадах, аби звести кінці з кінцями – радше на короткі розмови, ніж на tutorial, тим паче на курс із обов’язковими дослідницькими працями. Все завершується кандидатською працею розміром до 180 сторінок. Я перебачив таких праць чимало (щоправда, здебільша з гуманітарних наук); жодна не мала насправді дослідницького, наукового характеру. Велика більшість із них – реферативні. Чимало із серйозним нашаруванням поверхового списування. (Про плагіят тут не говоритиму – хоча проблема така існує.) Жодна із тих кандидатських дисертацій, які я бачив, не краща від пересічної американської магістерської, тобто M.A. Весь процес підготування такого кандидата наук триває три роки. І це все тепер прирівнюється до PhD? Нібито на повному серйозі? А панове Дробноход і Стріха ще й запевнюють нас, що це нібито й загальновизнано, буцімто світовим консенсусом.
Навпаки, загальновизнаним (не так у світі, як в Україні, хоч і в світі подекуди також) є те, що українська освіта і наука в глибокій, системній кризі, поточена корупцією, недотримуванням елементарних педагогічних зобов’язань, абсурдним перенавантаженням викладачів (що мають викладацьких годин десь удесятеро (!) більше, ніж американські), недофінансуванням, інфляцією, штампуванням дипломів і продажем академічних звань. Про останнє ми вже чули з перших уст. Але й про загальну кризову ситуацію промовисто пише академік Дробноход у своєму виступі «Сьогодення і проблеми вищої школи України»16 ; доктор Стріха своєю чергою дещо наголошує, зокрема проблему недофінансування, – але ні той, ні той якось не пов’язують цей сумний стан української вищої освіти, її системні негаразди з адекватністю, достовірністю, придатністю тих звань, що ця освіта продукує. Немовби не в Україні і не з залученням саме теперішніх, реальних українських кадрів, ресурсів, об’єктивних навичок оцінювання тощо ці кандидати наук постали. Та що там не пов’язують – ще й запевняють, що питання адекватности звання до його змісту, кореляції актуального стандарту із наданим йому найменуванням взагалі не першочергове. Тобто а) зробімо кандидатську (будь-як, хай і халтурно), б) назвімо її PhD і в) закриємо дискусію (питання не першочергове). Коментарі, мабуть, зайві. Але не зайво нагадати, що в Україні, згідно з українським законом, західні PhD мусять пройти переатестацію й довести, що вони бодай на рівні кандидата наук. Про такий контроль над якістю пам’ятають. (Хай читачі самі вгадають, чому.)
Як каже народна мудрість, шило завжди вилізе з мішка (це, певно, якийсь закон фізики). Шило в даному випадку – це намагання надати цьому всьому якоїсь логіки і якось умонтувати в цю схему підлаштування кандидатського ступеня під PhD також і докторський (із яким, як читачі «Критики» знають, також не все гаразд: згадаймо бодай недавній казус із паном Петром Іванишиним – тепер уже доктором наук). Академік Дробноход і доктор наук Стріха висувають немовби пропозицію якось відзначати українського доктора наук: чому, наприклад, не звати його – як це нібито роблять у франкомовному світі – «grand doctor», або «Grand PhD». І дійсно, якщо пошукати в інтернеті – для цього він дуже надійний – такі згадки про «Grand PhD» є – і всі вони без виїмку походять із глобалізованої мережі отих diploma mills. Особливо завзятий серед них такий собі World Information Distributed University (WIDU, інший її варіянт уживає ще «Informatisation»). Ця штампувальня дипломів покликається на якусь атестацію від короля Бельгії – звісно, липову, зі справжнім французьким або франкомовним бельгійським науковими світами це нічого спільного не має; вона навіть вигадала собі герб – додавши одну зі своїх абревіятур до герба краківського Ягелонського університету (що мене трохи «дістає» – бо сам студіював у Ягелонському університеті і маю до нього сантимент.) Де він є, отой WIDU, ніхто достеменно не знає – десь у віртуальному просторі між Австралією, Бельгією, Нігерією та Росією. Знаємо з різних сайтів, що президентом отого WIDU є якийсь пан Едуард Євреїнов із Росії, він же не лише доктор наук, але й «Grand PhD» і навіть «кавалер» і «командор» наук. На сайті West Coast Institute of Manegmant and Technology, ще однієї іпостасі WIDU, є чимало отих «Grand PhD» з різних країн світу. Серед них також президент НАНУ Борис Патон, професор WIDU, кавалер і командор Світового ордену «Наука, освіта, культура». Що його спонукало бути у цьому товаристві й так рекламувати українську науку, не знаю. Іншим подібним «Grand PhD» і «командором наук» є Його Еміненція Монарх О. Oджеренем із Нігерії, – всупереч запевненням академіка Дробнохода, що «беззастережно відданими одноступеневій системі залишаються хіба що університети країн “третього світу”». Мабуть, після Бокаси модніше стало бути якимсь «великим доктором», ніж «Імператором». Залишу читачеві вирішити, кого саме тягне до «третього світу», але зауважу, що ніхто із серйозних науковців на Заході (наскільки я знаю) не претендує на такий титул.
Жага парвеню та нуворишів прикупити собі шляхетности й легітимности, прикраситися різними симулякрами орденів і звань – «великий лицар того й тамтого»; «кавалер й командор такого й сякого ступеня» (у Ку-Клукс-Клані ще величають себе «Великими Драконами»...) – перекинулася на депутатів і на український політикум узагалі. Липовим духом повіяло вже й від державних орденів – якщо взяти до уваги декого з останніх нагороджених; липові наукові звання стають елементом цього загального процесу. Але який стосунок це має до науки? І, мабуть, головне: невже хтось думає, що отакі дипломні маніпуляції переконають світ і оті сили, що стоять за Болонським процесом? Чи знають ті, хто таке пропонує, про існування різних формальних, соціометрично й економетрично тонко об’єктивізованих рейтин∂ів світових університетів, і що в жодному списку провідних навчальних закладів не видно жодного українського університету з отієї роздутої кількости, про яку тут ішлося? В китайському рейтингу 500 університетів, що його на державне замовлення робив Шанхайський університет Дзяо Тонг17 , немає ні одного українського; жодного немає і в сорбонському рейтингу 200 університетів, складеному за іншими критеріями; аналогічно з іншими рейтингами. Зате маємо те, що маємо, в даному випадку багато липових дипломів – і штампувалень.
Західні працедавці переважно знають ціну нашим дипломам, а поважна наукова інституція – то й поготів. Саме тому молоді люди, які, крім отого диплома кандидата наук, мають іще талант, волю й амбіцію, їдуть звідси на Захід, щоби там розпочати все «з нуля» – отримати PhD і йти далі в люди. Втім, насправді це ніяк не нуль: справжнє знання своє робить і процес неабияк пришвидшує.
На веб-сайтах жартують: якщо вітчизняний істеблішмент і здатний щось досконало робити, то це будувати потьомкінські села. Є історичний досвід. (Самі офіційні документи/відповіді української сторони на формальні запити/анкети від адміністраторів Болонського процесу чимало тут можуть сказати – проте, це вже на розширену дискусію.) Але кого ми дуримо? Перед ким ставимо оті муляжі? Як знаємо зі світового фольклору, трикстер урешті завжди ошукує сам себе, це його карма – як у того цигана із хроном у Руданського. Але вже зовсім несовісно і безвідповідально дурити своїх підопічних, своїх студентів.
*****
1Хоч як це елементарно, але одним із визначальних моментів у такому підході до питання є обов’язок (іноді записаний у законі) певного відділу, департаменту, катедри тощо перед університетом – оголошувати найширший професійний, отже й міжнародний пошук на заповнення вакантної посади. Коли у грудні 2007 року Університет Кембридж, в Англії, оголосив пошук викладача української філоло-гії та культури, звістка вмить облетіла світ (знаю це достеменно) і кандидуватимуть на цю посаду представники багатьох країн.
2Див.: Christian Tauch, «Almost Half-time in the Bologna Process – Where Do We Stand?», European Journal of Education, 2004, т. 39. №3, с. 275.
3Див.: Marek Kwiek, «The Emergent European Educational Policies under Scrutiny: the Bologna Process from a Central European perspective», European Educational Research Journal, т. 3, №4, 2004.
4http://en.wikipedia.org/wiki/Bologna_process
5 Див.: Ідея університету, зокрема Квєкову статтю.
6 Див.: http://www.wes.org/ewenr/DiplomaMills.htm
7 Див.: http://www.belforduniversity.org
8http://aberdeen.university-edu.us/research.htm
9Пор.: Richard T. Lumadue, «When Graduate Degrees Prostitute the Educational Process: Degrees Gone Wild», Christian Higher Education, 2006, №5, с. 263–278.
10http://personal.in.ua/article.php?ida=43
11Див.: «Unaccredited colleges», Oregon Student’s Assistance Commission, Office of degree authorization, http://www.osac.state.or.us/oda/unaccredited.aspx
12Див.:http://www.mon.gov.ua/mainphp?query=newstmp/13_10; 4 грудня 2007.
13 Див.:http://anvsu.org.ua/index.filesZBORY/dopovid2007.htm
14Kwiek, с. 763.
15http://almamater.com.ua/modules/smartsection/item.php?itemid=26&page=0; 07/06/2007
16Див.: http://www.anvsu.org.ua/index.files/Articles/Drobnoxod2.htm
17 Див.: Nian Cai Liu and Ying Cheng, «The Academic Ranking of World Universities», Higher Education in Europe, т. 30, №2, July 2005, с. 127–136 і сам рейтин∂ http://ed.sjtu.edu.cn/ranking.htm
Відповіді
2008.03.04 | Retired PhD
А де з’ясування причин та механізмів позитивних зрушень?
Ґрунтовна емпірична стаття, яка-більш менш точно описує існуючий стан речей. Але немає жодного натяку на те, що потрібно та як робити за допомогою існуючих правових механізмів для виправлення цього стану.
Як й інші критичні публікації пана Грабовича та авторів з «Критики» вона закінчиться нічім.
Наприклад, п. Яковлева та Толочко сповістили світові, що п. Литвин – плагіатор. Ну і що? Трясіння повітря! Зараз від цього плагіатора та його зграї залежить доля України. Що ж мали робити ці автори та п. Грабович? ДОВЕСТИ у суді плагіарізм цього «двічі академіка» й доля України була б іншої.
Нагадую, що поки що громадянського суспільства в Україні немає (є численні утриманці за західні кошти, яки симулюють на свою власну користь роками діяльність у цьому напрямку – наприклад фонд Відродження), але Україна формально є правової державою. Ось це й потрібно використовувати. Але на відповідні правові дії немає ні розуміння, ні людських та матеріальних ресурсів, а головне немає бажання та волі з боку освітян, науковців та політичного істеблішменту.